Гігієна
ГІГІЄ́НА (від грец. ύγετνός — здоровий) — наука, що вивчає вплив факторів довкілля на здоровʼя, працездатність і тривалість життя людини та розробляє заходи оздоровлення умов її життя і праці. Гігієна визначає й оцінює фактори ризику для здоровʼя та обґрунтовує методи управління ними (режими праці та відпочинку, санітарні норми і правила, інші регламенти). Застосовує як спеціальні методи (епідеміологічний аналіз, санітарне обстеження та опис, санітарно-гігієнічна експертиза, лабораторні і природні експерименти), так і запозичені з інших наук. Нині замість експерименту на тваринах широко використовують альтернативні методи, зокрема математичне моделювання. Гігієна тісно повʼязана з природничими, суспільними та технічними науками. Напр., для характеристики довкілля необхідні дані астрономії, географії, геології, геофізики, кліматології, метеорології, океанології, радіології та ін., стану здоровʼя людини та популяції — медицини, біології, демографії тощо. Питання охорони здоровʼя тварин досліджує зоогігієна.
Гігієна — одна з найдавніших наук. Перший етап її розвитку — емпіричний — започатковано запровадженням на основі життєвого досвіду гігієнічних заходів з попередження інфекційних хвороб, вживання безпечної рослинної та тваринної їжі, режиму праці і відпочинку тощо. Правила збереження здоровʼя відображені у писемних памʼятках Київ. Русі, зокрема у трактаті Євпраксії (12 ст.) є вказівки щодо провітрювання кімнат, купання, харчування, статевої гігієни. У цей період створено низку спеціальних споруд: акведуків, каналізацій, лазень (терм). Бурхливий розвиток машинного виробництва в кін. 18 ст. зумовив появу великих індустріальних центрів та погіршення санітарних умов життя і праці робітників, а також прискорив розвиток природничих наук. Ці фактори стали обʼєктивною передумовою науково-експериментального періоду гігієни. Основоположниками її експериментального напряму на Зх. були М. Петтенкофер, М. Рубнер, К. Флюге, Е. Паркс, З. Флери, А. Пруст, А. Бушард, у Росії — О. Доброславін та Ф. Ерісман, в Україні — В. Субботін. Особливістю розвитку гігієни в Росії та Україні було широке застосування санітарно-статистичних методів. Передові земські санітарні лікарі, зокрема О. Корчак-Чепурківський, О. Марзеєв, С. Томилін, М. Тезяков, Є. Яковенко доводили негативний вплив на здоровʼя бідності, тяжких умов праці, низького рівня санітарної культури. 1919 в Україні створено Народний комісаріат охорони здоровʼя, провідним відділом якого був санітарно-епідеміологічний. Важливе значення для розвитку гігієни за рад. часів мали ухвалення декрету «Про санітарні органи республіки» (1922), започаткування часопису «Профілактична медицина» (1922), створення перших СЕС (1928), а також заснування низки науково-дослідних установ, зокрема Українського інституту робочої медицини (1923, нині Харків. НДІ гігієни праці та професійних захворювань) та його філії у м. Сталіно (1925, нині НДІ медико-екологічних проблем Донбасу і вугільної промисловості, Донецьк), Київського НДІ гігієни праці та професійних захворювань (1928, нині Інститут медицини праці АМНУ), Українського інституту комунальної гігієни у Харкові (1931, нині Інститут гігієни та медичної екології ім. О. Марзеєва АМНУ, Київ), Львівського санітарно-бактеріологічного інституту (1940, нині Львів. НДІ епідеміології та гігієни), Криворізького НДІ гігієни праці та професійних захворювань (1955, нині Український НДІ промислової медицини), ВНДІ гігієни та токсикології пестицидів, полімерних матеріалів (1964, нині Інститут екогігієни і токсикології ім. Л. Медведя), Одеської філії НДІ гігієни водного транспорту (1978, нині Український НДІ медицини транспорту). Важливу роль у становленні системи санітарно-епідеміологічного нагляду відіграли санітарно-гігієнічні факультети медичних ВНЗів. Серед провідних фахівців — П. Баранник, Р. Габович, Є. Гончарук, Л. Громашевський, К. Добровольський, В. Жаботинський, Е. Каган, С. Каган, О. Корчак-Чепурківський, О. Марзеєв, В. Мартинюк, Л. Медведь, В. Навроцький, Г. Шахбазян та ін. Українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток гігієни села, зокрема започаткували такі напрями, як токсикологія пестицидів та безпека при їх використанні, гігієнічне нормування шкідливих хімічних речовин у ґрунті. Їм належить пріоритет у вивченні впливу на організм неіонізуючого випромінювання, важких металів, нервово-емоційного напруження, переривчастої дії шкідливих чинників тощо. Нині НДІ та СЕС виконують значний обсяг робіт, повʼязаних з санітарно-гігієнічною експертизою. На підставі наукових досягнень в Україні створено сучасне санітарне законодавство. Гігієнічні нормативи ГДК (граничнодопустимі концентрації), ГДР (граничнодопустимі рівні) та інші регламенти обговорює Комітет з питань гігієнічного регламентування та затверджує головний державний санітарний лікар. Від 1953 діє Українське наукове товариство гігієністів і санітарних лікарів. Виходять наукові та науково-практичні журнали («Довкілля та здоровʼя», «Український журнал з проблем медицини праці») та збірники наукових праць.
Досягнення вчених у галузі гігієни дістали визнання: 1997 Державну премію України у галузі науки і техніки присуджено авторам підручника «Загальна гігієна» (К., 1995), у 2002 — групі вчених за цикл праць «Важкі метали як небезпечні для людини забруднювачі довкілля України, медико-екологічні дослідження, обґрунтування та досвід впровадження профілактичних заходів».
Гігієна військова
Предметом досліджень Г. в. є фактори довкілля, притаманні військової службі, та їхній вплив на здоровʼя і боєздатність військовослужбовців. Г. в. науково обґрунтовує санітарно-гігієнічні вимоги до організації й умов військової праці, розміщення, харчування, водопостачання військ у мирний і воєнний час, медико-технічні вимоги до споруд і техніки та норм життєзабезпечення в них, а також норми і методи організації санітарно-гігієнічного забезпечення військових частин в різноманітних умовах.
Значну увагу проблемі здоровʼя та фізичної сили воїнів приділяли здавна. У Стародавньому Римі організовано медичну службу, в армії створено військові шпиталі. В епоху середньовіччя перші спроби забезпечення медичного обслуговування військ зроблено в Іспанії, Франції і Римській імперії. Зі створенням найманих армій, які замінили феодальні ополчення, введено посаду військового лікаря, який, крім виконання лікарських обовʼязків, здійснював санітарний нагляд за табірними стоянками, водопостачанням і харчуванням військ. Згодом встановлено пряму залежність між санітарним станом військ і захворюваністю військовослужбовців. У Запорізькій Січі допомогу хворим надавали засобами та за правилами народної медицини тих часів. Головним лікувальним закладом козаків був шпиталь у Трахтемирівському монастирі. У Росії 1615 введено посаду полкового лікаря. 1716 уставом Петра І запроваджено посади штаб-лікаря в дивізії, лікаря в полку, цирульника в роті. 1786 опубліковано 1-е російське керівництво з Г. в. А. Бахерахта, в якому сформульовано основні вимоги до умов життя військовослужбовців. Належну увагу цій проблемі приділяв О. Суворов, який із 7-ми умов перемоги, перерахованих у «Науці перемагати», 3 повʼязував з особистою гігієною солдатів (чистота, здоровʼя, охайність). Одним із засновників Г. в. як самостійної науки вважають професора Московського університету М. Мудрова (1776–1831). В Україні діяльністю у галузі Г. в. займався О. Корчак-Чепурківський, зокрема він керував медико-санітарною частиною Південно-Західного фронту, а 1918 очолив медичний факультет Українського народного університету в Києві. Під час воєнних дій 1918–20 основну увагу гігієністи спрямували на боротьбу з кишковими інфекціями та паразитарними тифами. Згодом у звʼязку з розвитком мотомеханізованих і бронетанкових військ, артилерії й авіації увагу зосереджено на фізіології і гігієні військової праці. У Військово-медичній академії в Ленінграді (нині С.-Петербург), психофізіологічних і гігієнічних лабораторіях військових округів виконано великий обсяг робіт із вивчення енергозатрат при різних видах військової діяльності. Під час 2-ї світової війни визначено основні заходи з гігієнічного забезпечення військ: своєчасна і правильна організація санітарної розвідки; санітарний нагляд за розміщенням військ на бойових позиціях і в р-нах відпочинку; щоденний контроль виконання вимог особистої гігієни; санітарний нагляд за станом одягу і взуття з метою попередження захворювань шкіри і завошивленості; медичний контроль якості харчування; санітарний нагляд за водопостачанням; участь у санітарному очищенні поля бою. Застосування бойових отруйних речовин у 1-й та атомної зброї у 2-й світових війнах визначило додаткові вимоги до Г. в., зумовлені необхідністю вивчення умов і розроблення гігієнічних норм праці в протигазах і захисному одязі, обґрунтування санітарно-гігієнічних норм до сховищ, розроблення норм постачання чистого повітря людям у захисних спорудах за наявності чи відсутності вентиляційних установок, забезпечення можливості своєчасної індикації отруйних і радіоактивних речовин у воді і продуктах харчування, розроблення методів захисту і засобів знезараження води і харчових продуктів.
Основні завдання Г. в. у мирний час: вивчення умов праці (бойової підготовки) і побуту у військах різних родів, розроблення гігієнічно обґрунтованих пропозицій з раціоналізації праці і відпочинку у військах, виявлення й усунення факторів, які негативно впливають на здоровʼя і боєздатність військ, медичний контроль за харчуванням, водопостачанням військ і санітарним очищенням територій, зайнятих військами, гігієнічне виховання солдатів і офіцерів. Нині в Україні ці завдання набули важливого значення у звʼязку з участю військовослужбовців у миротворчих операціях.
В. В. Вороненко
Гігієна дітей і підлітків
Обʼєктом вивчення Г. д. і п. є чинники, що супроводжують дитину, предметом — зміни в її функціональному стані і здоровʼї під впливом умов життєдіяльності. Актуальність проблем Г. д. і п. зумовлена значною кількістю населення цих вікових категорій, а також формуванням у дитячому віці низки захворювань дорослих. Серед основних напрямів Г. д. і п. — оцінка довкілля та умов навчання, виховання і стан здоровʼя, забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя дітей; гігієнічні аспекти впливу процесів навчання і виховання дітей дошкільного та шкільного віку в умовах реформування і модернізації освіти; гігієна фізичного виховання і спорту; гігієна професійного навчання та психофізіологічні аспекти професій; гігієнічне забезпечення оздоровлення і відпочинку дітей та підлітків; проблеми організації раціонального харчування і медичного забезпечення дитячих колективів; гігієнічні, медико-соціальні та психолого-педагогічні аспекти формування здорового способу життя дітей. Започаткували Г. д. і п. О. Доброславін та Ф. Ерісман. Становлення її в Україні повʼязане з розвитком шкільної освіти. Парафіяльні школи та інші навчальні заклади водночас з наданням основ знань пропагували здоровий спосіб життя, формували гігієнічні навички відповідно до досягнень медицини. Земські лікарі працювали над поліпшенням санітарного стану земських і церковно-приходських початкових шкіл, вирішували питання організації і будівництва земських шкіл, дитячих ясел (переважно сезонних), будинків соціального призначення (притулків), проводили медичний огляд школярів, протиепідемічні заходи, узагальнювали статистичні дані. Важливе значення для розвитку Г. д. і п. мало створення Інститутів охорони материнства і дитинства у Харкові (1922, нині Інститут охорони здоровʼя дітей та підлітків АМНУ), Києві (1929, нині Інститут педіатрії, акушерства та гінекології АМНУ) та Львові (1940, нині Інститут спадкової патології АМНУ), а також відділу шкільної гігієни (1949) Українського інституту комунальної гігієни. Нині проблеми Г. д. і п. вивчають також фахівці медичних вищих навчальних закладів, зокрема Національного медичного університету ім. О. Богомольця (Київ), Дніпропетровської медичної академії, Львівського медичного університету ім. Д. Галицького, а також центральної, міських та обласних СЕС МОЗ України. Учасники європейської конференції «Майбутнє для наших дітей» (Будапешт, 2004) прийняли спеціальну декларацію та рекомендували всім країнам розробити національні плани дій «Довкілля і здоровʼя дітей», мета яких — нейтралізація шкідливих для здоровʼя дітей факторів довкілля.
Н. С. Полька
Гігієна комунальна
Обʼєктом вивчення гігієни комунальної є населені пункти, предметом — обʼєктивні закономірності впливу виробничої та побутової діяльності людини на довкілля і стан здоровʼя населення з урахуванням віддалених наслідків. На основі вивчення чинників довкілля та встановлення закономірностей формування антропогенного навантаження на населення і визначення небезпеки оцінки ризиків для здоровʼя гігієна комунальна розробляє гігієнічні нормативи, санітарні норми і правила та заходи щодо забезпечення сприятливих для життєдіяльності населення умов. Упровадження наукових досягнень гігієни комунальної у практику здійснює комунальна санітарія.
Основні розділи гігієни комунальної: гігієна води та водопостачання населених пунктів (обґрунтовує гігієнічні нормативи якості води для господарсько-питного водопостачання, вирішує питання вибору джерел та схем водопостачання, розробляє методи оброблення води, гігієнічні вимоги щодо розташування, облаштування й експлуатації водопровідних споруд і мереж); санітарна охорона водних обʼєктів (визначає якість води з метою їхнього використання як джерел централізованого господарсько-питного водопостачання чи для рекреації, вивчає джерела забруднення водних обʼєктів та його вплив на здоровʼя людей, обґрунтовує гранично допустимі концентрації хімічних і біологічних забруднювачів водних обʼєктів, встановлює умови скидання стічних вод у водні обʼєкти, які б не обмежували користування водоймами, розробляє схеми каналізування населених пунктів і обʼєктів, розташованих окремо); санітарна охорона ґрунту й очищення населених місць (вивчає джерела та умови забруднення ґрунтів хімічними і біологічними речовинами, обґрунтовує гранично допустимі їх концентрації, досліджує міграцію забруднень у приземний шар атмосфери, накопичення шкідливих речовин у продуктах рослинного походження, формулює санітарні вимоги до очищення населених пунктів з метою створення в них здорових умов життя); санітарна охорона атмосферного повітря (вивчає джерела забруднень атмосфери й умови, які впливають на інтенсивність і відстань їх поширення, обґрунтовує концентрації атмосферних забруднень, нешкідливі для здоровʼя населення і санітарно-побутових умов проживання, визначає гігієнічні вимоги щодо розташування й експлуатації народногосподарських обʼєктів, які є джерелами забруднення атмосфери); гігієна житлових і громадських будівель та споруд (визначає оптимальні умови внутрішнього середовища будинків і споруд житлово-цивільного призначення, вивчає значення архітектурно-планувальних рішень, інженерного обладнання, оздоблення та обґрунтовує режим їхньої експлуатації для забезпечення гігієнічних умов внутрішнього середовища приміщень); гігієна планування населених місць (вивчає оздоровче значення природно-кліматичних факторів і їхню роль у створенні сприятливих умов проживання населення, формулює гігієнічні вимоги до містобудування з урахуванням можливості несприятливого впливу на населення комплексу антропогенних чинників).
На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України, крім зазначених, гігієна комунальна вирішує низку нових завдань, зокрема здійснює санітарно-гігієнічний моніторинг, визначає ризик для здоровʼя населення окремих факторів та джерел забруднення, оцінює стан обʼєктів довкілля й умови проживання з урахуванням ризиків усього спектра очікуваних ефектів (канцерогенних, алергенних, генетичних тощо), здійснює державний санітарний нагляд (запобіжний і поточний) за проведенням санітарно-протиепідемічних заходів і дотриманням міністерствами, відомствами, підприємствами різних форм власності, посадовими особами й окремими громадянами правил і норм.
Становлення гігієни комунальної повʼязане з науковою діяльністю Р. Бабаянца, Ф. Кроткова, О. Мінха, О. Рязанова, О. Марзеєва, Г. Сидоренка, С. Черкинського, Р. Габовича, Є. Гончарука, Д. Калюжного, Н. Квітницької та ін. Українські гігієністи започаткували вивчення негативного впливу фізичних факторів, іонізуючого та неіонізуючого випромінювань, канцерогенів, хімічних алергенів, значний внесок зробили в розвиток проблеми гігієнічного нормування шкідливих факторів довкілля. Нині провідною науковою установою у галузі гігієни комунальної є Інститут гігієни та медичної екології імені О. Марзеєва Академії медичних наук України. Активно проблеми гігієни комунальної вивчають також науковці кафедр гігієни комунальної та загальної гігієни Національного медичного університету імені О. Богомольця та інших медичних вищих навчальних закладів.
А. М. Сердюк, В. Г. Бардов
Гігієна праці
Мета гігієни праці — забезпечення умов праці, які сприяють збереженню і зміцненню здоровʼя, збільшенню терміну працездатності працівників. Завдання гігієни праці полягають у вивченні особливостей трудового процесу і виробничого середовища та їхнього впливу на організм людини, а також у розробленні і впровадженні заходів охорони здоровʼя працівників в умовах виробництва. Гігієна праці досліджує фізіологічні зміни в організмі під час праці та відпочинку, характер і механізми ізольованого і комбінованого впливів на організм людини фізичних, хімічних, біологічних і психофізіологічних чинників з урахуванням як безпосередніх, так і можливих віддалених ефектів (канцеро-, атеро-, мутагенного, ембріо-, гонадотоксичного, прискореного старіння тощо); аналізує стан індивідуального і популяційного здоровʼя; вивчає працездатність і закономірності захворюваності різних груп працівників. Важливого значення вирішення цих завдань набуло на сучасному етапі науково-технічного прогресу. Предмет гігієни праці багатогранний. На промислових обʼєктах, зокрема вугільної, металургійної, хімічної промисловостей, цементних та інших заводах, будівництві, особливу увагу приділяють виробничим процесам, що супроводжуються виділенням у робочу зону великої кількості тепла, вологи, пилу, отруйних газів і парів, надмірним шумом, вібрацією, виникненням радіоактивного випромінювання тощо. За умов сільськогосподарської діяльності враховують кліматичні фактори, сезонність робіт, можливість передачі збудників деяких інфекційних хвороб та гельмінтозів від тварин людям, небезпеку отруєння пестицидами, мінеральними добривами, стимуляторами росту рослин тощо. Гігієна праці розробляє гігієнічні нормативи і санітарні правила для окремих галузей виробництва. Вони передбачають відповідність гігієнічним вимогам планування території та технологій виробництва, утримання виробничих приміщень і споруд тощо. Гігієна праці обґрунтовує також конкретні оздоровчі заходи відповідно до умов праці в різних галузях виробництва, доцільність запровадження скороченого робочого дня за умов шкідливої праці, засобів посилення опірності організму (спеціального харчування) тощо. У звʼязку з впровадженням у сучасне промислове і сільськогосподарське виробництво компʼютерної техніки актуальною стала проблема гігієни і фізіології праці операторів електронно-обчислювальних машин з візуальними дисплейними терміналами.
Перші відомості про вплив шкідливих умов праці на здоровʼя наведено у працях грецьких та римських філософів і письменників Гіппократа, Аристотеля, Ювенала, К. Ґалена. У 16–17 ст. Парацельс, Агрікола, Пане, Штокгаузен описали окремі хвороби, зумовлені дією шкідливих чинників на осіб, які займалися певним ремеслом. Системне висвітлення цих питань вперше здійснив італійський лікар Б. Рамацціні у праці «De Morbis ortificum diatriba» («Роздуми про хворобу ремісників», 1700). Основи гігієни праці у Росії заклали у 2-й пол. 19 ст. О. Дементьєв, Ф. Ерісман, Д. Нікольський та ін. В Україні питання гігієни праці вивчали В. Святловський (Харків) та М. Тезяков (Херсонщина), зокрема вони описали тяжкі і небезпечні умови на промислових та с.-г. виробництвах, а також на будівництві. 1923 Е. Каган заснував у Харкові перший в Україні Інститут робочої медицини. У 1940–70-х роках вагомий внесок у розвиток гігієни праці зробили М. Вітте, Й. Ерман, Л. Медвідь, В. Навроцький, Г. Шахбазян.
Ю. І. Кундієв, О. П. Яворовський
Гігієна радіаційна
На відміну від інших розділів гігієнічної науки, гігієна радіаційна є монофакторною. Предметом її досліджень є доза — кількість поглинутої тілом чи його певною частиною енергії іонізуючого випромінювання. Вона вивчає як реально існуюче, так і потенційно можливе опромінення. Основні розділи: радіобіологія та радіаційна епідеміологія (вивчення шляхом експерименту на тваринах біологічних ефектів та за допомогою епідеміологічних досліджень наслідків для здоровʼя людини опромінення (залежно від рівнів), виявлення особливостей прояву цих наслідків тощо); радіоекологія, радіаційний моніторинг та дозиметрія (зʼясування закономірностей поведінки радіонуклідів у довкіллі, рівнів опромінення людини, закономірностей їх формування тощо); наукове обґрунтування гігієнічних нормативів та регламентів, зокрема рівнів прийнятного та допустимого опромінення, санітарно-організаційних захисних заходів та шляхів їх реалізації. З відкриттям рентгенівських променів та радіоактивності деяких природних мінералів виникла необхідність захисту організму людини від можливої шкоди. Ці ефекти мають пороговий та детермінований характер, а складність негативних наслідків опромінення пропорційна дозі. При цьому інші характеристики джерела опромінення (природне чи штучне походження, зовнішнє чи внутрішнє розташування по відношенню до тіла людини, хімічний склад тощо) значення не мають. Згодом встановлено, що внаслідок дії доз, нижчих від порогів детермінованих негативних ефектів, також виникають стохастичні шкідливі для здоровʼя біологічні ефекти (ракові, спадкові захворювання тощо). Відсутність порога негативної дії джерел іонізуючого випромінювання зумовила необхідність запровадження концепції прийнятного ризику при обґрунтуванні гігієнічних нормативів. 1928 створено Міжнародну комісію з радіологічного захисту, метою діяльності якої є розроблення концептуальних основ, принципів та рекомендацій з радіаційної безпеки та протирадіаційного захисту відповідно до останніх досягнень. Її рекомендації широко використовують інші міжнародні організації (МАГАТЕ, ВООЗ та ін.) і країни, населення яких потребує захисту від опромінення. Основним державним документом, що встановлює систему радіаційно-гігієнічних регламентів для забезпечення прийнятних та допустимих рівнів опромінення як для окремої людини, так і для суспільства в цілому, є Норми радіаційної безпеки України (1996). Основою обґрунтування радіаційно-гігієнічних регламентів є концепція збитку — поняття, яке використовують для оцінки сукупних втрат: економічних, соціально-психологічних, шкоди для здоровʼя та ін.
У 1950-х роках винайдення ядерної зброї зумовило необхідність контролю за опроміненням людей, запровадження нормативів та вимог до радіаційної безпеки обладнання. 1957 в Україні створено мережу радіологічних лабораторій (переважно в структурі інститутів гігієнічного профілю). Основні напрями їхньої діяльності полягали в організації безпечного використання джерел іонізуючого випромінювання в усіх сферах діяльності людини і, перш за все, в медицині, вивченні радіаційної ситуації в Україні та рівнів забруднення її штучними радіонуклідами, виявленні особливостей надходження цих радіонуклідів в організм людини у різних регіонах, оцінці доз опромінення, прогнозі їх накопичення та обґрунтуванні заходів захисту. 1986 лабораторія гігієни радіаційної НДІ загальної та комунальної гігієни (нині Інститут гігієни та медичної екології АМНУ) започаткувала вивчення рівнів опромінення населення природним радіоактивним газом радоном-222. У 1986 після аварії на ЧАЕС засновано Всесоюзний науковий центр радіаційної медицини АМН СРСР (нині Науковий центр радіаційної медицини АМНУ, Київ).
А. М. Сердюк, І. П. Лось
Гігієна харчування
Основними завданнями гігієни харчування є вивчення фізіологічних потреб і розроблення кількісних і якісних нормативів харчування різних груп населення залежно від умов праці, побуту, віку, статі, клімату; обґрунтування раціонів харчування окремих груп населення; зʼясування причин розвитку і поширення аліментарних захворювань та розроблення заходів їх профілактики, а також раціонів лікувального і лікувально-профілактичного харчування; встановлення харчової та біологічної цінності нових продуктів харчування; забезпечення санітарної якості харчових продуктів, впровадження засобів їхнього захисту від дії шкідливих чинників.
Витоки гігієни харчування сягають глибокої давнини. Ще Гіппократ відзначив залежність кількості необхідної їжі від конституції, віку, пори року, місцевості, інтенсивності праці, а також доводив, що лікування різних хвороб має зводитись до врегулювання дієти, оскільки харчові речовини повинні бути лікувальним засобом і навпаки, та закликав дотримуватися помірності в їжі. Авіценна, крім низки цікавих думок про травлення, режим та особливості харчування людей різного віку залежно від роду занять, стану здоровʼя, клімату, звичок, обґрунтував харчові і біологічні оцінки та методи дослідження якості мʼяса, молока, яєць, фруктів, напоїв та ін. продуктів. Окремі властивості харчових продуктів, способи їх виготовлення, зберігання та ін. викладено в пораднику з ведення господарства «Домострой», складеному в середині 16 ст. Сильвестром. Розвитку гігієни харчування в Росії та Україні сприяла діяльність німецького хіміка Ю. Лібіґа — основоположника біохімії харчування і хімії їжі. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. активізувалося дослідження проблем харчової хімії та фізіології травлення; започатковано вивчення обміну речовин і енергії в організмі у звʼязку з кількісним і якісним станом харчування, ролі окремих мінеральних речовин, вітамінів; закладено основи розвитку санітарної мікробіології та гельмінтології. У повоєнні роки переважали дослідження питань харчування людини біохімічного напряму (М. Коломійцева, К. Петровський, А. Покровський, Б. Смолянський). Проблеми гігієни харчування у 1930– 90-і рр. вивчали фахівці Українського науково-дослідного інституту харчування (Київ), нині їх досліджують співробітники кафедри медичних вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів гігієнічного профілю. Серед видатних науковців — М. Губергріц, Б. Ґольдштейн, О. Данилевський, І. Скворцов, Р. Салганик, В. Субботін, М. Шатерников, Г. Фольборт, А. Якобій. На сучасному етапі актуальним є встановлення норм забруднення харчових продуктів солями важких металів, пестицидами, мікроорганізмами, бактеріальними і грибковими токсинами, нітрозосполуками, радіонуклідами; створення харчових продуктів і добавок радіозахисної, імуностимулюючої, антиоксидантної дій; обґрунтування референтного раціону для нормування ксенобіотиків у харчових продуктах; організація профілактики залізодефіцитних станів у молодих жінок, аліментарної профілактики найпоширеніших захворювань (ожиріння, цукровий діабет, онкологічні хвороби, остеопороз, гіповітамінози та гіпомікроелементози); розроблення рецептури та технологій виробництва продуктів харчування з лікувально-профілактичними властивостями.
В. І. Ципріян, В. Н. Корзун
