Культурологія

КУЛЬТУРОЛО́ГІЯ (від культура і …логія) — наука, що ви­вчає специфіку роз­витку матеріальної та духовної культур, взаємозвʼязки та взаєм­­о­­­впливи цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді; система знань про сутність, закономірності існува­н­ня, роз­витку, значе­н­ня та способи пі­зна­н­ня ку льтури. К. належить до соціогуманітар. наук, хоча використовує методи природн. наук. і спец. методи дослідж. у соц. сфері. Специфіка К. — в її інте­гратив. характері, орієнтації на буття та діяльність людини, суспільства. К. як між­наук. дисципліна виникла на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. на пере­тині різних галузей люд. зна­н­ня — від історії та культури філософії до заг. історії усіх її нац. та наднац. напрямів і під­роз­ділів, із за­стосува­н­ням широкого циклу авангард. методів до створе­н­ня ціліс. картин куль­тур. роз­витку людства від найдавніших часів до сучасності у нім. наук. середовищі як особлива інтелектуал. реакція на гранично по­дріблене тогочасне зна­н­ня, що від­так «ро­зі­йшлося» незчислен. галузями, ніби оста­точно ізольов. одне від одного. Термін «К.» 1909 за­пропонував нім. філософ В. Оствальд, який виявив різницю між К. та соціологією. У перших зразках К. наявні спроби подолати по­дрібленість шляхом строгого філософу­ва­н­ня (приміром, нім. неокантіанство) або ж інтуїтивно-худож., на­ближеним до літ.-мист. есеїс­тики способом (поня­т­тя «морфологія культури» О. Шпенґлера). У звʼязку з цим терміном «К.» належно по­значати власне ті модерні напрями історії та філософії культури, які, може, і не використовуючи особливо цей термін, прагнуть подати саме цілісні «ландшафти» (дослідж. О. Шпенґлера «Der Unter­gang des Abendlandes» — «Занепад Заходу», Ві­день; Ляйпциґ, 1918, т. 1; Мюнхен, 1922, т. 2) світ. культури всього її простору і часу. 1939 амер. філософ Л. Вайт увів поня­т­тя «К.» у контекст антропол. дослідж. про культуру. Його праця «The Scien­ce of Culture» («Наука про культуру», Нью-Йорк, 1949) сприяла виділен­ню К. у самост. науку. Від­повід. чином методологію К. закладено у зх. і сх.-європ. романтизмі з очевид. намага­н­ням створити певні образки, порт­рети, нариси культур. епох, най­більш прикмет. періодів і явищ — саме у напрямі їхньої цілісності, їхніх наскріз. ознак, рис, характеристик. Можна говорити про К. нім. романтизму або спорідненого з ним рос. словʼяно­філь­ства з їхніми хоча й вельми субʼєк­тив., але вочевидь саме ціліс. рекон­струкціями нац. минулого, що у них зводили до світо­гляд. знамен­ників усі факти люд. жит­тєдіяльності у цьому минулому. Зрештою, це стосується і певних напрямів у т. зв. франц. романт. історіо­графії. Саме франц. філософ О. Конт і франц. математик С. Жермен намагалися від­найти най­глибше інтелектуал. корі­н­ня як кожного культур. акту цивілізації, так і її заг. стратегію (від­гомін їхньої думки наявний у спадщині В. Солов­йова). Схожим шляхом, але у полі ортодоксал. католицизму, вибудовується і гран­діозна К. польс. математика та мислителя Г. Вронського, який першим роз­глянув культурну твор­чість людини у космічно-пла­нетар. контекс­ті. Це стало поштовхом до т. зв. рос. космізму М. Федорова, П. Флоренського, К. Ціолковського, В. Вернадського та ін. творців «косміч. К.» (в Україні — С. Подолинського, М. Руденка). Поряд із мас­штаб. візіями К. такого аж всеохоп. типу по­ступово по­стає і культуро­знавство, спря­мов. на пошуки найважливіших культур. універсалій конкрет. сусп. утворень (етніч., нац. та ін. спільнот). Величез. етногр. і етнол. матеріал, на­громаджений від романтизму до польових дослідж. поч. 20 ст., дав можливість такого від­найде­н­ня і справ­ді систематизов. пред­ставле­н­ня цих універсалій перед­усім у т. зв. традиц. культурах (напр., каталоги основоположностей цих культур у франц. культур. антропології від Ж.-М. Дежерандо до Л. Леві-Брюля, від М. Ґра­не до К. Леві-Строс­са, а також у схожих напрямах рос. науки — від В. Проп­па до А. Золотарьова; порівняймо схожі спроби укр. культурологів К. Грушевської, К. Копержинського). У звʼязку зі стрімким на­громадже­н­ням у природн. та гуманітар. знан­ні поч. 20 ст. індуктив. технік цього зна­н­ня (теорія сис­тем, теорія інформації, кібернетика, лінгвіст. структуралізм, що привернув увагу також літературо­знавства та мистецтво­­знавства) К., інтенсивно використовуючи ці техніки, досягає немалих успіхів в осмислен­ні все більших масивів люд. культуротворчості усіх її часів і напрямів, подаючи їх в очевид. цілісності, взаємозалежності. Але характерно, що від­повід­на наук. продукція термінологічно далеко не завжди ви­значає себе як «К.», залишаючись у традиц. самона­звах гуманітар. знан­ня (напр., історія культури, філософія культури). К. в умовах сучас. наук. пошуків часто термінологічно означає не стільки чітко ви­окремлену дисципліну з добре роз­робленим пі­знавал. апаратом, скільки особливий термінол. сигнал до пошуків сис­тем. за своїм характером уявле­н­ня про «ноо­сферні» зуси­л­ля людини на всьому просторі її буття. Тому великі культурологи 20 ст. (О. Шпенґлер, А.-Дж. Тойн­бі, Х. Ортега-і-Ґас­сет, М. Бахтін, О. Лосєв, С. Аверінцев та ін.), створюючи цілісні, найвищого інтелектуал. класу «ландшафти» культури, майже не вжи­вали термін «К.». Очевидно, що К. сьогодні — здебільшого лише методол. пароль до збира­н­ня й систематизації культур. досліду, а не повністю кон­ститу­йов. наука. А проте під її знаком, з її символами, гаслами за корот. істор. час на­громаджено колосал. масиви ціліс. зна­н­ня — і про основоположні структури само­го люд. зна­н­ня, і про його конкретно-істор. роз­горта­н­ня у «ноо­­­сфер.» процесі. Значну роль в успіхах К. зі­грав також інтерес до неї людей словесно-літ. мистецтва, які внаслідок свого фа­хового пере­бува­н­ня у полі худож. образу його необхід. і неуник. цілісністю додали до К. пафос і патетику цієї цілісності (чи не всі вище зга­дані видатні ре­презентанти К. були також поетами). Саме на пере­тині наук.-пі­знавального і художнього по­стали високі зразки К. недавньо­го ми­нулого (приміром, культурозн. есе­їстика француза А. Мальро, росіянина М. Пуніна, німця Е. Юн­ґера). В укр. обігу термін «К.» зʼявився на поч. 1970-х рр. У часописі «Всесвіт» 1974 вміщено цикл нарисів рос. майстрів культурозн. аналізу і синтезу В. Іванова, В. Топорова, Є. Рашковсь­кого, А. Гуревича та ін. Не­вдовзі зʼявилася національно орієнтов. укр. культурол. есе­їстика І. Дзюби, М. Поповича, В. Шевчука, І. Мойсеїва та ін. У серед. 1980-х рр. створ. перше від­вер­то опозиційне до тоталітар. режиму сусп. укр. політ. утворе­н­ня — «Український культурологічний клуб». Вітчизн. і зарубіжна К. все ще пере­бувають у ситуації незакінч. ін­ституалізації, ста­новле­н­ня. Прикмет. ознакою ни­ніш. укр. К. є також її по­стійна присутність на всьому полі віт­чизн. ЗМІ. Оформле­н­ня К. як специф. сфери гуманітар. знан­ня сягає Нового часу і повʼя­зане з філос. концепціями історії Дж. Віко, Й. Гердера та Ґ. Геґеля. Більшість культурологів у роз­витку К. виділяють кілька осн. теор. концепцій або парадигм як від­рефлексов. теор. і метод. положень, на які спираються культурол. дослідж. У сучас. навч. посібниках предметом К. є смисли, втілені у ре­зультатах культур. діяльності людства, істор. та соц. досвід людини, дослідж. феномену куль­тури. Нечіткість предмета та різні версії ви­значе­н­ня К. зумовлені складністю і багатоманітністю реальності культури. Осн. зав­да­н­ня К. — аналіз культури як системи культур. феноменів, виявле­н­ня ментал. змісту, дослідж. типології культури, роз­­вʼяза­н­ня про­блем соціокультур. динаміки, ви­вче­н­ня культур. кодів і комунікацій. Отже, К. порівняно молода наука. В Україні К. як обовʼязк. навч. дисципліну виділено 2003. У Києві 2007 створ. Культурології Ін­ститут НАМУ.

Завантажити статтю