Культурологія

Визначення і загальна характеристика

КУЛЬТУРОЛО́ГІЯ (від культура і …логія) — наука, що вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культур, взаємозв’язки та взаєм­­о­­впливи цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді; система знань про сутність, закономірності існування, розвитку, значення та способи пізнання ку льтури. К. належить до соціогуманітар. наук, хоча використовує методи природн. наук. і спец. методи дослідж. у соц. сфері. Специфіка К. — в її інтегратив. характері, орієнтації на буття та діяльність людини, суспільства. К. як міжнаук. дисципліна виникла наприкінці 19 — на поч. 20 ст. на перетині різних галузей люд. знання — від історії та культури філософії до заг. історії усіх її нац. та наднац. напрямів і підрозділів, із застосуванням широкого циклу авангард. методів до створення ціліс. картин куль­тур. розвитку людства від найдавніших часів до сучасності у нім. наук. середовищі як особлива інтелектуал. реакція на гранично подріблене тогочасне знання, що відтак «розійшлося» незчислен. галузями, ніби оста­точно ізольов. одне від одного. Термін «К.» 1909 запропонував нім. філософ В. Оствальд, який виявив різницю між К. та соціологією. У перших зразках К. наявні спроби подолати подрібленість шляхом строгого філософу­вання (приміром, нім. неокантіанство) або ж інтуїтивно-худож., наближеним до літ.-мист. есеїс­тики способом (поняття «морфологія культури» О. Шпенґлера). У зв’язку з цим терміном «К.» належно позначати власне ті модерні напрями історії та філософії культури, які, може, і не використовуючи особливо цей термін, прагнуть подати саме цілісні «ландшафти» (дослідж. О. Шпенґлера «Der Unter­gang des Abendlandes» — «Занепад Заходу», Відень; Ляйпциґ, 1918, т. 1; Мюнхен, 1922, т. 2) світ. культури всього її простору і часу. 1939 амер. філософ Л. Вайт увів поняття «К.» у контекст антропол. дослідж. про культуру. Його праця «The Scien­ce of Culture» («Наука про культуру», Нью-Йорк, 1949) сприяла виділенню К. у самост. науку. Відповід. чином методологію К. закладено у зх. і сх.-європ. романтизмі з очевид. намаганням створити певні образки, портрети, нариси культур. епох, най­більш прикмет. періодів і явищ — саме у напрямі їхньої цілісності, їхніх наскріз. ознак, рис, характеристик. Можна говорити про К. нім. романтизму або спорідненого з ним рос. слов’яно­філь­ства з їхніми хоча й вельми суб’єк­тив., але вочевидь саме ціліс. реконструкціями нац. минулого, що у них зводили до світогляд. знаменників усі факти люд. життєдіяльності у цьому минулому. Зрештою, це стосується і певних напрямів у т. зв. франц. романт. історіографії. Саме франц. філософ О. Конт і франц. математик С. Жермен намагалися віднайти найглибше інтелектуал. коріння як кожного культур. акту цивілізації, так і її заг. стратегію (відгомін їхньої думки наявний у спадщині В. Соловйова). Схожим шляхом, але у полі ортодоксал. католицизму, вибудовується і гран­діозна К. польс. математика та мислителя Г. Вронського, який першим розглянув культурну твор­чість людини у космічно-пла­нетар. контексті. Це стало поштовхом до т. зв. рос. космізму М. Федорова, П. Флоренського, К. Ціолковського, В. Вернадського та ін. творців «косміч. К.» (в Україні — С. Подолинського, М. Руденка). Поряд із масштаб. візіями К. такого аж всеохоп. типу поступово постає і культурознавство, спря­мов. на пошуки найважливіших культур. універсалій конкрет. сусп. утворень (етніч., нац. та ін. спільнот). Величез. етногр. і етнол. матеріал, нагромаджений від романтизму до польових дослідж. поч. 20 ст., дав можливість такого віднайдення і справ­ді систематизов. представлення цих універсалій передусім у т. зв. традиц. культурах (напр., каталоги основоположностей цих культур у франц. культур. антропології від Ж.