Маньчжурія (Манджурія)

МАНЬЧЖУ́РІЯ (МАНДЖУ́РІЯ) — історико-гео­графічний регіон у Східній Азії. Нині пере­буває у складі Китаю і роз­ділений між його пн.-сх. провінціями Хейлунцзян, Цзілінь і Ляонін. Площа 770 256 км². Насел. 109,5 млн осіб (2010), пере­важно китайці, проживають також маньчжури — 7,4 млн осіб (6,8 %). Історично М. охоплювала також сх. частину Внутр. Монголії (Барга) та тер. Зеленого Клину (Зовн. М.). Гол. місто — Мукден (китай. Шеньян). Клімат суворий, континентал., з гарячим літом і холодною зимою. У зх. частині М. з Пн. на Пд. про­стягнувся гір. хребет Великий Хінґан, найвищі гори у пд.-сх. частині — Чанбайшань (середня вис. 1500–1800, найбільша — 2745 м над р. м.). Набільші річки: Амур (китай. Хейлунцзян), Ус­сурі (якими нині проходить пів­нічний та східний кордони з Росією), Сунґарі, Нонні, Ляохе, Ялу. Насел. М. поділяється на три етногр. групи: маньчжуро-тунгус., монголо-баргут. і ханьсько-китайську. До 20 ст. найчисельнішими були маньчжури, основу яких склали тунгус. племена (в етногенезі маньчжурів також взяли участь монгол. і тюрк. племена). 1613 вождь одного із племен Нурхаці обʼ­єд­нав маньчжурів у єдину державу зі столицею в Мукдені. Ново­створ. державі вдалося захопити ослаблений на той час Китай і започаткувати там добу правлі­н­ня маньчжур. династії Цін, що тривала від 1644 до 1911. До серед. 19 ст. Цінська імперія, що залишалася від­сталою середньовіч. феодал. державою, втратила частину тер. М., зокрема, згідно з Айгун. (1858) і Пекін. (1860) договорами, землі на Пн. від Амуру (див. Амурська область) та на Сх. від р. Ус­сурі (див. Приморський край), ві­домі в китай. історіо­графії як Зовн. М., пере­дано Росії. На поч. 20 ст. маньчжури та ін. корін­ні народи були меншинами у М. з подальшою тенденцією до їхньої асиміляції китайцями. М. стала ареною зі­ткне­н­ня інтересів та впливів різних держав, насамперед Росії та Японії. Японія вперше вторглася до М. під час японо-китай. війни 1894–95. Рос.-китай. договір від 22 травня 1896 призвів до посиле­н­ня рос. впливу, оскільки надавав Росії право на побудову через тер. М. Китай.-Сх. залізниці (рос. абревіатура — КВЖД), що мала звʼязати Сибір з Далеким Сходом (Зеленим Клином). Вона отримала у концесію т. зв. смугу від­чуже­н­ня заг. пл. 113 951 га: смуга землі завширшки 70 м на пере­гонах між станціями, бл. 6 тис. га (згодом — 12,1 тис.) — для Харбіна, по 54,5 га — для великих станцій, по 32,7 га — для малих станцій і роз­ʼ­їздів. Буд-во пд. гілки залізниці мало забезпечити вихід на Ляодун. п-ів до портів Дальній (китай. Далянь) і Порт-Артур (Люйшунь), які Росія отримала в оренду згідно з рос.-китай. конвенцією від 15 березня 1898. У 1899–1901 для придуше­н­ня т. зв. Боксер. пов­ста­н­ня (пов­ста­н­ня іхетуанів) до М. введено рос. війська, що загострило проти­стоя­н­ня між Росією та Японією. Це при­звело до рос.-япон. вій­ни 1904–05, бо­йові дії якої роз­горталися пере­важно на тер. М. (облога Порт-Артура, битви при Ляояні, Мукдені тощо). Після під­писа­н­ня Портсмут. мирного договору 1905 Японія отримала у свою сферу впливу Пд. М. (включно з рос. концесіями на Ляодун. п-ові), Пн. М. (з Харбіном і Китай.