Контрабас
КОНТРАБА́С (італ. contrabbasso, нім. Коntrabass, франц. contrabasse) — найбільший за розміром (завдовжки близько двох метрів) і найнижчий за звучанням струнно-смичковий музичний інструмент. К. сучас. типу зʼявився у серед. 17 ст. Винайдення 4-струн. К. повʼяз. з імʼям італ. майстра М. Тодіні, який 1676 увів його до рим. оркестру. У серед. 18 ст. К. остаточно витіснив контрабас. віолу і став обовʼязк. складовою європ. оркестрів. Від 2-ї пол. 18 ст. розпочався розвиток сольного виконавства, що спричинило появу нового типу К. — 3-струн. з більшою силою звучання. У Франції переважав квінт. стрій, в Італії та Великій Британії — квартовий (найрозповсюдженіший для 3-струн. К. у 19 ст.). На поч. 19 ст. чес. музиканти створили нові методи гри на К., що дозволили використовувати той самий 4-струн. тип інструмента як для оркестр., так і для сольного виконавства. 1850 франц. майстер Ж.-Б. Вільом створив велетен. К. (вис. 4 м) і назвав його «октобас». Серед відомих майстрів з виготовлення К. — Ґ.-Б. да Сало, Дж. Маджині, А. Страдіварі, Н. Ґальяно, Ф. Руджері, Дж.-Б. Ґваданьїні, Д. Монтаньяна, М. Клотц, представники родин Аматі, Ґранчино, Ґварнері, Тесторе. Інструменти цих майстрів унікальні й залишаються неперевершеними за якістю і тембром. Працівники Моск. комбінату з виробництва муз. інструментів та меблів Ю. Яковлєв, Б. Ремізов, Д. Демченко та В. Сєров розробили новий пром. зразок — 5-струн. К. Нині для розширення діапазону й видобування допоміж. нижніх звуків застосовують або клапан. механізм, що «продовжує» нижню струну, або 5-струнні інструменти. К. використовують як в академ. (оркестр., ансамбл., сольне), так і у фольклор. та джаз. виконавстві. Під час сольного виконання та в ансамблі на К. грають, зазвичай, стоячи, а в оркестрі — сидячи на спец. високих стільцях або табуретах. З особливостями смичка повʼяз. різновиди виконав. шкіл: франц. (смичок із низькою колодкою) та нім. (з високою колодкою). Для сольного К. писали твори Й. Гайдн, Ф. Гофмайстер, Й.-М. Шперґер, К. Діттерс фон Діттерсдорф, В. Піхль, Я.-Б. Ваньхаль, а також сучасні композитори П. Гіндеміт, Е. Тубін, Л. Вальцель, Р. Ґлієр, Ю. Левітін, А. Богатирьов, К. Іванов та ін. Серед композиторів, які створили камерні твори за участі К., — В.-А. Моцарт, Л. ван Бетговен, Й. Гуммель, Ф. Шуберт, Дж. Россіні, М. Глінка, С. Прокофʼєв, Г. Уствольська, С. Губайдуліна. Серед солістів-контрабасистів (як правило, вони також є авторами творів для К.) — Д. Драґонетті, Дж. Боттезіні, Ґ. Ґалліньяні (усі — Італія), Е. Нанні (Франція), Е. Маденський (Австрія), І. Прюннер (Румунія), Г. Карр (США), С. Кусевицький, Ю. Голубєв, Й. Гертович, Р. Азархін (усі — Росія). Знач. внесок у розвиток педагогіки й методики гри на К. зробили Дж. Боттезіні, В. Гаузе, І. Ґрабʼє, Е. Нанні, Л. Монтаг, О. Мілушкін, В. Хоменко, Б. Доброхотов, Л. Раков.
Становлення укр. контрабас. мистецтва повʼяз. з іменами чес. музикантів Б. Воячека та О. Шпергла. Серед їхніх вихованців у Київ. консерваторії — Л. Ніколаєв, А. Людмилін, В. Людмилін, В. Приємський, Л. Білошицький, І. Згуровець, Д. Мошкович, Я. Погребинський, П. Галіос, Б. Сойка (засн. сучас. укр. контрабас. школи; серед учнів — лауреати всесоюз. і респ. конкурсів В. Рябокінь, І. Квач, С. Решетилов, І. Ру; відомі контрабасисти А. Апальков, В. Волошин, С. Горба, М. Закреницький, О. Мельник, Є. Мілка, Д. Зюзькін, С. Білоусов та ін.). Вагому роль у процесі становлення укр. школи К. відіграв С. Херсонський (з-поміж учнів — В. Бєляков, В. Єремєєв). Серед представників харків. виконав. школи — О. Резинкін, І. Углицький, В. Герасичкін, Г. і А. Грабовські; одес. — Ю. Мироненко, В. Чекалюк, В. Гречух; львів. — Н. Горницький, О. Щеглов, О. Лучанок; донец. — П. Давидов, В. Стариков, В. Криворучко, Л. Буряк, О. Горенштейн.
У доробку укр. композиторів для К. — сольні твори: концерти для К. з оркестром (Й. Ельгісер, Г. Глазачов, П. Зібров, В. Ільїн, Я. Лапинський, Г. Ляшенко, Є. Мілка), концертні пʼєси та ін. (В. Кирейко, А. Коломієць, В. Гомоляка); камерні твори — сонати й дуети для К. з фортепіано (Я. Верещагін, Ю. Іщенко, О. Пушкаренко, С. Шустов), тріо та ін. твори для нетипових інструм. складів (3. Алмаші, В. Бедрицька, Л. Грабовський, А. Загайкевич, Є. Іршаї, С. Колобков, О. Криволап, Л. Юріна).
Рекомендована література
Завантажити статтю
