Медицина

Визначення і загальна характеристика

МЕДИЦИ́НА (від лат. medicina — наука лікува­н­ня) — галузь наукової та практичної діяльності, основним зав­да­н­ням якої є пі­зна­н­ня процесів, що від­буваються в організмі здорової та хворої людини, з метою збереже­н­ня і зміцне­н­ня її здоровʼя, а також роз­робле­н­ня заходів роз­пі­знава­н­ня і лікува­н­ня хвороб та запобіга­н­ня їхньому виникнен­ню. Медичні науки ви­вчають:

• будову тіла людини і процеси її жит­тєдіяльності в нормі та патології; 
• фактори природ. і соц. середовища, що впливають на стан здоровʼя людини; 
• хвороби людини (причини та механізми виникне­н­ня і роз­витку, клінічні прояви, діагностику, а також можливості викори­ста­н­ня різноманітних фізичних, хімічних, біо­лологічних чин­ників, засобів і технічних при­строїв для їхньої профілактики та лікува­н­ня). 

У сучасній М. сформовано 3 основні групи науково-на­вчальних дисциплін: 

• медико-біо­логічна група (теоретична М.), 
• клінічна група (клінічна М.), 
• медико-соціальна та гігієнічна група (профілактична М.). 

Медико-біо­логічні науки охоплюють: морфологію людини (анатомія — див. Анатомія тварин і людини, Гістологія, Клітин­на біо­логія), що ви­вчає будову люд. тіла; фізіологію, що досліджує функції організму; патологію — науку про закономірності виникне­н­ня, роз­витку та пере­бігу захворювань, що поділяється на патологічну анатомію та патологічну фізіологію (хімічні й фізичні аспекти фізіологічних і патологічних процесів ви­вчають медична біо­хімія, медична біо­фізика та кібернетика, реакції імунітету — імунологія та алергологія); фармакологію. До цієї групи належить також медична генетика, яка досліджує явища спадковості і мінливості в їхньому звʼязку з патологією людини. 

Клінічна медицина ви­вчає хвороби людини, їх лікува­н­ня та попередже­н­ня. Основу цієї групи складають терапевтичні і хірургічні дисципліни: терапія (ви­вчає т. зв. внутр. хвороби), роз­ділами якої є кардіологія, ревматологія, пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія, гематологія, клін. ендокринологія, геріатрія, хірургія, травматологія та ортопедія, анестезіологія і реаніматологія, онкологія, нейрохірургія, урологія, коло­проктологія (див. Прок­тологія). Клін. М. охоплює також: акушерство і гін­екологію, неонатологію та педіатрію; нев­ропатологію і психіатрію; дерматовенерологію; курортологію, фізіотерапію та лікувальну фізичну культуру; медичну радіологію (див. Медицина радіаційна) і рентґенологію; стоматологію; оториноларингологію; офтальмологію та ін. 

Критерії ви­окремле­н­ня клінічних дисциплін неоднорідні: пере­важна локалізація хвороб в одному органі або одній системі органів (напр., неврологія, офтальмологія); вікові (педіатрія) і статеві (акушерство і гін­екологія) особливості пацієнта; характерні риси збудника захворюва­н­ня і патол. процесу (напр., фтизіатрія), діагност. і лікув. методів (напр., рентґенологія, хірургія, фізіотерапія). 

Медико-соціальні та гігієнічні дисципліни ви­вчають вплив зовнішнього середовища на організм і заходи поліпше­н­ня здоровʼя населе­н­ня: загальну гігієну, соціальну гігієну (су­спільне здоровʼя), гігієну харчува­н­ня, гігієну праці тощо (див. Гігієна); медичну гео­графію. До цієї групи також належать: мікробіо­логія (бактеріологія, вірусологія) і паразитологія (див. також Гельмінтологія), що ви­вчають збудників хвороб; медична деонтологія (див. Деонтологія), історія М. тощо. 

Наведений поділ є умовним. Соціальні аспекти певною мірою притаман­ні всім медичним наук. та наук.-практичним комплексам цільового при­значе­н­ня (військова медицина, космічна медицина, медицина спортивна, медицина судова та ін.). Епідеміологію уналежнюють до медико-соціальних дисциплін, але вона також тісно повʼязана з клінікою інфекційних хвороб. Тісно пере­плітаються й ін. дисципліни, що належать до різних груп (напр., гігієна дітей та під­літків і педіатрія; гігієна праці та захворюва­н­ня професійні).

Зародже­н­ня та становле­н­ня медицини у світі

Сучасна М. сформувалася в результаті тривалого історичного роз­витку; її стан завжди ви­значався ступенем роз­витку су­спільства, досягне­н­нями природо­знавства і техніки, загальним рівнем культури. Первісні методи лікува­н­ня виникли на основі спо­стережень та досвіду на ран­ніх етапах роз­витку людини. Вони закріплені у звичаях і методах на­да­н­ня мед. допомоги та захисту від хвороб, що склали медицину народну і гігієну. Важливу роль серед запобіжних і лікувальних заходів ві­ді­гравало викори­ста­н­ня природних чин­ників (сонце, вода, повітря), емпірично зна­йдених лікарських засобів рослин­ного і тварин­ного походже­н­ня. Спочатку хвороби роз­глядали як щось зовнішнє й вороже людині, що проникає в тіло і викликає хворобливий стан. Для боротьби з ним за­стосовували магію (заклина­н­ня, замовля­н­ня, молитви та ін.). Роз­вивалися знахарство, шаманство. У давніх цивілізаціях із пошире­н­ням релігій почала формуватися жрец., храмова медицина.

У писемних памʼятках Стародавнього світу (давньоєгипет. мед. папіруси, Аюрведа, закони Хам­мурапі й Ману та ін.) законодавчо регламентовано умови діяльності лікарів і встановлено від­повід­альність за заподія­н­ня шкоди хворому. Лікарі та жерці поряд із містичними і магічними формами лікува­н­ня використовували різноманітні при­йоми та засоби нар. М. Важливого значе­н­ня надавали дієті, масажу, гімнастиці, правилам гігієни, вод. процедурам. За­стосовували трепанацію черепа, ембріотомію, ампутацію кінцівок, лікува­н­ня пере­ломів та вивихів. У давньокитай. М. використовували понад 2 тис. лікар. засобів, зокрема рослин (женьшень, китай. лимон­ник, корінь ревеню); активно за­стосовували метод голкотерапії. Інформацію про М. народів, які жили в 1-му тис. до н. е. на тер. Серед. Азії, Ірану, Азербайджану й Афгані­стану, містить Авеста. В Індії високого рівня досягли анатомія та пластична хірургія. З лікувал. метою за­стосовували препарати рослин. походже­н­ня (особливого значе­н­ня надавали лотосу), мінерали та метали (ртуть, золото, срібло, мідь, залізо, свинець). Роз­квіт М. Стародав. Греції припадає на 1 тис. до н. е. Про диференціацію мед. знань свідчить роз­виток культів бога лікува­н­ня Асклепія та його дочок: Гігієї — богині здоровʼя (звідси «гігієна») і Панакії — покровительки цілительства (звідси «панацея»). Хворих лікували в святилищах бога Асклепія — «асклепіонах» і домаш. лікарнях («ятрейях»). Існували періодевти — мандрівні лікарі. Найві­доміший давньогрец. лікар Гіп­пократ вважав, що хвороби виникають внаслідок природ. причин, а їх лікува­н­ня полягає у спо­стережен­ні за хворим та створен­ні сприятливого режиму, щоб організм сам поборов недугу. Він ви­окремив стадії захворюва­н­ня та методи обстеже­н­ня пацієнтів, виділив М. в окрему науку. У 3 ст. до н. е. пред­ставники александрій. школи Герофіл і Ерасістрат зробили спробу закласти основи наук. уявлень про будову та функції людського тіла. Давньорим. лікар Гален у 2 ст. н. е. узагальнив мед. зна­н­ня антич. науки; спробував побудувати наук. систему лікар. мистецтва; заклав основи фармакології.

На­громадже­н­ня практичних медичних знань продовжувалося і в середні віки. Виникли спец. заклади для лікува­н­ня хворих і поранених, монастир. лікарні для насел. (7 ст.). Хрестові походи, що су­проводжувалися міграцією насел., сприяли виникнен­ню спустошливих епідемій і зумовили створе­н­ня в Європі карантинів. Візантій. та араб. учені збагатили мед. науку новими описами симптомів хвороб і лікар. засобів. У 9 ст. у Візантій. імперії від­крито Вищу школу в Кон­стантинополі (нині Стамбул), де майбутні лікарі зна­йомилися з мед. спадщиною Орібазія з Пергама (4 ст.), Аеція Амідського (6 ст.), Олександра Тралеського (6 ст.), Павла Егінського (7 ст.). В Араб. халіфатах створ. низку освіт. і наук. центрів у Баґдаді (9–10 ст.), Бухарі (10 ст.), Хорезмі (11 ст.), де ви­вчали праці давньогрец. і давньорим. лікарів, а також роботи учених халіфатів Ар-Разі, Абу-ль-Касима аз-Захраві, Ібн-Аб­баса, Ібн-Сіни. Першу аптеку засн. 754 у Баґдаді (у Зх. Європі професія аптекаря зʼявилася лише 1178 у Франції). У 9 ст. араб. вчені створили першу фармакопею («Карабадин»), зробили внесок у вче­н­ня про отрути і протиотрути, заклали основи токсикології.

Від­кри­т­тя європ. університетів у Болоньї (1156), Монпельє (1180), Парижі (1180), Оксфорді (1226), Мес­сіні (1224), Празі (1347), Кракові (1364) не сприяли швидкому роз­витку М., оскільки скрізь панувала схоластика («шкільна мудрість»). Майбутні лікарі ви­вчали текс­ти і коментарі до книг авторів, ви­знаних Церквою: Аристотеля, Галена, Гіп­пократа. У 12 ст. в Європу проникли твори вчених Араб. халіфатів, зокрема Ібн-Сіни («Канон медицини», 1020). Для М. середньовіч. Зх. Європи характерним було слабке зна­н­ня лікарями будови людини і функцій її організму; заборона препарува­н­ня трупів та проведе­н­ня екс­периментів на тваринах; без­запереч. культ уче­н­ня Галена («галенізм»). До 15 ст. здійснено лише одну спробу написа­н­ня посібника з анатомії італ. лікарем Мондіно де Луччі (1316).

В епоху Від­родже­н­ня від­бувався подальший роз­виток М. Швейцар. лікар Парацельс ви­ступив із критикою галенізму та схоластики; описав шкідливість деяких професій, наполягав на тісному звʼязку хірургії та терапії; увів у лікувал. практику низку хім. речовини і мінеральні води. Засн. сучас. наук. анатомії проф. Падуан. університету А. Везалій су­проводжував лекції демонстрацією роз­тинів, виправив низку помилок уче­н­ня Галена. Англ. лікар В. Гарвей у кн. «Exercitatio anatomica de motu cordis et sanguinis in animalibus» («Про рух серця і крові у тварин», Франкфурт-на-Майні, 1628) описав кровообіг. Італієць С. Санторіо ви­вчав обмін речовин в організмі людини. 1674 гол­ланд. учений А. ван Левенгук описав живі мікро­скопіч. істоти, заклав основи мікробіо­логії. Італ. лікар М. Мальпіґі за допомогою мікро­скопа від­крив капіляр. кровообіг. Його спів­вітчизник Дж. Фракасторо створив уче­н­ня про контагіозні (інфекц.) хвороби. Франц. лікар А. Паре роз­робив наук. основи хірургії. Гол­ланд. вчений Ф. Сільвій причиною хвороб вважав зміни реакцій рідких середовищ організму, в першу чергу слини і панкреатич. соку. Роз­виток промисловості привернув увагу вчених до профес. хвороб. На межі 17–18 ст. італ. лікар Б. Рамац­ціні започаткував ви­вче­н­ня пром. патології та гігієни праці.

У 18 ст. роз­виток М. пере­йшов у період первин. систематизації. Виникали числен­ні мед. системи (теорії), які намагалися пояснити причину захворювань і ви­значити принцип їх лікува­н­ня. Серед них — уче­н­ня про анімізм нім. лікаря та філософа Ґ. Шталя, віталізм франц. науковців Т. Борде і П. Бартеза, тварин. магнетизм нім. лікаря Ф. Месмера, теорія «нерв. патології» шотланд. ученого В. Кал­лена. Прихильникам метафіз. систем протистояли пред­ставники практ. зна­н­ня. Метод спо­стереже­н­ня за хворим об­стоювали Г. Бургаве, К. Гуфеланд та ін. Лікарі-філософи 17–18 ст. X. де Руа, Ж. де Ламетрі, П. Кабаніс (у Рос. імперії — Ф. Політковський, К. Щепін та ін.) використовували досягне­н­ня природо­знавства для об­ґрунтува­н­ня матеріалістич. уявлень про організм і хвороби. У 2-й пол. 18 ст. Дж. Прінґл і Дж. Лінд у Великій Британії, Д. Синопеус та А. Бахерахт в Рос. імперії заклали основи воєн. і мор. гігієни. Англ. вчені Дж. Ґраунт і В. Петті роз­робили статист. методи дослідж. громад. здоровʼя. Глибокий аналіз причин високої захворюваності і смертності, про­блем охорони нар. здоровʼя подав у своїх працях рос. лікар С. Зибелін. Нім. учений Й. Франк, угор. лікар З. Хусті та ін. роз­робили концепцію «мед. поліції», яка стала першою спробою систематизації і регламентації правил держ. сан. на­гляду, громад. і особистої гігієни. На­прикінці 18 — 1-й пол. 19 ст. у Німеч­чині, Великій Британії, Росії та ін. країнах встановлено залежність здоровʼя різних груп насел. від умов праці та побуту.

Історія медицини на українських землях

На укр. землях здавна користувалися нар. М. Хворих лікували знахарі («волхви», «ві­дуни», «кудесники», «зелійники»), які іноді мали свою «спеціалізацію»: пускали кров, лікували рани, замовляли зуби, при­ймали пологи. Із за­провадже­н­ням християнства у Київ. Русі почали створювати монастирі. Ченці, які прибували з Афона, поширювали не лише нову віру, а й мед. зна­н­ня. Велику роль в історії укр. М. ві­ді­грав Києво-Печер. монастир, засн. у 11 ст. Його ві­домими ченцями, які лікували хворих, були Антоній Преподобний, Агапіт Печерський, Даміан, Пимен Посник, Аліпій та ін. За візантій. зразком при монастирях засновували лікарні (зокрема у Києві, Пере­яславі, Луцьку, Львові, Чернігові), які пере­творювали на військ. шпиталі під час воєн. дій, облоги міст, або на карантин­ні лікарні під час епідемій. Монастир. М. стала новою формою мед. обслуговува­н­ня і важливим етапом становле­н­ня мед. знань на укр. землях. Крім монастир., існувала також світ. медицина, пред­ставниками якої були іноземці, здебільшого вихідці з Візантії (Феофіл Нон, Симеон Сич та ін.). Вони працювали при князів. дворах Ярослава Мудрого, Всеволода Ярославовича, Володимира Мономаха. У «Руській правді» — першому збірнику законодав. актів Київ. Русі 11 ст. — регламентовано діяльність та умови оплати праці лікарів. Поради щодо лікува­н­ня деяких хвороб, способи їх роз­пі­знава­н­ня, ві­домості про анатомо-фізіол. особливості людського тіла, а також описи низки лікар. засобів (блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч) містить «Ізборник Святослава» (1076). У пере­клад. творах «Фізіолог», «Шестоднев» є згадки про будову і функції деяких органів, лікувал. засоби. Після знище­н­ня Київ. Русі монголо-татарами у серед. 13 ст. центр укр. державності пере­містився до Галиц.-Волин. князівства. У писем. джерелах є згадка про заснува­н­ня 1366 у Львові лікарні св. Єлизавети; 1445 зʼявилися перші ві­домості про аптеки у місті. 1550 до штату Львів. міського магістрату введено посаду міського лікаря.

Оскільки плата лікарям була високою, більшість населе­н­ня зверталася за допомогою до цирульників — осіб, які по­єд­нували обовʼязки лікаря, банщика та перукаря. Цирульники обʼ­єд­нувалися в цехи, що своїми статутами охороняли монополію ремесла, регламентували працю, ціни, кількість працівників та учнів у майстра. Перші згадки про цехи цирульників на укр. землях датують кін. 14 ст. (діяли у Львові, Києві, Камʼянці-Подільському та ін.). У невеликих містах і селах цирульники були малоосвічені, їх називали «партачами». На центр. і сх.-укр. землях 1741 роз­почато під­готовку цирульників із мед. освітою при військ. шпиталях. 1794 влаштовано пере­вірку знань «партачів». Із утворе­н­ням лікар. управ в Україні (1796) за­проваджено пере­вірку знань цирульників в низці міст (напр., 1815 у Києві). Після скасува­н­ня Маґдебур. права в укр. містах цехи припинили існува­н­ня. На Зх. Україні їх було значно більше, ніж на укр. землях у складі Рос. імперії. 1775 у Львові організовано курси з основ М. для цирульників та повитух. Зі створе­н­ням у Львові Мед. колегії (1776) право на приватну практику надавали лише дипломов. лікарям, тому цирульники майже повністю припинили діяльність. 1870 в Галичині й на Буковині цехи офіційно ліквідовано.

Через від­сутність на укр. землях мед. шкіл для під­готовки лікарів вищу мед. освіту українці здобували в європ. університетах. Першим ві­домим українцем, який здобув ступ. д-ра медицини, є Юрій Дрогобич — ректор Болон. університету. У своїй праці «Iudicium prenosticon Anni M.CCCC. LXXXIII currentis («Прогностична оцінка поточного 1483 року», Рим, 1483) він наголошував, що епідемій можливо уникнути, якщо дотримуватися певних запобіж. за­ходів.

