Гігієна

Визначення і загальна характеристика

ГІГІЄ́НА (від грец. ύγετνός — здоровий) — наука, що ви­вчає вплив факторів довкі­л­ля на здоровʼя, праце­здатність і тривалість життя людини та роз­робляє заходи оздоровле­н­ня умов її життя і праці. Г. ви­значає й оцінює фактори ризику для здоровʼя та об­ґрунтовує методи управлі­н­ня ними (режими праці та від­починку, сан. норми і правила, ін. регламенти). За­стосовує як спец. методи (епідеміол. аналіз, сан. обстеже­н­ня та опис, сан.-гіг. екс­пертиза, лаборатор. і природ. екс­перименти), так і запозичені з ін. наук. Нині замість екс­перименту на тваринах широко використовують альтернативні методи, зокрема матем. моделюва­н­ня. Г. тісно повʼязана з природн., сусп. та тех. науками. Напр., для характеристики довкі­л­ля необхідні дані астрономії, географії, геології, геофізики, кліматології, метеорології, океанології, радіології та ін., стану здоровʼя людини та популяції — медицини, біології, демографії тощо. Пита­н­ня охорони здоровʼя тварин досліджує зоогігієна.

Г. — одна з найдавніших наук. Перший етап її роз­витку — емпірич. — започатковано за­провадже­н­ням на основі жит­тєвого досвіду гігієн. заходів з попередже­н­ня інфекц. хвороб, вжива­н­ня без­печної рослин. та тварин. їжі, режиму праці і від­починку тощо. Правила збереже­н­ня здоровʼя від­ображені у писем. памʼятках Київ. Русі, зокрема у трактаті Євпраксії (12 ст.) є вказівки щодо провітрюва­н­ня кімнат, купа­н­ня, харчува­н­ня, статевої Г. У цей період створено низку спец. споруд: акведуків, ка­налізацій, лазень (терм). Бурхливий роз­виток машин. виробництва в кін. 18 ст. зумовив появу великих індустр. центрів та погірше­н­ня сан. умов життя і праці робітників, а також при­скорив роз­виток природн. наук. Ці фактори стали обʼєктивною перед­умовою наук.-екс­перим. періоду Г. Основоположниками її екс­перим. напряму на Зх. були М. Пет­тенкофер, М. Рубнер, К. Флюге, Е. Паркс, З. Флери, А. Пруст, А. Бушард, у Росії — О. Доброславін та Ф. Ерісман, в Україні — В. Суб­ботін. Особливістю роз­витку Г. в Росії та Україні було широке за­стосува­н­ня сан.-статистич. методів. Пере­дові земські сан. лікарі, зокрема О. Корчак-Чепурківський, О. Марзеєв, С. Томилін, М. Тезяков, Є. Яковенко доводили негатив. вплив на здоровʼя бідності, тяжких умов праці, низького рівня сан. культури. 1919 в Україні створено Нар. комісаріат охорони здоровʼя, провід. від­ділом якого був сан.-епідеміологічний. Важливе значе­н­ня для роз­витку Г. за рад. часів мали ухвале­н­ня декрету «Про санітарні органи республіки» (1922), започаткува­н­ня часопису «Профілактична медицина» (1922), створе­н­ня перших СЕС (1928), а також заснува­н­ня низки н.-д. установ, зокрема Укр. ін­ституту робочої медицини (1923, нині Харків. НДІ гігієни праці та професійних захворювань) та його філії у м. Сталіно (1925, нині НДІ мед.-екол. про­блем Донбасу і вугіл. промисловості, Донецьк), Київ. НДІ гігієни праці та профес. захворювань (1928, нині Ін­ститут медицини праці АМНУ), Укр. ін­ституту комунал. гігієни у Харкові (1931, нині Ін­ститут гігієни та мед. екології ім. О. Марзеєва АМНУ, Київ), Львів. сан.-бактеріол. ін­ституту (1940, нині Львів. НДІ епідеміології та гігієни), Криворіз. НДІ гігієни праці та профес. захворювань (1955, нині Укр. НДІ пром. медицини), ВНДІ гігієни та токсикології пестицидів, полімер. матеріалів (1964, нині Ін­ститут екогігієни і токсикології ім. Л. Медведя), Одес. філії НДІ гігієни водного транс­порту (1978, нині Укр. НДІ медицини транс­порту). Важливу роль у становлен­ні системи сан.-епідеміол. на­гляду ві­діграли сан.-гіг. факультети мед. ВНЗів. Серед провід. фахівців — П. Баран­ник, Р. Габович, Є. Гончарук, Л. Громашевський, К. Добровольський, В. Жаботинський, Е. Каган, С. Каган, О. Корчак-Чепурківський, О. Марзеєв, В. Мартинюк, Л. Медведь, В. Навроцький, Г. Шахбазян та ін. Укр. вчені зробили вагомий внесок у роз­виток Г. села, зокрема започаткували такі напрями, як токсикологія пестицидів та без­пека при їх викори­стан­ні, гігієн. нормува­н­ня шкідливих хім. речовин у ґрунті. Їм належить пріоритет у ви­вчен­ні впливу на організм неіонізуючого ви­промінюва­н­ня, важких металів, нерв.-емоц. напруже­н­ня, пере­ривчастої дії шкідливих чин­ників тощо. Нині НДІ та СЕС виконують значний обсяг робіт, повʼязаних з сан.-гіг. екс­пертизою. На під­ставі наук. досягнень в Україні створено сучасне сан. законодавство. Гігієн. нормативи ГДК (граничнод­опустимі концентрації), ГДР (граничнод­опустимі рівні) та ін. регламенти обговорює Комітет з питань гігієн. регламентува­н­ня та затверджує гол. держ. сан. лікар. Від 1953 діє Укр. наук. товариство гігієністів і сан. лікарів. Виходять наук. та наук.-практичні журнали («Довкі­л­ля та здоровʼя», «Український журнал з про­блем медицини праці») та збірники наук. праць.

