Кобзарство

КОБЗА́РСТВО — мистецтво кобзарів — народних спів­ців-музикантів, які виконують (і часто складають самі) думи, пісні та інші твори, су­проводжуючи їх грою на кобзі (бандурі). Вперше імена кобзарів (Чурило, Стечко, Тарашко) зга­дано в польс. хроніках 15–16 ст. Особливо популяр. були кобзарі на Запороз. Січі. Вони су­проводжували козаків у походах, думами й піснями під­носили бо­йовий дух війська, уславлювали нар. борців проти поневоле­н­ня й гніту. За волелюбну творчість кобзарів по­стійно пере­слідувала влада. 1738 у Глухові (нині Сум. обл.) засн. муз. школу для навч. здібних дітей співу і гри на різних інструментах, зокрема й на бандурі. Кобзар. мистецтво користувалося популярністю і при рос. імператор. дворі. У мемуар. літературі серед придвор. музик згадуються кобзарі Іван, Денис, Г. Любисток, бандуристи Є. Санкевич, І. Па­влов, С. Тарабанов, О. Ро­зумовський. У 18 ст. мандрівні спів­ці-кобзарі почали обʼ­єд­нуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне госп-во, управу, печатки, касу і навіть суд. Усі функції серед чл. цехового братства були чітко роз­поділені і закріплені. Кобзар. цехами керували гол. цехмайстри, які набирали учнів. Для профес. таєм. спілкува­н­ня нар. спів­ці виробили специфіч. жаргон. У 19 ст. центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Видатні кобзарі того часу — А. Шут, С. Яшний, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний, С. Кошовий, А. Ладжа, А. Никоненко, І. Стрічка. 1902 на 12-му археол. зʼ­їзді у Харкові з ініціативи Г. Хоткевича ви­ступили нар. музиканти П. Гащенко, П. Древченко, М. Кравченко, І. Кучугура-Кучеренко, Т. Пархоменко та ін. Після цього зʼ­їзду кобзар. мистецтвом зацікавилося широке коло укр. і рос. етно­графів, музико­знавців, письмен­ників, композиторів: Г. Хоткевич 1909 у Львові видав перший під­ручник гри на бандурі, разом із майстрами-інструменталістами проводив роботу з удосконале­н­ня інструмента; О. Сластьон зробив низку замальовок нар. кобзарів; М. Лисенко, Леся Українка, К. Квітка, Ф. Колес­са здійснили записи дум. Після більшов. пере­вороту 1917 почали зʼявлятися профес. і самодіял. ансамблі та капели бандуристів (див. Капела бандуристів). Подальший роз­виток кобзар. мистецтва припинений через ре­пресії 1930-х рр. і поч. 2-ї світової війни. Від­родже­н­ня К. роз­почалося на­прикінці 1940-х рр., коли при обл. філармоніях почали організовувати ансамблі бандуристів, від­кривати класи бандури при муз. школах, факультети при консерваторіях. У довоєн. час К. за­ймалися пере­важно чоловіки, однак через великі втрати їх у період голодомору, ре­пресій 1930-х рр. та 2-ї світової війни, кобзу і бандуру опанували жінки. Серед перших бандуристок — Л. Барвінок, Г. Білогуб-Вернигір, О. Левадна, Є. Леміш, М. Шевченко. Після 2-ї світової війни організовано серійне виготовле­н­ня бандур на муз. ф-ках Харкова, Києва, Одеси, Чернігова та Львова. Над удосконале­н­ням бандури працювали І. Скляр, В. Герасименко, О. Корнієвський. Опубліковано низку збірників пісень та танців для ансамблів бандуристів. Нині кобзар. мистецтво роз­вивається у двох напрямах: нар.-фольклор. і концертно-сценіч. Пред­ставники першого від­роджують зразки давніх нар. інструментів, освоюють і пропагують давній традиц. кобзар. репертуар. Діють Київ. (М. Будник) і Харків. (К. Черемський) кобзар. цехи. Цей напрям пропагують Т. Силенко, В. Кушпет, М. Товкайло, М. Хай, Б. Антоненко, П. Супрун, В. Кирилич, М. Сарма-Соколовський, О. Кіндрачук та ін. Пред­ставники концертно-сценіч. напряму акцентують увагу на концерт. діяльності, удосконален­ні інструментів; у їхньому репертуарі багато творів класиків і сучас. композиторів. Цей напрям ре­презентують дві школи, сформов. викл. кл. бандури Київ. і Львів. консерваторії С. Баштаном і В. Герасименком. Серед пред­ставників — Р. Гриньків, Л. Дедюх, «Вербена» Тріо бандуристок, Г. Менкуш, Т. Лазуркевич, О. Баран, О. Стахів.