Від кін. 16 ст. при Трахтемирів. Успен. монастирі (нині Канів. р-н Черкас. обл.), Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, Самарському Пустин­но-Миколаївському монастирі діяли козац. шпиталі. Кошти на лікува­н­ня та утрима­н­ня в них козаків виділяли з військ. казни. Від серед. 17 ст. до укр. козац. війська з Моск. аптекар. приказу від­ряджали лікарів і надсилали ліки. Пізніше козац. полки Геть­манщини і Слобожанщини утримували лікарів за влас. кошт. На Запороз. Січі дипломов. лікарів не було. Кожна козац. сотня мала свого цирульника, який не тільки лікував хворих, а й стежив за дотрима­н­ням козаками правил гігієни у повсякден. житті. Для лікува­н­ня ран використовували горілку, землю, попіл, порох, слину тощо. Козаки від­стежували епідеміол. ситуацію в сусід. державах. Хворих чумою ізолювали, а осіб, які прибули з ін. регіонів, утримували на карантині.

1578 князь Костянтин Острозький заснував Острозьку академію — першу школу вищого типу в Україні, при ній діяв шпиталь з мед. класом, де ви­вчали М. Важливу роль у роз­витку мед. наук на укр. землях у 17–18 ст. ві­діграла Києво-Могилян. академія. Хоч у її структурі мед. класу не було (він діяв короткий час 1802–17), але її викл. цікавилися пита­н­нями М., зокрема Єпіфаній Славинецький пере­клав з лат. мови книгу А. Везалія «Про будову людського тіла» (не збереглася). Багато випускників академії продовжили здобувати мед. освіту в університетах Зх. Європи, ставши ві­домими діячами та викл. вищих мед. шкіл. Н. Амбодика-Максимовича вважають одним із засн. акушерства в Рос. імперії. Він пере­клав твір Й. Шрайбера «Руководство къ по­знанію и врачеванію болѣзней человѣческихъ наружныхъ и внутрен­нихъ съ прибавленіемъ главныхъ немощей женскаго пола и малолѣтныхъ дѣтей» (1781, ч. 1–2), уклав «Анатомико-физіологическій словарь» (1783, ч. 1–2), написав «Искус­ство повиванія, или Наука о бабичьемъ дѣлѣ...» (1784–86, ч. 1–6; усі — С.-Петербург). Фізіолог Д. Вел­ланський був одним з перших натурфілософів Рос. імперії, послідовником Ф. Шел­лінґа, роз­глядав природу як єдине ціле, ви­знавав взаємозвʼязок усіх явищ, зокрема органіч. і неорганіч. природи. Д. Самойлович став організатором ліквідації чуми, що роз­почалася 1770 у Москві. Першим встановив, як пере­дається хвороба, довів її контагіозність, за­пропонував щепле­н­ня ослабленою вакциною, роз­робив систему протичум. заходів, які успішно за­стосовував. Брав участь у ліквідації 9-ти епідемій чуми в Рос. імперії (зокрема Києві, Херсоні, Одесі, Кременчуці та Криму). С. Андрієвський, вихованець Києво-Могилян. академії, досліджував у Челябін. пов. причини пошире­н­ня неві­домої хвороби, що вражала людей і тварин, яку на­звав «сибір. язвою» (див. Сибірка). З метою доведе­н­ня її інфекц. природи 1788 заразив себе нею. Результати дослідж. виклав у праці «Краткое описаніе сибирской язвы, содержащее предохранительныя и врачевательныя средства, въ пользу простаго народа» (С.-Пе­тербургъ, 1796). На­прикінці 18 ст. лікар Я. Саполович першим в імперії почав за­стосовувати у хірург. практиці методи перкусії й аускультації, що сприяло успіш. виконан­ню операцій при перфорації груд. клітки. Разом із Н. Карпинським створив нові хірург. набори для військ. і мор. лікарів (1785). М. Тереховський одним із перших виконав екс­перим. мікробіол. дослідж. мікроорганізмів. О. Шум­лянський в своїй доктор. дис., за­стосувавши влас. оригін. метод інʼєкцій сечових ка­нальців, першим у світі подав найдетальніший опис гістол. будови нирок.

1787 в Єлисавет­граді (нині Кропивницький) в період рос.-турец. вій­ни заходами Д. Самойловича засн. першу на укр. землях Мед.-хірург. школу (діяла до 1797). Це була вища мед. школа, яка за час свого існува­н­ня під­готувала бл. 150 лікарів та під­лікарів. Одним із її викл. був Є. Мухін, який роз­винув уче­н­ня про провід­ну роль головного мозку в жит­тєдіяльності організму, від­значав осн. роль нерв. системи у виникнен­ні захворювань. Також у закладі працювали д-ри медицини П. Колб, В. Домінічіс, О. Звіряка, П. Черновецький. Масовий від­плив укр. учених до С.-Пе­тербурга та Москви пригальмував роз­виток М. на укр. землях. Ситуація дещо змінилася після заснува­н­ня мед. факультетів в університетах Харкова (1805), Києва (1841), Львова (1894) та Одеси (1900). Подальше становле­н­ня укр. М. від­бувалося в руслі європ. та світ. мед. науки, що інтенсивно роз­вивалася в 19 ст. Становлен­ню клін. М. сприяло роз­робле­н­ня нових методів дослідж. хворого, зокрема перкусії (австр. лікар Л. Ауенбруґ­ґер, франц. учений Ж. Корвізар та ін.) та аускультації (франц. анатом Р. Лаен­нек, чес. терапевт Й. Шкода й ін.). Метод зі­ставле­н­ня клін. спо­стережень із результатами посмерт. роз­тинів, за­стосований італ. анатомом Дж. Морґаньї, франц. лікарями М. Біша та Р. Лаен­неком, австр. патологом К. Рокитанським, нім. ученим Р. Вірховом, а в Рос. імперії — М. Мудровим, Г. Сокольським, М. Пироговим, сприяв роз­витку нових дисциплін — патол. анатомії та гістології, що до­зволило встановити локалізацію і матеріал. субстрат низки хвороб. Знач. вплив на роз­виток М. мало викори­ста­н­ня екс­перим. методу дослідж. для ви­вче­н­ня функцій організму. Так, чес. лікар Ї. Прохаска, укр. хірург Є. Мухін, англ. фізіолог М. Гол ви­вчали реакції організму на зовн. впливи і дали найповніші описи рефлектор. актів; шотланд. учений Ч. Белл і франц. фізіолог Ф. Мажанді екс­периментально довели, що пере­дні корінці спин. мозку — рухливі, а задні — чутливі. Шотланд. хірурга Дж. Гантера вважають засн. фіз. патології. Досягне­н­ня фізики, хімії та біо­логії на межі 18–19 ст. сприяли створен­ню теор. узагальнень у М. Роз­робле­н­ня клітин. теорії будови організмів (нім. учені М. Шлейден і Т. Шванн) до­зволило Р. Вірхову створити теорію целюляр. патології, що роз­глядає клітину як осн. матеріал. субстрат хвороби, а саму хворобу як сукупність уражень числен. клітин. Франц. фізіолог К. Бернар у серед. 19 ст. працював над створе­н­ням фіз. М., що обʼ­єд­нує фізіологію, патологію та терапію. Досліджуючи дії лікар. речовин і отрут на організм, він заклав основи фіз. фармакології і токсикології. У Німеч­чині пред­ставники школи Й. Мюл­лера ви­вчали фізіологію органів чуття, травле­н­ня, крові; роботи його учня Г. Гельмгольца сприяли ви­окремлен­ню вче­н­ня про очні хвороби в самост. наук. дисципліну — офтальмологію. Чес. фізіолог Й. Чермак, удосконаливши ларинго­скоп, заклав основи ларингології, австр. лікар А. Політцер і його учень Р. Барані стали основоположниками отіатрії (науки про захворюва­н­ня вуха).

Ще в 1-й пол. 19 ст. дослідж. Є. Мухіна, П. Загорського, І. Дядьківського, О. Філомафітського, І. Глєбова та ін. закладено основи роз­витку фізіол. напрямів М. у Рос. імперії. Праця І. Сеченова «Рефлексы головного мозга» (1863) мала вирішал. вплив на формува­н­ня світо­гляду фізіо­логів у державі. Найбільш повно і послідовно фізіол. напрям і ідеї нервізму (вче­н­ня про провід­ну роль нерв. системи в механізмах регуляції функцій організму в нормі та при патології) викори­став у клін. медицині С. Боткін. Учні та послідовники І. Сеченова роз­вивали принципи фізіології в різних галузях мед. знань, зокрема О. Самойлов — в електрофізіології, Г. Хлопін — у гігієні. Процес диференціації мед. знань су­проводжувався формува­н­ням нової дисципліни — заг. патології, що ви­вчає закономірності виникне­н­ня і роз­витку патол. процесів (основоположники — К. Рокитанський і Р. Вірхов). Спочатку її осн. методами були клін. спо­стереже­н­ня і опис симптоматики, систематизація та узагальне­н­ня практ. лікар. досвіду. У 1-й пол. 19 ст. почала роз­виватися патоморфологія. І. Мечников об­ґрунтував уявле­н­ня про запале­н­ня як форму при­стосувал. реакції живої тканини на по­дразне­н­ня, роз­робив основи порівнял. патології і започаткував заг.-біол. напрям у М., подальший роз­виток якого до­зволив роз­крити закономірності та механізми при­стосува­н­ня організму в умовах патології, процесів старі­н­ня тощо. Під впливом досягнень фізіології формувався фізіол. напрям клін. М. С. Боткін створив найбільшу в Рос. імперії наук. терапевт. школу і заклав основи функціон. клін.-екс­перим. напря­му в сучас. М.

