Лінгвокультурологія

ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛО́ГІЯ (від лат. lingua — мова і культурологія) — інте­гративна галузь мовознавства, яка ви­вчає вза­ємозвʼязок і взаємодію культури та мови в її функціонуван­ні й узагальнює цей процес як цілісну структуру одиниць у єд­ності мовного й культурного зміс­ту за допомогою системних методів з орієнтацією на сучасні пріоритети, су­спільні цін­ності та норми культури. Л. нині пере­буває на етапі становле­н­ня і чітко тяжіє до ви­окремле­н­ня на межі етнолінгвістики та соціолінгвістики. Пита­н­ня ви­­значе­н­ня обʼєкта та предмета Л. дис­кусійні. Рос. вчений В. Во­роб­йов вважає обʼєктом Л. вза­ємозвʼязок і взаємодію культури та мови в процесі функціонува­н­ня, а предметом — нац. форми буття су­спільства, від­творювані в системі мовної комунікації та засновані на його куль­тур. цін­ностях. Рос. мово­знавець В. Красних ви­значає обʼєктом Л. мову як від­ображе­н­ня і фіксацію культури і культуру, що спри­ймається крізь призму мови, предметом — одиниці мови і дискурсу. Білорус. мово­знавець В. Маслова, кваліфікуючи Л. як само­стійна галузь лінгвістики, докорін­но від­мін­ну від етнолінгвістики, ви­значає обʼєктом Л. взаємодію мови, культури і людини, яка створює культуру, користуючись мовою; предметом — одиниці мови, які набули символіч., еталон., образно-метафорич. значе­н­ня в культурі і які узагальнюють результати людської сві­домості. Л. Мацько називає обʼєктом Л. взаємо­звʼязки мови і культури, їхню взаємодію, предметом — мовні одиниці, що несуть культурол. інформацію, культурні цін­ності у формах нац. культури і мови, мову як форму культури і словесне мистецтво як культуру. О. Се­ліванова стверджує, що обʼєктом Л. є засоби мовної системи та її дискурсивні продукти, які фіксують культурно значущу інформацію, а предметом — способи фіксації цієї інформації в мові й мовлен­ні. Релевант. озна­ками Л. деякі вчені вважають орієнтацію на синхрон­ну вза­ємодію мови і культури в живих комунікатив. процесах (В. Телія); опис повсякден. картини світу в тому ви­гляді, в якому вона пред­ставлена в повсякден. мовлен­ні носіїв мови, в різних дискурсах і текс­тах культури (І. Ольшанський); ви­вче­н­ня не лише мовно-естет. знаків етніч. культури, а й від­ображе­н­ня в мові й текс­тах на­дбань світ. культури, ін. культур різних епох, а також субкультур різних угруповань людей у межах етносу та поза ними (О. Селіванова). Водночас абсолютизація живої комунікації та орієнтація на син­хрон­ність обмежують обʼєкт Л. Теор. під­ґрунтя Л. сформували праці нім. учених психол. напряму мово­знавства (Й. Гердер, В. фон Гумбольдт, Г. Штайн­таль, Г. Пауль та ін.), рос. прихильників порівнял.-істор. методу (Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв та ін.), концепція про діяльніс­но-творчий характер мови О. Потебні. Ви­значальними у формуван­ні Л. стали мовний закон людства Л. Вайсґербера, ядром якого є закон рідної мови, досвід ви­вче­н­ня мов амер. вченого Ф. Боа­са, гіпотеза лінгвістичної від­носності Сепіра–Ворфа та ін. У словʼянській лінгвістиці кін. 20 — поч. 21 ст. пита­н­ня Л. роз­глядали у межах ін. наук або автономно А. Вежбицька, Є. Барт­мінський, М. Тол­­стой, С. Толстая, Н. Арутюнова, Ю. Степанов, В. Телія, В. Вороб­йов, В. Красних, В. Карасик, С. Тер-Мінасова, О. Шмельов, А. Залізняк, В. Маслова та ін. Укр. Л. роз­вивалася в руслі ідей М. Максимовича, М. Дра­гоманова, І. Франка, М. Грушевського, І. Огієнка, М. Костомарова, Б. Грінченка, В. Гнатюка, С. Килимника та ін. Межува­н­ня укр. лінгвокультурол. дослідж. з ін. галузями гуманітар. знан­ня, а саме лінгвостилістикою, семасіологією, ономасіологією, фразеологією, фольклористикою, культурологією, етнологією, семіотикою тощо, зумовлює їхню полі­аспектність (Л. Ли­си­ченко, С. Єрмоленко, Л. Маць­ко, В. Жайворонок, В. Ужченко, О. Тищенко, В. Кононенко, І. Го­лубовська, Н. Слухай, Н. Мех, Г. Сюта та ін.). Першочерговими зав­да­н­нями Л. є уточне­н­ня методологічних засад, створе­н­ня си­стеми методів, методик, при­йомів, формува­н­ня термінологічного апарату, ви­значе­н­ня культурно-мовної компетенції носіїв мови, виявле­н­ня культур. семантики мовних знаків та її інтер­претація, об­ґрунтува­н­ня кри­теріїв виявле­н­ня культурно-специфіч. одиниць тощо. Роз­вʼя­за­н­ня цих питань ускладнює імпліцитний характер культур. семантики мовних знаків, що актуалізує потребу за­стосува­н­ня спец. методів дослідже­н­ня. Про­дуктив. з цього по­гляду є інте­гративна концепція мовно-естет. знака, роз­роблена С. Єрмоленко. Згідно з нею наявність у текс­тах мовно-естет. знаків нац. культури засвідчує їхній звʼязок з фольклором, худож. текс­тами, з тим культур. дискурсом, у який занурений мовець, автор, читач. Етапними в укр. Л. стали праці В. Кононенка, у яких узагальнено й систематизовано осн. пита­н­ня, зокрема роз­глянуто взаємозвʼяз­ки мови і культури, роз­крито роль мови у створен­ні й роз­витку культур. на­дбань, простежено на матеріалі укр. літ-ри вияви нац.-культур. та мовної взаємодії. Пита­н­ня Л. в Україні висвітлюють ви­да­н­ня «Етнос і культура», «Лінгвістика. Лінгвокультурологія», «Український світ у наукових парадигмах» та ін. У сучас. Л. ви­окремлюють кілька напрямів дослідже­н­ня: фразеологічно спрямований (В. Ужченко, О. Селіванова та ін.), концептологічний (В. Кононенко, Л. Лисиченко та ін.), лексико­графічний (В. Жайворонок та ін.) та лінгводидактичний (В. Кононенко, Л. Мацько та ін.).

Завантажити статтю