Спілка визволення України

СПІ́ЛКА ВИ́ЗВОЛЕ­Н­НЯ УКРАЇ́НИ (СВУ) — вига­дана органами ГПУ організація, що нібито існувала в УСРР від 1926 і обʼ­єд­нувала навколо себе антирадянськи налаштовану інтелігенцію, діячів УАПЦ і пред­ставників заможного селянства. Роз­слідува­н­ня справи СВУ здійснювали органи ГПУ УСРР від травня 1929 до лютого 1930. Перше пові­домле­н­ня про викри­т­тя СВУ зʼявилося у листопаді 1929, від лютого 1930 у г. «Вісті» почали регулярно друкувати матеріали зі звинувачувального висновку в цій справі. За офіційною версією СВУ (лідером якої оголосили віце-президента ВУАН С. Єфремова) була повʼязана з одно­ймен­ною емі­грантською уенерівською організацією і ставила за мету повале­н­ня радянської влади в Україні шляхом збройного пов­ста­н­ня за допомогою іноземних держав, від­торгне­н­ня УСРР від СРСР та ре­ставрацію капіталістичного ладу. СВУ мала окремі секції (зокрема академічну, шкільну, педагогічну, медичну), філії у містах і молодіжну секцію — Спілку української молоді (СУМ). Приводом для появи версії про існува­н­ня закордон­ного і внутршнього центрів СВУ став нібито отриманий 1926 С. Єфремовим з-за кордону лист від Л. Чикаленка, в якому той пові­домляв про по­ста­н­ня СВУ на еміграції і пропонував створити таку організацію в УСРР. Основними діючими особами на показовому судовому процесі, що проходив у Харківському оперному театрі від 9 березня до 19 квітня 1930, були 45 осіб, серед них — колишній товариш (за­ступник) голови УЦР і лідер УПСФ С. Єфремов, колишній Премʼєр-міністр УНР і провід­ний діяч УАПЦ В. Чехівський, колишній Міністр закордон­них справ УНР, науковий спів­робітник ВУАН А. Ніковський, професор Київського ІНО О. Гермайзе, колишні діячі УПСФ (завідувач 1-ї Київської трудової школи В. Дурдуківський, вчитель тієї ж школи О. Гребенецький, мово­знавець В. Ганцов), письмен­ниця Л. Старицька-Черняхівська та її чоловік — гістолог О. Черняхівський, історик М. Слабченко, мово­знавець Г. Голоскевич, студент Київського ІНО М. Павлушков (його вважали лідером СУМу). Загалом серед під­судних — 2 академіки ВУАН, 15 професорів ВНЗів, 2 студенти, 10 учителів, 3 письмен­ники, 5 редакторів, 2 ко­оператори, 2 право­знавці, бібліотекар, директор середньої школи, теолог, священ­ник УАПЦ; 15 із них працювали у системі ВУАН, 31 — входили до різних українських політичних партій, 1 був Премʼєром, 2 — Міністрами Уряду УНР, 6 — членами УЦР. Ще 700 осіб заарештовано у звʼязку з цією справою, а всього, за деякими під­рахунками, під час та після процесу СВУ заарештовано, роз­стріляно або заслано понад 30 тис. осіб. За задумом організаторів, процес СВУ повинен був стати не просто судом над пред­ставниками української інтелігенції, а судом над усім періодом Визвольних змагань 1917—21, а окремі під­судні, яких добирало ГПУ, — символами цього періоду, що від­ображали його філософію та світо­глядні засади. Одно­значно встановити, що у обвинувачен­ні від­повід­ало дійсності, а що придумали чекісти, які, використовуючи індивідуальні методи шантажу, примушували своїх жертв давати свідче­н­ня, досить важко: з одного боку, існує чимало свідчень того, що боротьба проти більшовицького режиму в Україні була досить мас­штабною; з іншого — у такому ви­гляді, як це подавали у 1929—30, СВУ не існувало, що під­тверджують секретні службові документи самого ГПУ. Остаточно зʼясованим є те, що 1928 спів­робітники ГПУ завербували кількох молодих людей (дехто з них пізніше опинився в еміграції), яким за­пропонували входити у контакт із націоналістично налаштованими особами. Свідче­н­ня цих осіб, заарештованих у період від 18 травня до 18 червня 1929 у Києві, викори­стали для того, щоб примусити студентів М. Павлушкова і Б. Матушевського свідчити проти С. Єфремова (заарештований у липні 1929) та інших майбутніх учасників процесу, які були патріотами України і працювали в імʼя національного і культурного від­родже­н­ня, однак при цьому не створювали під­пільних опозиційних структур. Хоча деталі процесу СВУ узгоджували з московським керівництвом (його скеровував особисто Й. Сталін, що засвідчує шифрована теле­грама С. Косіору і В. Чубарю від 2 січня 1930), основні документи у справі під­писані пере­важно начальником Секретного від­ділу ГПУ УСРР В. Горожаніном (1924 брав участь у фабрикації «Київського обласного центру дії» Справи) і начальником 2-го від­діле­н­ня цього від­ділу Б. Козельським, яких можна вважати головними організаторами процесу СВУ. Роз­робляючи цю справу, ГПУ фактично під­водило базу для тотального погрому 1932—33, коли Й. Сталін вирішив остаточно покінчити з українізацією. Терор проти національної інтелігенції мав також упередити її можливий спротив форсованій колективізації села. Під час слідства та процесу виявилося над­звичайно багато суперечностей і роз­біжностей, що ставили під сумнів існува­н­ня СВУ, зокрема Л. Чикаленко публічно категорично заперечив, що він давав будь-які вказівки С. Єфремову, від своїх вимушених попередніх зі­знань спробував від­мовитися В. Чехівський, плутаними, суперечлими і неконкретними були свідче­н­ня інших учасників процесу, на більшість з яких чинили психологічний і фізичний тиск. Із 45-ти під­судних 4-х засудили до 10-ти р. увʼязне­н­ня із суворою ізоляцією, 6-х — до 8-ми, 3-х — до 6-ти, 10-х — до 5-ти, 21-го — до 3-х і 1-го — до 2-х р. увʼязне­н­ня, причому 10 з них отримали умовні строки, а ще 5 — помилува­н­ня через декілька місяців. Однак у 2-й половині 1930-х рр. і під час 2-ї світової війни багато учасників СВУ були по­вторно заарештовані та роз­стріляні. Ті з них, які залишилися живими, зокрема В. Ганцов, К. Туркало, В. Отамановський, Б. Матушевський, конкретно під­твердили сфабрикований характер висунутих проти них та інших осіб обвинувачень. Всі ці роз­біжності та суперечності під­тверджено в ході додаткової пере­вірки справи СВУ 1989, за результатами якої ухвалою Пленуму Верховного Суду України від 11 серпня 1989 її припинено через від­сутність складу злочину в діях засуджених осіб. В українській історіо­графії пере­важає думка про те, що СВУ — вигадка чекістів, однак деякі дослідники з політичних і особистісних міркувань стверджують, що ця організація реально існувала, тим самим обʼєктивно під­тверджуючи об­ґрунтованість злочин­них дій комуністичного режиму щодо осіб, звинувачених у причетності до СВУ.

Завантажити статтю