У серед. та 2-й пол. 19 ст. виник­ли нові напрями клін. М. Напр., педіатрія, що існувала й раніше як галузь практ. лікува­н­ня, оформилася в наук. дисципліну. В Рос. імперії перші каф. дит. хвороб від­криті в С.-Пе­тербур. мед.-хірург. академії (1865) і Моск. університеті (1866), в укр. закладах вищої освіти: 1889 — в Університеті св. Володимира в Києві (зав. — В. Чернов), 1892 — Харків. університеті (зав. — М. Пономарьов), 1903 — Новорос. університеті в Одесі (зав. — В. Якубович). На 2-у пол. 19 — поч. 20 ст. припадає наук. і пед. діяльність рос. педіатра Н. Філатова (роз­вивав у педіатрії клін.-фізіол. напрям), угор. лікаря Я. Бокаї (ви­вчав інфекц. хвороби дит. віку), нім. педіатра А. Черні (роз­робляв пита­н­ня харчува­н­ня, обміну речовин у дітей) та ін. Становле­н­ня неврології та психіатрії як наук. дисциплін проходило на основі успіхів у ви­вчен­ні анатомії і фізіології нерв. системи й клін. діяльності Ф. Пінеля, Ж. Ескіроля, Ж. Шарко у Франції, В. Ґрізінґера, Е. Крепеліна, Е. Блейлера в Німеч­чині і Швейцарії, Г. Модслі у Великій Британії, І. Балінського, О. Кожевникова, С. Корсакова, В. Бехтерева в Рос. імперії та ін. До 2-ї пол. 19 ст. уявле­н­ня про причини інфекц. хвороб мали гіпотетич. характер. У 18 ст. Д. Самойлович об­ґрунтував уявле­н­ня про контагіозність чуми, Є. Мухін, М. Мудров та І. Дядьковський пояснили причини пошире­н­ня холери. Пошуки не тільки ефектив., але й екологічно без­печ. методу попередже­н­ня захворюва­н­ня віспою привели англ. вченого Е. Джен­нера до від­кри­т­тя і за­стосува­н­ня першої вакцини (1796), що до­зволило надалі боротися з цим захворюва­н­ням шляхом вакцинації. У серед. 19 ст. угор. акушер І. Зем­мельвейс встановив, що причина пологової лихоманки полягає у пере­несен­ні інфекції інструментами та руками медиків, увів миття рук роз­чином хлор. вапна і досяг різкого скороче­н­ня смертності породіль. Важливий етап роз­витку М. ропочався з робіт франц. ученого Л. Пастера, який встановив мікробну причину інфекц. хвороб. Ґрунтуючись на його дослідж., англ. лікар Дж. Лістер за­пропонував антисептич. ме­­тод лікува­н­ня ран, викори­ста­н­ня якого до­зволило знизити кількість ускладнень при поране­н­нях і оператив. втруча­н­нях (див. Антисептика). Найважливішим від­­кри­т­тям у М. стало за­стосу­ва­н­ня амер. стоматологом В. Мортоном ефір. наркозу: першу операцію під наркозом проведено 1846 у Бостоні Дж. Уор­реном. У Рос. імперії ефір. наркоз уперше за­стосував 1847 Ф. Іноземцев, а М. Пирогов того ж року викори­став його для знеболюва­н­ня під час операції. Від­кри­т­тя наркозу, антисептики й асептики, а також досягне­н­ня в галузі ви­вче­н­ня патол. і топогр. анатомії, фізіології та патол. фізіології органів і систем сприяли проведен­ню перших операцій на органах черев. порожнини (нім. хірурги Т. Більрот, Б. Ланґенбек, франц. лікар Ж. Пеан і ін.; у Рос. імперії — М. Скліфосовський, М. Вельямінов та ін.) тощо. Наук. досягне­н­ня нім. мікробіо­лога Р. Коха та пред­ставників його школи допомогли у зʼясуван­ні етіології багатьох інфекц. хвороб. Роз­роблений ним метод т. зв. стерилізації текучою парою (волога стерилізація в спец. апараті при т-рі 100 °С) сприяв роз­витку асептики. Мікробіо­логія й епідеміологія швидко роз­вивалися у багатьох країнах, були від­криті збудники та пере­носники малярії (франц. учений Ш. Лаверан, 1880, і англ. лікар Р. Росс, 1893–97), жовтої лихоманки (кубин. лікар К. Фінлей, 1881), віс­пи (Дж. Бʼюст, 1886), висип. і поворот. тифів (нім. учений О. Обермайєр, 1868; укр. науковці Г. Мінх і Й. Мочутковский, 1874–78) тощо. З імʼям Г. Мінха повʼяз. також дослідж. епідеміології прокази і чуми. Він уперше у світі довів, що легенева і кишк. форми чуми мають спільну етіологію, його моно­графію про чуму в Росії (1898) ви­знано класич. узагальне­н­ням ві­домих на той час матеріалів з епідеміології. Ви­знач. по­ста­т­тю в історії епідеміології став Д. Заболотний. Разом з І. Савченком здійснив екс­перимент із самозараже­н­ня холер. вібріоном і запобіга­н­ня роз­витку інфекції введе­н­ням вакцини, довівши ефективність перорал. імунізації людини проти холери. 1899 першим у світі об­ґрунтував гіпотезу про те, що дикі гризуни є біол. резервуарами збудника цього захворюва­н­ня у природі та джерелом зараже­н­ня людини. До найвидатніших учених того часу належав укр. мікробіо­лог І. Мечников. 1886 разом із М. Гамалією організував в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріол. станцію для боротьби з інфекц. хворобами. Описав явище фагоцитозу (1882), на цій основі роз­робив теорію порівнял. патології запале­н­ня та фагоцитарну теорію імунітету (Нобелівська премія у галузі фізіології та медицини, 1908, разом із П. Ерліхом).

Медицина в епоху природо­знавчого і технічного про­гресу

Успіхи природо­знавства ви­значили за­стосува­н­ня фізичних методів дослідже­н­ня у галузі гігієни, організацію в 2-й пол. 19 ст. гігієн. каф. і лабораторій. Завдяки працям нім. лікарів М. Пет­тенкофера, К. Праусніца, англ. вченого Е. Паркса, рос. гігієніста О. Доброславіна, Ф. Ерісмана та ін. роз­роблено наук. базу гігієни. Нім. гігієністи М. Рубнер і К. Флюґ­ґе заклали наук. основи сан. оцінки повітря, води, ґрунту, житла й одягу. Отримали фізіол. об­ґрунтува­н­ня гігієн. норми харчува­н­ня (нім. фізіологи К. Фойт, М. Рубнер). Значні успіхи були досягнуті в галузі гігієни праці та профес. патології. Пром. пере­ворот, зро­ста­н­ня міст, бурж. революції кін. 18 — 1-й пол. 19 ст. зумовили роз­робле­н­ня соц. про­блем М. і роз­виток громад. гігієни. У серед. 19 ст. встановлено залежність стану здоровʼя працівників від умов праці та побуту; зроб­лено спроби науково об­ґрунтувати заходи громад. охорони здоровʼя; за­пропоновано терміни «соц. гігієна» і «соц. М.». Нім. лікарі З. Не­йман, Р. Вірхов і Р. Лейбушер висунули ідею М. як соц. науки. У Великій Британії пред­ставники громад. охорони здоровʼя і фабрич. інспекції провели сан. обстеже­н­ня умов праці, побуту, харчува­н­ня робітників і об­ґрунтували необхідність прийня­т­тя законів про громад. здоровʼя (1848, 1875 тощо). У Рос. імперії в 2-й пол. 19 ст. важливу роль ві­ді­гравала т. зв. громад. М. Активно діяли товариства лікарів у С.-Пе­тербурзі, Москві, Казані, Харкові. Самобут. явищем, що не мало аналогів в ін. країнах, стала земська М. (див. Земства) як форма організації мед. допомоги сільс. населен­ню. Сан. лікарі І. Мол­лесон, В. Португалов, О. Осипов, П. Куркін, М. Уваров, М. Тезяков, П. Кудрявцев та ін. провели комплексні сан.-статист. дослідж. здоровʼя селян і с.-г. працівників. Аналог. дослідж. серед фабрич. насел. здійснили Ф. Ерісман, О. Погожев та ін. Член мед. т-в зібрали матеріал, що свідчив про антигігієн. умови життя робітників, високі показники захворюваності та смертності насел. Рос. імперії.

На межі 19 і 20 ст. під впливом швидкого роз­витку природничих наук і технічного про­гресу принципово змінювалися можливості діагностики та лікува­н­ня. Від­кри­т­тя рентґенів. променів (1895) поклало початок рентґенології. Можливості рентґенодіагностики роз­ширило за­стосува­н­ня контраст. речовин, масових рентґенол. дослідж. (флюоро­графія). Від­кри­т­тя природ. радіо­активності та досягне­н­ня ядер. фізики зумовили роз­виток радіобіо­логії, що ви­вчає дію іонізуючих ви­промінювань на живі організми. Один з її основоположників — рос. патофізіолог Є. Лондон, автор першої моно­графії з радіобіо­логії «Das Radium in der Biologie und Medizin» («Радій в біо­логії та медицині», Ляйпциґ, 1911). Подальші дослідж. сприяли виникнен­ню радіац. гігієни, викори­стан­ню радіо­актив. ізотопів із діагност. і лікувал. метою; радіо­активні препарати стали успішно за­стосовувати в онкології й ін. галузях М. Можливості діагностики серцево-судин. захворювань зросли з появою електрокардіо­графії та звук. методу ви­значе­н­ня артеріал. тиску. 1903 нідерланд. фізіолог В. Айнтговен сконструював електрокардіо­граф і за­стосував його для обстеже­н­ня хворих, заклавши основи електрокардіо­графіч. методу діагностики. Укр. учений О. Самойлов удосконалив метод В. Айнтговена і 1908–10 опублікував низку праць, що сприяли становлен­ню електрокардіо­графії в Рос. імперії.

У 20 ст. у М. почалася наук.-тех. революція. Величезне значе­н­ня мало впровадже­н­ня електроніки. Зʼявилися нові методи реєстрації функцій органів і систем за допомогою різноманіт. при­строїв; керовані апарати «штучна нирка», «штучне серце» виконують роботу цих органів, напр., під час хірург. операцій; електростимуляція до­зволяє керувати ритмом хворого серця, викликати спорожне­н­ня сечового міхура тощо. У 2-й пол. 20 ст. УЗ-діагностика (УЗ-дослідж.), рентґенів. та магнітно-резонансна томо­графія радикально змінили можливості роз­пі­знава­н­ня хвороб. Роз­виток мед. кібернетики зумовив можливості про­грамува­н­ня диференц.-діагност. ознак хвороб і викори­ста­н­ня компʼютер. техніки для по­становки діа­гнозу. Автомат. системи регулюють наркоз, диха­н­ня, рівень артеріал. тиску під час операцій. Створено керов. протези тощо. Досягне­н­ня тех. про­гресу спричинили появу нових галузей М. Величез. вплив на роз­виток М. зробили хімія і фіз. хімія. 1912 норвез. фізіолог і хімік І. Банґ роз­робив методи ви­значе­н­ня різноманіт. речовин у малих кількостях досліджуваного субстрату (кров, сироватка тощо), що роз­ширило лабораторні можливості діагностики. У результаті дослідж., спрямов. на роз­шифрува­н­ня хімізму патол. станів, встановлено, що різні захворюва­н­ня зумовлені поруше­н­нями певних хім. пере­творень у ланцюзі обміну речовин. Ви­вче­н­ня спадк. хвороб при­звело до виникне­н­ня мед. генетики. Успіхи цієї дисципліни допомогли зро­зуміти взаємодію факторів спадковості і середовища, встановити, що умови довкі­л­ля можуть сприяти роз­витку або стримувати спадк. схильності до хвороби. Роз­роблено методи екс­прес-діагностики, попере­дже­н­ня і лікува­н­ня низки спадк. захворювань, організовано консультативну допомогу населен­ню. Імунологія 20 ст. пере­росла межі класич. вче­н­ня про нес­прийнятливість організму до інфекц. хвороб і по­ступово охопила про­блеми неінфекц. патології, онкології, транс­плантації тощо. Були роз­криті механізми виникне­н­ня низки захворювань, повʼяза-них із роз­ладами системи імун. захисту організму. 1900 від­крито групи крові австр. вченим К. Ландштайнером, що сприяло викори­станю в практ. М. пере­лива­н­ня крові. У 1950-х рр. виникла імунологія пухлин; отримали роз­виток радіац. імунологія, імуногематологія, методи імунодіагностики, імуно­профілактики, імунотерапії. У тісному звʼязку з ви­вче­н­ням імунол. процесів від­бувалося дослідж. різних форм реакції організму на чужорідні суб­станції. Від­кри­т­тя франц. імунологом Ш. Ріше явища анафілаксії (1902), франц. бактеріологом М. Артюсом і рос. патофізіологом Г. Сахаровим феномена сироватк. анафілаксії та анафілактич. шоку (1903–05) тощо заклали фундамент уче­н­ня про алергію. Австр. лікар К. Пірке ввів термін «алергія» і за­пропонував (1907) алергічну шкірну реакцію на туберкулін як діагност. пробу при туберкульозі (реакція Пірке). Ви­вчен­ню питань патології ре­активності, алергії, імунітету та інфекц. процесу, профілактики й терапії гіпоксич. станів присвячено праці М. Сиротиніна. В Казані він першим у СРСР організував виготовле­н­ня алергенів для діагностики алергіч. захворювань у людей. На поч. 20 ст. П. Ерліх довів можливість спрямованого синтезу препаратів, здатних впливати на збудників захворювань, заклавши основи хіміотерапії. 1928 англ. мікробіо­­лог А. Флемінґ від­крив пеніцилін. 1939–40 англ. науковці Х. Флорі і Е. Чейн роз­робили методику отрима­н­ня стійкого пеніциліну, налагодили виробництво препарату в пром. мас­штабі, започаткувавши антибіо­тикотерапію. У СРСР пеніцилін отримано 1942 у лаб. З. Єрмольєвою; того ж року по­друж­жя Г. Гаузе і М. Бражникова отримали антибіо­тик граміцидин. 1944 у США З. Ваксман (автор терміна «антибіо­тик») від­крив стрептоміцин. Серед укр. учених, які зробили знач. внесок у роз­виток галузі, — В. Дроботько, В. Білай, М. Пі­доплічко. Початок роз­витку сучас. ендокринології датують 1848 і повʼязують з діяльністю англ. лікаря Т. Ад­дісона, який описав захворюва­н­ня, зумовлене недо­статністю функції кори наднирк. залоз. 1856 франц. фізіолог Ш. Броун-Секар припустив, що наднирники виділяють у кров специф. речовини, що регулюють функціонува­н­ня організму. Це під­твердили англ. науковці Е. Старлінґ та В. Бейлісс. Від­кри­т­тя інсуліну (канад. вчені Ф. Бантінґ і Ч. Бест, 1921) здійснило пере­ворот у лікуван­ні цукрового діабету. Важливу роль у роз­витку ендокринології та гін­екології ві­діграло від­кри­т­тя жін. статевих гормонів. Виділе­н­ня 1936 із наднирк. залоз кортизону і синтез 1954 преднізолону та ін. гормонів при­звели до широкого лікувал. за­стосува­н­ня кортикостероїдів. Роз­витку ендокринології та гормонотерапії сприяли роботи канад. вченого Г. Сельє, який висунув теорію стресу і заг. адаптацій. син­дрому.

Нові під­ходи в сучасній медицині

На­прикінці 1980-х рр. як концеп­ція нового клін. мисле­н­ня зароджується доказова М. — науково об­ґрунтована мед. практика, що перед­бачає апелюва­н­ня в діагностиці, лікуван­ні й профілактиці хвороб людини до мед. технологій і лікувал. засобів, ефективність яких доведено клін. дослідж. високої достовірності. Високу достовірність результатів дослідж. забезпечують перед­усім рандомізовані контрольов. екс­перименти, здійснені на основі кількох статистично ре­презентатив. груп пацієнтів. За окремими даними, від­сутність рандомізації або наявність не­знач. метод. помилок у дослідж. спроможні пере­оцінити ефект лікар. засобів чи методів лікува­н­ня на 150 % чи недооцінити його на 90 %. Термін «доказова медицина» за­пропонували 1990 науковці Університету ім. Макмастера (м. Гамільтон, Канада). Вперше рандомізоване клін. ви­пробува­н­ня здійснено ще у серед. 20 ст. у звʼязку з ви­вче­н­ням антибіо­тика стрептоміцин, хоча сама ідея екс­перим. пере­вірки методів і засобів лікува­н­ня час від часу реалізовувалася й раніше: напр., 1830 франц. лікар П. Луї на основі клінічних спо­стережень довів, що кровопуска­н­ня (флеботомія) для лікува­н­ня го­строї пневмонії, на­справді, не має ефекту. Яскравим прикладом актуальності доказової М. була історія про за­стосува­н­ня антикоагулянтів при інфаркті міокарда: у 1950-х рр. теоретично об­ґрунтували викори­ста­н­ня антагоністів вітаміну К під час тромбозу коронарних артерій, до того ж деякі клінічні дослідже­н­ня під­тверджували цю точку зору; однак згодом проведені рандомізовані контрольовані екс­перименти заперечили ефективність такої терапії. Нині на принципах науково об­ґрунтованої мед. практики роз­вивається М. більшості пере­дових країн світу, зокрема США, Канади, Ізраїлю, Швейцарії, Австрії тощо. Впровадже­н­ня доказової М. — один із пунктів реформува­н­ня галузі охорони здо­ровʼя сучас. Україні.

Галузева роз­галуженість сучасної медицини

Характерною рисою М. 20 ст. стала її наростаюча диференціація з ви­окремле­н­ням дедалі більш вузьких спеціальностей і появою нових само­стійних медичних наук, наук.-навч. дисциплін і роз­ділів. Так, у Російській імперії ще на межі 19–20 ст. зі створе­н­ням у Військ.-медичної академії каф. інфекц. хвороб почалося ви­окремле­н­ня з терапії самост. дисципліни — клініки інфекц. хвороб. 8-й Всерос. зʼїзд бактеріологів, епідеміологів і сан. лікарів (1924) ухвалив ріше­н­ня заснувати каф. інфекц. хвороб із клініками та лаб. на всіх мед. ф-тах і в мед. ін­ститутах країни. Створен­ню наук. основ боротьби з інфекц. хворобами сприяли дослідж. Д. Заболотного, В. Хавкіна та ін. учених із епідеміології чуми, холери, сибірки, черев. тифу, роз­робле­н­ня вчень про лепто­спірози, рикетсіози тощо. Важливу роль у роз­витку епідеміології ві­діграло вче­н­ня Л. Громашевського про механізми пере­дачі інфекції. Успішна боротьба з багатьма інфекціями спиралася на масове за­стосува­н­ня вакцин і сироваток; в організацію сироватково-вакцин. справи в СРСР знач. внесок зробив Л. Тарасевич.

Одночасно від­бувалося становле­н­ня фтизіатрії, що спиралося на від­кри­т­тя Р. Кохом збудника туберкульозу (1882; «паличка Коха») та подальше ви­вче­н­ня його біол. властивостей і вдосконале­н­ня мікро­скопіч. і бактеріол. методів виявле­н­ня мікобактерій. 1921 франц. вчені А. Кальмет і К. Герен створили вакцину БЦЖ проти туберкульозу. У СРСР основоположниками фтизіатрії були: В. Вороб­йов — директор Центр. туберкульоз. ін­ституту (Москва), Т. Яновський — один з організаторів Київ. НДІ туберкульозу (1921) та ін. Становле­н­ня ін. наук. роз­ділів клініки внутр. хвороб як самост. дисциплін від­бувалося у 2-й пол. 20 ст. Ви­окремле­н­ня кардіології, спочатку в межах терапії, спиралося на досягне­н­ня фізіології кровообігу і біо­хімії, нові можливості лабораторно-інструм. діагностики, клін.-екс­перим. напрям досліджень. В Україні вагомий внесок у становле­н­ня кардіології зробили В. Образцов (роз­робив методику без­посеред. перкусії та аускультації серця; разом із М. Стражеском уперше по­ставив прижит­тєвий діа­гноз інфаркту міокарда), В. Василенко, О. Богомолець, М. Губергріц, А. Міхньов та ін. У межах терапії сформувалася також комплексна дисципліна — нефрологія. Основоположник уче­н­ня про хвороби нирок англ. лікар Р. Брайт ще в 1-й пол. 19 ст. подав доклад. клін.-анатом. опис нефриту («Брайтова хвороба»), що стало базою для подальших дослідж. франц. учених Л. Амбара, Ф. Ві­даля, нім. учених Ф. Фольгарда, Т. Фара та ін., які створили сучасне уявле­н­ня про фізіологію і патологію нирок. Виділен­ню у 1950–60-х рр. нефрології як самост. дисципліни сприяло успішне за­стосува­н­ня в діагностиці ім­мунол., біо­хім., генет. методів, біо­псії нирок, радіо­ізотоп. діагностики, ангіо­графії, роз­шире­н­ня лікувал. можливостей при нирк. недо­статності за рахунок спец. дієтотерапії і за­стосува­н­ня методів гемодіалізу та пере­садки нирки. Об­ґрунтовано сезон­ну кліматотерапію хроніч. гломерулонефриту на Пд. березі Криму. 1995 в Україні засн. першу каф. нефрології в системі післядиплом. освіти у Київ. ін­ституті удосконале­н­ня лікарів. У цей час виділено ревматологію — спочатку як уче­н­ня про ревматизм, потім як наук. роз­діл, що ви­вчає широке коло т. зв. ревматич. хвороб. Ще в 1830-і рр. Ж. Буйо у Франції і Г. Сокольський в Росії незалежно один від одного встановили, що ревматизм вражає не тільки су­глоби, але гол. чином серце, і заклали основи сучас. ро­зумі­н­ня ревматизму як систем. захворюва­н­ня («хвороба Буйо — Сокольського»). М. Кон-чаловський, М. Стражеско ви­вчали про­блеми етіології і патогенезу ревматизму; М. Ясиновський роз­робляв про­грами лікар. сезон. профілактики рецидивів ревматизму. Виділен­ню гастроентерології сприяли успіхи фізіології (франц. лікар К. Бернар, нім. фізіолог Р. Гайденгайн та ін.) і патол. анатомії (К. Рокитанський, франц. лікар Ж. Крювельє та ін.). Засн. гастроентерології вважають нім. терапевтів К. Евальда і його учня І. Боаса, з діяльністю яких повʼязані введе­н­ня в клін. практику на­прикінці 19 ст. методів зондува­н­ня шлунка (1867 за­пропонував нім. терапевт А. Кусмауль) і т. зв. проб. сні­данку для оцінки секретор. функції шлунка. Однак офор-мле­н­ня гастроентерології як науки, що досліджує про­блеми фізіології і патології травле­н­ня, хвороби шлунк.-кишк. тракту, а також печінки і жовч. шляхів (гепатологія) та під­шлунк. залози (крім діабету, який ви­вчає ендокринологія), від­булося лише у 2-й пол. 20 ст. Її роз­виток в Україні повʼязаний з іменами В. Образцова та М. Стражеска, які працювали над удосконале­н­ням методів клін. обстеже­н­ня хворих та діагностики перигастриту, перидуоденіту, ентериту, коліту, апендициту. Ви­вче­н­ня захворювань шлунка, під­шлунк. залози, печінки і жовч. шляхів здійснювали Г. Бурчинський, В. Василенко, М. Губергріц, О. Губергріц, В. Іванов. Роз­виток гематології роз­почався на­прикінці 19 ст. після введе­н­ня в практику лаборатор. дослідж. методу під­рахунку формен. елементів крові в спец. камері (за­пропонував 1874 франц. фізіолог і лікар Л. Малас­сі) та методів забарвле­н­ня крові, роз­роблених П. Ерліхом (1891). У 1926 у СРСР від­крито перший в світі Ін­ститут пере­лива­н­ня крові (Москва, 1928–31 — директор О. Богомолець), в якому від 1927 функціонувала гематол. клініка. Пульмонологія як самост. наука виділилася з клініки внутр. хвороб і хірургії в 2-й пол. 20 ст., що було зумовлено різким зро­ста­н­ням захворюваності на хроніч. хвороби легенів нетуберкульоз. характеру, з одного боку, і роз­витком спец. методів дослідж. — з іншого.

У 20 ст. такими ж швидкими темпами, як у терапії, від­бувалася диференціація хірургії. Вій­ни зумовили формува­н­ня військ.-польової хірургії, зро­ста­н­ня травматизму — роз­виток травматології та ортопедії. Всесвітнє ви­зна­н­ня отримали роботи В. Філатова в галузі пластич. хірургії. Праці амер. нейрохірурга Х. Кушинґа, канад. невролога В. Пенфілда та ін. учених сприяли формуван­ню нейрохірургії. Роз­роб­ле­н­ня методів дослідж. сечових шляхів і оператив. способів лікува­н­ня захворювань сечо­статевої системи вплинули на ви­окремле­н­ня урології. У 1923–30 рос. хірург О. Вишневський роз­робив метод місц. знеболюва­н­ня новокаїном. Продовжували удосконалювати методи наркозу, який став більш ефективним і без­печним; у 2-й чв. 20 ст. анестезіологію виділено в самост. галузь. Винахід кругового судин. шва (франц. хірург і патофізіолог А. Кар­рель) на поч. 20 ст. став основою не тільки сучас. судин. хірургії, а й транс­­плантації органів. Рос. фізіолог С. Брюхоненко сконструював апарат штуч. кровообігу (1925), сучасні моделі якого нині використовують під час операцій на т. зв. від­критому серці людини. Наркоз і кероване диха­н­ня, пере­лива­н­ня крові й антибіо­тикотерапія забезпечили роз­виток у серед. 20 ст. хірургії серця і легенів. В остан­ні роки 20 ст. почала стрімко роз­виватися ендоваскулярна хірургія.

Медичні товариства, заклади, ін­ститути

Важливу роль у роз­витку мед. науки ві­ді­грають між­нар. мед. кон­греси, конференції і симпозіуми з актуал. про­блем М. і охорони здоровʼя. Перші кон­греси з санітарії (Париж, 1851), гігієни й демо­графії (Брюс­сель, 1852) були скликані у звʼязку з потребою в між­держ. інформуван­ні про пошире­н­ня епідемій і виробле­н­ня спіл. карантин. заходів. Заг. (без поділу на мед. галузі) між­нар. кон­греси скликали 1867–1913. У звʼязку з диференціацією М. почали проводити спеціалізов. кон­греси: офтальмологів (від 1857), фармацевтів (від 1865), психіатрів (від 1878), з туберкульозу (від 1888), хірургії (від 1905) та ін. Між­нар. кон­греси скликають практично з усіх мед. галузей від­повід. між­нар. мед. товариства й асоціації.

У 18–19 ст. мед. товариства різного профілю (заг. і спеціалізов.) почали виникати в багатьох країнах Європи та Пн. Америки, зокрема Лондон. мед. товариство (1773), Анатом. і фармацевт. товариство в Парижі (1803), Королів. мед.-хірург. товариство в Лондоні (1805), Мед. товариство ім. Дж. Хантера у США (1808), Нім. товариство дослідників природи і лікарів (1822). У 20 ст. створено між­нар. мед. організації (товариства, спілки, асоціації та ін.) — між­держ. (уряд.) і не­уряд. органи, при­знач. для роз­робле­н­ня, проведе­н­ня та ко­ординації колектив. заходів і здійсне­н­ня спів­робітництва між країнами в галузі мед. на­уки і охорони здоровʼя (див. Медичні наукові товариства).

1907 укр. інтелігенція у Києві заснувала Українське наукове товариство. Серед його перших чл. — гістолог О. Черняхівський, хірург М. Галин та гігієніст О. Корчак-Чепурківський. Лікарі спочатку працювали в обʼ­єд­наній Матем.-природн. секції. 1908 створ. окрему Природн.-лікар., а 1911 — Мед. секцію (голова — М. Галин). При ній організовано ви­да­н­ня «Збірника Медичної Секції Українського наукового Товариства у Києві» (1910) та роз­почато роз­робле­н­ня укр. мед. термінології: виписува­н­ня карток з літ. джерел, збира­н­ня нар. матеріалу, його редагува­н­ня. Зі­браний матеріал став основою «Російсько-українського медичного словника» М. Галина, опубл. 1920 у Києві. 1921 нараховувала 49 чл., при ній діяли бібліотечна і редакційно-видавн. комісії. 1921 після обʼ­єд­на­н­ня Укр. наук. товариства з УАН (від 1921 — ВУАН; див. Академія наук України Національна), Медична секція (голова — О. Черняхівський) діяла у складі природн. від­ділу Ін­ституту укр. наук. мови Істор.-філол. від­ділу ВУАН. При секції працювали дві комісії: редакційно-видавн. та термінологічна. Перша організувала друкува­н­ня доповід­ей, що виголошувалися на секції. Термінол. комісія працювала над скла­да­н­ням термінол. мед. словника. 1925 в Києві ви­дано «Nomina Anatomica Ukrainica. Анатомічні назви, прийняті в Базелі на ІХ зборах Анатомічного Товариства, пере­кладені на українську мову» (пере­вид. — Детройт, 1971). У 1929 у звʼязку зі сфабриков. справою «Спілки визволе­н­ня України» заарешт. лікарів В. Під­гаєцького, В. Удовенка, М. Кудрицького, А. Барбара, О. Черняхівського. Роз­почався роз­гром укр. науки, зокрема М. 1931 Мед. секцію ВУАН ліквідовано. У цей час багато фахівців із М. були змушені залишити Україну і продовжили лікар. практику та громад.-політ. діяльність за кордоном. 1922 створ. Спілку укр. лікарів у Чехо-Словач­чині, 1950 — Укр. лікар. товариство Пн. Америки, 1976 — Укр. лікар. товариство в Австралії. З метою консолідації укр. лікарів за кордоном 1977 утвор. Світову федерацію українських лікарських товариств (СФУЛТ), яка від 1990 проводить кожні 2 роки свої кон­греси в Україні. Серед укр. лікарів на еміграції — Б. Андрієвський, І. Базилевич, П. Джуль, Б. Матюшенко, М. Міщенко, Р. Осінчук, В. Плющ, В. Радзимовська, І. Роз­гін, А. Хрептовський. Укр. мед. діаспора зробила знач. внесок у роз­виток укр. М., збереже­н­ня і дослідж. її історії, термінології тощо. Її стара­н­нями 1954 роз­почато ви­да­н­ня «Лікарського вісника», опубліковано 13 т. «Українського медичного архіву» (1980–89), «Матеріяли до історії української медицини» (Нью-Йорк; Мюнхен, 1975, т. 1; Чикаґо, 1988, т. 2), «Нариси з історії української медичної науки і освіти» В. Плюща (Мюнхен, 1970, т. 1; 1983, т. 2), «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926; Детройт, 1969) тощо.

Характерна риса роз­витку М. у СРСР — її профілакт. напрям. Ще до 2-ї світової вій­ни в державі ліквідовано багато епідемій, захворювань, створено мережу курортів і вперше роз­роблено основи курортології. Серед її основоположників — укр. вчені С. Каган, С. Радченко та ін., які роз­робили теор. основи рад. охорони здоровʼя. Великий вплив на роз­виток М. у СРСР мали праці анатомів Ф. Волинського, В. Вороб­йова, М. Спірова, патоморфологів — М. Мельникова-Ра­зведенкова, О. Смирнової-Замкової, Є. Чайки, М. Даля та ін.; фізіологів — О. Богомольця, М. Сиротиніна, Г. Фольборта, Д. Воронцова та ін. Досягне­н­ня клініки внутр. хвороб спиралися на фундам. дослідж., зокрема укр. учених М. Кончаловського, М. Стражеска, Т. Яновського, М. Губергріца, В. Іванова та багатьох ін. Знач. внесок у ви­вче­н­ня серц.-судин. захворювань, органів травле­н­ня, нирок, системи крові зробили В. Василенко, О. Богомолець, М. Ясиновський, Д. Чеботарьов, А. Міхньов, Ф. Примак, О. Грицюк, І. Крижанівська, Л. Мала та ін. Особливу увагу приділяли гігієні та харчуван­ню дитини, ви­вчен­ню анатомо-фізіол. особливостей дит. організму, його ре­активності, особливостям клін. пере­бігу й лікува­н­ня хвороб ран­нього дит. віку (В. Бєлоусов, О. Хохол, П. Мощич). Роз­робляли і вдосконалювали способи наркозу й антибактеріал. терапію, створювали умови для роз­витку хірургії серця та легень, транс­плантації органів (В. Шамов). Роз­виток хірургії в Україні за рад. часу по-вʼязаний з діяльністю М. Волковича, О. Кримова, В. Шамова, М. Коломійченка, О. Федоровського, Г. Караванова, О. Шалімова та ін., зокрема військ.-польової хірургії, травматології та ортопедії — з діяльністю М. Ситенка, І. Ішенка, М. Новаченка, О. Єлецького, Ф. Бог­данова та ін. Праці укр. учених О. Арутюнова, А. Ромо­данова сприяли роз­витку нейрохірургії, А. Чайки — урології. Роз­виток кардіохірургії в СРСР повʼязаний з іменами укр. учених М. Амосова, М. Коломійченка, О. Шалімова, онкології — О. Кронтовського, М. Магата, О. Тимофєєвського, Р. Кавецького та ін. Роз­виткові офтальмології сприяли праці В. Філатова, А. Васютинського, Н. Пучківської та ін. Наук. основою боротьби з інфекц. хворобами стали праці укр. ученого Л. Громашевського. Знач. внесок у роз­виток епідеміології, мед. мікробіо­логії зробили О. Марзеєв, Д. Гриньов, А. Зюков, В. Дроботько, Г. Шахбазян. Найвищим органом, що від­повід­ав за стан і роз­виток М. у країні, було МОЗ СРСР, в Україні — МОЗ УРСР. Заг. наук. кер-во, контроль і ко­ординацію досліджень мед. науки здійснювала Академія мед. наук СРСР (1944). Для роз­вʼяза­н­ня окремих питань М. у СРСР створ. широку мережу НДІ мед. профілю. Лише в УРСР функціонувало 45 таких установ. Осередками роз­витку М. були також мед. ін­ститути й ін­ститути під­вище­н­ня кваліфікації лікарів (див. Медична освіта). Значну роль у популяризації досягнень мед. науки ві­ді­гравала медична періодика та мед. товариства, зокрема 1990 створ. Всеукраїнське лікарське товариство (перший пре­­зи­дент — Л. Пиріг).

Нині у складі НАНУ діють ін­ститути, що роз­робляють окремі пита­н­ня М.: Біо­логії клітини Ін­ститут НАНУ, Біо­хімії Ін­ститут ім. О. Пал­ладіна НАНУ, Екс­периментальної патології, онкології і радіобіо­логії Ін­ститут НАНУ, Мікробіо­логії і вірусології Ін­ститут ім. Д. Заболотного НАНУ, Молекулярної біо­логії і генетики Ін­ститут НАНУ, Про­блем кріобіо­логії і кріомедицини Ін­ститут НАНУ, Фізіології Ін­ститут ім. О. Богомольця НАНУ. 1993 засн. Академію медичних наук України (від 2010 — національна), президентом-організатором якої став О. Возіанов. Нині в її структурі діють: Гастроентерології Ін­ститут АМНУ, Гематології та транс­­фузіології Ін­ститут АМНУ, Ін­ститут геронтології ім. Д. Чеботарьова НАМНУ (див. Геронтології Ін­ститут АМНУ), Дерматології та венерології Ін­ститут АМНУ, Ендокринології та обміну речовин Ін­ститут ім. В. Комісаренка АМНУ, Епідеміології та інфекційних хвороб Ін­ститут ім. Л. Громашевського АМНУ, Ін­ститут генет. та регенератив. медицини НАМНУ, Ін­ститут громад. здоровʼя ім. О. Марзеєва НАМНУ (див. Гігієни та медичної екології Ін­ститут ім. О. Марзеєва АМНУ), Ін­ститут заг. та невід­клад. хірургії ім. В. Зайцева НАМНУ (див. Загальної та невід­кладної хірургії Ін­ститут АМНУ), Медицини праці Ін­ститут ім. Ю. Кундієва НАМНУ, Медичної радіології Ін­ститут ім. С. Григорʼєва НАМНУ, Мікробіо­логії та імунології Ін­ститут ім. І. Мечникова НАМНУ, Наук.-практ. центр ендоваскуляр. ней­рорентґенохірургії НАМНУ, Невід­кладної і від­новної хірургії Ін­ститут ім. В. Гусака НАМНУ, Нев­рології, психіатрії та наркології Ін­ститут НАМНУ, Нейрохірургії Ін­ститут ім. А. Ромо­данова НАМНУ, Нефрології Ін­ститут НАМНУ, ННЦ «Ін­ститут кардіології ім. М. Стражеска НАМНУ» (див. Кардіології Ін­ститут ім. М. Стражеска НАМНУ), Отоларингології ін­ститут ім. О. Ко­ломійченка НАМНУ, Охорони здоровʼя дітей та під­літків Ін­ститут НАМНУ, Очних хвороб і тканин­ної терапії ін­ститут ім. В. Філатова НАМНУ, Патології крові та транс­фузійної медицини Ін­ститут НАМНУ, Патології хребта та су­глобів Ін­ститут ім. М. Ситенка НАМНУ, Педіатрії, акушерства і гін­екології Ін­ститут НАМНУ, Про­блем ендокрин­ної патології Ін­ститут ім. В. Данилевського НАМНУ, Радіаційної медицини Національний науковий центр НАМНУ (див. Екс­периментальної радіології Ін­ститут АМНУ, Клінічної радіології Ін­ститут НАМНУ та Радіаційної гігієни і епідеміології Ін­ститут НАМНУ), Серцево-судин­ної хірургії Національний ін­ститут ім. М. Амосова НАМНУ, Спадкової патології Ін­ститут НАМНУ, Стоматології та щелепно-лицевої хірургії Ін­ститут НАМНУ, Терапії Національний ін­ститут ім. Л. Малої НАМНУ, Травматології та ортопедії Національний ін­ститут НАМНУ, Урології Ін­ститут НАМНУ, Фармакології та токсикології Ін­ститут НАМНУ, Фтизіатрії і пульмонології Національний ін­ститут ім. Т. Яновського НАМНУ, Хірургії та транс­плантології Національний ін­ститут ім. О. Шалiмова НАМНУ, Ядерної медицини і променевої діагностики Ін­ститут НАМНУ. Низка мед. наук. установ під­порядковується МОЗ України, зокрема Ін­ститут серця, Державний науково-дослідний центр з про­блем гігієни харчува­н­ня, Дитячої кардіології та кардіохірургії Науково-практичний медичний центр, Екс­треної медичної допомоги та медицини ката­строф Український науково-практичний центр, Ендокрин­ної хірургії, транс­плантації ендокрин­них органів і тканин Український науково-практичний центр, Львівський науково-дослідний ін­ститут епідеміології та гігієни, Медико-екологічних про­блем Донбасу та вугільної промисловості Науково-дослідний ін­ститут, Медико-соціальних про­блем інвалідності Український державний науково-дослідний ін­ститут, Медицини транс­порту Український науково-дослідний ін­ститут, Медичної реабілітації та курортології Український науково-дослідний ін­ститут, Наук. центр превентив. токсикології, харч. та хім. без­пеки ім. Л. Медведя (див. Екогігієни і токсикології ін­ститут ім. Л. Медведя), Промислової медицини Український науково-дослідний ін­ститут, Раку Національний ін­ститут, «Укрмедпатент­інформ» Український центр науково-медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи. Збережен­ню та популяризації знань з історії М. сприяють спів­роб. Медицини України Національного музею та Музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина. Забезпече­н­ня інформ., освіт., дослідн. потреб викл. та студентів закладів мед. освіти, науковців у галузі М. та охорони здоровʼя, лікарів здійснює Медична бібліотека України Національна наукова, яка є н.-д. та наук.-метод. центром мережі, що обʼ­єд­нує 607 мед. б-к різних рівнів: 23 обл. наук. мед. б-ки, 37 б-к НДІ, 20 — мед. ВНЗів, 76 — мед. коледжів та 445 — лікув.-профілакт. установ.

Значний внесок у роз­виток М. в Україні після 1991 зробили академіки НАМНУ: М. Андрейчин, Ю. Антипкін, Д. Базика, В. Без­руков, О. Біловол, В. Бондаренко, Г. Бутенко, Ж. Возіанова, Ю. Вороненко, Г. Гайко, М. Головенко, В. Гринь, Д. Заболотний, В. Запорожан, Д. Зербіно, Б. Зіменковський, Ю. Зозуля, В. Казаков, В. Коваленко, С. Комісаренко, В. Кордюм, О. Коркушко, В. Лазоришинець, А. Лобенко, О. Лоскутов, В. Май­дан­ник, В. Мороз, В. Москаленко, О. Никоненко, Є. Педаченко, Л. Пиріг, О. Рєзников, А. М. Романенко, А. Ю. Романенко, А. Руденко, А. Сердюк, І. Трахтенберг, М. Тронько, Ю. Фещенко, П. Фомін, В. Цимбалюк (від 2016 — президент НАМНУ), В. Широбоков, О. Яворовський, чл.-кор. НАМНУ: К. Амосова, С. Арбузова, М. Аряєв, А. Бабанін, В. Бардов, А. Басанець, В. Бебешко, В. Битенський, Р. Богатирьова, В. Бойко, Т. Бухтіарова, Ю. Вдовиченко, Б. Венцківський, З. Веселовська, В. Вечерко, С. Возіанов, О. Волосовець, В. Гаврисюк, М. Гжегоцький, Н. Горовенко, О. Гречаніна, Ю. Губський, Н. Гула, Е. Гюл­лінг, Л. Дзяк, І. Дикан, Ю. Думанський, Д. Дячук, В. Єльський, Г. Жабоєдов, В. Задорожна, Т. Задорожна, М. Захараш, Г. Ігнатенко, В. Камінський, Ю. Караченцев, В. Козявкін, М. Колесник, В. Кресюн, С. Кузнецова, В. Лісовий, М. Лісяний, В. Лупальцов, І. Лурін, В. Маланчук, Б. Маньковський, Л. Маркін, В. Медведь, В. Міхньов, А. Нагорна, В. Нетяженко, М. Ничитайло, Л. Новицька-Усенко, О. Пархоменко, Н. Пасєчнікова, Т. Перцева, М. Пилипенко, М. Поліщук, Н. Полька, М. Про­данчук, В. Саєнко, Н. Семикоз, О. Синяченко, І. Сміян, Ю. Соколов, С. Страфун, Т. Татарчук, Г. Тімен, Б. Тодуров, О. Усенко, Ю. Філіп­пов, Н. Харченко, Л. Харьков, І. Хоменко, В. Чайка, Ю. Чайковський, І. Чекман, В. Черній, В. Чернюк, Є. Шунько.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю