Давньоруська народність

ДАВНЬОРУ́СЬКОЇ НАРО́ДНОСТІ Концепція – гіпотеза про існування в 9–12(13) ст. етнічної спільноти східних слов’ян, яка сформувалась у процесі етногенезу на основі племен (чи союзів племен) і передувала, як спільний предок, трьом пізньосередньовічним східнослов’янським народностям – білоруській, російській, українській. В осн. рисах Д. н. к. оформилась наприкінці 30-х – у 1-й пол. 40-х рр. 20 ст. в істор. науці СРСР, однак ще тоді зазначалося, що остаточне вирішення проблеми потребує комплекс. міждисциплінар. дослідж. істориків, археологів, етнографів і лінгвістів. Термін «давньорус. народність», вперше використаний істориком В. Мавродіним, набув поширення від 1952, хоча пропонувалися й ін. – «давньорус. народ» (О. Удальцов, К. Гуслистий), «слов’ян. народність» (Б. Греков), «спільнорус. багатоплемінна народність» (О. Удальцов), «народність (народ) Русь» (Б. Греков, М. Тихомиров), «єдиний народ Київ. Русі» (М. Петровський).

В історіогр. ретроспективі витоки Д. н. к. сягають 17 ст. – часу появи київ. «Синопсису» (його автором вважають І. Гізеля), у якому висловлена думка про споконвічність етніч. єдності «руських народів» та генеалог. право моск. царів на укр. і білорус. землі. У викладі присутня ідея «триєдності» руського народу з давніх часів і до сучас. автору доби. Зазначені положення вплинули на подальший розвиток гуманітар. наук у Рос. імперії. Хоча більшість укр. і рос. істориків 18–19 ст. дотримувалася парадигми «єдиного руського народу», виділяючи у ньому окремі мало- і великорос. народності, частина з них (М. Маркевич, Я. Маркович, О. Шафонський та ін.) визнавали переважне чи повне (Ю. Гуца-Венелін) право на києво-руську спадщину за українцями. Питання про гол. спадкоємців Київ. Русі з часом набуло дискусій. характеру: у 1850-х рр. М. Погодін задекларував тезу про Київ. Русь як утвір лише великорус. народності, його підтримала більшість рос. дослідників, однак М. Максимович схилявся до поглядів Ю. Гуци-Венеліна. Окрему позицію займав М. Костомаров, який визнавав існування в удільно-вічовий період «єдиної вищої народності» у складі 6-ти гол. народностей: пд.-рус., сівер., білорус., великорус., псков. і новгородської. На поч. 20 ст. М. Грушевський запропонував положення про окремішність ще з антської доби укр. етногенезу від російського та про Київ. Русь як утвір лише українського народу, що поступово стали визначальними в укр. істор. науці.

Ідея давньорус. етномов. єдності висувалася і розвивалася у працях філологів. Першим наблизився до неї 1820 О. Востоков, однак обґрунтовував її існування І. Срезневський. У мовознав. літературі 2-ї пол. 19 ст. існування цієї мови вважалося безсумнівним (найвагоміші праці з цієї тематики належали О. Соболевському). Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. першість у вивченні початків сх.-слов’ян. етномов. спільності, процесів становлення, розвитку, діалект. складу та розпаду давньорус. мови належить О. Шахматову. На його думку, у Київ. Русі відбувався процес складання «спільнорус. життя» та спільнорус. мов. інтеграції. Цю позицію підтримували рос. лінгвісти – Є. Будде, М. Дурново, Б. Ляпунов, М. Трубецькой, Д. Ушаков. Існування давньорус. мови визнавали польс. славіст Т. Лер-Сплавінський, чес. історик Л. Нідерле, серб. філолог Д. Джурович та ін. Натомість відкидали будь-яку «спільноруськість» деякі укр. філологи (зокрема С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко), не визнавали давньорус. етномов. спільності білорус. науковці В. Ластовський і А. Шлюбський. Подальшого розвитку концепція давньорус. етномов. спільності набула наприкінці 30-х рр. 20 ст. у працях рад. лінгвістів В. Виноградова, М. Вронського, Ф. Філіна, Л. Якубинського, її обстоювали також історики літ-ри давньорус. доби М. Ґудзій та Д. Лихачов.

