Давньоруська народність

ДАВНЬОРУ́СЬКОЇ НАРО́ДНОСТІ Концепція — гіпотеза про існува­н­ня в 9–12(13) ст. етнічної спільноти східних словʼян, яка сформувалась у процесі етногенезу на основі племен (чи союзів племен) і пере­дувала, як спільний предок, трьом пізньосередньовічним східнословʼянським народностям — білоруській, російській, українській. В осн. рисах Д. н. к. оформилась на­прикінці 30-х — у 1-й пол. 40-х рр. 20 ст. в істор. науці СРСР, однак ще тоді за­значалося, що остаточне виріше­н­ня про­блеми потребує комплекс. між­дисциплінар. дослідж. істориків, археологів, етно­графів і лінгвістів. Термін «давньорус. народність», вперше викори­станий істориком В. Мавродіним, набув пошире­н­ня від 1952, хоча пропонувалися й ін. — «давньорус. народ» (О. Удальцов, К. Гуслистий), «словʼян. народність» (Б. Греков), «спільнорус. багатоплемін­на народність» (О. Удальцов), «народність (народ) Русь» (Б. Греков, М. Тихомиров), «єдиний народ Київ. Русі» (М. Петровський).

В історіогр. ретро­спективі витоки Д. н. к. сягають 17 ст. — часу появи київ. «Синопсису» (його автором вважають І. Гізеля), у якому висловлена думка про споконвічність етніч. єд­ності «руських народів» та генеалог. право моск. царів на укр. і білорус. землі. У викладі присутня ідея «три­єд­ності» руського народу з давніх часів і до сучас. автору доби. За­значені положе­н­ня вплинули на подальший роз­виток гуманітар. наук у Рос. імперії. Хоча більшість укр. і рос. істориків 18–19 ст. дотримувалася парадигми «єдиного руського народу», виділяючи у ньому окремі мало- і великорос. народності, частина з них (М. Маркевич, Я. Маркович, О. Шафонський та ін.) ви­знавали пере­важне чи повне (Ю. Гуца-Венелін) право на києво-руську спадщину за українцями. Пита­н­ня про гол. спадкоємців Київ. Русі з часом набуло дис­кусій. характеру: у 1850-х рр. М. Погодін задекларував тезу про Київ. Русь як утвір лише великорус. народності, його під­тримала більшість рос. дослідників, однак М. Максимович схилявся до по­глядів Ю. Гуци-Венеліна. Окрему позицію за­ймав М. Костомаров, який ви­знавав існува­н­ня в удільно-вічовий період «єдиної вищої народності» у складі 6-ти гол. народностей: пд.-рус., сівер., білорус., великорус., псков. і новгородської. На поч. 20 ст. М. Грушевський за­пропонував положе­н­ня про окремішність ще з антської доби укр. етногенезу від російського та про Київ. Русь як утвір лише українського народу, що по­ступово стали ви­значальними в укр. істор. науці.

Ідея давньорус. етномов. єд­ності висувалася і роз­вивалася у працях філологів. Першим на­близився до неї 1820 О. Востоков, однак об­ґрунтовував її існува­н­ня І. Срезневський. У мово­знав. літературі 2-ї пол. 19 ст. існува­н­ня цієї мови вважалося без­сумнівним (найвагоміші праці з цієї тематики належали О. Соболевському). На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. першість у ви­вчен­ні початків сх.-словʼян. етномов. спільності, процесів становле­н­ня, роз­витку, діалект. складу та роз­паду давньорус. мови належить О. Шахматову. На його думку, у Київ. Русі від­бувався процес скла­да­н­ня «спільнорус. життя» та спільнорус. мов. інтеграції. Цю позицію під­тримували рос. лінгвісти — Є. Будде, М. Дурново, Б. Ляпунов, М. Трубецькой, Д. Ушаков. Існува­н­ня давньорус. мови ви­знавали польс. славіст Т. Лер-Сплавінський, чес. історик Л. Нідерле, серб. філолог Д. Джурович та ін. Натомість від­кидали будь-яку «спільноруськість» деякі укр. філологи (зокрема С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко), не ви­знавали давньорус. етномов. спільності білорус. науковці В. Ластовський і А. Шлюбський. Подальшого роз­витку концепція давньорус. етномов. спільності набула на­прикінці 30-х рр. 20 ст. у працях рад. лінгвістів В. Вино­градова, М. Вронського, Ф. Філіна, Л. Якубинського, її об­стоювали також історики літ-ри давньорус. доби М. Ґудзій та Д. Лихачов.

Проміж. домінантами від традиц. парадигми «єдиного руського народу» до майбут. рад. концепції стали положе­н­ня, викладені у роботах О. Преснякова, який стверджував, що давньорус. період рівною мірою належить історії Білорусі, Росії та України. В 1-му томі університет. лекцій вченого (ви­даний 1938) викладені важливі теор. міркува­н­ня щодо питань роз­робле­н­ня етногенет. таксономії, ви­значе­н­ня поня­т­тя «народність», прикмет її існува­н­ня тощо. На думку О. Преснякова, у Київ. Русі були певні ознаки єд­ності народності, тому ця держава й виробила з «етногр. матеріалу» сх.-словʼян. племен «істор. народність», під якою вчений ро­зумів початк. етап культурно-істор. індивідуалізації єдиної «руської народності». На поч. 30-х рр. М. Рубінштейн і М. Кордуба одночасно оприлюднили ком­промісні положе­н­ня про спіл. належність Київ. Русі предкам майбут. сх.-словʼян. народностей і від­носну (політико-культурну) єд­ність сх.-словʼян. конгломерату племен.

Однією з наук.-ідеол. перед­умов по­ста­н­ня вче­н­ня про «давньорус. народність» стало викори­ста­н­ня марксистсько-ленін. засад при роз­гляді істор. процесу в сталін. інтер­претації. У 1-й пол. 30-х рр. у ході дис­кусій з про­блем соц.-екон. ладу Київ. Русі деякі історики висунули низку положень, які заклали під­валини для формува­н­ня уявлень про давньорус. етно­спільноту (напр., М. Цвібак об­стоював існува­н­ня «давньорус. народності» на рівні провід. верстви су­спільства). Ідеол. потреби сталін. режиму об­умовили по­становку зав­да­н­ня щодо по­глибленого ви­вче­н­ня історії народів СРСР з метою істор. об­ґрунтува­н­ня закономірності виникне­н­ня цієї багатонац. держави. Політ. ракурс пита­н­ня про місце Київ. Русі в історії 3-х сх.-словʼян. народів (що було важливою складовою ін. пита­н­ня — про місце Київ. держави в історії народів СРСР) полягав у необхідності об­ґрунтува­н­ня споконвіч. спільності істор. процесу у сх. словʼян та наголоше­н­ня на вагомості ролі їхньої першої спіл. держави для долі майбут. народів СРСР. Усе це мало на меті зміцне­н­ня заг.-рад. патріот. ідеології та під­кресле­н­ня домінуючої ролі сх. словʼян у рад. імперії. Політико-ідеол. чин­никами, що уможливили появу рад. концепції Київ. Русі як «спіл. колиски» білорусів, росіян і українців, стали парт.-держ. ріше­н­ня в галузях істор. освіти й науки серед. 30-х рр. У нових ідеол. умовах спочатку історики УРСР (К. Гуслистий і Ф. Ястребов), а згодом й союз. центру (насамперед Б. Греков) висунули положе­н­ня про Київ. Русь як спіл. період історії сх.-словʼян. народів. Нове баче­н­ня Київ. Русі як «спільнорус.» держави на­прикінці 30-х рр. було офіційно ви­знаним і впроваджувалося у сферу істор. науки й освіти, пере­дувало вчен­ню про спіл. предка сучас. сх.-словʼян. народів — «давньорус. народність». Результатом дис­кусій рад. істориків 30-х — поч. 40-х рр. був висновок, що давня Русь у своєму політ., соц.-екон. і культур. роз­витку пере­бувала на рівні європ. країн, зокрема мала значну консолідованість сх.-словʼян. су­спільства, що давало можливість за­стосовувати до неї від­повід­ну етнокатегорію вищої етногенет. ієрархії — «народ» або «народність». Етногенет. дослідж., започатк. в СРСР у 2-й пол. 30-х рр., стали важливою наук. перед­умовою формува­н­ня Д. н. к. і без­посередньо вплинули на її генезис. Політико-ідеол. фактором (каталізатором етногенет. дослідж.) стала необхідність протидії нацист. расовим доктринам, яка насамперед детермінувала ви­вче­н­ня питань етногенезу словʼянства. У вересні 1938 в проекті про­грами дослідж. з етногенезу, при­знач. для спіл. праці академ. ін­ститутів, О. Удальцов вперше по­ставив пита­н­ня про ви­вче­н­ня походже­н­ня давньорус. народності. Згідно з концепцією колективу авторів 1-го т. «Історії СРСР» на чолі з М. Артамоновим і П. Третьяковим, давньорус. культура та державність по­стали внаслідок зли­т­тя 2-х груп (пн. і пд.) племен сх. словʼян, які від 2-ї пол. 1-го тис. н. е. по­ступово формувалися у певну етнічну цілісність. М. Артамонов за­пропонував уживати стосовно сх.-словʼян. союзу племен напередодні утворе­н­ня давньорус. держави термін «народність». На­прикінці 30-х — на поч. 40-х рр. найбільший внесок у формува­н­ня під­ставової концепції зробили Б. Греков, В. Пічета, М. Державін. Перший висунув у своїх працях положе­н­ня про етнічну єд­ність «руського народу» домонгол. доби та вказав на певні ознаки його єд­ності, насамперед роз­мов. мови. В. Пічета й М. Державін, вважаючи «руський народ» аморф. багатоплемін. цілим, разом з тим виділяли деякі ознаки його єд­ності у давньорус. добу. В контекс­ті своїх дослідж. з питань утворе­н­ня рос. держави та народності до генезису концепції під­ключився й В. Мавродін. На роз­виток Д. н. к. значно вплинуло й при­єд­на­н­ня зх.- укр. і зх.-білорус. регіонів до СРСР, яке актуалізувало тематику «воз­зʼ­єд­на­н­ня» українців і білорусів з росіянами, а отже й «руського» («давньорус.») народу як їхнього спіл. предка.

Під час 2-ї світової війни процес становле­н­ня Д. н. к. при­скорився, оскільки ідея єд­ності та рівноправності 3-х словʼян. народів Сх. Європи набула знач. ваги у справі духовно-патріот. мобілізації словʼян на боротьбу зі спіл. ворогом. У звʼязку з цим, у працях фундаторів під­ставового вче­н­ня від­чутно посилилися елементи ідеології помірк. панславізму — єд­ності й солідарності сх.-словʼян. народів, яку дослідники екс­траполювали в істор. ретро­спективу. Особливо наголошувалося на спіл. боротьбі сх. словʼян проти зовн. ворогів. Від 1942 в опубл. ста­т­тях та виголошених у ході наук. сесій доповід­ях О. Удальцова роз­роблено теор. під­ґрунтя для етногенет. дослідж., ви­значено осн. етнічні категорії та їх істор. еволюція, аргументовано вжива­н­ня етнокатегорії «народність» до періодів роз­витку людства докапіталіст. формацій. У методол. плані він спирався на націологічну ст. Й. Сталіна «Марксизм і національне пита­н­ня» й глотогонічну теорію М. Марра. О. Удальцов за­пропонував вживати стосовно давньорус. етно­спільноти терміни «заг.-рус. народність» та «давньорус. народ». Теор. роботу в цьому напрямі провів і С. Юшков, який доводив соц. природу походже­н­ня давньорус. народності, що початково утворилася з різних соц. і етніч. елементів, які засвоїли спіл. назву — «русь». Незалежно від ін. істориків та роз­робок етногенетиків 1942 М. Петровський вперше сформулював й охарактеризував осн. положе­н­ня і аргументи стосовно ознак єд­ності та спільності «єдиного народу» Київ. Русі. Положе­н­ня про етнічну єд­ність сх. словʼян давньорус. доби отримали подальший роз­виток у працях Б. Грекова 1941–45, в яких у контекс­ті протиборства з норманіст. школою під­креслений фактор авто­хтон. походже­н­ня давньорус. державності. Не від­кидаючи ролі варягів у створен­ні Київ. держави, він акцентував увагу на влас. зуси­л­лях «руського народу», який у боротьбі із зовн. ворогами витворив незалежну державу, і вважав, що необхідно аргументувати етнічну консолідованість сх. словʼян, оскільки лише «народ» міг створити державу. У роботах воєн. часу вчений під­креслював існува­н­ня у «руського народу» давньорус. доби такої важливої ознаки його єд­ності, як нац. самосві­домість. Завершал. ланкою процесу формува­н­ня Д. н. к. стала праця В. Мавродіна «Образование древнерус­ского государства» (Ленин­град, 1945). У моно­графії вперше наголошено на про­блем. характері пита­н­ня, сформульовані осн. характерні риси вче­н­ня, а також започатк. його найменува­н­ня. На той час В. Мавродін вважав «давньорус. народність» певною проміж. етно­спільнотою між давніми сх.-словʼян. племенами та пізньосередньовіч. народностями і вперше у рад. історіо­графії у від­повід. контекс­ті ви­значив її як «предка» білорусів, росіян і українців. Концепція швидко поширилась в істор. науці СРСР внаслідок її суголосності положе­н­ням праці Й. Сталіна «Марксизм и во­просы языко­знания» (Москва, 1950). На поч. 50-х рр. свій по­гляд на про­блему «давньорус. народності» висловили В. Довженок, А. Козаченко, А. Насонов, В. Пашуто, Б. Рибаков (найбільш авторитет. провід­ник концепції на той час), Л. Черепнін та ін. Загалом до 1954 Д. н. к. під­вищилася до статусу теорії, проте в її основі залишався автор. варіант В. Мавродіна. Після виходу 1954 тез ЦК КПРС «Про 300-річчя воз­зʼ­єд­на­н­ня України з Росією» концепція набула офіціоз. статусу, що негативно по­значилося на обʼєктивності подальшого наук. пошуку. Не­зважаючи на це, дослідж. окремих аспектів і теорії у цілому досить продуктивно тривало у 50-і — 80-і рр. у працях пред­ставників різних гуманітар. галузей, зокрема істориків та археологів — В. Мавродіна, В. Пашуто, В. Сєдова, П. Толочка, П. Третьякова, Б. Флорі, І. Фроянова, Л. Черепніна, філологів — Л. Булаховського, П. Черних, Г. Хабургаєва, Ф. Філіна, етно­графів — К. Гуслистого, В. Козлова, Г. Маслової, Г. Сухобрус, С. Токарева.

Не­зважаючи на офіц. статус теорії, деякі рад. дослідники (серед них — М. Брайчевський) ставили під сумнів існува­н­ня «давньорус. народності», а укр. історики діаспори науковість концепції взагалі заперечували (І. Борщак, П. Голубенко, М. Ждан, Б. Крупницький, П. Курін­ний, І. Мірчук, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий та ін.).

На­прикінці 80-х — у 90-х рр. Д. н. к. була під­дана критиці (іноді упередженій) частиною науковців України, Білорусі та Росії. Окрім М. Брайчевського, вагомі аргументи проти існува­н­ня «давньорус. народнос-ті» висловили укр. дослідники В. Баран і Г. Пів­торак, білорус. археолог Г. Штихов. Натомість нові концептуал. й конкретні докази на її користь наводять рос. вчений В. Сєдов, білорус. дослідник Е. Загорульський, укр. науковці П. Толочко й М. Котляр. Деякі укр. дослідники схиляються до ком­проміс. точки зору (Я. Ісаєвич, О. Моця, В. Балушок та ін.), зокрема Я. Ісаєвич, ви­знаючи певну етнічну консолідованість насел. Київ. Русі, насамперед його верхівки, вважає, що паралельно від­бувалася і регіонал. консолідація споріднених груп племен. В. Ричка за­пропонував замінити термін «давньорус. народність» на «давньорус. етнокультурна спільність».

Завантажити статтю