КУБІ́ЗМ (франц. cubisme, від cube — куб) — напрям мистецтва модернізму першої чверті 20 столі­т­тя, особли­во по­­значився в живописі та скульп­турі. К. сер­йозно вплинув на роз­­виток образотворчого мистецтва 20 столі­т­тя. Склався у Парижі в інтернаціональному мистецькому середовищі, зна­йшов послідовників серед митців інших країн Європи. Етапною для роз­­витку напрямку вважають картину П. Пікас­со «Авінь­йонські дівиці» (1907). Термін «К.» упер­ше викори­став критик Л. Воксель 1908 у стат­ті про Ж. Брака. Формува­н­ня К. є логічним продовже­н­ням аналітичного дослідже­н­ня художньої мови образотворчості мит­ців постім­пресіонізму, зокрема творчості П. Сезан­на (після його смерті картини широко екс­понували у Парижі 1904–07). У роз­­витку напрямку здійснено пере­осмисле­н­ня образів та художньої мови «позацивілізаційних куль­тур», зокрема африканської скульптури, мистецтва прадавнього світу, образотворчого фольклору. Основні засади К. — утвердже­н­ня самоцін­ності мистецтва, а не від­ображе­н­ня зовнішніх прикмет реального світу, зосередже­н­ня на пита­н­нях художньої мови, аналітичний під­хід до її елементів — обʼєму, ліній, кольо­ру, простору, виявле­н­ня внутрішньої структури зображених предметів на основі геометричних форм — куба, конуса, кулі, циліндра, призми та їхнє роз­кладе­н­ня на площині, що спри­ймалися як роз­рив із реалістичним від­творе­н­ням натури, яке здавалося вичерпаним. Пра­гне­н­ня показати предметну фор­му найбільш повно, всеохоплю­юче, з різних боків при­звело до від­мови від традиційної прямої пер­­спективи (кубісти трактували її як оптичну ілюзію), зі­ставле­н­ня в одному творі кількох точок зо­ру, вільного трактува­н­ня просто­ру. У К. по­єд­нано аналіз та синтез художньої форми; він базується на пошуках обʼєктивних закономір­ностей формо­утворе­н­ня, знімаючи вияв авторської субʼєк­тивно­сті. Зосередже­н­ня на обʼємно-просторових ріше­н­нях викликало певне обмеже­н­ня кольорової гами, що по­ступово долали на пізніх етапах роз­витку напрямку (це при­звело до кризи та появи суміжних явищ). Головні сюжети живопису К. — натюрморти, порт­рети, пейзажі, пізніше — своєрідно інтер­претовані жанрові мотиви. Живописним творам притаман­на увага до фактури, яку ро­били на основі фарби, шляхом уведе­н­ня у картину «нехудожніх предметів».

Із К. повʼязане викори­ста­н­ня колажу: вклеюва­н­ня у живописний твір предметів та фраг­ментів паперу, дерева, газетних текс­тів, скла, заліза, вугі­л­ля, гіпсу тощо. Першим цей при­­йом за­стосував 1912 Ж. Брак. В еволюції К. виділяють 4 періоди: «сезанівський» (1907–09, фіксація витоків мистецького руху), «аналітичний» (1910–12, станов­ле­н­ня художньої мови: П. Пікас­со та Ж. Брак наголошували не стільки на раціональних, скільки на інтуїтивних засадах творчості), «синте­тичний» (1913–14), «декоратив­ний» (1914–21). Термін «аналітичний К.» уперше викори­став Х. Ґріс 1910, під­креслюючи само­стійність художньої форми та близькість до принципів класичного мистецтва, за­стосованих у інший спосіб: трьох­вимірні обʼєкти роз­діляють та складають на площині у двовимірний зоровий образ. «Синтетичний» період характеризувався більшою площин­ністю просторових рішень, лінійністю, по­дрібнені­стю форми, ускладненістю рит­мічної побудови.

Для остан­нього етапу — «рококо-кубізму» — через пошире­н­ня овальних форматів кар­тин притаман­ні естетизація художніх при­йомів, вихід у царину нефігуративного мистецтва, активність кольору. Завершальною вважають картину П. Пікас­со «Три музиканти у масках» (1921). Од­нією з про­грамних стала кни­гажка «О кубизме» (Москва, 1913) А. Глеза та Ж. Метценже, де наголошено на необхідності замінити принципи композиції тво­рів із таких, що йшли від природи, на такі, що будують як автономні структури.

Важливу роль у становлен­ні К. ві­діграла група «Бато Лавуар» (1908–09), у складі якої були поети та критики — М. Жакоб, Ґ. Апол­лінер, А. Сальмон, М. Лорансен, М. Рей­кель, Х. Ґріс, Л. Стайль. У 1910–14 діяла група «Де Пюто» (А. Глез, Ж. Метценже, брати М. Дю­шан, Р. Дюшан-Війон, Ж. Війон, Р. де Ла Френе, Л. Маркусі, Х. Ґріс та ін.), що намагалася ви­значити закони К., де головними елементами вважали лінію та колір. Про­грамною для неї стала ви­ставка «Золотий пере­тин» 1912. До групи тяжіли Ф. Леже, Ф. Купка, П. Мондріан, Д. Рівера. На кольористичному аспекті пізнього К. базувалося його від­га­луже­н­ня — симультанізм (заснований Р. Делоне на початку 1910-х років), Ґ. Апол­лінер називав його ор­фізмом — мистецтвом нових струк­тур з елементів, узятих поза реальним світом, створених уявою худож­ника і наділених повнотою реальності. В ньому продовжено геометричну обʼємно-просторову осно­ву К. (більш поширеною стала фор­ма кола), доповнено кольоровим різномані­т­тям, естетичним ефектом. До орфізму на певний час при­єд­налися Ф. Купка, П. Брюс, С. Макдональд-Райт, С. Де­лоне-Терк. Уперше художню мову К. у скульптурі викори­став 1910 Р. Дюшан-Війон, 1911 — О. Архипенко. Серед скульпторів-кубістів — К. Бранкузі, Х. Ґонзалес, А. Лоран, О. Цадкін, Ж. Ліпшиць, Х. Орлова; кубістичні скульптури створювали П. Пікас­со, Х. Ґріс, Р. де Ла Френе, А. Модільяні. Серед уперше викори­станих ма­теріалів — зварне залізо (Х. Ґонзалес). Само­стійні школи К. склалися у Чехії, США та Росії. 1911 у Празі створене обʼ­єд­на­н­ня «Група ху­дожників» (Б. Кубішта, Й. Чапек, скульптор О. Ґутфройнд та ін.), яка по­єд­нувала принципи К. з німецьким екс­пресіонізмом, використовуючи цю своєрідну стилістику також у архітектурі та декоративному мистецтві. У США роз­виток К. почався з ви­ставки «Арморі шоу» 1913 у Нью-Йорку, де поряд з європейськими митцями було ви­ставлено твори американців М. Вебера, М. Хартлі, Дж. Марін. По­єд­на­н­ня при­йомів екс­пресіонізму, К. та футуризму по­значило концепцію «синхронізму» С. Мак­дональд-Райта і М. Рас­села, що на­ближалися до абстракції.

У Росії та Україні К. мав глибокий вплив на мистецтво. Головними його пред­ставниками стали К. Малевич, В. Татлін, О. Екс­тер, Д. Бур­люк та ін.; ідеї К. знаходили роз­­виток в обʼ­єд­на­н­нях «Бубновий валет» (П. Кончаловський, І. Маш­ков, Р. Фальк, О. Ку­прін, Н. Альт­ман), «Ослячий хвіст», «Спілка молоді». Своєрідною вітчизняною версією напрямку став кубофутуризм (термін викори­став французький критик М. Буланже до російського мистецтва 1912), що по­єд­нував формальні при­йоми французького К. з ідеями італійського футуризму. К. по­значився на твор­чості В. Єрмилова, О. Бого­мазова, А. Петрицького, В. Мел­лера, Н. Генке-Мел­лер, М. Епштейна, М. Міщенка, М. Влодарського; а також російських та українських скульпторів кінця 1910–20-х років: В. Мухіна, Й. Чайкова, Б. Король­кова, І. Кавалерідзе, Б. Кратка, Ж. Діндо.