Бібліографія

Визначення і загальна характеристика

БІБЛІОГРА́ФІЯ (від грец. βιβλίоν — книга і ...графія) — наука, що роз­робляє методи скла­да­н­ня покажчиків книг, журналів та статей з певної тематики для наукового й практичного викори­ста­н­ня; пере­лік книг, журналів і статей із за­значе­н­ням місця, року, видавництва тощо; покажчик літератури; від­діл у періодичних ви­да­н­нях, присвячений короткому огляду книг, що ви­йшли з друку. Термін «Б.» зʼявився у Греції в 5 ст. до н. е. і по­значав книгописа­н­ня або пере­писува­н­ня книг. Із новим значе­н­ням — книгоописа­н­ня (за зразком слів типу «гео­графія» — описа­н­ня землі або «біо­графія» — описа­н­ня життя) почали використовувати у 17 ст. у Франції. У заголовку книги слово «Б.» уперше вжив 1633 книго­знавець Ґ. Ноде — «Bibliograph і а politica» («Бібліо­графія політики»), а Л. Жакоб де Сен-Шарль викори­став його на по­значе­н­ня списку книг — «Bibliographia Parisina» («Паризька бібліо­графія», Париж, 1645–51). На­прикінці 17 ст. термін «Б.» часто вживали для ви­значе­н­ня певного жанру наук. літ-ри допоміж. характеру — пере­ліку книг — і поряд з ін. словами з таким самим значе­н­ням: «бібліотека», «каталог», «реєстр». У 18 ст. слово «Б.» не набуло значного пошире­н­ня в книго- та бібліотеко­знав. термінології, іноді вживалося у первіс. значен­ні (пере­писува­н­ня книг) або трактувалося як наука бібліо­графа-фахівця із ви­вче­н­ня стародав. рукописів, обі­знаного з палео­графією та дипломатикою. Перші теоретики Б. — М. Деніс, бібліотекар австр. імператриці Марії-Терезії, та франц. книготорговець і бібліо­граф Не де ля Рошель — закріпили за цим терміном значе­н­ня книго­знав. дослідж. Остан­ній роз­глядав Б. як науку, що охоплює сукупність знань, повʼяз. зі світом писемності. У книго­знав. словнику Г. Пеньо (поч. 19 ст.) Б. ви­значено як дисципліну, що за­ймається тех. описом книг та їх класифікацією, на від­міну від бібліології — заг. науки про книгу, яка роз­робляє методику опису та схеми класифікації книг. Близькими до Г. Пеньо були по­гляди на Б. укр. книго­знавця та видавця В. Анастасевича. На зміну добі Б., за висловом Л. Биковського, при­йшла доба «бібліотеко­знавства», яку започаткував 1896 австр. бібліотекар Ф. Ейхлер. Від­тоді бібліотеко­знавство вважалося заг. наукою, якій під­порядковувалися усі бібліотечні дисципліни. Від поч. 20 ст. роз­вивається бібліологія, що охоплює всі книго­знавчі дисципліни. Нині на Заході Б. роз­глядається як посередник між читачем і книгою або як наука опису книги. Франц. бібліо­граф Л. Мальклес ви­значає Б. як «по­інформованість про всі текс­ти, опубліковані друком або роз­множені іншими засобами. Вона ґрунтується на роз­шуку, ідентифікації, описі та роз­поділі цих документів з метою організації обслуговува­н­ня або створе­н­ня засобів, що при­значені для полегше­н­ня цієї праці». В Україні терміном «Б.» по­значають: бібліогр. діяльність, що має без­посеред. звʼязок з інформацією про літературу, зі зʼясува­н­ням ві­домостей і під­готовкою різноманіт. довід­ок про літературу в процесі бібліогр. обслуговува­н­ня читачів, зі скла­да­н­ням бібліогр. посібників; результати бібліогр. діяльності у ви­гляді окремих посібників або будь-якої їх сукупності чи як один із видів бібліогр. матеріалів; наук. дисципліну, що ви­вчає історію, теорію, методику і про­блеми організації Б. Оста­н­ня в СРСР мала назву бібліографознавство.

У системі сучас. книго­знавства Б. здійснює під­готовку інформації про ви­да­н­ня, які готуються до друку, облік, систематизацію та пропаганду опубл. ви­дань, надає допомогу у їх ви­вчен­ні та ін. Специф. формами і засобами Б. сприяє або протидіє (у тоталітар. країнах) роз­по­всюджен­ню та викори­стан­ню літ-ри в су­спільстві. Елементи Б. ві­домі з історії давнього Шумеру. Амер. археолог, фахівець у галузі шумер. літ-ри С. Крамер, досліджуючи один із текс­тів на глин. таблицях, виявив, що це є першим у світі списком окремих літ. творів, у якому за­значено назви і перші рядки реліг. гімнів, міфів, по­вчань, і які мають характер бібліогр. інформації, не від­діленої від функцій бібліотеч. каталогу. У 2 ст. до н. е. в Александрій. б-ці (Єгипет) учений Кал­лімах створив «Πιναχες» («Таблиці тих, хто уславився в усіх галузях зна­н­ня»). Хоча це, насамперед, істор.-літ. дослідж., однак, на думку рос. бібліо­графа К. Симона, вони є бібліогр. працею, тому що містять описи всієї грец., ві­домої на той час літ-ри, незалежно від того, чи були ці твори в самій б-ці. У часи християнства в Рим. імперії бібліогр. праці складали християн. вчені. Так, отець церкви Ієронім під­готував працю «De viris illustribus» («Про славетних мужів») з ві­домостями про 135 християн. письмен­ників, у ви­гляді одного з різновидів Б. — біо­бібліогр. словника (містила біогр. дані і список праць авторів). Серед бібліогр. праць середньовіч­чя виділяють твір письмен­ника 12 ст. Гонорія Отенського «Чотири книги про світочі, або церковних письмен­ників» та подіб. твір Г. Гентського із серії біо­бібліогр. словників. «Книга про церковних письмен­ників» І. Трит­тенґемського — перша друкована бібліогр. праця, ви­дана 1494 (за неї англ. бібліо­граф Т. Бестермен на­звав І. Трит­тенґемського «батьком бібліо­графії»), містила описи бл. 9000 творів. Епохи Ренесансу, Реформації посилили інтерес до Б. Через 100 р. після Й. Ґутенберґа зʼявилася «Bibliotheca universalis» («Універсальна бібліотека», у 4-х т., Цюрих, 1545–55) К. фон Ґеснера, що подавала ві­домості перед­усім про світ. письмен­ників і вчених. Від­тоді Б. ві­ді­грає роль знач. чин­ника про­гресу науки, освіти та культури. У 16 ст. зʼявилася ретро­спект. нац. Б., 1811 за декретом Наполеона — поточна нац. Б., згодом — наук.-допоміжна. З роз­квітом книготоргівлі у Великій Британії, Німеч­чині, Франції 17–18 ст. виникла книготорг., а від 19 ст.  рекомендац. Б. Внаслідок диференціації наук по­стала галузева Б., що обслуговувала окремі галузі зна­н­ня (Б. окремих природн. наук, історії, літературо­знавства, мистецтва тощо). Інтерес до своєї країни чи місцевості сприяв появі країно­знав. та крає­знав. Б. Із появою значної кількості бібліогр. посібників виникла необхідність їх обліку, який здійснює бібліо­графія бібліо­графії або Б. 2-го ступеня. Нові види Б. утворюються і в наш час. Новітня Б. освоює під­готовку бібліогр. продукції в електрон. ви­гляді на від­повід. носіях інформації.

Роз­виток Б. в Україні повʼязаний із за­провадже­н­ням християнства (988) і появою писемності. Від 11 ст. в Україні-Русі православна церква, проводячи боротьбу проти єресі, поширювала списки істин. (канон.) та хибних (апокриф.) книг. Першим із таких списків, що містить бібліогр. матеріал, був «Богословца от словес», що входив до «Ізборника Святослава». Бібліогр. матеріал пред­ставлено в інвентар. описах монастир. б-к 15 ст. у «Кириловій книзі» (1644). Укр. книги згадуються в покажчику, що приписується С. Медведєву «Оглавленіе книгъ, кто ихъ сложилъ» (1665). На­прикінці 18 ст. М. Бантиш-Каменський працював над повною рос. Б., куди уві­йшла інформація про укр. книги. М. Максимович видав «Книжную старину южнорус­скую» (1849–50), Я. Головацький склав «Дополненіе къ очерку славянорус­ской библио­графіи Ундольськаго...», О. Лазаревському належить «Указатель для изученія малорос­скаго края» (Санктъ-Петербургъ, 1858), Г. Милорадовичу — «Иностран­ныя сочиненія о Малорос­сіи» (Черниговъ, 1859). Бібліогр. списки публікувалися в «Киевской старине» та у львів. період. ви­да­н­нях: «Правді», «Зорі», «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ» тощо. У Галичині І. Левицький, а в Центр. Україні М. Комаров роз­почали працю над репертуаром укр. книги, що стала початком нац. Б. У 2-й пол. 20-х рр. 20 ст. різко зріс обсяг укр. нац. книго­друкува­н­ня. Від­повід­но виникла потреба наук. ви­вче­н­ня про­блем соц. при­значе­н­ня книги, динаміки її роз­витку і викори­ста­н­ня в різних сферах матеріал. і духов. життя, шляхів на­ближе­н­ня до читача. Створ. низку установ, котрі мали сприяти як поширен­ню книги серед народу, так і ви­вчен­ню суто теор. про­блем Б. У Положен­ні про бібліогр. бюро при наук комітеті Наркомосвіти УСРР від 18 серпня 1922 за­значається, що воно створюється для керува­н­ня всією книжк. справою в Україні. 1919 створ. Гол. книжк. палату в Києві, а 1922 — Укр. книжк. палату в Харкові, яка від 1924 у «Літописі українського друку» подавала повну і своєчасну інформацію про літературу, яка виходила в Україні. Значну бібліогр. роботу виконували Бібліо­графічна комісія ВУАН, н.-д. комісія бібліотеко­знавства і Б. Всенар. б-ки України (ВБУ), Укр. бібліогр. товариство в Одесі, Бібліогр. секція Кабінету ви­учува­н­ня Поді­л­ля Вінн. філії ВБУ, бібліогр. гурток при ред. ж. «Україна», Кабінет бібліо­графії Т. Шевченка й нової укр. літ-ри при НДІ Т. Шевченка у Харкові, яким керував М. Плевак. Укр. бібліол. товариство, очолюване В. Пере­тцем, що працювало при ВУАН у 1928–30, і Укр. НДІ книго­знавства (УНІК). Директор УНІК до 1931 був книго­знавець, бібліо­граф і літ. критик Ю. Меженко. Серед спів­робітників — філолог, історик та бібліо­граф С. Маслов, упорядник 1-го репертуару укр. преси В. Ігнатієнко, соціолог книги і бібліотеко­знавець Д. Балика. Роз­витку наук.-допоміж. Б. сприяли також бібліогр. праці М. Птухи, П. Тутковського, С. Маслова, бібліогр. шевченкіана М. Яшека (1921) та його і О. Лейтеса праця «Десять років української літератури. 1917–1927» (т. 1–2, 1928), покажчик, уклад. спів­роб. Вінн. філії ВБУ, «Часописи Поді­л­ля» за ред. В. Отамановського, «Бібліо­графія української преси. 1816–1916» В. Ігнатієнка (1931). Станом на 1 грудня 1928 в Україні налічувалося 9386 б-к (заг. фонд — 17 141 312 одиниць зберіга­н­ня; тільки ВБУ мала на 1 листопада 1929 понад 2 млн книжок). Кількість книжок українською мовою становила 38,3 %. Швидко роз­вивалося книго­друкува­н­ня рідною мовою. 1919–27 ви­дано українською мовою 10 218 книг, 1927–28 — 5413, 1928–29 — 6665 книг (за на­звою). Про­блемам роз­витку нац. книжк. справи та Б. присвячувалися спец. конф. і зʼ­їзди. Так, на 1-й конф. наук б-к (1925) прийнято ухвалу про необхідність створе­н­ня україно­знав. бібліогр. репертуару, що й нині залишається нерозвʼязаною про­блемою.

Стрімкий роз­виток укр. книжк. справи та Б. був зупинений на поч. 30-х рр. внаслідок тотального погрому укр. культури. У травні 1931 дир. Книжк. палати М. Годкевич, ви­ступаючи в Укр. ін­ституті марксизму-ленінізму з доповід­дю «Націоналістичні прояви в бібліо­графії й книго­знавстві», звинуватив своїх опонентів в «політнеписьменстві», «збочен­ні від ленінської лінії в нац. питан­ні», «одверто контр­революційному викори­стан­ні бібліо­графічної і книго­знавчої трибуни». Остан. акордом трагедії укр. Б. та книго­знавства стала перша бібліогр. нарада (Київ, 6–9 червня 1931), в резолюції якої «контр­рев. осередками» було на­звано Бібліогр. комісію ВУАН, Н.-д. комісію бібліотеко­знавства й бібліо­графії ВБУ з її період, органами: збірниками, «Журналом бібліотеко­знавства і бібліо­графії» та ін. Отже, «класово-ворожі сили» були «здешифровані», а разом із цим смертел. удару зав­дано укр. школі Б. та книго­знавства. У 30–80-х рр. над Б. висів комуніст. контроль. Їй від­водять роль пропагандиста партій. ідей, засобу ідеол. боротьби та фактора комуніст. вихова­н­ня. Наріж. каменем ро­зумі­н­ня ролі Б. у су­спільстві стає рецензія Леніна на другий том 2-го ви­да­н­ня покажчика М. Рубакіна «Среди книг» — «методол. основа роз­витку рад. Б.», у якій акцентується класовий, партій. її характер, осн. сенс у комуніст. су­спільстві — бути провід­ником партій. цензури над літ-рою. Панува­н­ня принципу партійності надовго загальмувало роз­виток Б., створило суворі ідеол. межі між рад. та світ. Б. Особливо важкого гніту в СРСР за­знавала укр. Б., будь-який від­ступ від вузьких офіц. меж роз­глядався як від­хід від ленін. позицій класовості та партійності, а інформація про літературу діаспори або згадува­н­ня небажаних режимові прі­звищ укр. діячів трактувалося як «націоналізм». Однак і за цих умов зʼявляються цінні праці укр. бібліо­графів І. Бойка, М. Вальо, Л. Ґольденберґа, Ф. Максименка, Я. Запаска, Н. Королевич, Ф. Сарани та ін., плідно працюють над історією укр. Б. Я. Дашкевич, М. Гуменюк, І. Корнєйчик. Ви­дано ґрунтовний біо­бібліогр. словник «Українські письмен­ники» (т. 1–5, 1960–65).

Укр. бібліо­графи, які з різних причин опинилися на еміграції, продовжували дослідж., видавали книго­знавчі журнали, обговорювали наук. про­блеми на між­нар. форумах. У жовтні 1925 рос. книгарня «Пламя» почала видавати місячник словʼян. Б., укр. від­ділом у якому керував С. Сірополко, котрий 1917–19 за­ймався організацією нац. б-ки в Україні. Від 1927 С. Сірополко видавав у Празі ж. «Книголюб» — орган Укр. товариства прихильників книги (УТПК), що було створ. 1926. Одне із гол. зав­дань УТПК — обʼ­єд­на­н­ня бібліогр. і книго­знав. діяльності на Сх. та Зх. України, а також у діаспорі. На поч. 30-х рр. саме в Зх. Україні і діаспорі залишилася можливість за­йматися дослідж. укр. книги. 1937–43 Є. Пеленський видавав у Галичині ж. «Українська книга». Тут, а також у «Записках НТШ» у Львові, в ж. «Наша культура» (Варшава, 1935–79) було вміщено великий бібліогр. матеріал. Пита­н­ня Б. висвітлювали також укр. вчені, ві­домі в ін. галузях науки, — літературо­знавець М. Возняк (Львів), історики І. Борщак (Париж), І. Крипʼякевич (Львів), мистецтво­знавець І. Свєнцицький (Львів), філософ Д. Чижевський (Берлін) та ін. Після 2-ї світової війни укр. вчені діаспори намагалися від­новити бібліогр. і книго­знавчу діяльність. 1948 В. Міяковський в Авґсбурзі випустив зб. «Українські бібліологічні вісті». Від кін. 40-х рр. осн. осередки укр. Б. і книго­знавства діаспори — у США і Канаді. 1971 у Філадельфії створ. (як продовже­н­ня львів. ви­да­н­ня) ж. «Українська книга», орган бібліогр. комісії НТШ, Товариства укр. бібліотекарів Америки (ТУБА) і Товариства укр. книголюбів. Першим ред. цього журналу був Б. Романенчук. У ж. «Біблос» (Нью-Йорк, 1955–79) поточну укр. Б. подавав М. Сидор-Чарторийський. 1975 на 1-му зʼ­їзді укр. бібліотекарів, видавців і книгарів зі США і Канади вирішено створити Укр. книжк. центр (УКЦ), провід. діячами якого стали Д. Штогрин, Б. Романенчук, Б. Винар, М. Прокоп, А. Бедрій, Б. Мельничук, Р. Вепсе та ін. Серед найбільш знач. покажчиків Б. діаспори — «Бібліо­графія ви­дань української еміграційної літератури. 1945–1970» (Філадельфія, 1974) та «Бібліо­графія української книги в Великонімеч­чині за час війни (вересень 1939 — грудень 1941 рр.)» Б. Романенчука (Л.; Краків, 1942), «Бібліо­графічний покажчик української преси поза межами України» О. Фединського (Клівленд, 1967–79) тощо. Плідним є доробок М. Бойка, М. Боровика, Б. Будуровича, Л. Биковського, Р. Велес, Б. Винара, А. Григорович, М. Кравчука, Б. Кравцева, Ю. Лавриненка, Л. Луцева, В. Луцева, О. Під­гайного, І. Чайковського, Н. Чапленко, Б. Ясінського, М. Тарнавської та ін. бібліо­графів діаспори.

Після проголоше­н­ня незалежності України 1991 Б. позбулася комуніст. на­гляду, однак у звʼязку з екон. труднощами укр. книго­друкува­н­ня занепало, що разом з про­блемами б-к не могло не по­значитися на укр. Б. Бібліогр. діяльність триває в Книжк. палаті України, НБУВ, Нац. парламент. б-ці України, Укр. ін­ституті наук.-тех. і екон. інформації та ін. провід. бібліотеч. та інформ. організаціях України. Укр. бібліо­графи беруть участь у роботі Між­нар. федерації з документації та Між­нар. федерації бібліотеч. асоціацій. Сучасний інформ. про­стір збагачується новими, насамперед не­друков. джерелами інформації, які по­єд­нують у собі багато можливостей щодо викори­ста­н­ня звуку, зображе­н­ня, текс­ту тощо. По­стає необхідність уточне­н­ня деяких постулатів Б. як практ. дійсності і як наук. дисципліни. Актуалізуються методол. про­блеми створе­н­ня і роз­по­всюдже­н­ня бібліогр. інформації, що зумовлює значні транс­формації системи бібліогр. посібників, появу їх нових видів у звʼязку з уведе­н­ням таких посібників у систему медіазасобів. Деякі фахівці вказують на можливість роз­шире­н­ня поня­т­тя «Б.» і заміни його терміном «медіа­графія».

Літ.: Сірополко С. Українська бібліо­графія на еміграції // Прага. 1932. № 1; L. N. Malcles. Les sources du travail bibliographique. T. 1–3. Paris, 1950–58; Симон К. Р. История иностран­ной библио­графии. Москва, 1963; Його ж. Библио­графия. Основные понятия и термины. Москва, 1968; Гуменюк М. П. Українські бібліо­графи 19 — початку 20 столі­т­тя: Нариси про життя та діяльність. Х., 1969; Корнєйчик І. І. Історія української бібліо­графії. Дожовтневий період: Нариси. Х., 1971; Бойко М. Українська бібліо­графія за кордоном: 1922–1982. Нью-Йорк, 1985; Вохрышева М. Г. Медио­графия: Библио­графическая информация в системе медиасредств // Библиотеки и ас­социации в меняющемся мире: Новые технологии и новые формы сотрудничества: Мат. конф. Ялта, 1996.

П. В. Голобуцький, Е. М. Жлудько

Завантажити статтю