Кобзарство

КОБЗА́РСТВО — мистецтво кобзарів — народних співців-музикантів, які виконують (і часто складають самі) думи, пісні та інші твори, супроводжуючи їх грою на кобзі (бандурі). Вперше імена кобзарів (Чурило, Стечко, Тарашко) згадано в польс. хроніках 15–16 ст. Особливо популяр. були кобзарі на Запороз. Січі. Вони супроводжували козаків у походах, думами й піснями підносили бойовий дух війська, уславлювали нар. борців проти поневолення й гніту. За волелюбну творчість кобзарів постійно переслідувала влада. 1738 у Глухові (нині Сум. обл.) засн. муз. школу для навч. здібних дітей співу і гри на різних інструментах, зокрема й на бандурі. Кобзар. мистецтво користувалося популярністю і при рос. імператор. дворі. У мемуар. літературі серед придвор. музик згадуються кобзарі Іван, Денис, Г. Любисток, бандуристи Є. Санкевич, І. Павлов, С. Тарабанов, О. Розумовський. У 18 ст. мандрівні співці-кобзарі почали об’єднуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне госп-во, управу, печатки, касу і навіть суд. Усі функції серед чл. цехового братства були чітко розподілені і закріплені. Кобзар. цехами керували гол. цехмайстри, які набирали учнів. Для профес. таєм. спілкування нар. співці виробили специфіч. жаргон. У 19 ст. центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Видатні кобзарі того часу — А. Шут, С. Яшний, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний, С. Кошовий, А. Ладжа, А. Никоненко, І. Стрічка. 1902 на 12-му археол. з’їзді у Харкові з ініціативи Г. Хоткевича виступили нар. музиканти П. Гащенко, П. Древченко, М. Кравченко, І. Кучугура-Кучеренко, Т. Пархоменко та ін. Після цього з’їзду кобзар. мистецтвом зацікавилося широке коло укр. і рос. етнографів, музикознавців, письменників, композиторів: Г. Хоткевич 1909 у Львові видав перший підручник гри на бандурі, разом із майстрами-інструменталістами проводив роботу з удосконалення інструмента; О. Сластьон зробив низку замальовок нар. кобзарів; М. Лисенко, Леся Українка, К. Квітка, Ф. Колесса здійснили записи дум. Після більшов. перевороту 1917 почали з’являтися профес. і самодіял. ансамблі та капели бандуристів (див. Капела бандуристів). Подальший розвиток кобзар. мистецтва припинений через репресії 1930-х рр. і поч. 2-ї світової війни. Відродження К. розпочалося наприкінці 1940-х рр., коли при обл. філармоніях почали організовувати ансамблі бандуристів, відкривати класи бандури при муз. школах, факультети при консерваторіях. У довоєн. час К. займалися переважно чоловіки, однак через великі втрати їх у період голодомору, репресій 1930-х рр. та 2-ї світової війни, кобзу і бандуру опанували жінки. Серед перших бандуристок — Л. Барвінок, Г. Білогуб-Вернигір, О. Левадна, Є. Леміш, М. Шевченко. Після 2-ї світової війни організовано серійне виготовлення бандур на муз. ф-ках Харкова, Києва, Одеси, Чернігова та Львова. Над удосконаленням бандури працювали І. Скляр, В. Герасименко, О. Корнієвський. Опубліковано низку збірників пісень та танців для ансамблів бандуристів. Нині кобзар. мистецтво розвивається у двох напрямах: нар.-фольклор. і концертно-сценіч. Представники першого відроджують зразки давніх нар. інструментів, освоюють і пропагують давній традиц. кобзар. репертуар. Діють Київ. (М. Будник) і Харків. (К. Черемський) кобзар. цехи. Цей напрям пропагують Т. Силенко, В. Кушпет, М. Товкайло, М. Хай, Б. Антоненко, П. Супрун, В. Кирилич, М. Сарма-Соколовський, О. Кіндрачук та ін. Представники концертно-сценіч. напряму акцентують увагу на концерт. діяльності, удосконаленні інструментів; у їхньому репертуарі багато творів класиків і сучас. композиторів. Цей напрям репрезентують дві школи, сформов. викл. кл. бандури Київ. і Львів. консерваторії С. Баштаном і В. Герасименком. Серед представників — Р. Гриньків, Л. Дедюх, «Вербена» Тріо бандуристок, Г. Менкуш, Т. Лазуркевич, О. Баран, О. Стахів.

До бандуристів, які поєднують нар.-фольклорне кобзарювання зі сценічно-академіч. виступами, можна долучити Г. Гриштопу, М. Коваля, братів В.Литвин і М. Литвин, М. Мошика, В. Нечепу, Т. Дороцького. З метою популяризації К. 1995 у Києві засн. Кобзарів України Національну спілку; для навч. здібних дітей 1989 з ініціативи В. Литвина та ін. відкрито Стрітів. кобзар. школу (нині Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, Кагарлиц. р-н Київ. обл.), дир. якої стала Г. Іванова.

В Європу та Пн. Америку бандуру завезли українці 2-ї еміграц. хвилі на поч. 20 ст. Розвиток К. на еміграції пов’язаний з ім’ям В. Ємця, який 1923 у Празі організував школу гри на бандурі і капелу бандуристів. Він став першим укр. бандуристом, який виступив у Голлівуді (м. Лос-Анджелес, США). Ще однією постаттю, діяльність якої мала знач. вплив на популяризацію кобзар. мистецтва в діаспорі, був Г. Китастий — багаторіч. кер. Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіж. ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії. У Нью-Йорку 1953 відкрито клас гри на бандурі при Укр. муз. інституті, 1972 засн. Кобзарського мистецтва Школу, яка видавала ж. «Бандура». У 1950-х рр. кобзар. мистецтво почало розвиватися і в Канаді, де на літніх курсах й у таборах місц. українців навчали гри на бандурі. Ще однією формою кобзар. освіти в Канаді стали семінари в Альберт. університеті, які проводив А. Горняткевич. Також від серед. 1950-х рр. кобзар. мистецтво поширилося серед укр. діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом — у Мельбурні й Аделаїді створ. групи з метою навч. гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які виступали на укр. святах і репрезентували укр. музику перед австрал. аудиторією. Так, у Сіднеї кобзар. мистецтво популяризував Г. Бажул, який 1964 організував ансамбль бандуристів ім. Г. Хоткевича, 1972 — школу бандуристів при ньому. В Аделаїді 1974 створ. ансамбль бандуристів ім. Г. Китастого.

У Мельбурні 1978 І. Якубович відкрив школу гри на бандурі ім. Лесі Українки, 1984 організував однойм. ансамбль. З ініціативи Г. Корінь 1978 засн. ансамбль бандуристів «Кольорит». 1989 у Сідней. університеті відкрито безкоштовні студії на ступ. бакалавра музики в галузі бандури. Початки К. у Пд. Америці сягають 1920-х рр., коли до Бразилії приїхав бандурист В. Куц. 1961 В. Качурак заснував Капелу бандуристів ім. Т. Шевченка в Арґентині та школу юних бандуристів при ній. У 1980-х рр. процесові творення бандур. осередків, колективів і шкіл у Бразилії й Арґентині сприяла меценат. допомога М. Досінчука-Чорного. Навч. гри на бандурі проводили також інструктори школи кобзар. мистецтва із Нью-Йорка.

Першим кубан. кобзарем вважають суддю Чорномор. козац. війська А. Головатого, який прибув на Кубань 1793. Складені ним пісні стали нар., а «Ой та годі нам журитися…» тривалий час залишалася неофіц. гімном Кубані. На відміну від України, де кобзарями ставали здебільшого сліпі старці, на Кубані К. було одним із елементів військ. представництва. Навчалися майстерності кубанці у заїжджих кобзарів з України, зокрема І. Кравченка-Крюковського, М. Кравченка, Г. Кожушка, І. Запорожченка. 1913 у м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ) В. Ємець заснував першу кобзар. школу, вихованцями якої стали А. Чорний та О. Обабко. 1917 К. Кравченко ініціював створення першої капели бандуристів у Катеринодарі. Подальший розвиток К. у 1930-х рр. зупинений внаслідок масових репресій. В. Ємець, А. Чорний, Ф. Діброва, М. Теліга опинилися на еміграції; С. Сотниченко, С. Жарко, К. Безщасний і М. Богуславський — репрес.; С. Бриж вчинив самогубство. Вивченням історії К. Кубані, збиранням і реставрацією бандур займався О. Нирко. Нині традиції гри на бандурі відроджують артисти Кубан. козац. хору й ансамблю «Кубанці».

Літ.: Житецкий П. Творцы и певцы народных малорусских дум // КС. 1893. Т. 39; Ємець В. Кобза і кобзарі. Берлін, 1923; Самчук У. Живі струни. Бандура і бандуристи. Детройт, 1976; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980; Немирович І. Взяв би я бандуру… К., 1986; Черемський К. Повернення традиції. Х., 1999; Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. Л., 2000; Ваврик О. Кобзарські школи в Україні. Т., 2006; Кушпет В. Г. Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX — поч. XX ст.). К., 2007; Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники: Енциклопед. довід. Л., 2011.

Б. М. Жеплинський