Постпозитивізм

ПОСТПОЗИТИВІ́ЗМ (від пост... і позитивізм) — термін, що по­значає низку теорій в галузях, що набули активного роз­витку в другій половині 20 столі­т­тя, зокрема науки філософії, епістемології, теорії сві­домості, логічної семантики тощо. Загальною ознакою П. є його ди­станціюва­н­ня від попередніх форм позитивізму і неопозитивізму та виробле­н­ня нових під­ходів до ро­зумі­н­ня основних про­блем філософії науки, насамперед — від­мова від фізикалізму, принципу верифікації й нігілістичного від­ноше­н­ня до традиційних філософських про­блем. Головними пред­ставниками цього напряму є К.-Р. Поп­пер, Т. Кун, І. Лакатош, П. Феєрабенд, М. Полані, С. Тулмін, Дж. Холтон та ін. Близькі за духом ідеї роз­робляли В. Квайн, П. Башляр, М.-П. Фуко. Досить близькою до П. є також концепція де­скриптивної метафізики П. Стросона.

Термін «П.» не має одно­значного й загально­прийнятого ви­значе­н­ня, у його зміст найчастіше вкладують ро­зумі­н­ня тенденції до ревізії низки базових положень та принципів логічного позитивізму. П. ніколи не був цілісним напрямом або школою, що характеризується єд­ністю, на зразок Ві­денського гуртка. Від­мін­ності між різними під­ходами в рамках П. часом на­стільки значні, що це дає привід сумніватися в правомірності введе­н­ня даного терміну. Однією з найважливіших подій, що стимулювало роз­виток нового напряму, став пере­клад з німецького ви­да­н­ня (1935) і друк англійською мовою книги «Logic of Scientific Discovery» («Логіка наукового дослідже­н­ня», 1959) K.-Р. Поп­пера. У ній австро-британський філософ від­стоює принцип фалібілізму, згідно з яким будь-яке наукове зна­н­ня під­дається помилкам і тому завжди має лише гіпотетичний характер. Ріст наукового зна­н­ня здійснюється за допомогою висува­н­ня й критики гіпотез, їх фальсифікації. Таким чином, на противагу принципу верифікації логічного позитивізму, К.-Р. Поп­пер увів принцип або правило фальсифікува­н­ня (falsifiability), від­повід­но до якого теорія є науковою, якщо вона припускає можливість власного спростува­н­ня, тобто можливість існува­н­ня фактів, що не можуть бути пояснені в межах даної теорії. У праці «Objective Knowledge» («Обʼєктивне зна­н­ня», 1972) він по­значив свою теорію як критичний раціоналізм, у якому принцип фальсифікува­н­ня ві­ді­грав ключову роль. Ще однієї важливою новацією К.-Р. Поп­пера стала його теорія «трьох світів»: фізичний світ; світ ментальних феноменів і характеристик; світ обʼєктивного зна­н­ня, що охоплює зміст наукових теорій, досягнень літератури тощо. Фактично, його «третій світ» — це світ обʼєктивного змісту, світ культури, у її найширшому ро­зумін­ні.

Зро­зуміло, концепція «трьох світів» радикально роз­ходиться з позицією логічного позитивізму, з його принциповим фізикалізмом і не­прийня­т­тям будь-яких не фізичних форм реальності. Послідовник К.-Р. Поп­пера І. Лакатош за­пропонував власну, ослаблену версію принципу фальсифікува­н­ня. Він увів поня­т­тя науково-дослідної про­грами, що має внутрішнє «тверде ядро», до якого входять фундаментальні, стабільні, ще не спростовані положе­н­ня даної теорії, які І. Лакатош на­звав «метафізичними». Навколо цього ядра утворився захисний пояс — набір допоміжних гіпотез, покликаних захистити ядро про­грами від потоку контр­аргументів та критики. Особливе місце в постпозитивістській філософії науки за­ймає теорія наукових революцій Т. Куна, який вважав, що роз­виток науки — це почергова зміна двох фаз або періодів — «нормальної науки» і «наукових революцій», що від­буваються від­носно нечасто і є епохою більш-менш радикальної зміни т. зв. наукової парадигми або дисциплінарної матриці — комплексу найбільш загальних ідей, символічних узагальнень та методологічних принципів, під­триманих цим науковим спів­товариством.