Досягне­н­ня вчених у галузі Г. ді­стали ви­зна­н­ня: 1997 Держ. премію України у галузі н. і т. присуджено авторам під­ручника «Загальна гігієна» (К., 1995), у 2002 — групі вчених за цикл праць «Важкі метали як небезпечні для людини за­бруднювачі довкі­л­ля України, медико-екологічні дослідже­н­ня, об­ґрунтува­н­ня та досвід впровадже­н­ня профілактичних заходів».

Літ.: Грандо А. Развитие гигиены в Украинской ССР. К., 1975; Габович Р. Д. Гигиена. Москва, 1977; Здравоохранение и медицинская наука в УССР. К., 1987; Общая гигиена: Пропедевтика гигиены. К., 1990; Загальна гігієна. К., 1995.

Ю. І. Кундієв, В. Г. Бардов, А. М. Сердюк

Гігієна військова

Предметом досліджень Г. в. є фактори довкі­л­ля, притаман­ні військ. службі, та їхній вплив на здоровʼя і боє­здатність військовослужбовців. Г. в. науково об­ґрунтовує сан.-гігієнічні вимоги до організації й умов військ. праці, роз­міще­н­ня, харчува­н­ня, водопо­стача­н­ня військ у мирний і воєн­ний час, мед.-тех. вимоги до споруд і техніки та норм жит­тєзабезпече­н­ня в них, а також норми і методи організації сан.-гіг. забезпече­н­ня військ. частин в різноманіт. умовах.

Значну увагу про­блемі здоровʼя та фіз. сили воїнів приділяли здавна. У Стародав. Римі організовано мед. службу, в армії створ. військ. шпиталі. В епоху середньовіч­чя перші спроби забезпече­н­ня мед. обслуговува­н­ня військ зроблено в Іспанії, Франції і Рим. імперії. Зі створе­н­ням на­йманих армій, які замінили феод. ополче­н­ня, введено посаду військ. лікаря, який, крім викона­н­ня лікар. обовʼязків, здійснював сан. на­гляд за табір. стоянками, водопо­стача­н­ням і харчува­н­ням військ. Згодом встановлено пряму залежність між сан. станом військ і захворюваністю військовослужбовців. У Запороз. Січі допомогу хворим надавали засобами та за правилами нар. медицини тих часів. Гол. лікув. закладом козаків був шпиталь у Трахтемирів. монастирі. У Росії 1615 введено посаду полкового лікаря. 1716 уставом Петра І за­проваджено посади штаб-лікаря в дивізії, лікаря в полку, цирульника в роті. 1786 опубліковано 1-е рос. керівництво з Г. в. А. Бахерахта, в якому сформульовано осн. вимоги до умов життя військовослужбовців. Належну увагу цій про­блемі приділяв О. Суворов, який із 7-ми умов пере­моги, пере­рахованих у «Науці пере­магати», 3 повʼязував з особи­стою гігієною солдатів (чистота, здоровʼя, охайність). Одним із засн. Г. в. як самост. науки вважають проф. Моск. університету М. Мудрова (1776–1831). В Україні діяльністю у галузі Г. в. за­ймався О. Корчак-Чепурківський, зокрема він керував мед.-сан. частиною Пд.-Зх. фронту, а 1918 очолив мед. факультет Укр. нар. університету в Києві. Під час воєн. дій 1918–20 осн. увагу гігієністи спрямували на боротьбу з кишк. інфекціями та паразитар. тифами. Згодом у звʼязку з роз­витком мотомеханіз. і бронетанк. військ, артилерії й авіації увагу зосереджено на фізіології і гігієні військ. праці. У Військ.-мед. академії в Ленін­граді (нині С.-Петербург), психофізіол. і гігієн. лаб. військ. округів виконано великий обсяг робіт із ви­вче­н­ня енергозатрат при різних видах військ. діяльності. Під час 2-ї світової війни ви­значено осн. заходи з гігієн. забезпече­н­ня військ: своєчасна і правильна організація сан. роз­відки; сан. на­гляд за роз­міще­н­ням військ на бо­йових позиціях і в р-нах від­починку; щоден­ний контроль викона­н­ня вимог особистої гігієни; сан. на­гляд за станом одягу і взу­т­тя з метою попередже­н­ня захворювань шкіри і завошивленості; мед. контроль якості харчува­н­ня; сан. на­гляд за водопо­стача­н­ням; участь у сан. очищен­ні поля бою. За­стосува­н­ня бо­йових отруй. речовин у 1-й та атом. зброї у 2-й світ. війнах ви­значило додатк. вимоги до Г. в., зумовлені необхідністю ви­вче­н­ня умов і роз­робле­н­ня гігієн. норм праці в протигазах і захисному одязі, об­ґрунтува­н­ня сан.-гіг. норм до сховищ, роз­робле­н­ня норм по­стача­н­ня чистого повітря людям у захисних спорудах за наявності чи від­сутності вентиляц. установок, забезпече­н­ня можливості своєчас. індикації отруй. і радіо­актив. речовин у воді і продуктах харчува­н­ня, роз­робле­н­ня методів захисту і засобів знезараже­н­ня води і харч. продуктів.

Основні зав­да­н­ня Г. в. у мирний час: ви­вче­н­ня умов праці (бо­йової під­готовки) і побуту у військах різних родів, роз­робле­н­ня гігієнічно об­ґрунтованих пропозицій з раціоналізації праці і від­починку у військах, виявле­н­ня й усуне­н­ня факторів, які негативно впливають на здоровʼя і боє­здатність військ, мед. контроль за харчува­н­ням, водопо­стача­н­ням військ і сан. очище­н­ням територій, зайнятих військами, гігієн. вихова­н­ня солдатів і офіцерів. Нині в Україні ці зав­да­н­ня набули важливого значе­н­ня у звʼязку з участю військовослужбовців у миротвор. операціях.

Літ.: Мудров М. Я. О пользе и предметах воен­ной гигиены или науки сохранять здоровье воен­нослужащих. Москва, 1826; Опыт Советской медицины в Великой Отечествен­ной войне 1941– 1945 гг. Т. 33. Москва, 1955; Кошелев Н. Ф. Общая и воен­ная гигиена. Ленин­град, 1978; Беляков В. Д., Жук Е. Г. Воен­ная гигиена и эпидемиология. Москва, 1988.

В. В. Вороненко

Гігієна дітей і під­літків

Обʼєктом ви­вче­н­ня Г. д. і п. є чин­ники, що су­проводжують дитину, предметом — зміни в її функціональному стані і здоровʼї під впливом умов жит­тєдіяльності. Актуальність про­блем Г. д. і п. зумовлена значною кількістю населе­н­ня цих вікових категорій, а також формува­н­ням у дит. віці низки захворювань дорослих. Серед осн. напрямів Г. д. і п. — оцінка довкі­л­ля та умов на­вча­н­ня, вихова­н­ня і стан здоровʼя, забезпече­н­ня сан.-епідеміол. благополуч­чя дітей; гігієн. аспекти впливу процесів на­вча­н­ня і вихова­н­ня дітей до­шкільного та шкільного віку в умовах реформува­н­ня і модернізації освіти; гігієна фіз. вихова­н­ня і спорту; гігієна профес. на­вча­н­ня та психофізіол. аспекти професій; гігієн. забезпече­н­ня оздоровле­н­ня і від­починку дітей та під­літків; про­блеми організації рац. харчува­н­ня і мед. забезпече­н­ня дит. колективів; гігієн., мед.-соц. та психол.-пед. аспекти формува­н­ня здорового способу життя дітей. Започаткували Г. д. і п. О. Доброславін та Ф. Ерісман. Становле­н­ня її в Україні повʼязане з роз­витком шкільної освіти. Парафіяльні школи та ін. навч. заклади водночас з на­да­н­ням основ знань пропагували здоровий спосіб життя, формували гігієн. навички від­повід­но до досягнень медицини. Земські лікарі працювали над поліпше­н­ням сан. стану земських і церк.-приходських початк. шкіл, вирішували пита­н­ня організації і будівництва земських шкіл, дит. ясел (пере­важно сезон­них), будинків соц. при­значе­н­ня (притулків), проводили мед. огляд школярів, протиепідем. заходи, узагальнювали статистичні дані. Важливе значе­н­ня для роз­витку Г. д. і п. мало створе­н­ня Ін­ститутів охорони материнства і дитинства у Харкові (1922, нині Ін­ститут охорони здоровʼя дітей та під­літків АМНУ), Києві (1929, нині Ін­ститут педіатрії, акушерства та гін­екології АМНУ) та Львові (1940, нині Ін­ститут спадк. патології АМНУ), а також від­ділу шкільної гігієни (1949) Укр. ін­ституту комунал. гігієни. Нині про­блеми Г. д. і п. ви­вчають також фахівці мед. ВНЗів, зокрема Нац. мед. університету ім. О. Богомольця (Київ), Дні­проп. мед. академії, Львів. мед. університету ім. Д. Галицького, а також центральної, міських та обл. СЕС МОЗ України. Учасники європ. конф. «Майбутнє для наших дітей» (Будапешт, 2004) прийняли спец. декларацію та рекомендували всім країнам роз­робити нац. плани дій «Довкі­л­ля і здоровʼя дітей», мета яких — нейтралізація шкідливих для здоровʼя дітей факторів довкі­л­ля.

Літ.: Марзеев А. Н. Во­просы школьной гигиены и санитарии на Украине // ГиС. 1952. № 8; Большакова М. Д. Гигиена детей и подростков. Москва, 1966; Калюжная Р. А. Школьная медицина. Москва, 1975; Громбах С. М. Охрана здоровья детей: Сб. тр. Москва, 1979. Вып. 7; Подоляк-Шумило Н. Г., По­знанський С. С. Шкільна гігієна: Навч. посіб. К., 1981.

Н. С. Полька

Гігієна комунальна

Обʼєктом ви­вче­н­ня Г. к. є населені пункти, предметом — обʼєктивні закономірності впливу виробничої та побутової діяльності людини на довкі­л­ля і стан здоровʼя населе­н­ня з урахува­н­ням від­далених наслідків. На основі ви­вче­н­ня чин­ників довкі­л­ля та встановле­н­ня закономірностей формува­н­ня антропоген. навантаже­н­ня на населе­н­ня і ви­значе­н­ня небезпеки оцінки ризиків для здоровʼя Г. к. роз­робляє гігієн. нормативи, сан. норми і правила та заходи щодо забезпече­н­ня сприятливих для жит­тєдіяльності населе­н­ня умов. Упровадже­н­ня наук. досягнень Г. к. у практику здійснює комунальна санітарія.

Основні роз­діли Г. к.: гігієна води та водопо­стача­н­ня населених пунктів (об­ґрунтовує гігієн. нормативи якості води для госп.-питного водопо­стача­н­ня, вирішує пита­н­ня вибору джерел та схем водопо­стача­н­ня, роз­робляє методи обробле­н­ня води, гігієн. вимоги щодо роз­ташува­н­ня, облаштува­н­ня й екс­плуатації водо­провід­них споруд і мереж); сан. охорона водних обʼєктів (ви­значає якість води з метою їхнього викори­ста­н­ня як джерел централіз. госп.-питного водопо­стача­н­ня чи для рекреації, ви­вчає джерела за­брудне­н­ня водних обʼєктів та його вплив на здоровʼя людей, об­ґрунтовує ГДК хім. і біол. за­бруднювачів водних обʼєктів, встановлює умови ски­да­н­ня стічних вод у водні обʼєкти, які б не обмежували користува­н­ня водо­ймами, роз­робляє схеми ка­налізува­н­ня насел. пунктів і обʼєктів, роз­ташованих окремо); сан. охорона ґрунту й очище­н­ня насел. місць (ви­вчає джерела та умови за­брудне­н­ня ґрунтів хім. і біол. речовинами, об­ґрунтовує гранично допустимі їх концентрації, досліджує міграцію за­бруднень у приземний шар атмо­сфери, накопиче­н­ня шкідливих речовин у продуктах рослин. походже­н­ня, формулює сан. вимоги до очище­н­ня насел. пунктів з метою створе­н­ня в них здорових умов життя); сан. охорона атмо­сфер. повітря (ви­вчає джерела за­бруднень атмо­сфери й умови, які впливають на інтенсивність і від­стань їх пошире­н­ня, об­ґрунтовує концентрації атмо­сфер. за­бруднень, не­шкідливі для здоровʼя населе­н­ня і сан.-побут. умов прожива­н­ня, ви­значає гігієн. вимоги щодо роз­ташува­н­ня й екс­плуатації нар.-госп. обʼєктів, які є джерелами за­брудне­н­ня атмо­сфери); гігієна житл. і громад. будівель та споруд (ви­значає оптимал. умови внутр. середовища будинків і споруд житл.-цивіл. при­значе­н­ня, ви­вчає значе­н­ня архітектурно-планувал. рішень, інж. обладна­н­ня, оздобле­н­ня та об­ґрунтовує режим їхньої екс­плуатації для забезпече­н­ня гігієн. умов внутр. середовища приміщень); гігієна планува­н­ня насел. місць (ви­вчає оздоровче значе­н­ня природно-клімат. факторів і їхню роль у створен­ні сприятливих умов прожива­н­ня населе­н­ня, формулює гігієн. вимоги до містобудува­н­ня з урахува­н­ням можливості не­сприятливого впливу на населе­н­ня комплексу антропоген. чин­ників).

На сучасному етапі соц.-економічного роз­витку України, крім за­значених, Г. к. вирішує низку нових зав­дань, зокрема здійснює сан.-гігієнічний моніторинг, ви­значає ризик для здоровʼя населе­н­ня окремих факторів та джерел за­брудне­н­ня, оцінює стан обʼєктів довкі­л­ля й умови прожива­н­ня з урахува­н­ням ризиків усього спектра очікуваних ефектів (канцероген­них, алерген­них, генет. тощо), здійснює держ. сан. на­гляд (запобіж. і поточний) за проведе­н­ням сан.-протиепідем. заходів і дотрима­н­ням мін-вами, ві­домствами, під­приємствами різних форм власності, посадовими особами й окремими громадянами правил і норм.

Становле­н­ня Г. к. повʼязане з наук. діяльністю Р. Бабаянца, Ф. Кроткова, О. Мінха, О. Рязанова, О. Марзеєва, Г. Сидоренка, С. Черкинського, Р. Габовича, Є. Гончарука, Д. Калюжного, Н. Квітницької та ін. Укр. гігієністи започаткували ви­вче­н­ня негатив. впливу фіз. факторів, іонізуючого та неіонізуючого ви­промінювань, канцерогенів, хім. алергенів, значний внесок зробили в роз­виток про­блеми гігієн. нормува­н­ня шкідливих факторів довкі­л­ля. Нині провід. наук. установою у галузі Г. к. є Ін­ститут гігієни та мед. екології ім. О. Марзеєва АМНУ. Активно про­блеми Г. к. ви­вчають також науковці кафедр Г. к. та заг. гігієни Нац. мед. університету ім. О. Богомольця та ін. мед. ВНЗів.

Літ.: Марзеев А. Н. Ком­мунальная гигиена. Москва, 1951; Гигиена: Учеб. Москва, 2001; Комунальна гігієна. К., 2003; Даценко І. І., Габович Р. Д. Профілактична медицина. К., 2004.

А. М. Сердюк, В. Г. Бардов

Гігієна праці

Мета Г. п. — забезпече­н­ня умов праці, які сприяють збережен­ню і зміцнен­ню здоровʼя, збільшен­ню терміну праце­здатності працівників. Зав­да­н­ня Г. п. полягають у ви­вчен­ні особливостей труд. процесу і вироб. середовища та їхнього впливу на організм людини, а також у роз­роблен­ні і впроваджен­ні заходів охорони здоровʼя працівників в умовах виробництва. Г. п. досліджує фізіол. зміни в організмі під час праці та від­починку, характер і механізми ізольованого і комбінованого впливів на організм людини фіз., хім., біол. і психофізіол. чин­ників з урахува­н­ням як без­посередніх, так і можливих від­далених ефектів (канцеро-, атеро-, мутаген­ного, ембріо-, гонадотоксичного, при­скореного старі­н­ня тощо); аналізує стан індивід. і популяц. здоровʼя; ви­вчає праце­здатність і закономірності захворюваності різних груп працівників. Важливого значе­н­ня виріше­н­ня цих зав­дань набуло на сучас. етапі НТП. Предмет Г. п. багато­гран­ний. На пром. обʼєктах, зокрема вугіл., металург., хім. пром-стей, цемент. та ін. заводах, буд-ві, особливу увагу приділяють вироб. процесам, що су­проводжуються виділе­н­ням у робочу зону великої кількості тепла, вологи, пилу, отруй. газів і парів, надмір. шумом, вібрацією, виникне­н­ням радіо­актив. ви­промінюва­н­ня тощо. За умов с.-г. діяльності враховують клімат. фактори, сезон­ність робіт, можливість пере­дачі збудників деяких інфекц. хвороб та гельмінтозів від тварин людям, небезпеку отрує­н­ня пестицидами, мінер. добривами, стимуляторами росту рослин тощо. Г. п. роз­робляє гігієн. нормативи і сан. правила для окремих галузей виробництва. Вони перед­бачають від­повід­ність гігієн. вимогам планува­н­ня території та технологій виробництва, утрима­н­ня вироб. приміщень і споруд тощо. Г. п. об­ґрунтовує також конкретні оздоровчі заходи від­повід­но до умов праці в різних галузях виробництва, доцільність за­провадже­н­ня скороченого робочого дня за умов шкідливої праці, засобів посиле­н­ня опірності організму (спец. харчува­н­ня) тощо. У звʼязку з впровадже­н­ням у сучасне пром. і с.-г. виробництво компʼютер. техніки актуал. стала про­блема гігієни і фізіології праці операторів ЕОМ з візуал. дис­плей. терміналами.

Перші ві­домості про вплив шкідливих умов праці на здоровʼя наведено у працях грец. та рим. філософів і письмен­ників Гіп­пократа, Аристотеля, Ювенала, К. Ґалена. У 16–17 ст. Парацельс, Агрікола, Пане, Штокгаузен описали окремі хвороби, зумовлені дією шкідливих чин­ників на осіб, які за­ймалися певним ремеслом. Системне висвітле­н­ня цих питань вперше здійснив італій. лікар Б. Рамац­ціні у праці «De Morbis ortificum diatriba» («Роз­думи про хворобу ремісників», 1700). Основи Г. п. у Росії заклали у 2-й пол. 19 ст. О. Дементьєв, Ф. Ерісман, Д. Нікольський та ін. В Україні пита­н­ня Г. п. ви­вчали В. Святловський (Харків) та М. Тезяков (Херсонщина), зокрема вони описали тяжкі і небезпечні умови на пром. та с.-г. виробництвах, а також на буд-ві. 1923 Е. Каган заснував у Харкові перший в Україні Ін­ститут робочої медицини. У 1940– 70-х рр. вагомий внесок у роз­виток Г. п. зробили М. Вітте, Й. Ерман, Л. Медвідь, В. Навроцький, Г. Шахбазян.

Літ.: Навроцкий В. К. Гигиена труда. Москва, 1974; Трахтенберг І. М. Гігієна ро­зумової праці. К., 1977; Гигиена труда в сельскохозяйствен­ном производстве. Москва, 1981; Гігієна праці. К., 2000; Кундиев Ю. И. Медицина труда — пятидесятилетний опыт. К., 2002.

Ю. І. Кундієв, О. П. Яворовський

Гігієна радіаційна

На від­міну від ін. роз­ділів гігієнічної науки, Г. р. є монофакторною. Предметом її досліджень є доза — кількість по­глинутої тілом чи його певною частиною енергії іонізуючого ви­промінюва­н­ня. Вона ви­вчає як реально існуюче, так і потенційно можливе опроміне­н­ня. Осн. роз­діли: радіобіо­логія та радіац. епідеміологія (ви­вче­н­ня шляхом екс­перименту на тваринах біол. ефектів та за допомогою епідеміол. дослідж. наслідків для здоровʼя людини опроміне­н­ня (залежно від рівнів), виявле­н­ня особливостей прояву цих наслідків тощо); радіо­екологія, радіац. моніторинг та дозиметрія (зʼясува­н­ня закономірностей поведінки радіонуклідів у довкіл­лі, рівнів опроміне­н­ня людини, закономірностей їх формува­н­ня тощо); наук. об­ґрунтува­н­ня гігієн. нормативів та регламентів, зокрема рівнів прийнятного та допустимого опроміне­н­ня, сан.-організац. захисних заходів та шляхів їх реалізації. З від­кри­т­тям рентґенів. променів та радіо­активності деяких природ. мінералів виникла необхідність захисту організму людини від можливої шкоди. Ці ефекти мають пороговий та детермінований характер, а складність негатив. наслідків опроміне­н­ня пропорційна дозі. При цьому ін. характеристики джерела опроміне­н­ня (природне чи штучне походже­н­ня, зовн. чи внутр. роз­ташува­н­ня по від­ношен­ню до тіла людини, хім. склад тощо) значе­н­ня не мають. Згодом встановлено, що внаслідок дії доз, нижчих від порогів детермінованих негатив. ефектів, також виникають стохастичні шкідливі для здоровʼя біол. ефекти (ракові, спадк. захворюва­н­ня тощо). Від­сутність порога негатив. дії джерел іонізуючого ви­промінюва­н­ня зумовила необхідність за­провадже­н­ня концепції прийнятного ризику при об­ґрунтуван­ні гігієн. нормативів. 1928 створ. Між­нар. комісію з радіол. захисту, метою діяльності якої є роз­робле­н­ня концептуал. основ, принципів та рекомендацій з радіац. без­пеки та протирадіац. захисту від­повід­но до остан­ніх досягнень. Її рекомендації широко використовують ін. між­нар. організації (МАГАТЕ, ВООЗ та ін.) і країни, населе­н­ня яких потребує захисту від опроміне­н­ня. Осн. держ. документом, що встановлює систему радіац.-гігієн. регламентів для забезпече­н­ня прийнятних та допустимих рівнів опроміне­н­ня як для окремої людини, так і для су­спільства в цілому, є Норми радіац. без­пеки України (1996). Основою об­ґрунтува­н­ня радіац.-гігієн. регламентів є концепція збитку — поня­т­тя, яке використовують для оцінки сукуп. втрат: екон., соц.-психол., шкоди для здоровʼя та ін.

У 1950-х рр. вина­йде­н­ня ядер. зброї зумовило необхідність контролю за опроміне­н­ням людей, за­провадже­н­ня нормативів та вимог до радіац. без­пеки обладна­н­ня. 1957 в Україні створено мережу радіол. лаб. (пере­важно в структурі ін­ститутів гігієн. профілю). Осн. напрями їхньої діяльності полягали в організації без­печного викори­ста­н­ня джерел іонізуючого ви­промінюва­н­ня в усіх сферах діяльності людини і, перш за все, в медицині, ви­вчен­ні радіац. ситуації в Україні та рівнів за­брудне­н­ня її штуч. радіонуклідами, виявлен­ні особливостей надходже­н­ня цих радіонуклідів в організм людини у різних регіонах, оцінці доз опроміне­н­ня, про­гнозі їх накопиче­н­ня та об­ґрунтуван­ні заходів захисту. 1986 лаб. Г. р. НДІ заг. та комунал. гігієни (нині Ін­ститут гігієни та мед. екології АМНУ) започаткувала ви­вче­н­ня рівнів опроміне­н­ня населе­н­ня природ. радіо­актив. газом радоном-222. У 1986 після аварії на ЧАЕС засн. Всесоюз. наук. центр радіац. медицини АМН СРСР (нині Наук. центр радіац. медицини АМНУ, Київ).

Літ.: Процедура оптимізації прямих контрзаходів на пізній фазі радіаційної аварії: Ін­структивно-методичні вказівки. К., 1999; Основні санітарні правила забезпече­н­ня радіаційної без­пеки України // Офіц. вісн. України. 2005. № 23.

А. М. Сердюк, І. П. Лось

Гігієна харчува­н­ня

Основними зав­да­н­нями Г. х. є ви­вче­н­ня фізіологічних потреб і роз­робле­н­ня кількісних і якісних нормативів харчува­н­ня різних груп населе­н­ня залежно від умов праці, побуту, віку, статі, клімату; об­ґрунтува­н­ня раціонів харчува­н­ня окремих груп населе­н­ня; зʼясува­н­ня причин роз­витку і пошире­н­ня аліментар. захворювань та роз­робле­н­ня заходів їх профілактики, а також раціонів лікув. і лікув.-профілакт. харчува­н­ня; встановле­н­ня харч. та біол. цін­ності нових продуктів харчува­н­ня; забезпече­н­ня сан. якості харч. продуктів, впровадже­н­ня засобів їхнього захисту від дії шкідливих чин­ників.

Витоки Г. х. сягають глибокої давнини. Ще Гіп­пократ від­значив залежність кількості необхідної їжі від кон­ституції, віку, пори року, місцевості, інтенсивності праці, а також доводив, що лікува­н­ня різних хвороб має зводитись до врегулюва­н­ня дієти, оскільки харч. речовини повин­ні бути лікув. засобом і навпаки, та закликав дотримуватися помірності в їжі. Авіцен­на, крім низки цікавих думок про травле­н­ня, режим та особливості харчува­н­ня людей різного віку залежно від роду занять, стану здоровʼя, клімату, звичок, об­ґрунтував харч. і біол. оцінки та методи дослідж. якості мʼяса, молока, яєць, фруктів, напоїв та ін. продуктів. Окремі властивості харч. продуктів, способи їх виготовле­н­ня, зберіга­н­ня та ін. викладено в пораднику з веде­н­ня господарства «Домо­строй», складеному в серед. 16 ст. Сильве­стром. Роз­витку Г. х. в Росії та Україні сприяла діяльність нім. хіміка Ю. Лібіґа — основоположника біо­хімії харчува­н­ня і хімії їжі. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. активізувалося дослідж. про­блем харч. хімії та фізіології травле­н­ня; започатковано ви­вче­н­ня обміну речовин і енергії в організмі у звʼязку з кількісним і якісним станом харчува­н­ня, ролі окремих мінер. речовин, вітамінів; закладено основи роз­витку сан. мікробіо­логії та гельмінтології. У повоєн­ні роки пере­важали дослідж. питань харчува­н­ня людини біо­хім. напряму (М. Коломійцева, К. Петровський, А. Покровський, Б. Смолянський). Про­блеми Г. х. у 1930– 90-і рр. ви­вчали фахівці Укр. НДІ харчува­н­ня (Київ), нині їх досліджують спів­роб. каф. мед. ВНЗів та НДІ гігієн. профілю. Серед видат. науковців — М. Губергріц, Б. Ґольдштейн, О. Данилевський, І. Скворцов, Р. Салганик, В. Суб­ботін, М. Шатерников, Г. Фольборт, А. Якобій. На сучас. етапі актуал. є встановле­н­ня норм за­брудне­н­ня харч. продуктів солями важких металів, пестицидами, мікроорганізмами, бактеріал. і грибк. токсинами, нітрозосполуками, радіонуклідами; створе­н­ня харч. продуктів і добавок радіозахисної, імуностимулюючої, антиокси­дант. дій; об­ґрунтува­н­ня референт. раціону для нормува­н­ня ксенобіо­тиків у харч. продуктах; організація профілактики залізодефіцит. станів у молодих жінок, аліментар. профілактики найпоширеніших захворювань (ожирі­н­ня, цукр. діабет, онкол. хвороби, остеопороз, гіповітамінози та гіпомікро­елементози); роз­робле­н­ня рецептури та технологій виробництва продуктів харчува­н­ня з лікув.-профілакт. властивостями.

Літ.: Барченко И. П. Очерки истории отечествен­ной гигиенической науки о питании. К., 1973; Гігієна харчува­н­ня з основами нутриціології. К., 1999; Ялкут С. И., Ци­приян В. И. Профилактическое питание в онкологии. Москва, 2002.

В. І. Ци­пріян, В. Н. Корзун

Завантажити статтю