Кубізм

Визначення і загальна характеристика

КУБІ́ЗМ (франц. cubisme, від cube — куб) — напрям мистецтва модернізму першої чверті 20 ст., особли­во по­­значився в живописі та скульп­турі. К. сер­йозно вплинув на роз­­виток образотвор. мистецтва 20 ст. Склався у Парижі в інтернац. мист. середовищі, зна­йшов послідовників серед митців ін. країн Європи. Етапною для роз­­витку напрямку вважають картину П. Пікас­со «Авінь­йонські дівиці» (1907). Термін «К.» упер­ше викори­став критик Л. Воксель 1908 у стат­ті про Ж. Брака. Формува­н­ня К. є логіч. продовже­н­ням аналіт. дослідж. худож. мови образотворчості мит­ців постім­пресіонізму, зокрема творчості П. Сезан­на (після його смерті картини широко екс­понували у Парижі 1904–07). У роз­­витку напрямку здійснено пере­осмисле­н­ня образів та худож. мови «позацивілізац. куль­тур», зокрема афр. скульптури, мистецтва прадавнього світу, образотвор. фольклору. Осн. засади К. — утвердже­н­ня самоцін­ності мистецтва, а не від­ображе­н­ня зовн. прикмет реал. світу, зосередже­н­ня на пита­н­нях худож. мови, аналіт. під­хід до її елементів — обʼєму, ліній, кольо­ру, простору, виявле­н­ня внутр. структури зображених предметів на основі геом. форм — куба, конуса, кулі, циліндра, призми та їхнє роз­кладе­н­ня на площині, що спри­ймалися як роз­рив із реаліст. від­творе­н­ням натури, яке здавалося вичерпаним. Пра­гне­н­ня показати предметну фор­му найбільш повно, всеохоплю­юче, з різних боків при­звело до від­мови від традиц. прямої пер­­спективи (кубісти трактували її як оптичну ілюзію), зі­ставле­н­ня в одному творі кількох точок зо­ру, вільного трактува­н­ня просто­ру. У К. по­єд­нано аналіз та синтез худож. форми; він базується на пошуках обʼєктив. закономір­ностей формо­утворе­н­ня, знімаючи вияв автор. субʼєк­тивно­сті. Зосередже­н­ня на обʼємно-просторових ріше­н­нях викликало певне обмеже­н­ня кольор. гами, що по­ступово долали на пізніх етапах роз­витку напрямку (це при­звело до кризи та появи суміж. явищ). Гол. сюжети живопису К. — натюрморти, порт­рети, пейзажі, пізніше — своєрідно інтер­претовані жанр. мотиви. Живопис. творам притаман­на увага до фактури, яку ро­били на основі фарби, шляхом уведе­н­ня у картину «нехудож. предметів».

Із К. повʼязане викори­ста­н­ня колажу: вклеюва­н­ня у живопис. твір предметів та фраг­ментів паперу, дерева, газет. текс­тів, скла, заліза, вугі­л­ля, гіпсу тощо. Першим цей при­­йом за­стосував 1912 Ж. Брак. В еволюції К. виділяють 4 періоди: «сезанівський» (1907–09, фіксація витоків мист. руху), «аналітичний» (1910–12, станов­ле­н­ня худож. мови: П. Пікас­со та Ж. Брак наголошували не стільки на рац., скільки на інтуїтив. засадах творчості), «синте­тичний» (1913–14), «декоратив­ний» (1914–21). Термін «аналіт. К.» уперше викори­став Х. Ґріс 1910, під­креслюючи само­стійність худож. форми та близькість до принципів класич. мистецтва, за­стосованих у ін. спосіб: трьох­вимірні обʼєкти роз­діляють та складають на площині у двовимір. зоровий образ. «Синтет.» період характеризувався більшою площин­ністю просторових рішень, лінійністю, по­дрібнені­стю форми, ускладненістю рит­міч. побудови.

Для остан. етапу — «рококо-кубізму» — через пошире­н­ня овал. форматів кар­тин притаман­ні естетизація худож. при­йомів, вихід у царину нефігурат. мистецтва, активність кольору. Завершальною вважають картину П. Пікас­со «Три музиканти у масках» (1921). Од­нією з про­грамних стала кни­га «О кубизме» (Москва, 1913) А. Глеза та Ж. Метценже, де наголошено на необхідності замінити принципи композиції тво­рів із таких, що йшли від природи, на такі, що будують як автономні структури.

Важливу роль у становлен­ні К. ві­діграла група «Бато Лавуар» (1908–09), у складі якої були поети та критики — М. Жакоб, Ґ. Апол­лінер, А. Сальмон, М. Лорансен, М. Рей­кель, Х. Ґріс, Л. Стайль. У 1910–14 діяла група «Де Пюто» (А. Глез, Ж. Метценже, брати М. Дю­шан, Р. Дюшан-Війон, Ж. Війон, Р. де Ла Френе, Л. Маркусі, Х. Ґріс та ін.), що намагалася ви­значити закони К., де гол. елементами вважали лінію та колір. Про­грамною для неї стала ви­ставка «Золотий пере­тин» 1912. До групи тяжіли Ф. Леже, Ф. Купка, П. Мондріан, Д. Рівера. На кольорист. аспекті пізнього К. базувалося його від­га­луже­н­ня — симультанізм (засн. Р. Делоне на поч. 1910-х рр.), Ґ. Апол­лінер називав його ор­фізмом — мистецтвом нових струк­тур з елементів, узятих поза реал. світом, створених уявою худож­ника і наділених повнотою реальності. В ньому продовжено геом. обʼємно-просторову осно­ву К. (більш поширеною стала фор­ма кола), доповнено кольор. різномані­т­тям, естет. ефектом. До орфізму на певний час при­єд­налися Ф. Купка, П. Брюс, С. Макдональд-Райт, С. Де­лоне-Терк. Уперше художню мову К. у скульптурі викори­став 1910 Р. Дюшан-Війон, 1911 — О. Архипенко. Серед скульпторів-кубістів — К. Бранкузі, Х. Ґонзалес, А. Лоран, О. Цадкін, Ж. Ліпшиць, Х. Орлова; кубістичні скульптури створювали П. Пікас­со, Х. Ґріс, Р. де Ла Френе, А. Модільяні. Серед уперше викори­станих ма­теріалів — зварне залізо (Х. Ґонзалес). Самост. школи К. склалися у Чехії, США та Росії. 1911 у Празі створ. обʼ­єдн. «Група ху­дожників» (Б. Кубішта, Й. Чапек, скульптор О. Ґутфройнд та ін.), яка по­єд­нувала принципи К. з нім. екс­пресіонізмом, використовуючи цю своєрідну стилістику також у арх-рі та декор. мистецтві. У США роз­виток К. почався з ви­ставки «Арморі шоу» 1913 у Нью-Йорку, де поряд з європ. митцями було ви­ставлено твори американців М. Вебера, М. Хартлі, Дж. Марін. По­єд­на­н­ня при­йомів екс­пресіонізму, К. та футуризму по­значило концепцію «синхронізму» С. Мак­дональд-Райта і М. Рас­села, що на­ближалися до абстракції.

У Росії та Україні К. мав глибокий вплив на мистецтво. Гол. його пред­ставниками стали К. Малевич, В. Татлін, О. Екс­тер, Д. Бур­люк та ін.; ідеї К. знаходили роз­­виток в обʼ­єдн. «Бубновий валет» (П. Кончаловський, І. Маш­ков, Р. Фальк, О. Ку­прін, Н. Альт­ман), «Ослячий хвіст», «Спілка молоді». Своєрід. вітчизн. версією напрямку став кубофутуризм (термін викори­став франц. критик М. Буланже до рос. мистецтва 1912), що по­єд­нував формал. при­йоми франц. К. з ідеями італ. футуризму. К. по­значився на твор­чості В. Єрмилова, О. Бого­мазова, А. Петрицького, В. Мел­лера, Н. Генке-Мел­лер, М. Епштейна, М. Міщенка, М. Влодарського; а також рос. та укр. скульпторів кін. 1910–20-х рр.: В. Мухіна, Й. Чайкова, Б. Король­кова, І. Кавалерідзе, Б. Кратка, Ж. Діндо.

Літ.: Павлуцкий Г. Новое направление в живописи. Кубизм и неофутуризм // Искус­ство в Юж. Рос­сии. 1913. № 9–10; G. Apollinaire. Les peintres cu­bistes. Paris, 1913; M. Serrulaz. Le cubis­me. Paris, 1920; A. Gleizes. Du cubisme et des moyens de le comprendre. Paris, 1920; Його ж. La peinture et ses lois. Ce qui de­vait sortir du cubisme. Paris, 1924; A. H. Barr. Cubism and Abstract art. New York, 1936; C. Grey. Cubists aesthetic theories. Bal­ti­more, 1953; J. Golding. Cubisme: a His­tory and analyses. 1909–1914. New York, 1959; R. Rosenblum. Cubisme and twen­tienth century. London, 1960; M. Kozloff. Cu­bism. Futurism. New York, 1974; J. M. Nasch. Cubism, Futurism and Constructivism. Lon­don, 1974; Мириманов В. У истоков ку­бизма. Москва, 1980; Модернизм. Ана­лиз и критика основных направлений. Москва, 1987; Турчин В. С. По лабирин­там авангарда. Москва, 1993; Крючко­ва В. А. Кубизм. Орфизм. Пуризм. Мос­ква, 2000; Рид Г. Краткая история современ­ной живописи. Москва, 2006; H. Duchting. Die Kunst und der Kubismus. Belser; Stuttgart, 2007.

Г. Я. Скляренко

Завантажити статтю