В історії П. важливою віхою є анархістська епістемологія П. Феєрабенда з її основним принципом «усе зійде» (anything goes). Американський філософ ви­ступив проти єдиного й, тим більше, єдиного наукового методу, вказуючи, що остан­ній так чи інакше стримує про­грес наукового зна­н­ня. Крім того, він увів принцип проліферації, закликаючи створювати й роз­робляти теорії, несумісні з домінантними в науці точками зору, навіть якщо остан­ні є «дійсними». П. Феєрабенд вважав, що в історії науки часто виявлялися ефективними самі не­ймовірні теорії, які спочатку оцінювали як зовсім не­припустимі. Він від­мовився від уявле­н­ня про єдину дійсну теорію та від традиційної концепції вірогідності, говорячи про те, що наука за своєю суттю ір­раціональна, або, принаймні, має у своїй основі якесь ір­раціональне ядро, що зближує її з міфологією, магією й художньою творчістю.

У звʼязку з формува­н­ням (і самим існува­н­ням) П. можна говорити про роз­виток деяких тенденцій, що виникли ще в рамках неопозитивістської традиції або аналітичної філософії, однак одержали свій роз­виток у 2-й половині 20 ст. Певний рух у цьому напрямі демонструють текс­ти й тези пізнього Л. Віт­тґенштайна, такі як його теорія мовних ігор, сімейних подібностей або його міркува­н­ня про неможливість проходже­н­ня правил у п. 201 «Філософських досліджень».

У найбільш реальному від­ношен­ні П. може бути ви­значений через ослабле­н­ня вимог твердих верифікаціоністських процедур і від­мовою від редукціоністської позиції логічного позитивізму. Зокрема, в галузі ви­вче­н­ня сві­домості це виразилося в послідовному від­ході від різних версій біхевіоризму й необіхевіоризму та пере­хід до більш «мʼяких» форм інтер­претації ментальних феноменів, що, у свою чергу, зближає деякі постпозитивістські теорії з позицією феноменології. П. здійснює пере­хід від поня­т­тя факту до поня­т­тя контексту й далі в галузь сенсу та більш тонких схем інтер­претації. При цьому сам факт зовсім не випливає з теорії, а здобуває інше звуча­н­ня, у сферу фактичного тепер потрапляють досить умовні, ефемерні речі та утворе­н­ня: думки, пере­жива­н­ня, психічні образи, зокрема й такі, яким у фізичному світі ніщо не від­повід­ає, на­приклад, галюцинації або обʼєкти сновидінь. Усе це — предмети, що повʼязані з певною «фактичністю», ті, що так чи інакше є в наявності. Це дає привід згадати теорію предметів (Gegenstandtheorie) А. Мейнонґа, у якій він говорить про особливий рід існува­н­ня (so-sein) подібних обʼєктів. Від­повід­но, А. Мейнонґ і його полеміка з Б. Рас­сел­лом із цього пита­н­ня можуть бути на­звані предтечею постпозитивістських теорій.

Нарешті, П. уперше в історії традиції позитивізму, що бере свій початок від О. Конта, а в ширшій історико-філософській пер­спективі й від робіт британських емпіриків 17—18 ст. (Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма та ін.) звертає увагу на сенс, як результат діяльності сві­домості та як продукт певного духовного роз­витку. Тобто, П. усе ще досить несміливо й обережно намагається ввести фактор культури в галузь наукових досліджень і наукової методології. Від­повід­но до цієї нової парадигми побудовано й постпозитивістське ро­зумі­н­ня істини. Оста­н­ня пред­ставлена не логічно вивіреним і наперед за­даним ідеалом, як від­повідь на зав­да­н­ня на­прикінці під­ручника, але досить складним і навіть аморфним пере­плете­н­ням багатьох факторів: дослідницьких установок наукової парадигми, що домінує, культурної ситуації й особистісних пере­ваг дослідника. Роз­миваючи базисне уявле­н­ня про істину, П. тим самим робить її релятивізацію, причому, у низці випадків, — досить радикальну (П. Феєрабенд). Однак таке ро­зумі­н­ня істини виявляється цілком затребуваним, зокрема в тих галузях науки, де мова йде про людину, її характеристики, поведінку, сві­домість, культуру тощо. На­приклад, для інтер­претації й ро­зумі­н­ня поезії зовсім недо­статня наявність однієї або декількох стандартних схем, навпаки, та істина, що пові­домляється в художньому творі, є конгломератом сенсів, що пере­бувають у складних і неодно­значних від­носинах один з одним. Постпозитивістська філософія науки, під­даючи ревізії принципи логічного позитивізму, по­ступово приходить до того, що давно обговорюють у гуманітарному середовищі, — істина поліваріантна і не може бути встановлена раз і назавжди за допомогою емпіричного дослідже­н­ня або логічного аналізу. Отже, ідеалом пізнання є не одноразове й рішуче від­кри­т­тя певної «головної» істини, а по­ступовий рух до неї, процес, у якому бувають також і від­ступи, ході­н­ня «навколо так близько», від­воліка­н­ня, що покликані прояснити всі значен­нєві звʼязки досліджуваного обʼєкта.

Завантажити статтю