Проміж. домінантами від традиц. парадигми «єдиного руського народу» до майбут. рад. концепції стали положення, викладені у роботах О. Преснякова, який стверджував, що давньорус. період рівною мірою належить історії Білорусі, Росії та України. В 1-му томі університет. лекцій вченого (виданий 1938) викладені важливі теор. міркування щодо питань розроблення етногенет. таксономії, визначення поняття «народність», прикмет її існування тощо. На думку О. Преснякова, у Київ. Русі були певні ознаки єдності народності, тому ця держава й виробила з «етногр. матеріалу» сх.-слов’ян. племен «істор. народність», під якою вчений розумів початк. етап культурно-істор. індивідуалізації єдиної «руської народності». На поч. 30-х рр. М. Рубінштейн і М. Кордуба одночасно оприлюднили компромісні положення про спіл. належність Київ. Русі предкам майбут. сх.-слов’ян. народностей і відносну (політико-культурну) єдність сх.-слов’ян. конгломерату племен.

Однією з наук.-ідеол. передумов постання вчення про «давньорус. народність» стало використання марксистсько-ленін. засад при розгляді істор. процесу в сталін. інтерпретації. У 1-й пол. 30-х рр. у ході дискусій з проблем соц.-екон. ладу Київ. Русі деякі історики висунули низку положень, які заклали підвалини для формування уявлень про давньорус. етноспільноту (напр., М. Цвібак обстоював існування «давньорус. народності» на рівні провід. верстви суспільства). Ідеол. потреби сталін. режиму обумовили постановку завдання щодо поглибленого вивчення історії народів СРСР з метою істор. обґрунтування закономірності виникнення цієї багатонац. держави. Політ. ракурс питання про місце Київ. Русі в історії 3-х сх.-слов’ян. народів (що було важливою складовою ін. питання – про місце Київ. держави в історії народів СРСР) полягав у необхідності обґрунтування споконвіч. спільності істор. процесу у сх. слов’ян та наголошення на вагомості ролі їхньої першої спіл. держави для долі майбут. народів СРСР. Усе це мало на меті зміцнення заг.-рад. патріот. ідеології та підкреслення домінуючої ролі сх. слов’ян у рад. імперії. Політико-ідеол. чинниками, що уможливили появу рад. концепції Київ. Русі як «спіл. колиски» білорусів, росіян і українців, стали парт.-держ. рішення в галузях істор. освіти й науки серед. 30-х рр. У нових ідеол. умовах спочатку історики УРСР (К. Гуслистий і Ф. Ястребов), а згодом й союз. центру (насамперед Б. Греков) висунули положення про Київ. Русь як спіл. період історії сх.-слов’ян. народів. Нове бачення Київ. Русі як «спільнорус.» держави наприкінці 30-х рр. було офіційно визнаним і впроваджувалося у сферу істор. науки й освіти, передувало вченню про спіл. предка сучас. сх.-слов’ян. народів – «давньорус. народність». Результатом дискусій рад. істориків 30-х – поч. 40-х рр. був висновок, що давня Русь у своєму політ., соц.-екон. і культур. розвитку перебувала на рівні європ. країн, зокрема мала значну консолідованість сх.-слов’ян. суспільства, що давало можливість застосовувати до неї відповідну етнокатегорію вищої етногенет. ієрархії – «народ» або «народність». Етногенет. дослідж., започатк. в СРСР у 2-й пол. 30-х рр., стали важливою наук. передумовою формування Д. н. к. і безпосередньо вплинули на її генезис. Політико-ідеол. фактором (каталізатором етногенет. дослідж.) стала необхідність протидії нацист. расовим доктринам, яка насамперед детермінувала вивчення питань етногенезу слов’янства. У вересні 1938 в проекті програми дослідж. з етногенезу, признач. для спіл. праці академ. інститутів, О. Удальцов вперше поставив питання про вивчення походження давньорус. народності. Згідно з концепцією колективу авторів 1-го т. «Історії СРСР» на чолі з М. Артамоновим і П. Третьяковим, давньорус. культура та державність постали внаслідок злиття 2-х груп (пн. і пд.) племен сх. слов’ян, які від 2-ї пол. 1-го тис. н. е. поступово формувалися у певну етнічну цілісність. М. Артамонов запропонував уживати стосовно сх.-слов’ян. союзу племен напередодні утворення давньорус. держави термін «народність». Наприкінці 30-х – на поч. 40-х рр. найбільший внесок у формування підставової концепції зробили Б. Греков, В. Пічета, М. Державін. Перший висунув у своїх працях положення про етнічну єдність «руського народу» домонгол. доби та вказав на певні ознаки його єдності, насамперед розмов. мови. В. Пічета й М. Державін, вважаючи «руський народ» аморф. багатоплемін. цілим, разом з тим виділяли деякі ознаки його єдності у давньорус. добу. В контексті своїх дослідж. з питань утворення рос. держави та народності до генезису концепції підключився й В. Мавродін. На розвиток Д. н. к. значно вплинуло й приєднання зх.- укр. і зх.-білорус. регіонів до СРСР, яке актуалізувало тематику «возз’єднання» українців і білорусів з росіянами, а отже й «руського» («давньорус.») народу як їхнього спіл. предка.

Під час 2-ї світової війни процес становлення Д. н. к. прискорився, оскільки ідея єдності та рівноправності 3-х слов’ян. народів Сх. Європи набула знач. ваги у справі духовно-патріот. мобілізації слов’ян на боротьбу зі спіл. ворогом. У зв’язку з цим, у працях фундаторів підставового вчення відчутно посилилися елементи ідеології помірк. панславізму – єдності й солідарності сх.-слов’ян. народів, яку дослідники екстраполювали в істор. ретроспективу. Особливо наголошувалося на спіл. боротьбі сх. слов’ян проти зовн. ворогів. Від 1942 в опубл. статтях та виголошених у ході наук. сесій доповідях О. Удальцова розроблено теор. підґрунтя для етногенет. дослідж., визначено осн. етнічні категорії та їх істор. еволюція, аргументовано вживання етнокатегорії «народність» до періодів розвитку людства докапіталіст. формацій. У методол. плані він спирався на націологічну ст. Й. Сталіна «Марксизм і національне питання» й глотогонічну теорію М. Марра. О. Удальцов запропонував вживати стосовно давньорус. етноспільноти терміни «заг.-рус. народність» та «давньорус. народ». Теор. роботу в цьому напрямі провів і С. Юшков, який доводив соц. природу походження давньорус. народності, що початково утворилася з різних соц. і етніч. елементів, які засвоїли спіл. назву – «русь». Незалежно від ін. істориків та розробок етногенетиків 1942 М. Петровський вперше сформулював й охарактеризував осн. положення і аргументи стосовно ознак єдності та спільності «єдиного народу» Київ. Русі. Положення про етнічну єдність сх. слов’ян давньорус. доби отримали подальший розвиток у працях Б. Грекова 1941–45, в яких у контексті протиборства з норманіст. школою підкреслений фактор автохтон. походження давньорус. державності. Не відкидаючи ролі варягів у створенні Київ. держави, він акцентував увагу на влас. зусиллях «руського народу», який у боротьбі із зовн. ворогами витворив незалежну державу, і вважав, що необхідно аргументувати етнічну консолідованість сх. слов’ян, оскільки лише «народ» міг створити державу. У роботах воєн. часу вчений підкреслював існування у «руського народу» давньорус. доби такої важливої ознаки його єдності, як нац. самосвідомість. Завершал. ланкою процесу формування Д. н. к. стала праця В. Мавродіна «Образование древнерусского государства» (Ленинград, 1945). У монографії вперше наголошено на проблем. характері питання, сформульовані осн. характерні риси вчення, а також започатк. його найменування. На той час В. Мавродін вважав «давньорус. народність» певною проміж. етноспільнотою між давніми сх.-слов’ян. племенами та пізньосередньовіч. народностями і вперше у рад. історіографії у відповід. контексті визначив її як «предка» білорусів, росіян і українців. Концепція швидко поширилась в істор. науці СРСР внаслідок її суголосності положенням праці Й. Сталіна «Марксизм и вопросы языкознания» (Москва, 1950). На поч. 50-х рр. свій погляд на проблему «давньорус. народності» висловили В. Довженок, А. Козаченко, А. Насонов, В. Пашуто, Б. Рибаков (найбільш авторитет. провідник концепції на той час), Л. Черепнін та ін. Загалом до 1954 Д. н. к. підвищилася до статусу теорії, проте в її основі залишався автор. варіант В. Мавродіна. Після виходу 1954 тез ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» концепція набула офіціоз. статусу, що негативно позначилося на об’єктивності подальшого наук. пошуку. Незважаючи на це, дослідж. окремих аспектів і теорії у цілому досить продуктивно тривало у 50-і – 80-і рр. у працях представників різних гуманітар. галузей, зокрема істориків та археологів – В. Мавродіна, В. Пашуто, В. Сєдова, П. Толочка, П. Третьякова, Б. Флорі, І. Фроянова, Л. Черепніна, філологів – Л. Булаховського, П. Черних, Г. Хабургаєва, Ф. Філіна, етнографів – К. Гуслистого, В. Козлова, Г. Маслової, Г. Сухобрус, С. Токарева.

Незважаючи на офіц. статус теорії, деякі рад. дослідники (серед них – М. Брайчевський) ставили під сумнів існування «давньорус. народності», а укр. історики діаспори науковість концепції взагалі заперечували (І. Борщак, П. Голубенко, М. Ждан, Б. Крупницький, П. Курінний, І. Мірчук, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий та ін.).

Наприкінці 80-х – у 90-х рр. Д. н. к. була піддана критиці (іноді упередженій) частиною науковців України, Білорусі та Росії. Окрім М. Брайчевського, вагомі аргументи проти існування «давньорус. народнос-ті» висловили укр. дослідники В. Баран і Г. Півторак, білорус. археолог Г. Штихов. Натомість нові концептуал. й конкретні докази на її користь наводять рос. вчений В. Сєдов, білорус. дослідник Е. Загорульський, укр. науковці П. Толочко й М. Котляр. Деякі укр. дослідники схиляються до компроміс. точки зору (Я. Ісаєвич, О. Моця, В. Балушок та ін.), зокрема Я. Ісаєвич, визнаючи певну етнічну консолідованість насел. Київ. Русі, насамперед його верхівки, вважає, що паралельно відбувалася і регіонал. консолідація споріднених груп племен. В. Ричка запропонував замінити термін «давньорус. народність» на «давньорус. етнокультурна спільність».

Літ.: Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. Т. 1. С.-Петербург, 1872; Шахматовъ А. А. Древнейшие судьбы русского племени. Петроград, 1919; Кордуба М. Найважливіший момент в історії України // ЛНВ. 1930. № 6; Рубінштейн Н. Л. Нариси історії Київської Русі. Х.; О., 1930; Пресняков А. Е. Лекции по русской истории: В 2 т. Т. 2. Москва, 1938; Греков Б. Д. Киевская Русь. Москва; Ленинград, 1939; Удальцов А. Начальный период восточнославянского этногенеза // Истор. журн. 1943. № 11–12; Якубинский Л. П. Образование народностей и их языков // Вест. Ленингр. університета. 1947. № 1; Долженок В. И. К вопросу о сложении древнерусской народности // Докл. 6-й науч. конф. Ин-та археологии АН УССР. К., 1953; Козаченко А. И. Древнерусская народность – общая этническая база русского, украинского и белорусского народов // Сов. этнография. 1954. № 2; Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами. Мюнхен, 1957; Черепнин Л. В. Исторические условия формирования русской народности до конца ХV вв. // Вопр. формирования рус. народности и нации. Москва; Ленинград, 1958; Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963; Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. Мюнхен, 1964; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // Зап. НТШ. Нью-Йорк, 1964. Т. 178; Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968; Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности. Ленинград, 1970; Мавродин В. В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. Москва, 1971; Ждан М. Княжа доба в історії України в інтерпретації радянських істориків // УІ. 1977. № 1–2; Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич Б. Н. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. Москва, 1982; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. Москва, 1982; Толочко П. П. Древняя Русь: Очерки соц.-полит. истории. К., 1987; Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1987; К., 1993; Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. Ленинград, 1990; Ричка В. Київська Русь: проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект). К., 1994; Брайчевський М. Ю. Походження українського народу // Мат. до укр. етнології. 1995. Вип. 1; Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Л., 1996; Штыхов Г. В. Древнерусская народность: реалии и миф // Этногенез и этнокультур. контакты славян: Тр. Междунар. конгресса славян. археологии. Т. 3. Москва, 1997; Баран В. Д. Давні слов’яни. К., 1998; Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К., 1998; Седов В. В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. Москва, 1999; Котляр М. Ф. Спадщина Київської Русі // Україна: утвердження незалеж. держави (1991–2001). К., 2001; Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. С.-Петербург, 2005; Юсова Н. «Давньоруська народність»: зародження та становлення концепції в радянській історичній науці: 1930-і – перша половина 1940-х рр. К., 2006.

Н. М. Юсова

Рекомендована література

Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. Т. 1. С.-Петербург, 1872;
Шахматовъ А. А. Древнейшие судьбы русского племени. Петроград, 1919;
Кордуба М. Найважливіший момент в історії України // ЛНВ. 1930. № 6;
Рубінштейн Н. Л. Нариси історії Київської Русі. Х.; О., 1930;
Пресняков А. Е. Лекции по русской истории: В 2 т. Т. 2. Москва, 1938;
Греков Б. Д. Киевская Русь. Москва; Ленинград, 1939;
Удальцов А. Начальный период восточнославянского этногенеза // Истор. журн. 1943. № 11–12;
Якубинский Л. П. Образование народностей и их языков // Вест. Ленингр. університета. 1947. № 1;
Долженок В. И. К вопросу о сложении древнерусской народности // Докл. 6-й науч. конф. Ин-та археологии АН УССР. К., 1953;
Козаченко А. И. Древнерусская народность – общая этническая база русского, украинского и белорусского народов // Сов. этнография. 1954. № 2;
Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами. Мюнхен, 1957;
Черепнин Л. В. Исторические условия формирования русской народности до конца ХV вв. // Вопр. формирования рус. народности и нации. Москва; Ленинград, 1958;
Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. Нью-Йорк, 1963;
Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. Мюнхен, 1964;
Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй // Зап. НТШ. Нью-Йорк, 1964. Т. 178;
Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968;
Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности. Ленинград, 1970;
Мавродин В. В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. Москва, 1971;
Ждан М. Княжа доба в історії України в інтерпретації радянських істориків // УІ. 1977. № 1–2;
Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич Б. Н. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. Москва, 1982;
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. Москва, 1982;
Толочко П. П. Древняя Русь: Очерки соц.-полит. истории. К., 1987;
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1987;
К., 1993;
Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. Ленинград, 1990;
Ричка В. Київська Русь: проблеми етнокультурного розвитку (конфесійний аспект). К., 1994;
Брайчевський М. Ю. Походження українського народу // Мат. до укр. етнології. 1995. Вип. 1;
Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Л., 1996;
Штыхов Г. В. Древнерусская народность: реалии и миф // Этногенез и этнокультур. контакты славян: Тр. Междунар. конгресса славян. археологии. Т. 3. Москва, 1997;
Баран В. Д. Давні слов’яни. К., 1998;
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К., 1998;
Седов В. В. Древнерусская народность: Историко-археологическое исследование. Москва, 1999;
Котляр М. Ф. Спадщина Київської Русі // Україна: утвердження незалеж. держави (1991–2001). К., 2001;
Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. С.-Петербург, 2005;
Юсова Н. «Давньоруська народність»: зародження та становлення концепції в радянській історичній науці: 1930-і – перша половина 1940-х рр. К., 2006.