Періодизація історії України

Визначення і загальна характеристика

ПЕРІОДИЗА́ЦІЯ ІСТО́РІЇ УКРАЇ́НИ Уперше зміст історичного процесу в Україні як самобутнього, хоч і повʼязаного з литовською, польською, турецькою, російською і ав­стрійською історією, науково об­ґрунтував М. Грушевський у стат­ті «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного словʼянства», на­друкованій у Санкт-Петербурзі в травні 1904. Самій періодизації вчений не надавав особливого значе­н­ня, іноді роз­поділяючи матеріал між томами «Історії України-Руси» без привʼязки до ключових дат вітчизняної історії. На­приклад, 4-й том він завершив ключовою подією — Люблінською унією 1569, але 8-й почав із роз­гляду подій після Куруківської угоди 1625, а закінчив подіями 1650. Отже, така ключова дата, як початок Визвольної війни українського народу (1648), загубилася у середині тому. Оскільки багатотомна «Історія України-Руси» була доведена тільки до 1658, ви­вчати періодизацію історичного процесу за М. Грушевським доцільніше на під­ставі «Нарисів історії українського народу» (вперше опубліковані 1904 російською мовою). М. Грушевський ви­окремлював у минулому України додержавний період, три етапи в історії Київської держави — процес творе­н­ня (9—10 ст.), по­ступовий роз­клад (11—12 ст.), а також етап удільної роз­дробленості з окремим роз­глядом історії Галицько-Волинської держави (13—14 ст.). Потім він зупинявся на пере­ході українських земель під владу Великого князівства Литовського і Польщі (14—15 ст.) та на «збиран­ні» українських земель Королівством Польським (15—16 ст.). Окремо М. Грушевський дослідив пита­н­ня про походже­н­ня й роз­виток козацтва (до 1648), далі у двох роз­ділах роз­глянув Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького і події в Україні після смерті геть­мана, аж до Бахчисарайського пере­мирʼя, укладеного 1680 між Російською державою, Османською імперією і Кримським ханатом. На­ступні роз­діли присвячені періоду 1681—1708 й діяльності остан­ніх геть­манів аж до ліквідації 1764 ін­ституту геть­манства. Далі про­аналізовано віковий процес українського від­родже­н­ня у Російській і Ав­стрійській імперіях (до 1860-х рр.), а також остан­ні десятилі­т­тя української історії (від 1870-х рр.). Таким чином, схема М. Грушевського була поділена на структурні частини, від­ділені одна від одної найбільш доленосними подіями у житті українського народу.

На­ступна спроба періодизувати український історичний процес була здійснена взимку 1936—37 у ново­утвореному Ін­ституті історії України АН УРСР (Київ). Невеликий колектив ін­ституту одразу при­ступив до під­готовки та публікації «Нарисів з історії України», побудованих за хронологічним принципом. Були ви­значені 17 випусків, перший з яких опубліковано вже 1937: «Київська Русь і фе­одальні князівства XII—XIII ст.» (К. Гуслистий, Ф. Ястребов). План випуску «Нарисів...» від­кореговано 1938 згідно зі структурою сталінської «Истории ВКП(б)». До німецько-радянської війни встигли побачити світ тільки перші випуски, не повʼязані за періодизацією з нормативним коротким курсом «Истории ВКП(б)», зокрема 1939 зʼявився вип. 2-й «Україна під литовським панува­н­ням і захопле­н­ня її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.)» К. Гуслистого, вип. 4-й «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і при­єд­на­н­ня України до Росії (1648—1654)» М. Петровського і вип. 8-й «Україна в першій половині XIX ст.» Ф. Ястребова. 1941 К. Гуслистий на­друкував вип. 3-й «Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст.». Тоді ж зʼявився сигнальний примірник вип. 6-го «Україна в кінці XVII — першій чверті XVIII ст.» О. Оглоблина. Під час війни 1944 Ф. Лось на­друкував вип. 11-й «Україна в роки столипінської реакції». 1951 поза рамками вже призабутого видавничого проєкту «Нарисів...» ви­йшла у світ книга М. Супруненка «Україна в період іноземної воєн­ної інтервенції і громадянської війни (1918—1920)». За опублікованими випусками можна встановити хронологію неопублікованих: вип. 5-й — з 1655 до кінця 17 ст., вип. 7-й — з 2-ї чверті до кінця 18 ст., вип. 9-й — 2-а пол. 19 ст., вип. 10-й — 1900—07. Вплив періодизації М. Грушевського від­чутний тільки у випусках «Нарисів...», присвячених давній історії України, вип. 6—9 вже будували за датами правлі­н­ня російських царів, а періодизацію 20 т. цілком ви­значала «История ВКП(б)».

Важливою характеристикою періодизації є поділ епохи, що ви­вчається, на різні за тривалістю етапи. При аналізі подій за тривалий час можна загострити або від­вернути увагу від фактів, що видаються важливими чи другорядними. За­звичай, у загальних курсах історії рівень узагальне­н­ня матеріалу зменшується у міру на­ближе­н­ня до сучасності. Це пояснюється не стільки від­сутністю масових джерел у від­далених епохах, скільки більшою зацікавленістю су­спільства і/або держави в осмислен­ні недавнього минулого. В історичній схемі М. Грушевського, що охоплювала понад тисячу років української історії, перші 8 віків поділено на 4 етапи, доленосне 17 ст. (включно із пов­ста­н­ням І. Мазепи проти царя Петра I 1708) — теж на 4, а 18—19 ст. — на 3 етапи. Періодизація «Нарисів...» була принципово іншою. Перші 8 віків охоплювали 2 вип., окремий вип. присвячено 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст., 2 вип. — 2-й пол. 17 ст., по два — 18 і 19 ст. і 8 вип. (якщо користуватися первин­ним планом незавершених «Нарисів...») припадало на 1-у пол. 20 ст. Ця грандіозна праця мала закріпити у національній памʼяті прихід до влади партії більшовиків та її соціально-економічні пере­творе­н­ня.

Під час пере­бува­н­ня при владі в УРСР 1947 Л. Каганович звернув особливу увагу на ідеологічні про­блеми. 29 серпня 1947 ЦК КП(б)У з його ініціативи прийняв по­станову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Ін­ституту історії України Академії наук УРСР». У ній «Нариси…» та ін. праці, під­готовлені спів­робітниками ін­ституту, кваліфіковано як антимарксистські, оскільки вони не спиралися на фундамент формаційної теорії. Перед ін­ститутом по­ставлено зав­да­н­ня під­готувати короткий курс «Історії України», московським історикам доручено надати йому допомогу в роз­роблен­ні концепції нормативного курсу (разом із періодизацією) на базі «ленінсько-сталінського вче­н­ня про соціально-економічні формації». Під­готовка такого курсу роз­тягнулася у часі. 1-й т. «Історії Української РСР» був на­друкований тільки 1953. У 1955 цей том ви­йшов друком по­вторно у звʼязку з необхідністю внести виправле­н­ня у текст, повʼязані зі змінами у політичній ситуації після смерті Й. Сталіна. Однак ці виправле­н­ня не торкнулися періодизації. Рукопис 2-го тому так само багаторазово пере­робляли, його обсяг по­стійно збільшувався. Остан­ню ґрунтовну пере­робку здійснено після 20-го зʼ­їзду КПРС, внаслідок чого том був опублікований двічі — 1956 і 1957. Двотомник загальним обсягом у 1685 сторінок став взірцевим. В УРСР на ньому базувалися вся агітмасова робота, під­готовка під­ручників для школи, творчість майстрів культури, повʼязана з історичною тематикою, тощо. Перший том «Історії Української РСР» ви­дань 1953 і 1956 (за редакцією О. Касименка) завершувався Лютневою революцією 1917, другий — починався з Жовтневої революції 1917, яку історики більшовицької партії штучно вилучили із всеросійського революційного процесу і обʼ­єд­нали в єдине ціле з комуністичною революцією, роз­початою у Радянській Росії 1918, а у Радянській Україні — 1919. Внаслідок цього виклад загальносоюзної і української історії поділено на два макроперіоди — «дожовтневий» і радянський — з кількісним спів­від­ноше­н­ням текс­тів 1:1. У 1-му т. «Історії Української РСР» налічувалося 15 хронологічних періодів-роз­ділів. Перша третина роз­ділів охоплювала історичний час від первіснообщин­ного ладу до козацько-селянської війни під проводом Б. Хмельницького, заключна третина — події 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Назви цієї третини роз­ділів копіювали назви структурних частин короткого курсу «Истории ВКП(б)», третина роз­ділів виділена на історичний час від середини 17 ст. до 1-ї пол. 19 ст. Назви роз­ділів 1-го тому були витримані у дусі формаційної теорії, головна теза — посиле­н­ня від столі­т­тя до столі­т­тя фе­одально-кріпосницького гнобле­н­ня народних мас. Тема боротьби проти національного гнобле­н­ня закінчувалася на визвольній війні проти польського панува­н­ня. Радянська доба в 2-му т. «Історії Української РСР» поділена на 9 роз­ділів, назви яких збігалися з директивною історико-партійною періодизацією, зокрема події 1917, окрім Лютневої революції, роз­глядали у 1-му роз­ділі під на­звою «Під­готовка і проведе­н­ня Великої Жовтневої соціалістичної революції. Встановле­н­ня Радянської влади на Україні». Роз­пад Російської імперії після повале­н­ня самодержавства і революційні процеси у її національних регіонах радянська історіо­графія ігнорувала, тому діяльність УЦР зображена в томі максимально стисло і в карикатурному ви­гляді. Роз­діл 2-й мав назву «Українська РСР в період іноземної воєн­ної інтервенції і громадянської війни 1918—1920». Від­повід­но до вимог історико-партійної періодизації вся діяльність Української Держави геть­мана П. Скоропадського зведена до кількох абзаців у текс­ті, присвяченому боротьбі робітників і селян під керівництвом більшовиків (всі інші політичні сили проігноровано) проти австро-німецьких окупантів. Так само проігноровано історію УНР доби Директорії та історію ЗУНР, події 1919—20 описано виключно як боротьбу білогвардійців і червоноармійців на території України. Хоча короткий курс «Истории ВКП(б)» був вилучений з обігу одразу після смерті Й. Сталіна, продиктована ним періодизація залишалася чин­ною аж до кінця існува­н­ня радянського ладу. Єдиний виняток — зміни у назві поточного історичного періоду, повʼязані з кризою комуністичної пер­спективи. На від­міну від ін. мислителів свого часу К. Маркс (див. Марксизм) роз­глядав соціалізм як першу фазу комунізму (комунізм виробництва) і у звʼязку з цим допускав наявність певної від­стані у часі між соціалізмом і повним комунізмом (комунізм спожива­н­ня). Тому після провалу першого комуністичного штурму В. Ленін заявив, що най­ближчою метою партії є будівництво соціалізму. Комунізм як су­спільство, в якому кожна людина споживатиме матеріальні блага за потребами, від­сувався на певну, але не надто від­далену від­стань. 18-й зʼїзд ВКП(б) 1939 оголосив, що соціалізм у СРСР вже побудований, і взяв курс на по­ступовий пере­хід до комунізму. Роки 1938—41 почали характеризувати як «період боротьби за заверше­н­ня соціалістичного будівництва і по­ступовий пере­хід до комунізму». У пере­ви­даному російською мовою 1969 двотомнику «Історія Української РСР» (редактор — К. Дубина) назва роз­ділу, в якому роз­глядали період 1938—41, звучала вже по-іншому: «УРСР в період зміцне­н­ня і дальшого роз­витку соціалістичного су­спільства». Остан­ній роз­діл цього тому сформульовано коротко і рішуче: «На шляху до комунізму». Прийнята у жовтні 1961 22-м зʼ­їздом КПРС партійна про­грама про­гнозувала встановле­н­ня комунізму 1980, тому для інших формулювань не залишалося місця. У 8-томній (у 10-ти книгах) «Історії Української РСР» (редактор — Ю. Кондуфор), що ви­дана 1977—79 під грифом Ін­ституту історії АН УРСР, вже врахована рятівна концепція «роз­винутого соціалізму». Кремлівські ідеологи зро­зуміли, що наді­йшов час якомога далі від­сунути зобовʼяза­н­ня державної партії роз­поділяти блага за потребами, а тому по­ставили між соціалізмом і повним комунізмом ще один етап неви­значеної тривалості — роз­винутий соціалізм. Друга книга остан­нього тому мала назву «Українська РСР в період роз­винутого соціалізму і будівництва комунізму (кінець 50-х — 70-і рр.)». Нарешті, під час пере­ви­да­н­ня цієї багатотомної праці російською мовою (1981—85) термін «комунізм» ві­ді­йшов у далеку пер­спективу — її 10-й т. мав назву «УРСР в умовах роз­винутого соціалізму (60-ті — поч. 80-х рр.)».

1991 у пере­кладі українською мовою на­друковано книгу канадського професора О. Субтельного «Україна: Історія». Минуле України автор поділяв на 6 великих періодів: найдавніші часи, Київська Русь, польсько-литовська доба, козацька ера, під імперською владою, Україна у 20 ст. Завдяки від­даності автора малові­домій тоді українському соціуму школі М. Грушевського і від­сутності фразеології у дусі формаційної теорії, що доводила невід­воротність комунізму, ця книга здобула значну популярність і витримала ще три ви­да­н­ня, одне з яких — російською мовою. Однак зʼясувалося, що канадський історик не зміг врахувати у своїй книзі всіх «білих плям», які вже виявили українські історики після того, як полегшився до­ступ до архівів. Через це його книгу почали витискувати з повсякден­ного вжитку ви­да­н­ня, створені під грифом Ін­ституту історії України. Йдеться перед­усім про 2-томник «Історія України: нове баче­н­ня» (т. 1—2, 1995—96; за редакцією В. Смолія), що містив багато новацій. По-перше, замість Російської революції, що у радянській історіо­графії була штучно поділена на Лютневу і Жовтневу, в центрі подій 1917 опинилася Українська революція. Поряд із радянською формою державності, котра в грудні 1917 була тільки проголошена, про­аналізовано й ін. форми національної державності: УНР доби УЦР, Українська Держава геть­мана П. Скоропадського, УНР доби Директорії, ЗУНР. По-друге, замість від­будовного періоду 1921—25 у 2-томнику ви­окремлено період нової економічної політики 1921—28 як тимчасового пере­починку між двома комуністичними штурмами — ленінським і сталінським. Історія Радянської України досліджена у рамках комуністичного штурму, замаскованого В. Леніним 1921 під політику «воєн­ного комунізму», нібито навʼязану радянській владі внутрішньою контр­революцією та інтервентами. У цьому світлі концепція НЕПу набувала зовсім ін. рис, ніж та, що панувала у радянській історіо­графії. В історії комуністичного будівництва період 1921—28 заслуговував на аналіз історичних процесів у його власних хронологічних рамках. Від­будовний процес, який ще не закінчився після затвердже­н­ня 14-м зʼ­їздом ВКП(б) в грудні 1925 генеральної лінії на індустріалізацію, ставав лише однією з рис НЕПу. По-третє, чотири етапи історико-партійної періодизації (від 1929 до 1940) обʼ­єд­нано у цілісний історичний період сталінської «революції зверху» (1929—38). У 2-томнику цей період фігурував під на­звою «Великий пере­лом» — так називалася ста­т­тя Й. Сталіна у г. «Правда», що стала сигналом для здійсне­н­ня примусової суцільної колективізації сільського господарства. По-четверте, у 2-томнику фігурувала Друга світова війна, а не тільки Велика Вітчизняна війна СРСР із нацистською Німеч­чиною та її союзниками, бо Західна Україна з її багатоміль­йон­ним населе­н­ням потрапила у вир світової війни з першого дня — у вересні 1939. За­пропонована авторським колективом 2-томника періодизація викори­стана і в однотомнику «Історія України: нове баче­н­ня». Ця книга створена здебільшого тим же авторським колективом під керівництвом того ж від­повід­ального редактора. Вона мала офіційний статус на­вчального посібника, її видавали тричі — 1997, 2000, 2002. На під­ставі цієї ж періодизації побудоване і 1998—2000 ви­дане 15-томне зі­бра­н­ня авторських моно­графій «Україна крізь віки» (від­значене Державною премією України у галузі науки і техніки за 2001). Істотне оновле­н­ня періодизації історичного процесу, за­проваджене у колективних працях під грифом Ін­ституту історії України, су­проводжувалося радикальною зміною спів­від­ноше­н­ня між «дожовтневим» і радянським макроперіодами. Це особливо чітко простежується на прикладі 14-томного зі­бра­н­ня авторських моно­графій «Україна крізь віки» (15-й том ви­йшов за межі хронологічного ряду). Тематика томів ви­значалася на під­ставі існуючих у світі вимог: аналізувати не тільки минуле власного народу, але й історію ін. народів на його території. Якщо М. Грушевський починав свою «Історію України-Руси» з теми роз­селе­н­ня словʼян на території, яку за­ймав український етнос, то зі­бра­н­ня моно­графій «Україна крізь віки» від­кривало перед читачами більш давні темпоральні горизонти. К. Бунятян, В. Мурзін, О. Симоненко стали авторами першої моно­графії — «На світанку історії», в якій йшлося про населе­н­ня на сучасній території України від палеоліту до пізніх скіфів. С. Крижицький, В. Зубар і Г. Русяєва під­готували на­ступну книгу — «Античні держави Пів­нічного Причорноморʼя». Історії Радянської України у цьому зі­бран­ні присвячені повністю 3 книги з 14-ти наявних. 2011 під грифом Ін­ституту історії України побачив світ 2-томник «Економічна історія України». У цьому історико-економічному досліджен­ні структурно виділено всі історичні періоди (за вже усталеною в попередніх працях ін­ституту періодизацією), всі українські землі з особливою долею та більшість протодержавних і державних утворень, що існували на сучасній території України. На жаль, стан історичної науки ще не дає можливості роз­повісти читачам про економіку й побут деяких народів і створених ними держав, що у минулому існували на нашій землі. Від­повід­альний редактор В. Смолій і колектив із 34-х авторів (з них 27 — спів­робітники ін­ституту) побудували частини 2-томника за прийнятою у Європі шестичлен­ною періодизацією: прадавня, давня та середньовічна історія, ран­ній новий час, модерна доба і новітня епоха. Новітня епоха і всі попередні епохи, разом узяті, мають при­близно однаковий обсяг, що пояснюється під­вищеною увагою су­спільства до історії 20 — поч. 21 ст.

Літ.: Лисяк-Рудницький І. Про­блеми термінології та періодизації в українській історії // Історичні есе. Т. 1. К., 1994; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріч­чя Ін­ституту історії НАН України (1936—1956 рр.): Зб. док. і мат. Ч. 1—2. К., 1996; Потульницький В. Схеми періодизації історії України в українській історіо­графії 19–20 ст.: про­блеми теорії та методології // Спеціальні історичні дисципліни: пита­н­ня теорії та методики. Ч. 2. К., 2000; Ін­ститут історії України Національної академії наук України: 1936—2006. К., 2006; Ін­ститут історії України НАН України: Друге двадцятиріч­чя (1957—1977): Док. і мат. К., 2007; Кульчицький С. В. Періодизація вітчизняної історії у працях Ін­ституту історії України НАН // Український історичний журнал. 2011. № 3.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю