КОНТРАБА́С (італ. contrabbasso, нім. Коn­­tra­bass, франц. contrabasse) — найбільший за роз­міром (завдовжки близько двох метрів) і найнижчий за звуча­н­ням струн­но-смичковий музичний інструмент. К. сучасного типу зʼявився у середовіщі 17 ст. Вина­йде­н­ня 4-струн­ного К. повʼязане з ім'ям італійського майстра М. Тодіні, який 1676 увів його до римського оркестру. У середовіщі 18 ст. К. остаточно витіснив контрабасову віолу і став обовʼязковою складовою європейських оркестрів. Від другої половини 18 ст. роз­почався роз­виток сольного виконавства, що спричинило появу нового типу К. — 3-струн­ного з більшою силою звуча­н­ня. У Франції пере­важав квінтін­ний стрій, в Італії та Великій Британії — квартовий (найрозпо­всюдженіший для 3-струн­ного К. у 19 ст.). На початках 19 ст. чеські музиканти створили нові методи гри на К., що до­зволили використовувати той самий 4-струн­ний тип інструмента як для оркестрового, так і для сольного виконавства. 1850 французький майстер Ж.-Б. Вільом створив велетенський К. (висота 4 м) і на­звав його «октобас». Серед ві­домих майстрів з виготовле­н­ня К. — Ґ.-Б. да Сало, Дж. Маджині, А. Страдіварі, Н. Ґальяно, Ф. Руджері, Дж.-Б. Ґва­даньїні, Д. Монтаньяна, М. Клотц, пред­ставники родин Аматі, Ґранчино, Ґварнері, Тесторе. Інструменти цих майстрів унікальні й залишаються неперевершеними за якістю і тембром. Працівники Московського комбінату з виробництва музичних інструментів та меблів Ю. Яковлєв, Б. Ремізов, Д. Демченко та В. Сєров роз­робили новий промисловий зразок — 5-струн­ний К. Нині для роз­шире­н­ня діапазону й видобува­н­ня допоміжних нижніх звуків за­стосовують або клапан­ний механізм, що «продовжує» нижню струну, або 5-струн­ні інструменти. К. використовують як в академічному (оркестровому, ансамблевому, сольному), так і у фольклорному та джазовому виконавстві. Під час сольного викона­н­ня та в ансамблі на К. грають, за­звичай, стоячи, а в оркестрі — сидячи на спеціальних високих стільцях або табуретах. З особливостями смичка повʼязані різновиди виконавських шкіл: французька (смичок із низькою колодкою) та німецька (з високою колодкою). Для сольного К. писали твори Й. Гайдн, Ф. Гофмайстер, Й.-М. Шперґер, К. Діт­терс фон Діт­терсдорф, В. Піхль, Я.-Б. Ваньхаль, а також сучасні композитори П. Гіндеміт, Е. Тубін, Л. Вальцель, Р. Ґлієр, Ю. Левітін, А. Богатирьов, К. Іванов та ін. Серед композиторів, які створили камерні твори за участі К., — В.-А. Моцарт, Л. ван Бетговен, Й. Гум­мель, Ф. Шуберт, Дж. Рос­сіні, М. Глінка, С. Прокофʼєв, Г. Уствольська, С. Губайдуліна. Серед солістів-контрабасистів (як правило, вони також є авторами творів для К.) — Д. Драґонет­ті, Дж. Бот­тезіні, Ґ. Ґал­ліньяні (усі — Італія), Е. Нанні (Франція), Е. Маденський (Австрія), І. Прюн­нер (Румунія), Г. Карр (США), С. Кусевицький, Ю. Голубєв, Й. Гертович, Р. Азархін (усі — Росія). Значний внесок у роз­виток педагогіки й методики гри на К. зробили Дж. Бот­тезіні, В. Гаузе, І. Ґрабʼє, Е. Нанні, Л. Монтаг, О. Мілушкін, В. Хоменко, Б. Доброхотов, Л. Раков.

Становле­н­ня українського контрабасового мистецтва повʼязане з іменами чеських музикантів Б. Воячека та О. Шпергла. Серед їхніх вихованців у Київській консерваторії — Л. Ніколаєв, А. Людмилін, В. Людмилін, В. Приємський, Л. Білошицький, І. Згуровець, Д. Мошкович, Я. Погребинський, П. Галіос, Б. Сойка (засновник сучасного українського контрабасового школи; серед учнів — лауреати всесоюзних і республіканських конкурсів В. Рябокінь, І. Квач, С. Решетилов, І. Ру; ві­домі контрабасисти А. Апальков, В. Волошин, С. Горба, М. Закреницький, О. Мельник, Є. Мілка, Д. Зюзькін, С. Білоусов та ін.). Вагому роль у процесі становле­н­ня української школи К. ві­ді­грав С. Херсонський (з-поміж учнів — В. Бєляков, В. Єремєєв). Серед пред­ставників харківської виконавської школи — О. Резинкін, І. Углицький, В. Герасичкін, Г. і А. Грабовські; одеська — Ю. Мироненко, В. Чекалюк, В. Гречух; львівська — Н. Горницький, О. Щеглов, О. Лучанок; донецька — П. Давидов, В. Стариков, В. Криворучко, Л. Буряк, О. Горенштейн.

У доробку українських композиторів для К. — сольні твори: концерти для К. з орке­стром (Й. Ельгісер, Г. Глазачов, П. Зібров, В. Ільїн, Я. Лапинський, Г. Ляшенко, Є. Мілка), концертні пʼєси та ін. (В. Кирейко, А. Коломієць, В. Гомоляка); камерні твори — сонати й дуети для К. з фортепіано (Я. Верещагін, Ю. Іщенко, О. Пушкаренко, С. Шустов), тріо та інші твори для нетипових інструментальних складів (3. Алмаші, В. Бедрицька, Л. Грабовський, А. Загайкевич, Є. Іршаї, С. Колобков, О. Криволап, Л. Юріна).