Гідрологія

Визначення і загальна характеристика

ГІДРОЛО́ГІЯ (від гідро... і ...логія) — наука, що ви­вчає води природні, зокрема закономірності їхнього формува­н­ня, руху та роз­поділу на земній поверх­ні. Г. належить до комплексу наук, що ви­вчають фіз. та геогр. властивості Землі, зокрема її гідросферу. Предметом дослідже­н­ня Г. є водні обʼєкти (океани, моря, річки, озера, водо­сховища, болота), а також скупче­н­ня вологи у ви­гляді сніг. покриву, льодовиків, ґрунт. і під­зем. вод. Спочатку Г. роз­вивалась як галузь фіз. гео­графії, гідротехніки, геології та навігації. Як окрема наук. дисципліна сформувалася на поч. 20 ст. Вперше її ви­значе­н­ня дав рос. вчений В. Глушков. Значний внесок у роз­виток Г. зробили ві­домі рос. вчені Л. Берг, Ю. Шокальський, М. Великанов, О. Воєйков, Г. Калінін, Д. Кочерін. Залежно від обʼєктів і методів ви­вче­н­ня Г. поділяється на: Г. суші, або власне Г.; Г. моря (океанологію); Г. під­зем. вод (гідрогеологію). Від­повід­но Г. суші складають потамологія (вче­н­ня про річки), лімнологія (вче­н­ня про озера), болотознавство, гляціологія (вче­н­ня про льодовики). Залежно від мети і засобів ви­вче­н­ня водних обʼєктів у Г. виділяють гід­ро­метрію, гідро­графію, інж. гідрологію та гідрол. про­гнози (Г. п.). Гід­ро­метрія — сукупність методів вимірювань і спо­стережень, які виконуються з метою ви­вче­н­ня гідрол. режиму водних обʼєктів. Гід­ро­метрія є вимірюв. частиною Г., яка теоретично базується на фізиці й гідравліці. Гідро­графія — ви­вче­н­ня та опис конкрет. водних обʼєктів (річок, озер, водо­сховищ тощо) з характеристикою їхнього положе­н­ня, роз­міру, режиму, місц. умов, закономірностей пошире­н­ня та звʼязків з довкі­л­лям. Інж. Г. — сукупність тих напрямів Г. суші, що повʼязані з водогосп. виріше­н­ням у гідротехніці, гідро­енергетиці, меліорації, водопо­стачан­ні тощо. Осн. складовою частиною інж. Г. є гідрол. роз­рахунки. Г. п. — наук. об­ґрунтува­н­ня гідрол. режиму річок, озер та ін. водних обʼєктів. Роз­різняють Г. п. локальні (для конкрет. створу річки) і регіон. загальні (геогр. узагальне­н­ня локал. Г. п.). Складають коротко­строкові (до 15 діб) і довго­строкові Г. п. Найважливішим є про­гнозува­н­ня високих паводків і своєчасне попередже­н­ня від­повід­них організацій щодо них. Г. повʼязана з гідрофізикою, гідрохімією, гідромеханікою, гідробіологією, метеорологією, ґрунтознавством, геоморфологією, геологією та ін. Осн. методи гідрол. дослідж.: екс­педиц., стаціонар. і теоретичний.

Ві­домості про річки сучас. України вперше згадуються в істор. і геогр. працях давньогрец. і давньорим. авторів. У літописах часів Київ. Русі вміщено описи Дні­пра та ін. річок. Певні гідрол. спо­стереже­н­ня на річках України проводилися від серед. 18 ст., зокрема на Дністрі від 1759. Регулярні спо­стереже­н­ня за рівнем води на Дні­прі (побл. Києва) були роз­початі 1804, на Десні — 1839, на Припʼяті — 1843; виміри витрат води на Дні­прі — 1878, на Десні — 1895, на Ірпені — 1909, на Тетереві — 1912. В Україні перші системат. гідрол. дослідж. були проведені на Дні­прі на поч. 19 ст. пере­важно для потреб водного транс­порту. Планомірні гідрол. дослідж. виконували партії Навігац.-описової комісії (1875–98), Зх. екс­педиція для потреб осуше­н­ня Поліс­ся під керівництвом Й. Жилінського (1873–98), Екс­педиція по зрошуван­ню на Пд. Росії (1880– 98). На­прикінці 19 ст. узагальнено ві­домості про Г. Дні­пра (М. Максимович, Є. Опоков — основоположник Г. в Україні), роз­почато ви­вче­н­ня окремих річк. бас. України. 1925–30 в Україні створ. стаціонарну гідрол. мережу з ви­вче­н­ня режиму поверхн. вод.

Значного роз­витку набули дослідж. водних обʼєктів під час будівництва Дні­прогесу та внаслідок реалізації плану комплекс. викори­ста­н­ня водних ресурсів Дні­пра (Є. Опоков, А. Огієвський, В. Назаров та ін.). Після 2-ї світової війни в Україні одним з найважливіших зав­дань Г. стало виріше­н­ня про­блем водопо­стача­н­ня значних пром. центрів, гідротех. і меліорат. будівництва, роз­робле­н­ня заходів для боротьби з паводками на річках. Ці та ін. пита­н­ня сприяли створен­ню наук. основ водного балансу, вдосконален­ню методів роз­рахунку гідрол. характеристик, роз­роблен­ню методів захисту берегів водо­сховищ (А. Огієвський, С. Пере­хрест, В. Мокляк, Й. Железняк, Г. Швець, П. Вишневський, Л. Онуфрієнко, А. Бефані, Б. Пишкін). Подальше зро­ста­н­ня антропоген. впливу на водні обʼєкти України зумовило по­глибле­н­ня ви­вче­н­ня макс. і середньоріч. стоку (О. Литовченко, О. Іваненко, Я. Мольчак, Є. Гопченко, Б. Кіндюк), водного балансу гір. водозборів Карпат (М. Кирилюк), комплекс. викори­ста­н­ня та охорони водних ресурсів (А. Яцик), руслових процесів на річках (О. Ободовський); встановле­н­ня звʼязку гідрол. процесів з екол. станом водних обʼєктів (В. Тимченко, В. Самойленко); інтеграцію методів гідрол. і гідрохім. досліджень на геогр. основі (В. Хільчевський).

На сучас. етапі роз­виток Г. спрямований на дослідж. водних ресурсів і водного балансу Землі (враховуючи можливість потеплі­н­ня клімату), про­гнозува­н­ня майбут. стану водних ресурсів, роз­вʼяза­н­ня про­блем водозабезпече­н­ня посушливих регіонів. Для Г. характерні автоматизація гідрол. мережі та регіон. узагальне­н­ня ві­домостей про водний режим для потреб водогосп. проектува­н­ня і будівництва. Остан­нім часом набули значного роз­витку методи гідрол. дослідж. з викори­ста­н­ням аерокосміч. інформації та методи матем. моделюва­н­ня процесів гідрол. циклу. Результати гідрол. дослідж. використовуються для задоволе­н­ня потреб водокористувачів (водопо­стача­н­ня, гідро­енергетика, меліорація, водний транс­порт, рибне госп-во тощо), при проектуван­ні гідротех. споруд, мостобудуван­ні, проведен­ні заходів щодо охорони вод. Одним з найважливіших напрямів роз­витку Г. в Україні є роз­робле­н­ня наук. основ комплекс. викори­ста­н­ня та охорони водних ресурсів транскордон. річок (Дні­пра, Сівер. Дінця, Тиси, Зх. Бугу) спільно з від­повід. органами сусід. держав.

Наукові дослідже­н­ня з Г. проводять в Укр. н.-д. гід­ро­метеорол. ін­ституті (Київ), Ін­ституті гідробіо­логії НАНУ (Київ), Укр. НДІ екол. про­блем (Харків), Укр. НДІ водогосп.-екол. про­блем (Київ), Ін­ституті гідротехніки і меліорації УААН (Київ), наук.-вироб. під­роз­ділах Держ. комітету України з питань водного господарства. Під­готовку фахівців проводять у Київ., Львів. та Чернів. університетах, Нац. університеті водного господарства та природокористува­н­ня (Рівне). Укр. гідрологи беруть участь у Між­нар. гідрол. про­грамі ЮНЕСКО. Матеріали гідрол. спо­стережень друкуються в «Гідрологічному щорічнику» (вид. Центр. геофіз. обсерваторії Держ. гід­ро­метслужби України). Результати наук. дослідж. з Г. публікуються в зб. «Гідрологія, гідрохімія і гідро­екологія», «Метеорологія, кліматологія і гідрологія», «Наук. працях Укр. н.-д. гід­ро­метеорол. ін­ституту».

Літ.: Огиевский А. В. Гидрология суши. Москва, 1952; Глушков В. Г. Во­просы теории и методы гидрологических ис­следований. Москва, 1961; Чеботарев А. И. Гидрологический словарь. Ленин­град, 1978; Гидрологические и водно-балансовые расчеты. К., 1987; Гидрология и гидрохимия Днепра и его водохранилищ. К., 1989; Вишневський В. І. Річки і водо­йми України. Стан і викори­ста­н­ня. К., 2000; Загальна гідрологія. К., 2000.

В. К. Хільчевський

Завантажити статтю