Кобзарство

КОБЗА́РСТВО — мистецтво кобзарів — народних спів­ців-музикантів, які виконують (і часто складають самі) думи, пісні та інші твори, су­проводжуючи їх грою на кобзі (бандурі). Вперше імена кобзарів (Чурило, Стечко, Тарашко) зга­дано в польських хроніках 15–16 ст. Особливо популярними були кобзарі на Запорізькій Січі. Вони су­проводжували козаків у походах, думами й піснями під­носили бо­йовий дух війська, уславлювали народних борців проти поневоле­н­ня й гніту. За волелюбну творчість кобзарів по­стійно пере­слідувала влада. 1738 у Глухові (нині Сумська обл.) засновано музичну школу для на­вча­н­ня здібних дітей співu і гри на різних інструментах, зокрема й на бандурі. Кобзарське мистецтво користувалося популярністю і при російському імператорському дворі. У мемуарній літературі серед придворних музик згадуються кобзарі Іван, Денис, Г. Любисток, бандуристи Є. Санкевич, І. Па­влов, С. Тарабанов, О. Ро­зумовський. У 18 ст. мандрівні спів­ці-кобзарі почали обʼ­єд­нуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне господарство, управу, печатки, касу і навіть суд. Усі функції серед членів цехового братства були чітко роз­поділені і закріплені. Кобзарськими цехами керували головні цехмайстри, які набирали учнів. Для професійного таємного спілкува­н­ня народні спів­ці виробили специфічний жаргон. У 19 ст. центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Видатні кобзарі того часу — А. Шут, С. Яшний, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний, С. Кошовий, А. Ладжа, А. Никоненко, І. Стрічка. 1902 на 12-му археологічному зʼ­їзді у Харкові з ініціативи Г. Хоткевича ви­ступили народні музиканти П. Гащенко, П. Древченко, М. Кравченко, І. Кучугура-Кучеренко, Т. Пархоменко та ін. Після цього зʼ­їзду кобзарським мистецтвом зацікавилося широке коло українських і російських етно­графів, музико­знавців, письмен­ників, композиторів: Г. Хоткевич 1909 у Львові видав перший під­ручник гри на бандурі, разом із майстрами-інструменталістами проводив роботу з удосконале­н­ня інструмента; О. Сластьон зробив низку замальовок народних кобзарів; М. Лисенко, Леся Українка, К. Квітка, Ф. Колес­са здійснили записи дум. Після більшовицького пере­вороту 1917 почали зʼявлятися професійні і самодіяльні ансамблі та капели бандуристів (див. Капела бандуристів). Подальший роз­виток кобзарського мистецтва припинений через ре­пресії 1930-х рр. і початок 2-ї світової війни. Від­родже­н­ня К. роз­почалося на­прикінці 1940-х рр., коли при обласних філармоніях почали організовувати ансамблі бандуристів, від­кривати класи бандури при музичних школах, факультети при консерваторіях. У довоєн­ний час К. за­ймалися пере­важно чоловіки, однак через великі втрати їх у період голодомору, ре­пресій 1930-х рр. та 2-ї світової війни, кобзу і бандуру опанували жінки. Серед перших бандуристок — Л. Барвінок, Г. Білогуб-Вернигір, О. Левадна, Є. Леміш, М. Шевченко. Після 2-ї світової війни організовано серійне виготовле­н­ня бандур на музичних фабриках Харкова, Києва, Одеси, Чернігова та Львова. Над удосконале­н­ням бандури працювали І. Скляр, В. Герасименко, О. Корнієвський. Опубліковано низку збірників пісень та танців для ансамблів бандуристів. Нині кобзарське мистецтво роз­вивається у двох напрямах: народно-фольклорному і концертно-сценічному. Пред­ставники першого від­роджують зразки давніх народних інструментів, освоюють і пропагують давній традиційний кобзарський репертуар. Діють Київський (М. Будник) і Харківський (К. Черемський) кобзарські цехи. Цей напрям пропагують Т. Силенко, В. Кушпет, М. Товкайло, М. Хай, Б. Антоненко, П. Супрун, В. Кирилич, М. Сарма-Соколовський, О. Кіндрачук та ін. Пред­ставники концертно-сценічного напряму акцентують увагу на концертній діяльності, удосконален­ні інструментів; у їхньому репертуарі багато творів класиків і сучасних композиторів. Цей напрям ре­презентують дві школи, сформовані викладачами класу бандури Київської і Львівської консерваторії С. Баштаном і В. Герасименком. Серед пред­ставників — Р. Гриньків, Л. Дедюх, «Вербена» Тріо бандуристок, Г. Менкуш, Т. Лазуркевич, О. Баран, О. Стахів.

До бандуристів, які по­єд­нують народно-фольклорне кобзарюва­н­ня зі сценічно-академічними ви­ступами, можна долучити Г. Гриштопу, М. Коваля, братів В.Литвин і М. Литвин, М. Мошика, В. Нечепу, Т. Дороцького. З метою популяризації К. 1995 у Києві засновано Кобзарів України Національну спілку; для на­вча­н­ня здібних дітей. 1989 з ініціативи В. Литвина та інших від­крито Стрітівську кобзарську школу (нині Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, Кагарлицький р-н Київської обл.), директором якої стала Г. Іванова.

В Європу та Пів­нічну Америку бандуру завезли українці 2-ї еміграційної хвилі на початку 20 ст. Роз­виток К. на еміграції повʼязаний з імʼям В. Ємця, який 1923 у Празі організував школу гри на бандурі і капелу бандуристів. Він став першим українським бандуристом, який ви­ступив у Гол­лівуді (м. Лос-Анджелес, США). Ще однією по­ста­т­тю, діяльність якої мала значний вплив на популяризацію кобзарського мистецтва в діаспорі, був Г. Китастий — багаторічний керівник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії. У Нью-Йорку 1953 від­крито клас гри на бандурі при Українському музичному ін­ституті, 1972 засновано Кобзарського мистецтва Школу, яка видавала журнал «Бандура». У 1950-х рр. кобзарське мистецтво почало роз­виватися і в Канаді, де на літніх курсах й у таборах місцевих українців на­вчали гри на бандурі. Ще однією формою кобзарської освіти в Канаді стали семінари в Альбертському університеті, який проводив А. Горняткевич. Також від середини 1950-х рр. кобзарське мистецтво поширилося серед української діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом — у Мельбурні й Аделаїді створено групи з метою на­вча­н­ня гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які ви­ступали на українських святах і ре­презентували українську музику перед австралійською аудиторією. Так, у Сіднеї кобзарське мистецтво популяризував Г. Бажул, який 1964 організував ансамбль бандуристів ім. Г. Хоткевича, 1972 — школу бандуристів при ньому. В Аделаїді 1974 створено ансамбль бандуристів імені Г. Китастого.

У Мельбурні 1978 І. Якубович від­крив школу гри на бандурі імені Лесі Українки, 1984 організував одно­ймен­ний ансамбль. З ініціативи Г. Корінь 1978 засновано ансамбль бандуристів «Кольорит». 1989 у Сіднейському університеті від­крито без­коштовні студії на ступінь бакалавра музики в галузі бандури. Початки К. у Пів­ден­ній Америці сягають 1920-х рр., коли до Бразилії при­їхав бандурист В. Куц. 1961 В. Качурак заснував Капелу бандуристів імені Т. Шевченка в Арґентині та школу юних бандуристів при ній. У 1980-х рр. процесові творе­н­ня бандурних осередків, колективів і шкіл у Бразилії й Арґентині сприяла меценатська допомога М. Досінчука-Чорного. На­вча­н­ня гри на бандурі проводили також ін­структори школи кобзарського мистецтва із Нью-Йорка.

Першим кубанським кобзарем вважають суддю Чорноморського козацького війська А. Головатого, який прибув на Кубань 1793. Складені ним пісні стали народними, а «Ой та годі нам журитися…» тривалий час залишалася неофіційним гімном Кубані. На від­міну від України, де кобзарями ставали здебільшого сліпі старці, на Кубані К. було одним із елементів військового пред­ставництва. На­вчалися майстерності кубанці у за­їжджих кобзарів з України, зокрема І. Кравченка-Крюковського, М. Кравченка, Г. Кожушка, І. Запорожченка. 1913 у м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ) В. Ємець заснував першу кобзарську школу, вихованцями якої стали А. Чорний та О. Обабко. 1917 К. Кравченко ініціював створе­н­ня першої капели бандуристів у Катеринодарі. Подальший роз­виток К. у 1930-х роках зупинений внаслідок масових ре­пресій. В. Ємець, А. Чорний, Ф. Діброва, М. Теліга опинилися на еміграції; С. Сотниченко, С. Жарко, К. Без­щасний і М. Богуславський — ре­пресовані; С. Бриж вчинив самогубство. Ви­вче­н­ням історії К. Кубані, збира­н­ням і ре­ставрацією бандур за­ймався О. Нирко. Нині традиції гри на бандурі від­роджують артисти Кубанського козацького хору й ансамблю «Кубанці».