-М. Дежерандо до Л. Леві-Брюля, від М. Ґра­не до К. Леві-Стросса, а також у схожих напрямах рос. науки — від В. Проппа до А. Золотарьова; порівняймо схожі спроби укр. культурологів К. Грушевської, К. Копержинського). У зв’язку зі стрімким нагромадженням у природн. та гуманітар. знанні поч. 20 ст. індуктив. технік цього знання (теорія сис­тем, теорія інформації, кібернетика, лінгвіст. структуралізм, що привернув увагу також літературознавства та мистецтво­знавства) К., інтенсивно використовуючи ці техніки, досягає немалих успіхів в осмисленні все більших масивів люд. культуротворчості усіх її часів і напрямів, подаючи їх в очевид. цілісності, взаємозалежності. Але характерно, що відповідна наук. продукція термінологічно далеко не завжди визначає себе як «К.», залишаючись у традиц. самоназвах гуманітар. знан­ня (напр., історія культури, філософія культури). К. в умовах сучас. наук. пошуків часто термінологічно означає не стільки чітко виокремлену дисципліну з добре розробленим пізнавал. апаратом, скільки особливий термінол. сигнал до пошуків сис­тем. за своїм характером уявлення про «ноосферні» зусилля людини на всьому просторі її буття. Тому великі культурологи 20 ст. (О. Шпенґлер, А.-Дж. Тойн­бі, Х. Ортега-і-Ґассет, М. Бахтін, О. Лосєв, С. Аверінцев та ін.), створюючи цілісні, найвищого інтелектуал. класу «ландшафти» культури, майже не вжи­вали термін «К.». Очевидно, що К. сьогодні — здебільшого лише методол. пароль до збирання й систематизації культур. досліду, а не повністю конституйов. наука. А проте під її знаком, з її символами, гаслами за корот. істор. час нагромаджено колосал. масиви ціліс. знання — і про основоположні структури само­го люд. знання, і про його конкретно-істор. розгортання у «ноо­­сфер.» процесі. Значну роль в успіхах К. зіграв також інтерес до неї людей словесно-літ. мистецтва, які внаслідок свого фа­хового перебування у полі худож. образу його необхід. і неуник. цілісністю додали до К. пафос і патетику цієї цілісності (чи не всі вище згадані видатні репрезентанти К. були також поетами). Саме на перетині наук.-пізнавального і художнього постали високі зразки К. недавньо­го ми­нулого (приміром, культурозн. есеїстика француза А. Мальро, росіянина М. Пуніна, німця Е. Юн­ґера). В укр. обігу термін «К.» з’явився на поч. 1970-х рр. У часописі «Всесвіт» 1974 вміщено цикл нарисів рос. майстрів культурозн. аналізу і синтезу В. Іванова, В. Топорова, Є. Рашковсь­кого, А. Гуревича та ін. Невдовзі з’явилася національно орієнтов. укр. культурол. есеїстика І. Дзюби, М. Поповича, В. Шевчука, І. Мойсеїва та ін. У серед. 1980-х рр. створ. перше відвер­то опозиційне до тоталітар. режиму сусп. укр. політ. утворення — «Український культурологічний клуб». Вітчизн. і зарубіжна К. все ще перебувають у ситуації незакінч. інституалізації, ста­новлення. Прикмет. ознакою ни­ніш. укр. К. є також її постійна присутність на всьому полі віт­чизн. ЗМІ. Оформлення К. як специф. сфери гуманітар. знан­ня сягає Нового часу і пов’я­зане з філос. концепціями історії Дж. Віко, Й. Гердера та Ґ. Геґеля. Більшість культурологів у розвитку К. виділяють кілька осн. теор. концепцій або парадигм як відрефлексов. теор. і метод. положень, на які спираються культурол. дослідж. У сучас. навч. посібниках предметом К. є смисли, втілені у ре­зультатах культур. діяльності людства, істор. та соц. досвід людини, дослідж. феномену куль­тури. Нечіткість предмета та різні версії визначення К. зумовлені складністю і багатоманітністю реальності культури. Осн. завдання К. — аналіз культури як системи культур. феноменів, виявлення ментал. змісту, дослідж. типології культури, роз­в’язання проблем соціокультур. динаміки, вивчення культур. кодів і комунікацій. Отже, К. порівняно молода наука. В Україні К. як обов’язк. навч. дисципліну виділено 2003. У Києві 2007 створ. Культурології Інститут НАМУ.

Завантажити статтю