До бандуристів, які по­єд­нують нар.-фольклорне кобзарюва­н­ня зі сценічно-академіч. ви­ступами, можна долучити Г. Гриштопу, М. Коваля, братів В.Литвин і М. Литвин, М. Мошика, В. Нечепу, Т. Дороцького. З метою популяризації К. 1995 у Києві засн. Кобзарів України Національну спілку; для навч. здібних дітей 1989 з ініціативи В. Литвина та ін. від­крито Стрітів. кобзар. школу (нині Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва, Кагарлиц. р-н Київ. обл.), дир. якої стала Г. Іванова.

В Європу та Пн. Америку бандуру завезли українці 2-ї еміграц. хвилі на поч. 20 ст. Роз­виток К. на еміграції повʼязаний з імʼям В. Ємця, який 1923 у Празі організував школу гри на бандурі і капелу бандуристів. Він став першим укр. бандуристом, який ви­ступив у Гол­лівуді (м. Лос-Анджелес, США). Ще однією по­ста­т­тю, діяльність якої мала знач. вплив на популяризацію кобзар. мистецтва в діаспорі, був Г. Китастий — багаторіч. кер. Капели бандуристів ім. Т. Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіж. ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії. У Нью-Йорку 1953 від­крито клас гри на бандурі при Укр. муз. ін­ституті, 1972 засн. Кобзарського мистецтва Школу, яка видавала ж. «Бандура». У 1950-х рр. кобзар. мистецтво почало роз­виватися і в Канаді, де на літніх курсах й у таборах місц. українців на­вчали гри на бандурі. Ще однією формою кобзар. освіти в Канаді стали семінари в Альберт. університеті, які проводив А. Горняткевич. Також від серед. 1950-х рр. кобзар. мистецтво поширилося серед укр. діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом — у Мельбурні й Аделаїді створ. групи з метою навч. гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які ви­ступали на укр. святах і ре­презентували укр. музику перед австрал. аудиторією. Так, у Сіднеї кобзар. мистецтво популяризував Г. Бажул, який 1964 організував ансамбль бандуристів ім. Г. Хоткевича, 1972 — школу бандуристів при ньому. В Аделаїді 1974 створ. ансамбль бандуристів ім. Г. Китастого.

У Мельбурні 1978 І. Якубович від­крив школу гри на бандурі ім. Лесі Українки, 1984 організував однойм. ансамбль. З ініціативи Г. Корінь 1978 засн. ансамбль бандуристів «Кольорит». 1989 у Сідней. університеті від­крито без­коштовні студії на ступ. бакалавра музики в галузі бандури. Початки К. у Пд. Америці сягають 1920-х рр., коли до Бразилії при­їхав бандурист В. Куц. 1961 В. Качурак заснував Капелу бандуристів ім. Т. Шевченка в Арґентині та школу юних бандуристів при ній. У 1980-х рр. процесові творе­н­ня бандур. осередків, колективів і шкіл у Бразилії й Арґентині сприяла меценат. допомога М. Досінчука-Чорного. Навч. гри на бандурі проводили також ін­структори школи кобзар. мистецтва із Нью-Йорка.

Першим кубан. кобзарем вважають суддю Чорномор. козац. війська А. Головатого, який прибув на Кубань 1793. Складені ним пісні стали нар., а «Ой та годі нам журитися…» тривалий час залишалася неофіц. гімном Кубані. На від­міну від України, де кобзарями ставали здебільшого сліпі старці, на Кубані К. було одним із елементів військ. пред­ставництва. На­вчалися майстерності кубанці у за­їжджих кобзарів з України, зокрема І. Кравченка-Крюковського, М. Кравченка, Г. Кожушка, І. Запорожченка. 1913 у м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ) В. Ємець заснував першу кобзар. школу, вихованцями якої стали А. Чорний та О. Обабко. 1917 К. Кравченко ініціював створе­н­ня першої капели бандуристів у Катеринодарі. Подальший роз­виток К. у 1930-х рр. зупинений внаслідок масових ре­пресій. В. Ємець, А. Чорний, Ф. Діброва, М. Теліга опинилися на еміграції; С. Сотниченко, С. Жарко, К. Без­щасний і М. Богуславський — ре­прес.; С. Бриж вчинив самогубство. Ви­вче­н­ням історії К. Кубані, збира­н­ням і ре­ставрацією бандур за­ймався О. Нирко. Нині традиції гри на бандурі від­роджують артисти Кубан. козац. хору й ансамблю «Кубанці».

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю