Азія

Визначення і загальна характеристика

А́ЗІЯ — найбільша частина світу. Площа 44 млн км². Майже вся А. лежить у Пн. пів­кулі, її омивають три океани: з Пн. — Пів­нічний Льодовитий, зі Сх. — Тихий, з Пд. — Індійський, а також їхні окраїн­ні моря. На Зх. А. межує з Європою, з якою складає єдиний материк. Україну від А. від­діляє Чорне море. Умовна континентал. межа між А. та Європою проходить Сх. Уралом і берегом Ка­спій. моря. Роз­членована берег. лінія (довж. 62 тис. км); числен­ні п-ви (Аравійський, Індійський, Індокитай, Мала Азія, Таймир) і о-ви (архіпелаги: Малайський, Філіп­пінський, Японський). В А. знаходиться найвища вершина Землі Джомолунґма (Еверест — 8848 м) і най­глибша де­пресія — Мертве м. (405 м над р. м.); середня вис. 950 м. Бл. 75 % поверх­ні А. становлять гори і височини між Серед­земним м. й узбереж­жям Тихого океану; в центр. частині А. найвищі на Землі гори (Гімалаї, Каракорум, Гіндукуш), високо роз­ташовані височини (Тибетська, Монгольська), а також великі западисті улоговини (Кашґарська, Джунґарська); роз­логі низовини в пн.-зх. частині (Західносибірська, Туранська) і прибереж. зоні (Маньчжурська, Китайська, Індо­станська). Без­стічні простори, пере­важно пустельні улоговини, за­ймають 37 % поверх­ні А. Клімат від субполярного та полярного на крайній Пн. до тропічного, дуже вологого на Пд.-Сх. і тропічного дуже сухого на Пд.-Зх., на більшості території виразно континентальний; на Пн. тундра і зона хвойних лісів тайги (р-н вічної мерзлоти), в центр. та пд.-зх. частині степи, що пере­ходять у напів­пустелі та пустелі, на Пд.-Сх. мусон­ні та тропічні ліси. Найбільші річки: Янцзи, Куанке (Хуанхе), Об з Іртишем, Меконґ, Лена, Єнісей; озера — Ка­спій. та Аральське моря, Байкал, Балхаш; пустелі — Гобі, Руб-Ель-Галі, Каракуми, Кизилкум, Такла-Макан. А. була колискою багатьох стародав. цивілізацій. Зокрема народи, які населяли Китай, Індію, Серед. Азію, бас. Тигру й Євфрату, задовго до н. е. мали роз­винену економіку, науку й культуру. Проте від 16–17 ст. пере­важна більшість країн А. по­ступово опинилася в колоніал. або напів­колоніал. залежності від європ. держав. Для багатьох із них період залежності скінчився лише в 2-й пол. 20 ст. На тер. сучас. А. роз­таш. понад 50 країн, у яких загалом живе понад 3 млрд людей — 56 % насел. земної кулі.

Звʼязки України з А. мають давню історію. Одними з перших проклали шлях до А. давньорус. паломники до Палестини — ігумени Варлаам і Данило. Варлаам жив у 11 ст. й був ігуменом Печер. лаври в Києві, а згодом монастиря св. Димитрія; із «Житія Теодосія, ігумена Печерського» літописця Нестора (бл. 1101) довід­уємося, що в остан. період життя Варлаам пішов до Єрусалима, а потім повернувся до свого монастиря. Під­сумком від­відин Палестини Данилом-ігуменом на поч. 12 ст. став його твір «Паломник», який містить цінну культур.-істор. інформацію про цей край у пд. частині Перед. Азії. Львівʼянин П. Бойма (1612–59) здійснив мандрівку до Сіаму (нині Таїланд). Подорожі до Палестини тривали впродовж багатьох століть. Напр., 1764 одну з таких мандрівок здійснив ієромонах Хрестовоздвиж. полтав. монастиря Л. Яценко. У ті часи Палестину від­відувало багато укр. паломників. З ін. боку, азій. мандрівники також неодноразово від­відували Україну. Записи давніх араб. істориків містять ві­домості про Україну-Русь. Уродженець Сирії П. Халебський, або Алеп­пський (араб. Булос-аль-Халебі), двічі побував в Україні — 1654 й 1656. Він докладно описав свої зу­стрічі й роз­мови з Б. Хмельницьким, подав важливі ві­домості про політ. становище, економіку й побут України, особливо від­значивши високий рівень її культур. роз­витку. Геогр. близькість укр. земель до кордонів Осман. імперії по­значилася на тривалій і неодно­знач. історії укр.-турец. взаємин (див. Туреччина). У період Козацької Геть­ман. держави (17–18 ст.) українці робили спроби заручитися під­тримкою Туреч­чини (згадаймо хоча б геть­мана П. Дорошенка) для протидії натискам з боку Польщі й Росії. На невільничих ринках Туреч­чини були укр. полонені, захоплені в турец.-татар. набігах. Запороз. козаки через Чорне м. чинили напади на Туреч­чину, часто визволяючи поневол. спів­вітчизників. Є свідче­н­ня, що з укр. полонених походили два паші, які правили в Ємені на­прикінці 17 — 1-й пол. 18 ст. Укр. козак Я. Малик на от­томан. службі став у 18 ст. великим візиром князівства Гуджарат у Зх. Індії. У Каїрі є архіт. памʼятка — мечеть, збудована працею й заходами мамалюків (рабів-воїнів, яких набирали з полонених під­літків) у 17– 18 ст., навдивовижу подібна до укр. барокових церков («История Каира», т. 2, ілюстрації). У 17–18 ст. українці в складі рос. дипломат., реліг. і торг. місій (нерідко на чолі їх) бували в Китаї, а часом і в Японії. 1820–21 здійснив подорож до Китаю через Монголію укр. синолог і мандрівник Ю. Тимківський, залишивши її опис у своєму щоден­нику («Путешествия в Китай через Монголию 1820 и 1821 гг.», 1824). Понад 10 р. (від 1819) провів у Китаї в боротьбі з епідеміями холери укр. лікар родом із Черкащини О. Войцехівський. 1840 і 1851 укр. інж. і мандрівник Є. Ковалевський здійснив подорож по Монголії, побував у Палестині й Сирії, очолював велику екс­педицію з Кʼяхти до Пекіна. Певний час рос. консулом у япон. м. Хакодате був дипломат з укр. роду Й. Гашкевич, який 1857 видав перший рос.-япон. словник. До 1917 пост імператор. посла в Пекіні за­ймав уродженець Чернігівщини І. Коростовець. 1870–80-х рр. Нову Ґвінею — найбільший острів меланезійської острів. групи в Океанії — досліджував (насамперед з етногр. по­гляду) видат. укр. учений М. Миклухо-Маклай. Учасником наук. екс­педицій до Центр. А. (1905–08) та Індії (1929) був видат. укр. археолог і мандрівник В. Городецький (тривалий час він жив у Тегерані, де й помер).

Українські поселе­н­ня в А. Виникне­н­ня укр. поселень в А. припадає на остан­ню чверть 19 ст., що повʼязане з еміграцією українців із Лів­обереж. України в азій. частину Рос. імперії. Цей процес роз­почався в 1870-х і особливо посилився у 1890-х рр. Його зумовили аграрне пере­населе­н­ня низки губ. Лів­обереж­жя (насамперед — Полтав., Черніг., Київ. та Харків.) і тяжкі соц.-екон. умови життя селянства. Українці осідали гол. чином на Далекому Сх., у Пд.-Зх. Сибіру й Пн. Турке­стані. З урахува­н­ням частк. поверне­н­ня емі­грантів на рідні землі, заг. кількість тих, хто до 1914 оселився в азій. частині Росії, становила бл. 2 млн осіб. Окрім азій. частини Росії, єдиною країною в А., де в результаті укр. еміграції були засн. укр. поселе­н­ня, став Китай. Центром найбільших укр. поселень була його пн.-сх. частина — Маньчжурія, насамперед м. Харбін. Українці почали прибувати до Маньчжурії на­прикінці 19 ст. з тих само причин, що й у азій. регіони Рос. імперії. Буд-во Сх.-китай. залізниці, яке провадила тут за згодою китай. влади Росія, давало їм змогу працювати й мати добрі, як на ті часи, заробітки. Згодом багато українців у Маньчжурії, зокрема в Харбіні, влаштувалося службовцями цієї залізниці. Після поразки в Україні визв. змагань 1917–20 та укр. нац. руху в Сибіру й на Далекому Сх. на поч. 1920-х рр. укр. колонія в Маньчжурії поповнилася політ. емі­грантами. У цій колонії було налагоджене громад., реліг. й культ.-осв. життя, зʼявилися укр. часописи, радіопередачі тощо. Крім Маньчжурії, укр. поселе­н­ня в Китаї виникло в Шанхаї, а невеличкі громади зʼявилися в Тяньцзіні й Ціндао. Заг. кількість українців у Китаї в 1920–40-х рр. становила 35– 50 тис. осіб. З них пере­важна більшість проживала в Маньчжурії. З установле­н­ням комуніст. влади організоване укр. життя в Китаї до кін. 40-х рр. пере­стало існувати. Місцями оселе­н­ня груп українців, які на поч. 1949 евакуювалися з Китаю, зокрема із Шанхаю, стали о-в Формоза (Тайвань) і Філіп­піни. Не­вдовзі вони пере­їхали звідти до Австралії, Пд. й Пн. Америки. У 50–60-х рр. на Формозі діяв осередок Антибільшовицького блоку народів, до якого належали В. Косик (голова), Ю. Заблоцький та ін.

Чимало українців побувало в багатьох країнах А. як мандрівники й науковці, літератори й журналісти, комерсанти й пере­кладачі, спортс­мени, або просто туристи. Так, помітний слід залишив у Японії талановитий письмен­ник і музикант, знавець мови есперанто В. Єрошенко, який пере­бував у цій країні від 1914 до 1921. Потім він кілька років жив у Китаї, здійснив подорожі до Сіаму, Індії, Бірми. Дружиною спадкоємця трону Сіаму князя Чакрабонґа була киянка К. Десницька. У 30–40-х рр. у Китаї жила укр. журналістка й мандрівниця С. Яблонська-Уден. 1927 вона виїхала з Парижа до Африки, а потім через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон (нині Шрі-Ланка) ді­сталася до франц. Індокитаю; від­відала Лаос, Камбоджу, Ангкор і Юнан, Сіам, Малайські о-ви, Яву й Балі, о-в Таїті, Австралію й Нову Зеландію. Її репортажі з подорожей друкувалися в часописах Зх. України, виходили окремими вид. («З країни рижу та опію», 1936; «Далекі обрії», 1939 та ін.). Від 1936 у польс. консульстві в Харбіні працював укр. письмен­ник і мандрівник С. Левинський. Згодом він короткий час мешкав у Шанхаї й Пекіні, побував у Японії, а 1942–46 за­ймав посаду пере­кладача з япон. у Сайгоні при правлін­ні губернатора франц. Індокитаю. Деякий час у 20–30-х рр. (з пере­рвами) працював комерц. агентом, подорожуючи по Китаю та навідуючись до Японії, О. Божко. Від 1929 він жив у Харбіні, де після закінче­н­ня пед. ін­ституту пере­кладачем з укр., рос. та англ. мов на китай. і вчителював у гімназії. Майже легендар. стало імʼя уродженця Одещини Б. Лісаневича. На поч. 30-х рр. він як балет­мейстер здійснив турне по Індії, Цейлону, Синґапуру, Індонезії, Вʼєтнаму й осів на стале прожива­н­ня спочатку в Калькут­ті, а потім у столиці Непалу м. Катманду, де й помер. Тут Б. Лісаневич виявив себе не тільки вмілим під­приємцем, а й сміливим тигроловом та шукачем пригод. Видатний укр. альпініст М. Погребецький 1926–36 очолював 20 здійснених уперше сходжень на без­імен­ні вершини Тянь-Шаню, 1935 керував пере­ходом з Пн. на Пд. Центр. Тянь-Шаню; 1938 організував Укр. альпініаду. Його імʼям на­звано дві вершини в Тянь-Шані й одну на Памірі. 1992 харківʼянин І. Свергун під­корив у Гімалаях найвищу вершину світу Еверест.

Українці побували у країнах А. і як вояки різних чужозем. армій. Так, під час 2-ї світової війни українці в лавах амер. армії були в Японії й на Філіп­пінах, у 40–50-х рр. — у Кореї, у 60– 70-х рр. — у Вʼєтнамі (один із учасників війни у Вʼєтнамі Р. Купчинський опублікував у альманасі Укр. нар. союзу уривок зі свого «Вʼєтнамського щоден­ника»). Учасникам цієї війни були амер. громадяни укр. походже­н­ня: гол. лікар 7-ї повітр. дивізії В. Ткач, генерал М. Кравців, майор П. Содоль, полковник С. Домашевський, під­полковник Т. Новаківський, майор О. Гаврилюк, сотник М. Дідурик (загинув у Вʼєтнамі; загалом у цій війні загинуло кілька десятків українців), пілот майор В. Заверуха та ін. Ю. Венгльовський (з Австралії) брав участь у вʼєтнам. війні в ранзі полковника, пізніше був австрал. дипломатом у Пд. Кореї. У складі франц. Іноз. Легіону деякі українці воювали в Індокитаї, зокрема у Вʼєтнамі, у 40–50-х рр. Серед рад. вояків в Ірані в 40-х рр., військ. радників у Вʼєтнамі та Лаосі в 60– 80-х рр., у рад. армії під час війни в Афгані­стані у 70–80-х рр., у зʼ­єд­на­н­нях, дис­локованих у Монголії (до поч. 90–х рр.), були українці з СРСР. В афган. війні (1979–89) загинуло понад 3 тис. осіб з України, чимало потрапило в полон до моджахедів.

Дипломати укр. походже­н­ня М. Світуха та М. Метрінко в 70-х рр. працювали в посольствах (від­повід­но) Канади в Японії й США в Ірані. Остан­ній був серед заручників, яких іранці деякий час затримували після захопле­н­ня в листопаді 1979 амер. посольства в Тегерані.

Українці були серед рад. дипломат. спів­роб. у різних країнах А. Так, після 1945 на рад. дипломат. службі в азій. країнах пере­бували: консул СРСР у Сап­поро (Японія, 1969–72) М. Бандура; посол у Сирії (1961–68) та Іраку (1973–82) А. Барковський; посол у Афгані­стані (1953– 60) та Паки­стані (1965–71) М. Дігтяр; посол у Непалі (1965–70) Г. Дзюбенко; посол у Таїланді (1950–56) Ф. Доля; радник посольства в Індії (1972–75) В. Кривда; посол у Малайзії (1978–89) Б. Кулик; посол у Японії (1976–82) Д. Полянський; посол у Синґапурі (1980–84), а згодом почергово в Малайзії та Індонезії С. Семиволос; посол у Йор­данії (1965– 70) П. Слюсаренко; посол у Паки­стані (1950–56) О. Стеценко; посол в Індонезії (1965–69) М. Ситенко; посол у Монголії (від 1985) К. Фомиченко; посол у Китай. Нар. Респ. (1959–65) С. Червоненко; посол у Паки­стані (1956–60) та Індонезії (1976–85) І. Шпедько. Лікар С. Зощук з Австрії бл. 10 р. працював у Сирії (від 1956), а лікарі Б. та І. Сірки з Австралії — майже 17 р. у Новій Ґвінеї (від 1950). Інж. Р. Шехович та його брат Володимир із родинами у 50–60-х рр. працювали на Цейлоні. Загалом на цьому о-ві у той час проживало 8 українців, серед них А. Левицька (вдова видат. політ. діяча в Галичині Д. Левицького). Після закінче­н­ня контракту на Цейлоні Р. Шехович працював на кер. посадах у Паки­стані та Індонезії (до 1973). Невеличка укр. громада існувала в серед. 70-х рр. у Саудів. Аравії.

Десятки й сотні українців працювали в повоєн. час у багатьох країнах А. (Китаї, Вʼєтнамі, Лаосі, Камбоджі, Монголії, Індії, Паки­стані, Афгані­стані, Сирії, Іраку та ін.) як радники, спеціалісти, насамперед інж., лікарі та викладачі серед. і вищих шкіл. Водночас чимало громадян цих країн одержало фах. освіту в різних ВНЗах України. 1945–47 в Палестині пере­бувала група (до 30 осіб) українців — утікачів із польс. армії генерала В. Андерса. Ця група на чолі з полковником П. Базилевським стала від­ділом Союзу українців Британії. Коли було утвор. Державу Ізраїль (1948), багато українців пере­їхало сюди в складі змішаних по­дружніх пар із СРСР. До кін. 50-х рр. про­існувала невелика укр. громада в Туреч­чині. Деякі українці пере­бували в 40-х рр. в Ірані як утікачі з СРСР. У липні 1959 укр. делегація в складі І. Осідача, Є. Барановського, Б. Білинського, Ю. Нестора-Легіня (Австралія) та М. Світухи (Канада) брала участь у 10-му Всесвіт. скаут. зльоті, що проходив у столиці Філіп­пін — Манілі. Укр. футбол. клуб «Київ» з Перту (Австралія) 1977 змагався з командами Синґапуру, Малайзії та Індонезії. Від кін. 60-х рр. у Японії по­стійно проживає журналіст, завзятий та від­важний мандрівник Р. Турянський, який здійснив кілька навколосвіт. і континент. подорожей, від­відав понад 150 країн, зокрема майже всі держави А., написав про свої враже­н­ня низку репортажів, статей і книг, що здобули широку між­нар. популярність. Його репортажі друкувалися також в укр. ж. «Овид» (Чикаґо, США).

Загалом укр. присутність у країнах А., хоча й була здебільшого спорадичною, спричинилася до певного пі­зна­н­ня народами цих країн феномена українства, самобут. культури, психології й способу життя українців. З іншого боку, значний внесок у ви­вче­н­ня сусп. й культур. роз­витку народів А. зробили укр. вчені: тюркологи А. Кримський, О. Пріцак, І. Черников, синологи В. Волковинський і Р. Бродський, арабісти К. Жолковський та В. Нагайчук, візантолог І. Шевченко. З від­новле­н­ням незалежності України від­крилися пер­спективи її без­посеред. екон. і культур. звʼязків із країнами А. Незалежна Україна встановила дипломат. від­носини з багатьма азій. країнами. Свої посольства в Києві мають Вʼєтнам, Індія, Іран, Ізраїль, Китай, Пів­ден­на Корея, Пів­нічна Корея, Монголія, Туреччина, Японія та ін. Укр. посольства й пред­ставництва діють у Китаї, Ізраїлі, Туреч­чині, Індії, Ірані та ін. Про від­носини України з ними див. від­повід­ні стат­ті.

Літ.: Кримський А. Історія Туреч­чини. К., 1924; Кобилянський Л. Українське посольство в Туреч­чині // Нова Україна. 1925, черв.-лип.; Лотоцький О. В Царгороді. Варшава, 1939; Шехович Р. Українці на Цейлоні // Українці у вільному світі. Нью-Йорк, 1954; Грищенко О. Мої роки в Царгороді. Мюнхен, 1961; Світ І. 1917 рік на Далекому Сході. Календар-Альманах Українського Національного Союзу на 1967. Нью-Йорк, 1966; Черников І. Турецька республіка в 50-60-ті роки 20 ст. З історії зовнішньої політики. К., 1967; Шпитковський І. Довкола світу. Він­ніпеґ, 1967; Рудницький Я. З подорожі довкола світу 1970–1971. Він­ніпеґ, 1972; Світ І. Українсько-японські взаємини 1903–1945. Нью-Йорк, 1972; Чуб Дмитро. З Новоґвінейських вражень (слідами Миклухо-Маклая). Лондон, 1977; Драган М. Амбасада України в Савдійській Арабії // Альманах Укр. Нар. Союзу на 1979; Світ І. Втікачі-українці в Манджурії // Альманах Укр. Нар. Союзу на 1980; Джеджула Ю. Українець в Персії // Дума. Ч. 1. 1992; Рубель К. Українсько-індійські культурні контакти: історія і пер­спективи роз­витку // Вісник Київ. університету. Між­нар. від­носини. К., 1994. Вип. 2; Україна-Китай: шляхи спів­робітництва. Матеріали конференції (Київ, серпень — вересень 1993). К., 1994.

В. П. Трощинський

Завантажити статтю