-Сх. залізницею) залишилася у сфері впливу Росії. У 1-й пол. 20 ст. у М. існувала укр. колонія, яка вела активну громад.-політ. і нац.-культурну діяльність. Перші групи українців прибули сюди на­прикінці 19 ст. для праці на буд-ві Китай.-Сх. залізниці, зокрема значна група українців приїхала до М. разом із генералом Д. Хорватом з Турке­стану, де вони під його керівництвом брали участь у буд-ві Зака­спій. залізниці. Опісля багато з них залишилося працювати тут залізнич. службовцями. Поміт. від­соток серед промисловців М. також складали українці. Так, у Харбіні діяли ковбасні ф-ки А. Гурченка та Ф. Зайця, 1926 на ст. Ашихе від­крив масловироб. і сировар. завод П. Пащенко, продукцію якого реалізовували навіть у Шанхаї. Українці започаткували у М. бджільництво (найві­доміший виробник меду — Пучко). Значні лісові концесії на зх. лінії залізниці мав укр. міль­йонер І. Шевченко. Початок укр. культур. та громад. життя повʼяза­­ний з гастролями від 1898 укр. трупи К. Мирославського, яка ви­ступала з ви­ставами по всій М. та мала великий успіх. 1905 трупа роз­палася, а окремі її артисти — П. Українцев, С. Морозенко, М. Каганець, К. Слоновська — організували власні аматор. театр. гуртки. 1908 у Харбіні офіційно від­крито Укр. клуб (голова — Д. Панчоха, за­ступник голови — В. Яновський, секр. — І. Лисуненко, скарбник — І. Шахрай). Він став першою укр. громад. організацією в М., яка до 1926 ві­ді­гравала значну роль у становлен­ні та роз­витку укр. громад. життя на тер. Китаю. Гол. мета діяльності — збереже­н­ня нац. самобутності та роз­виток нац. сві­домості місц. українців шляхом популяризації укр. історії, літ-ри, музики, а також на­да­н­ня матеріал. допомоги своїм членам. Клуб продовжив традицію проведе­н­ня Шевченків. свят, започатк. у попередні роки, при ньому діяв укр. аматор. театр. гурток, на основі якого 1910 С. Кукуруза заснував артист. муз.-драм. гурток «Бандура», що існував понад 10 р. Влітку 1912 на Далекий Схід прибула профес. укр. трупа К. Кармелюка-Каменського, яка від­тоді регулярно гастролювала у Харбіні та на станціях залізниці. Прихильність до укр. життя виявляв генерал Д. Хорват, який очолював рос. адміністрацію Китай.-Сх. залізниці, а також його заст. генерал М. Афанасьєв, командувач військами охорони залізниці генерал М. Пере­верзєв, нач­штабу Заамур. залізнич. бригади полковник А. Івашкевич, які походили з України. 1908 і 1915–19 Укр. клуб очолював П. Машин, станом на 1917 він нараховував понад 400 чл. Найважливіше досягне­н­ня цього періоду — від­кри­т­тя 1916 за сприя­н­ня адміністрації залізниці першої на Далекому Сході укр. початк. школи, до якої записалося понад 100 учнів. Рев. події 1917 спричинили по­всюдне створе­н­ня осередків політ., нац. та громад. організацій, рад робітн. і військ. депутатів, проф­спілок, однак зберігав свою владу й керуючий залізницею генерал Д. Хорват, при­знач. комісаром Тимчас. уряду (його під­тримала більшість організацій). 12 березня 1917 з ініціативи правлі­н­ня Укр. клубу в Харбіні від­булося перше укр. віче за участі бл. 200 осіб, на якому обрано Тимчас. укр. бюро (голова — П. Соболєв, секр. — С. Кукуруза). Осн. зав­да­н­ня: роз­робле­н­ня проекту про­грами дi­­яльності українцiв у М., налагодже­н­ня звʼязків з укр. орг-цiями у Росiї, інформува­н­ня місц. українців про роз­виток нац. руху в Україні. 19 березня 1917 його реорганізов. в Укр. раду в Харбіні. У липні 1917 центр. пред­ставниц. органом укр. насел. стала новообрана Маньчжур. укр. окружна рада (голова – І. Мозолевський). Її зуси­л­лями у Харбіні організов. окрема укр. сотня ім. Т. Шевченка (командир — поручик П. Твердовський). Після проголоше­н­ня ІІІ Універсалу УНР, на поч. грудня 1917 Маньчжур. укр. окружна рада ухвалила по­станову: «Всi українцi, що мешкають в Маньч­журiї, як цивiльнi, так вiйськовi, в боротьбi соцiялiстичних росiй­сь­ких партiй не повин­ні при­ймати участи, а органiзувати свої окремі частини вiйськовi й органi­зацiї укр. населе­н­ня. Через орга­­нiзований же тут вiйськовий штаб та Укр. Маньчжурську Окружну Раду бути в роз­поряджен­нi й пiд­­лягати Укр. Центральнiй Радi та її Генеральному Секретарiятовi в Києвi». За короткий час укр. сотня (понад 200 вояків) здобула своєю зразк. дисциплiною високий авторитет на тлі заг. хаосу, що панував у збільшовичених рос. частинах. На­прикiнцi 1917, після не­вдалої спроби більшовиків захопити владу в Харбiнi й висилки обез­зброєних рос. військ з М., укр. вояки охороняли місто й залiзницю до прибу­т­тя китай. вiйськ. частин. На поч. 1918 укр. сотня отримала дозвiл ви­­їхати в Україну зі своєю зброєю. Для організації виборів до Укр. установчих зборів Маньчжур. укр. окруж. радою проведено пере­пис укр. насел. М., згідно з яким на­прикінці 1917 у М. мешкало 22 тис. українців, з них пере­важна більшість (17 тис.) — у Харбіні. У квітні 1918 вона від­рядила до Києва свого пред­ставника П. Твердовського, який мав особисте доруче­н­ня від кер. рос. адміністрації у М. генерала Д. Хорвата (у поро­зумiн­нi з Українською Державою планував вигнати біль­­шовикiв з Далекого Сходу). Від імені Маньчжур. укр. окруж. рад П. Твердовський подав меморандум до уряду геть­мана П. Скоропадського з інформацією про становище українцiв на Далекому Сходi та вимогою про при­єд­на­н­ня Зеленого Клину й М. до Української Держави та організацію там укр. адміністрації. У червні 1918 П. Твердовський при­знач. консулом Української Держави на Далекому Сході з резиденцією у Харбіні. 26–29 вересня 1918 з ініціативи Маньчжур. укр. окруж. ради та консула П. Твердовського в Харбіні від­бувся Всеманьчжур. укр. зʼїзд, на якому ви­значено позицію маньчжур. українства у політ. умовах, що склалися. Культ.-осв. діяльність у цей час проводив пере­важно Укр. клуб в Харбіні (голова у 1919–21 — І. Шевченко), що у червні 1917 видав перший номер г. «Вісті Українського клубу в м. Харбіні». Згодом опубліковано під­ручники для початк. школи — «Перша читанка» та «Рiднi зерна» й укр. граматику, під­готовлені С. Кукурузою, «Коротку iсторiю українського народу» А. Клюка, одне число місячника «Вимоги життя» (1921); робилися спроби вид. укр. тижневика «По­ступ» (ред. — Я. Галайда). 1921–25 знач. мірою завдяки фінанс. допомозі під­приємця І. Шевченка діяла семикласна укр. гімназія (дир. — І. Гордієнко, ін­спектор — І. Мозолевський, серед викл. — о. П. Гордзієвський), в якій навч. бл. 200 учнів, серед яких користувалася популярністю Спілка укр. молоді (від 1921 голова – М. Мілько). Крім того, активно працювала Укр. рада на ст. Маньчжурія (голова — П. Летута), зуси­л­лями якої організовано укр. початк. школу та комісійно-транс­порт. ко­оператив «Шлях» (1918–22), від жовтня 1920 виходив часопис «Манівець». Однак внаслідок поразки нац.-визв. боротьби в Україні та укр. нац. руху на Зеленому Клині на поч. 1920-х рр. занепало і укр. громад.-політ. життя у М., 1921 припинила існува­н­ня Маньчжур. укр. окружна рада. Цьому сприяла і Мукден. угода 1924, згідно з якою Китай.-Сх. залізниця пере­ходила у спільне упр. СССР та Китаю, тому багато українців — службовців залізниці, щоб зберегти роботу, вимушено прийняли рад. громадянство. Під тиском рад. адміністрації китай. влада заборонила укр. громад. діяльність у смузі від­чуже­н­ня залізниці. Більшість укр. організацій у цей час ліквідовано, а провід Укр. клубом захопили прорад. елементи й пере­творили на осередок комуніст. пропаганди. Ліквідація Укр. клубу й ін. адм. формальності та пере­шкоди, екон. труднощі, від­сутність можливостей для заробітку стали причиною пере­їзду деяких актив. укр. діячів з М. на Пд. — до власне Китаю, де вони та учасники укр. руху з Зеленого Клину та Сибіру організували нові укр. осередки у Тяньцзіні, Ціндао, Шанхаї. 1926 з ініціативи I. Паславського, Р. Бариловича, Ф. Бог­дана та ін. у Харбіні засн. товариство «Січ». Воно проводило курси україно­знавства, влаштовувало від­значе­н­ня дня незалежності України та злуки укр. земель, річниць Т. Шевченка й І. Франка. При товаристві діяла б-ка, до якої надходили вид. з України. За без­посеред. участі «Січі» створ. видавництво «Зелений Клин», що 1928 на­­друкувало брошури «Що знати повин­на кожна людина» й «Тарас Шевченко». У тому ж році товариство «Січ» перейм. у товариство «Просвіта» (голова — І. Паславський), яке 1930 отримало грамоту вiд централi товариства «Просвіта» у Львовi та статус його філії. Член укр. парафії в Харбіні 1930 звели Свято-Покров. церкву (збереглася донині). У звʼязку зі збільше­н­ням числа укр. політ. емі­грантів з України та Зеленого Клину в М. та занепадом у поперед. час місц. укр. життя 1929–32 виникла iдея створе­н­ня iдеол. полiт. осередку, втілена у т. зв. Укр. полiт. центрі, або «чвірці» (Д. Барченко, П. Марчишин, І. Світ, П. Яхно), що орієнтувалася на уряд УНР в екзилі. 1931, після спровоков. інциденту, япон. Квантун. армія окупувала Пн. М. У березні 1932 проголошено Державу Маньчжурія (Маньчжу-Го) під протекторатом Японії, яку очолив із титулом пожит­тєвого верхов. правителя остан. імператор цінської династії Пу Ї, 1934 її перейм. у Велику Маньчжур. імперію (Маньчжу-Ді-Го). 1933 по­стала Укр. нац. громада у Маньчжу-Ді-Го (голова – В. Кулябко-Корецький), Укр. учител. спілка, 1934 — Спілка укр. емі­грантів, Укр. товариство прихильників літ-ри, науки, мистецтва та ін. У цей час виходила г. «Маньджурський вістник», опубліковано Мапу Зеленої України, регулярно транс­лювалися укр. радіо­передачі на тер. М. і Зеленого Клину. 1936 Спілку укр. молоді пере­творено у молодіжну націоналіст. організацію — Укр. далекосх. сiч, що поділяла ідеол. засади ОУН. Вона видала одне число часопису «Далекосхiднiй нацiо­налiст» (1937) та 3 брошури з укр. пита­н­ня. Завдяки зуси­л­лям Є. Онацького Укр. далекосх. сiч отримала дві стипендії на навч. в Італії, якими скори­сталися Л. Шевченко (1937) та О. Дзоґій (1938). У 1935, після 2-річ. пере­говорів, СРСР погодився на продаж Китай.-Сх. залізниці Маньчжу-Ді-Го. На тер. М. ліквідов. усі рад. дипломат., торг. і госп. установи, всі рад. службовці залізниці мали ви­їхати до СРСР. Згідно з оператив. наказом НКВС СРСР від 20 вересня 1937 за звинуваче­н­нями у терорист., диверс. і шпигун. діяльності на користь япон. роз­відки ре­прес. 49 470 осіб т. зв. харбінців, з яких 31 226 — роз­стріляно (серед них і українців). Частина рад. громадян залишилася у М. і згодом пере­йшла у статус емі­грантів. Японія роз­глядала М. як плацдарм для подальшого захопле­н­ня Китаю, просува­н­ня до СРСР та Монголії, однак поразка япон. військ у конфліктах на оз. Хасан (1938) та р. Халхін-Голл (1939) знач. мірою об­умовили політику нейтралітету Японії після нападу Німеч­чини на СРСР 1941. В цей час у М. встановлено жорсткий військ.-поліцей. режим. 8 серпня 1945 СРСР оголосив війну Японії й у ході стрімкої військ. операції зайняв М., примусивши япон. війська капітулювати (імператора Пу Ї взято в полон). Після вступу рад. військ на тер. М. діяльність укр. організацій тут припинено. Багато українців вивезено до СРСР, де вони за­знали ре­пресій, доля багатьох з них донині неві­дома. Навесні 1946 рад. війська виведено з М., що від­тоді стала гол. базою для китай. комуністів під проводом Мао Цзедуна, які, отримавши від СРСР військ. допомогу насамперед у ви­гляді трофей. япон. озброє­н­ня, роз­вʼязали громадян. війну з нац. урядом Гомінь­дану. Пн.-Маньчжур. і Пд.-Маньчжур. залізниці обʼ­єд­нано в Китай.-Чаньчун. залізницю, що пере­бувала під спіл. упр. двох держав. Після проголоше­н­ня 1949 Китай. Нар. Респ. СРСР повернув їй Дальній (1950) і Порт-Артур (1955) та без­коштовно пере­дав права на Китай.-Чаньчун. залізницю.

Літ.: Паславський І. Громадське життя українців Манджурії (1905–1932 рр.) // Маньджур. вістн. 1932. № 2; Зві­домле­н­ня про працю Укр. Нац. Кольонії в Маньчжу-Ді-Го. Харбін, 1937; Тоцький Ф. Українське життя в Xapбiнi в минулому // Далекий Схід. 1938. № 3–5; Довганюк-Довгань А. Маньчжурська Українська Окружна Рада // Там само. 1938. № 6–11; Свiт I. Зелена Україна. Нью-Йорк; Шанхай, 1949; Його ж. Український консулят в Xapбiнi // Календар «Свободи» на 1957. Джерси-Ситі, 1957; Його ж. 1917 рiк на Далекому Сходi // Календар-альм. Укр. нац. союзу на 1967. Джерси-Ситі, 1967; Його ж. Українська молодь на Далекому Сходi // Визв. шлях. 1976. № 2; Трощинський В. Українська етнiч­­нiсть в Китаї // Укр. дiаспора. 1995. № 8; Черномаз В. Обществен­но-политическая деятельность украинской эмиграции в Китае (первая половина ХХ в.) // Рос­сия в Азиат.-Тихоокеан. регионе. Сотрудничество на рубеже веков: Мат. 1-й междунар. на­учно-практ. конф., 24–26 сен. 1997. Кн. 2. Владивосток, 1999; Його ж. Украинский клуб в Харбине (1907–1927 гг.) // Рос. со­отечествен­ники в Азиат.-Тихоокеан. регионе. Пер­спекти­­вы сотрудничества: Мат. 3-й междунар. на­учно-практ. конф., 5–7 сен. 2001. Владивосток, 2003.

В. А. Чорномаз

Завантажити статтю