Національна академія наук України

АКАДЕ́МІЯ НАУ́К УКРАЇ́НИ Національна (Українська академія наук, 1918–21; Всеукраїнська академія наук, 1921– 36; Академія наук УРСР, 1936– 91; Академія наук України, 1991–93; Національна академія наук України — від 1994) — головний центр фундаментальних і прикладних наукових досліджень у країні. Історично академіями називали деякі на­вчальні установи (першою з яких була Платонівська академія по­близу Афін, від 387 до н. е.) або гуртки вчених. Академії як товариства науковців, що ставили своєю метою роз­виток наук, виникли ще в стародавні часи: Александрійська академія за Птоломеїв, єврейська та арабська академії, Академія Карла Великого. Від 9 ст. ця традиція втрачається, але від­новлюється в 15–16 ст. Виникають мистецькі й природо­знавчі академії в Італії (Академія св. Луки в Римі, 1593; Болонська академія, 1600), Франції (1635) та ін. європейських країнах. Деякі з них ві­діграли помітну роль у роз­витку науки, як-от Академія дель Чименто (Accademia del Cimento) в Тоскані (1657–67), що впроваджувала екс­периментальний напрям у природо­знавчих дослідже­н­нях. Серед найві­доміших академій Європи — «Академія рисячооких» у Римі (1609), «Академія дослідів» у Флоренції (1657), Лондонське Королівське Товариство (1660), Паризька академія природничих наук (1666, до 1793 — Королів. АН), Берлінська (1699), Ві­денська (1704), Петербурзька АН (1724), Пруська АН. Національне від­родже­н­ня словʼянських народів також су­проводжувалося створе­н­ням академій. 1866 на базі Сербського наукового товариства створено Сербську АН, у 1871 назву Академії ді­стало Наукове Краківське товариство, у 1889 виникла Чеська академія наук і мистецтв. Новий тип власне наукових академій утверджується від 2-ї пол. 19 ст. як результат бурхливого роз­витку природничих і точних наук. З традиційних наукових товариств вони пере­творюються на потужні організації, що обʼ­єд­нують науковців своїх країн для під­несе­н­ня продуктивних сил та культурного потенціалу своїх су­спільств.

Україна в середні віки не стояла осторонь загальноєвропейського освітнього і, почасти, наукового руху. М. Грушевський говорив про т. зв. Київську академію доби Ярослава як про «старшу і першу в ряді академій Києва», «явище всесвітнього порядку». У 70-х рр. 16 ст. (бл. 1576) в Острозі на Волині князь К. Острозький заснував школу високого рівня, яка ді­стала серед сучасників назву «академія», що цілком узгоджувалося з тодішньою невід­диференці­йованістю академій як ВШ і академій як наукових осередків. Створені Київська братська школа (1615) і Лаврська школа (1631) злилися в Києво-Могилянську колегію (1632) — ВНЗ, який 1701 одержав титул і права академії (про­існувала до 1817). Тут не тільки на­вчалися, а й провадили наукову роботу. Академія видавала праці з богословʼя, мово­знавства, історії, філософії. Києво-Могилянську академію М. Грушевський називав «великим огнищем освіти, що обслуговувала всю Російську імперію». Першим університетом на українських землях був Львівський (1661). У 19 ст. було засновано університети у Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865), Чернівцях (1875). При них функціонували наукові товариства (історико-філологічне, математичне, дослідників природи, фізико-хімічних наук, юридичних наук, медицини і гігієни — в Харкові; природо­знавче, юридичне, фізико-математичне, медичне, — в Києві). Виникали й інші наукові осередки — Філотехнічне товариство у Харкові (1810), Товариство сільського господарства Пів­ден­ної Росії в Одесі (1828), Товариство київських лікарів (1849), Харківське медичне товариство (1861), Одеське товариство інженерів і техніків (1864). Для ви­вче­н­ня історії України багато зробили науковці, які брали участь у роботі Тимчасової Комісії для роз­гляду давніх актів (створено 1843). Діяли Товариство історії і старожитностей в Одесі (створено 1839), Пів­ден­но-Західний від­діл Російського гео­графічного товариства (утворено 1873, заборонено 1876), в якому працювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, Ф. Вовк, М. Зібер, П. Чубинський, О. Русов, М. Лисенко, К. Михальчук та інші; Історичне товариство Нестора-літописця у Києві (утворено 1873), провід­ними членами якого були В. Антонович, П. Житецький, І. Лучицький, О. Лазаревський, О. Левицький, О. Кістяківський; Історико-філологічне товариство в Харкові (утворено 1876), де роз­горнулася діяльність О. Потебні, Д. Багалія, М. Сумцова, Д. Міл­лера; а також Церковно-археологічне товариство в Камʼянці-Подільському, Товариство дослідників Волині в Житомирі, Товариство дослідників Кубані в Катеринодарі, Товариство дослідників природи в Харкові (1869), Товариство природо­знавців у Києві (1869), Фізико-математичне товариство у Києві, низка «вчених губернських архівних комісій» та ін. Активізації наукового життя в Україні прислужилася діяльність «Старої Громади» та її органу — журналу «Киевская Старина», а також історико-філологічних т-в при Харківському (1877–1919) і Одеському університетах (1889–1917) та Ніжинському історико-філологічному ін­ституті (1894–1920). Протягом 19 ст. (особливо на­прикінці) в Україні інтенсивно роз­вивався ряд наукових напрямків: філософія (П. Юркевич, В. Лесевич), філологія (С. Смаль-Стоцький, А. Кримський, К. Михальчук, В. Науменко, О. Потебня), історія (М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, Д. Яворницький, Д. Багалій), су­спільні науки (М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський), літературо­знавство (П. Житецький, М. Петров, М. Сумцов, С. Єфремов, В. Перетц), етно­графія (М. Максимович, П. Житецький, Ф. Вовк), економіка (М. Зібер), біо­логія, фізіологія і медицина (І. Мечников, О. Данилевський, О. Ковалевський, Л. Ценковський, М. Пирогов, М. Гамалія, І. Сеченов, В. Пал­ладін), сільськогосподарська наука (Л. Симиренко, В. Докучаєв), хімія (М. Бекетов, П. Алексєєв, М. Бунге, С. Реформатський та ін.), фізика (М. Авенаріус, М. Пильчиков, М. Умов, М. Шил­лер), математика (Т. Осиповський, А. Па­вловський, М. Остро­градський, Б. Букреєв, М. Ващенко-Захарченко, Г. Суслов, О. Ляпунов, В. Стеклов, Д. Ґраве, В. Єрмаков), механіка (В. Кирпичов, Я. Грдина, С. Тимошенко), метало­знавство (А. Мевіус, К. Зворикін, М. Бенардос, М. Бекетов), машино­знавство, електротехніка, геологія, астрономія, радіофізика та ін. галузі науки. Фактично в остан­ній чверті 19 ст. в Україні існували значні наукові сили, але вони були роз­порошені, і за тодішніх політичних умов у Російській імперії навіть думка про створе­н­ня національної АН не виникала. Всі наукові праці друковано російською мовою; заборона українського друкованого слова Емським указом 1876 особливо тяжко від­бивалися на роз­витку гуманітарних наук. Але всупереч цьому роз­вивалися також етно­графія, літературо­знавство, лінгвістика, словникарство (найвидатнішим його здобутком став «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка, 1907–1909).

Порівняно кращі умови для української наукової діяльності були в Галичині, яка належала тоді до Австро-Угорської імперії. Засноване 1873 у Львові літературне Товариство імені Шевченка пере­творилося 1892 на Наукове Товариство імені Шевченка (НТШ), що, за словами М. Грушевського, який поряд з І. Франком та В. Гнатюком був його чільним діячем, а від 1897 до 1913 головою, — мало обʼ­єд­нати всі українські наукові сили, роз­окремлені кордонами, для вільної дослідницької праці рідною мовою. Великою мірою НТШ виконало це зав­да­н­ня, більше того, серед його членів було чимало зарубіжних учених, зокрема і А. Айнштайн, М. Планк, Т. Масарик, О. Шахматов, Д. Гільберт, А. Йоффе та ін. З НТШ була повʼязана діяльність І. Пулюя, який, працюючи у Відні та Празі, незалежно від В. Рентґена від­крив Х-промені. Прагнучи охопити всі галузі зна­н­ня, Товариство створило історико-філософську, філологічну і математично-природничу секції; видавало «Записки НТШ» (від 1897 до 1913 ви­йшло 120 томів), «Збірники» усіх трьох секцій, «Хроніку НТШ» (у 1900–13 ви­йшло 59 випусків), «Праці правничої і статистичної комісій», «Українсько-Руський Архів», «Жерела до історії України-Руси», десятки томів «Етно­графічного збірника» (від 1895) та «Матеріялів до Українсько-руської етнології» (від 1898). Будучи громадською організацією, НТШ виконувало роботу, спів­мірну з роботою офіційних академій державних народів, здобуло незаперечний авторитет у науковому світі і ви­зна­н­ня як неофіційної української АН. «Сьогодні Товариство імені Шевченка організоване цілком за типом західно-європейських академій наук, йому не ви­стачає лише титулу академії і, мабуть, довго не ви­стачатиме, бо для цього необхідний законодавчий акт…», — писав М. Грушевський.

Після революції 1905–1907 ситуація змінилася на краще і в Над­дні­прянській Україні. З ініціативи М. Грушевського в Києві 1907 засновано Українське Наукове Товариство (УНТ) за зразком НТШ із секціями — історичною, філологічною, математично-природничою та комісіями при секціях. До 1915 було ви­дано 15 томів «Записок Українського Наукового Товариства», виходили також «Збірники» секцій і Статистичної комісії, тримісячний журнал «Україна». За умов війни діяльність УНТ урвалася, але від­новилася 1917.

До цього треба додати, що, починаючи від другої половини 17 ст., українські вчені, педагоги та вихідці з України брали активну участь у роз­витку російської науки й освіти. У російській Імператорській АН українці посідали помітне місце. Президентом її у 1746–65 був геть­ман України К. Ро­зумовський; математик В. Буняковський у 1864–89 був віце-президентом; членами Імператорської АН — мореплавець П. Гамалія, математик М. Остро­градський, зоолог О. Ковалевський, статистик-економіст і кліматолог К. Веселовський — «неодмін­ний секретар» Академії протягом 32 років, літературо­знавець М. Дашкевич, історик літ-ри і орієнталіст Д. Овсянико-Куликовський, історик О. Лаппа-Данилевський, природо­знавець, педагог і літератор А. Прокопович-Антонський, анатом П. Загорський. Членами багатьох закордон­них АН були медик Д. Самойлович, мінералог і засновник геохімії та біо­геохімії В. Вернадський; лауреат Нобелівської премії, біо­лог, ембріолог, імунолог І. Мечников.

Заснува­н­ня Української Академії Наук (УАН)

Після лютневої революції 1917 в Росії від­бувається бурхливе під­несе­н­ня українського національно-культурного життя. Засновано і вищі освітні установи: Український народний  університет, Українську педагогічну академію, Українську академію мистецтв. Мрія про створе­н­ня національної АН набирає конкретніших обрисів. «Думка про її заснува­н­ня виникла ще за Центральної Ради, коли вироблено було вже й проект організації Академії» (Дорошенко Д. «Мої спомини про недавнє минуле. 1914–1920», Мюнхен, 1964). У квітні 1917 на засі­дан­ні УНТ обговорювалося це пита­н­ня, і 8 червня обрано спеціальну комісію, яка мала опрацювати плани пере­творе­н­ня УНТ на УАН, що уявлялася як громадська організація на зразок того ж УНТ, з домінува­н­ням гуманітарних наук. Однак за умов політичної не­стабільності та неопрацьованості концепції Академії до цього не ді­йшло. Про необхідність національної АН говорять і вчені Західної України. Так, В. Гнатюк у стат­ті «Важкі роковини. З приводу 25-ї річниці діяльності Наукового товариства імені Шевченка» («Діло», 13 березня 1917) нагадує, що вже всі словʼянські народи, крім українців і білорусів, навіть не маючи таких потужних наукових осередків, як НТШ, створили свої академії; час і українцям узятися за цю справу. Пита­н­ня про створе­н­ня Академії знову по­стало після геть­манського пере­вороту. 5 травня 1918 міністр народної освіти Української Держави професор М. Василенко, який теж давно плекав ідею національної академії, подав геть­ману П. Скоропадському план роботи міністерства, в якому перед­бачено українізацію школи, заснува­н­ня університетів, УАН і Національної бібліотеки. План було схвалено. У червні 1918 створено Комісію для виробле­н­ня законо­проекту про заснува­н­ня УАН у Києві. Очолив її, на за­проше­н­ня М. Василенка, вчений зі світовим іменем, академік Санкт-Петербурзької АН В. Вернадський. Серед членів були професор Д. Багалій, Ф. Вовк, Б. Кістяківський, А. Кримський, Й. Косоногов, М. Туган-Барановський, Є. Спекторський, С. Тимошенко, М. Кащенко, О. Сперанський, С. Франкфурт, від УНТ — професор Г. Павлуцький, Є. Тимченко, П. Тутківський; секретарем комісії був В. Модзалевський; не взяли участі в роботі Комісії (не змогли при­їхати) В. Ікон­ников, В. Пал­ладін, М. Сумцов; не дав від­повіді на за­проше­н­ня М. Грушевський, імовірно, з політичних міркувань — як су­противник геть­манського режиму та як прихильник концепції недержавності АН і виборів перших академіків на зʼ­їзді пред­ставників університетів; так само не надіслало своїх пред­ставників і Львівське НТШ, хоч і ді­стало офіційне за­проше­н­ня від Міністерства народної освіти і мистецтва; професор Ф. Вовк помер під час подорожі з Петро­града до Києва. 9 липня 1918 від­булося перше засі­да­н­ня Комісії, яке від­крив вступним словом міністр народної освіти і мистецтва Української Держави М. Василенко. Він від­значив роль НТШ у Львові та Наукового Товариства у Києві як тих наукових осередків, що висували ідею Академії і під­готували її створе­н­ня; запевнив, що від­тепер зав­да­н­ня створе­н­ня УАН бере на себе Українська Держава; під­креслив, що перед Академією стоїть зав­да­н­ня всебічного ви­вче­н­ня України: «Історія України, історія українського мистецтва, мова, література, природні багатства, народне життя, статистика, гео­графія, етно­графія — почасти лише роз­початі ви­вче­н­ням, почасти мають такі великі дефекти (у ви­вчен­ні — Редакція), що потрібні особливі зуси­л­ля, аби заповнити існуючі прогалини. Час не жде, і треба по­спішати налагодити вчене життя на Україні» («Збірник праць Комісії для виробле­н­ня законо­проекту про заснува­н­ня Української Академії Наук у Києві», Київ, 1919, с. 3). З про­грамовою промовою ви­ступив академік В. Вернадський. Він нагадав про давню академічну традицію в Україні, що бере початок у 16 ст. від Острозької академії, створеної за прикладом тодішніх європейських академій, що були фактично гуртками вчених. «Але друга половина 19 столі­т­тя, у звʼязку з роз­витком природо­знавства та його за­стосува­н­ням у житті, різко змінила характер академій. Нові академії стали центрами організації широкої наукової роботи, готуючи створе­н­ня в майбутньому світової наукової структури, зразком якої є Між­народний Союз Академій Наук. Українська АН повин­на стояти на такому рівні, щоб увійти до цього Між­народного Союзу і набути світового значе­н­ня, але для цього вона повин­на також задовольняти важливі: 1) національні, 2) державні і 3) місцеві жит­тєві умови» (там само, с. 6). Національне зав­да­н­ня УАН В. Вернадський вбачав у тому, що вона «повин­на сприяти зро­стан­ню української національної самосві­домості та української культури шляхом широкого і глибокого, проникливого наукового ви­вче­н­ня минулого і сьогоде­н­ня українського народу та його сусідів, природи зайнятої нами країни в усіх її нескінчен­них виявах» (там само); «Державне значе­н­ня Академії створюється її впливом на під­несе­н­ня виробничих сил країни та людини в Україні»; звʼязок з місцевим жи­т­тям означатиме наукову увагу до побуту і потреб населе­н­ня. Таким чином, це має бути Академія нового типу. В. Вернадський за­пропонував структуру УАН: 4 від­діли (історико-філологічний, фізико-математичний, економічно-юридичний, прикладного природо­знавства); окремі наукові заклади при Академії: Національна бібліотека, Фізичний ін­ститут, Дослідний біо­логічний ін­ститут, Хімічна лабораторія, Мінералогічний ін­ститут, Національний музей (з від­ділами: геологічним, мінералогічним, до­історичної археології, етно­графії, ботаніки, зоології, антропології, палеонтології), Український історичний музей, Астрономічна обсерваторія, Комісія для ви­да­н­ня словника української мови, Архео­графічна комісія, Археологічний дослідний ін­ститут, Комісія для ви­вче­н­ня природних виробничих сил України, Комісія для ви­вче­н­ня економіко-статистичного життя і ресурсів України, Комісія для ви­да­н­ня памʼяток української словесності і мови. У ви­ступах інших фундаторів Академії та в їхніх «пояснювальних записках» цю загальну схему конкретизовано. Так, у від­ділі фізико-математичних наук пропонувалося роз­вивати 40 напрямків досліджень. Широким був план роз­горта­н­ня соціально-економічних досліджень, причому перед­бачено орієнтацію на практичні потреби народного господарства (Ін­ститут для ви­вче­н­ня економічної конʼюнктури та інші); дослідже­н­ня соціальних про­блем (По­стійна комісія для ви­вче­н­ня соціального становища населе­н­ня зі спеціальним соціальним музеєм); ви­вче­н­ня господарської історії і господарської гео­графії України, ко­оперативного руху тощо. У «Записці» В. Кордта «Про Національну Бібліотеку Української Держави» пропонувалося створити повну колекцію: книг і брошур, на­друкованих будь-коли українською мовою; книг, присвячених Україні, іноземними мовами; української іконо­графії; української карто­графії; української музики і нот; книг, на­друкованих в Україні іншими мовами; широко пред­ставити світову літературу.

Засі­да­н­ня Комісії від­бувалося в період від­носної політичної стабілізації, звідси діловий оптимізм фундаторів Академії, державна мас­штабність планів і сподіва­н­ня на су­спільну під­тримку. Цей на­стрій добре висловив Й. Косоногов: «Перед Українською Державою стоїть невід­кладне зав­да­н­ня культурного, економічного і промислового роз­витку, і ніякі витрати й матеріальні жертви, які ведуть до роз­вʼяза­н­ня цього зав­да­н­ня, не можуть уважатися великими, бо народ, ді­ставши зна­н­ня, поверне витрачене на нього з надлишком» (там само, с. 10). Комісія працювала від 9 липня до 17 вересня 1918 і під­готувала законо­проект про заснува­н­ня УАН. Його схвалила РМ і затвердив Геть­ман. Статут УАН опрацьовано з урахува­н­ням статутів Академій інших країн; у ньому за­значалося, що «Українська Академія Наук у Києві є найвища наукова державна установа на Україні» і що, зокрема, «як найвища українська наукова установа, Академія ставить собі на меті, окрім загальних наукових зав­дань, ви­учувати сучасне й минуле Вкраїни, української землі та народу» («Статут і штати Української Академії Наук», Київ, 1919, с. 3). Замість 4 від­ділів, що їх пропонував В. Вернадський, було ви­значено 3: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук. Академії під­порядковано низку наукових установ та по­стійних комісій. Серед установ: Національна бібліотека, Фізичний ін­ститут, Ін­ститут екс­периментальної зоології, Ін­ститут екс­периментальної ботаніки, Ін­ститут прикладної механіки, Ін­ститут прикладної хімії, Фізико-гео­графічний ін­ститут, Геодезичний ін­ститут, Ін­ститут наукової екс­периментальної медицини й ветеринарії, Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад, Зоологічний, Ботанічний, Геологічний, Астрономічний, Мінералогічний національні музеї, Біо­логічна станція на Азовському морі та ін. В Історико-філологічному від­ділі перед­бачалося створе­н­ня кафедр для ви­вче­н­ня культур і мов усіх словʼянських народів, народів, сусідніх з Україною, та народів, пред­ставлених у населен­ні України. Усі ви­да­н­ня Академії мали друкуватися українською мовою, а на бажа­н­ня автора той самий текст можна було подавати також однією з іноземних мов: французькою, німецькою, англійською, італійською або латинською (§ 21). Внутрішнє діловодство мало проводитися тільки українською мовою (§ 47). Статут перед­бачав такий склад академіків: в історико-філологічному від­ділі — 22, фізико-математичному — 30, соціальних наук — 20. Після тривалих дис­кусій щодо процедури обра­н­ня членів Академії було вирішено: перших 12 академіків за рекомендацією Комісії при­значить уряд, а вони обиратимуть інших. Першими академіками стали (згідно з наказом Геть­мана по Міністерству народної освіти та мистецтва від 14 листопада 1918) семеро членів УНТ (В. Вернадський, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, О. Левицький, С. Тимошенко, П. Тутківський) та Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, Ф. Тарановський, М. Туган-Барановський. На посаду Президента Академії ще раніше було за­прошено М. Грушевського, але він від­мовився. Така позиція пояснювалася різко негативним ставле­н­ням до геть­манського режиму (можливо, зіграло свою роль і те, що не була прийнята за­пропонована ним схема АН); частина української інтелігенції також під­тримувала його ідею Академії як недержавної, громадської установи та керувалася недовірою до національно-культурних заходів геть­манського уряду, вважаючи їх усього лиш прикри­т­тям «обрусительства».

Тим часом політична ситуація змінилася. Геть­манський режим захитався, втративши після революції в Німеч­чині та її капітуляції опору в німецьких військах і опинившись один-на-один із широким пов­станським рухом. Шукаючи порятунку, П. Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою (небільшовицькою) Росією, що тільки при­скорило антигеть­манське пов­ста­н­ня. Сумний факт історії: офіційне заснува­н­ня УАН від­булося 14 листопада 1918 — саме в той день П. Скоропадський видав Грамоту про федеративну злуку України з Росією, і саме того дня почалося антигеть­манське пов­ста­н­ня. Через місяць, 15 грудня, в Києві вже встановила свою владу Директорія. Але академіки (8 із 12) встигли провести 27 листопада 1918 перше Спільне зі­бра­н­ня УАН, на якому таємним голосува­н­ням обрали Президентом УАН В. Вернадського, а неодмін­ним секретарем — А. Кримського. Кілька зі­брань від­булося у листопаді й грудні; на них та на засі­да­н­нях Від­ділів було обрано голів: 1-го, історико-філологічного, — Д. Багалія; 2-го, фізико-математичного, — М. Кащенка; 3-го, соціальних наук, — М. Тугана-Барановського, а також вирішувалися пита­н­ня організації наукової роботи та матеріально-технічного забезпече­н­ня. 30 листопада створено Ін­ститут технічної механіки, який очолив С. Тимошенко. Треба було налагоджувати стосунки з новою владою. 16 грудня на Спільному зі­бран­ні обрано делегацію для зу­стрічі з Директорією; 28 грудня В. Вернадський, А. Кримський, П. Тутківський і Д. Багалій доповіли про результати своєї місії до голови Директорії В. Вин­ниченка, який по­обіцяв задовольнити проха­н­ня УАН щодо на­да­н­ня їй приміщень. «Геть­манське» походже­н­ня УАН заважало частині української інтелігенції та політикам обʼєктивно до неї по­ставитися. До того ж у пресі робилися закиди щодо недо­статньої забезпеченості українськомовного статусу УАН. 2 січня 1919 на засі­дан­ні УНТ М. Грушевський як його голова за­пропонував від­мовитися від УАН як установи, яку створив геть­манський уряд невід­повід­но до національних інтересів України, і роз­почати все заново. Однак більшість авторитетних учених не під­тримала цієї пропозиції, і було вирішено обмежитися змінами в Статуті Академії (обовʼязкове володі­н­ня українською мовою для службовців УАН; друк наукових ви­дань іноземними мовами не мав пере­вищувати 1/4 їхнього тиражу українською мовою; дійсні члени УАН при своєму обран­ні мали присягати на вірність УНР) та дообрати нових академіків. Протягом грудня 1918 — січня 1919 створено низку Комісій: для скла­да­н­ня історико-гео­графічного словника української землі (голова — Д. Багалій); для скла­да­н­ня історичного словника української мови (директор — Є. Тимченко); для скла­да­н­ня словника української живої мови (головний редактор і директор — А. Кримський); для ви­да­н­ня памʼяток новітнього українського письменства (голова — С. Єфремов); для ви­учува­н­ня соціального пита­н­ня (голова — М. Туган-Барановський, а потім Б. Кістяківський); Архео­графічну комісію (голова — В. Данилевич); Акліматизаційний сад (директор — М. Кащенко); Геодезичний ін­ститут; Ін­ститут для ви­учува­н­ня економічної конʼюнктури та народного господарства України (директор — М. Туган-Барановський); Демо­графічний ін­ститут (директор — М. Птуха). Академія почала реалізацію свого початкового грандіозного і продуманого проекту. Але здійснити його повністю не вдалося.

За умов політичного хаосу, зміни влад і режимів видатні вчені хотіли будь-що зберегти омріяну УАН. Її організатори на зборах 25 січня 1919 вирішили не еваку­йовуватися разом з Директорією перед за­грозою більшовицької окупації, а забезпечити функціонува­н­ня Академії.

УАН–ВУАН між «українізацією» і «більшовизацією»

Через тиждень після приходу більшовиків, 12 лютого 1919, у Києві від­булося Спільне зі­бра­н­ня засновників УАН, на якому А. Кримський пові­домив, що він і В. Вернадський 10 лютого були на при­йомі у наркома освіти Тимчасового робітничо-селянського уряду України В. Затонського і ді­стали запевне­н­ня у прихильному ставлен­ні до АН. Цей день — 12 лютого 1919 — радянська історіо­графія протягом кількох десятиліть називала днем створе­н­ня АН УРСР. 5 квітня 1919 на Спільних зборах УАН було схвалено плани діяльності всіх від­ділів Академії для по­да­н­ня до Наркомату освіти УСРР. Структура УАН поки що залишалася в основному тією ж, яка була прийнята при її заснуван­ні, діяв (до 1921) і старий статут із змінами, внесеними за часів Директорії. Багато зусиль Академія докладала для забезпече­н­ня елементарних умов роботи науковців та їхнього захисту від ре­пресій. Важливими кроками були створе­н­ня і діяльність Комісії для ви­учува­н­ня природних багатств України (очолив В. Вернадський), По­стійної комісії для скла­да­н­ня біо­графічного словника діячів української землі (голова — Д. Багалій); Правописно-термінологічної комісії (голова — А. Кримський), Жидівської історико-архео­графічної комісії (голова — Д. Багалій), По­стійної комісії для ви­учува­н­ня соціального пита­н­ня (М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський), По­стійної комісії для ви­учува­н­ня західноруського і українського права (Ф. Тарановський), Комітету для ви­учува­н­ня фауни України (М. Кащенко) та низки інших установ, яким доводилося працювати за не­ймовірно важких умов. 14 липня 1919 Раднарком УСРР ухвалив по­станову, де від­значалася важлива роль Академії для роз­витку української науки. Але на­прикінці серпня 1919 Київ окупували білогвардійці Денікіна, які придушували всі вияви українського життя з не меншою люттю, ніж у січні 1918 червоногвардійці Мурав­йова. Діяльність УАН була паралізована, її по­збавили державного утрима­н­ня, з будинку по вул. Володимирській, 54 навіть зірвали напис «Українська Академія Наук». Проте все-таки від­булося кілька зі­брань Академії; її делегати на чолі з В. Вернадським двічі ви­їздили до Ростова у ставку Денікіна, намагаючись урятувати Академію. На третій день після ви­гна­н­ня денікінців більшовиками, 19 грудня 1919, від­булося чергове Спільне зі­бра­н­ня УАН, що засвідчило від­даність українських учених своєму дітищу. У травні–червні 1920 Київ пере­буває під владою польських військ і військ УНР; цей короткий і тривожний період не сприяв діяльності УАН.

Драматичні перипетії доби для Академії не скінчилися і з остаточним утвердже­н­ням більшовицького режиму. До стабілізації було ще далеко. Президент УАН В. Вернадський, не схильний до політичного маневрува­н­ня, на­прикінці 1919 залишив Київ, зосередившись на роботі в Таврійському університеті. За­ступником Президента обрано О. Левицького (19 грудня 1919), який фактично виконував обовʼязки президента УАН до липня 1921. У квітні 1921 В. Вернадський пові­домив про свою від­мову від посади президента УАН. На Спільному зі­бран­ні 18 липня Президентом УАН обрано М. Василенка, однак більшовицька влада його не затвердила, 27 березня 1922 — О. Левицького, але у травні він помер, і 12 червня 1922 Президентом УАН став В. Липський, який очолював Академію до 1928. Увесь цей час неодмін­ним секретарем Академії був А. Кримський, який докладав значних зусиль для організації її роботи. Тяжкі об­ставини лихолі­т­тя, голодний побут, психологічні ви­пробува­н­ня при­звели до втрати багатьох видатних членів УАН, серед них і фундаторів. Виїхали з Києва академік В. Вернадський, Ф. Тарановський, Р. Орженцький, М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський (остан­ні троє не­вдовзі померли), багато спів­робітників Академії.

Формально радянська влада ставилася до Академії дуже прихильно, але водночас роз­глядала її як структуру, що дасть можливість контролювати всі наукові сили. З ініціативи наркома освіти Г. Гринька роз­почалася роз­робка нового статуту Академії, до якої мали влитися УНТ і всі наукові організації України. 14 червня 1921 Раднарком УСРР затвердив новий статут Академії, пере­йменувавши її на ВУАН. Вона ді­стала статус найвищої наукової установи республіки і під­порядковувалася Головнауці Наркомату освіти. Це був перший крок до встановле­н­ня контролю над Академією. Положе­н­ня ви­значало зав­да­н­ня, організаційну структуру, склад Академії, її стосунки з іншими науковими установами. Загальне керівництво роботою Академії мала здійснювати Рада Академії, до якої входили всі дійсні члени ВУАН та пред­ставники Наркомосвіти; повсякден­ною діяльністю керувала Президія у складі Президента, його за­ступника (товариша) і неодмін­ного секретаря. Деякі пункти нового статуту викликали заперече­н­ня, зокрема з боку М. Василенка, як такі, що обмежували права Академії. Зрештою, статут було затверджено на Спільному зі­бран­ні Академії 8 серпня 1921; водночас у рішен­ні Спільного зі­бра­н­ня було за­значено, що «у звʼязку з від­сутністю у новому статуті по­дробиць внутрішнього життя УАН по­становлено тимчасово користуватися всіма правилами давнішого статуту і по­становами Спільного зі­бра­н­ня, якщо вони не суперечать новому статуту».

30 серпня 1921 Раднарком УСРР прийняв по­станову про матеріальну під­тримку наукових працівників; збільшено бюджет Академії. Однак тривалий час це залишалося на папері, реальне становище ВУАН було вкрай тяжким, про що свідчать офіційні «Зві­домле­н­ня» ВУАН за 1921 або звіт академіка М. Птухи «Пʼять років існува­н­ня ІІІ Соціально-Економічного Від­ділу Української Академії Наук (1919–1923)»: «І матеріальні, і психічні умови існува­н­ня аж надто були тяжкі. Писалося без­ліч усяких сміт, обрахунків, пояснюючих до них записок і т. д., платні ж, власне, спів­робітникам не виплачувалось зовсім, на паливо вирубались акації з академічного садку» (с. 8). Давався взнаки голод, який посилився у 1920–21. 23 лютого 1923 А. Кримський пові­домляв Комісаріат народної освіти у Харкові: «Академія наук ніяких грошей з казни не отримує... Спів­робітники Академії буквально помирають з голоду. Тварини дохнуть. Ботанічний сад вимерзає». Деяке поліпше­н­ня на­стало 1922, після початку НЕПу, і подальше роз­горта­н­ня діяльності ВУАН почало ді­ставати матеріальне і організаційне забезпече­н­ня: їй на­дано ряд приміщень для роз­міще­н­ня наукових установ, під­вищено заробітну платню академіків. Однак усе це су­проводжувалося по­стійним скороче­н­ням штату наукових працівників. На початку 1922 із 606 залишено 149. На­ступного року нове зменше­н­ня — до 117. На кінець року залишилося 82 науковці, разом з академіками. У деяких комісіях скорочено всіх працівників, за винятком керівників-академіків. Особливо по­страждали гуманітарні установи — Комісія для скла­да­н­ня біо­графічного словника діячів України, Ін­ститут наукової мови, Археологічна комісія, Софійська комісія, Комісія для ви­учува­н­ня соціального руху, Комісія для дослідів над бюджетами — три остан­ні взагалі ліквідовано. Та найбільшою бідою була неможливість друкувати наукові праці і роз­гортати дослідницьку роботу. «Ні книг, ні часописів, ні лабораторних приладь академічні установи не можуть купувати. На наукове видавництво Академія не одержала ні одного карбованця, і те, що ви­йшло під фірмою Академії, виходило коштами інших установ» (Грушевський М. «Всеукраїнська Академія Наук» // «Україна», 1925, кн. 1–2, с. 219). Проте «робота все-таки йшла. Почасти ті ж самі люди, почасти й інші, увесь вільний час і усю свою душу вкладали в наукову працю в Академії» (М. Птуха, с. 8). Для українських науковців Академія була справою їхнього життя, і завдяки цій жертовності вдалося зберегти її за найтяжчих умов і під­готувати ґрунт для майбутнього зміцне­н­ня.

Від­бувалося поповне­н­ня ВУАН видатними науковцями. Протягом 1919–24 до складу Академії було обрано 40 нових членів (див. Табл. 1), що значно зміцнило її науковий потенціал. Значний політичний резонанс і наукове значе­н­ня мало поверне­н­ня в Україну 1924 М. Грушевського, який від­разу став одним із чільних діячів ВУАН, надав роз­маху і системності історико-філологічним дослідже­н­ням.

У 1924 вперше обрано членів-кореспондентів. Ними стали хімік Є. Бурксер, історик права М. Максимейко, історик Д. Яворницький, ботаніки В. Залеський, П. Крилов, М. Холодний, письмен­ниця О. Косач (Олена Пчілка), філософ С. Семковський та інші. На той час у складі ВУАН було 35 науково-дослідних установ, у яких вели роботу 37 дійсних членів ВУАН; кількість штатних працівників після скорочень знову почала дещо збільшуватися і становила 111, позаштатних — 275 (фактично це були скорочені колишні штатні, яких Академія не хотіла втрачати).

Не­зважаючи на важкі умови праці, незабезпеченість обладна­н­ням, приладами, ре­активами тощо, вчені проводили значну наукову діяльність. Ще 1922 О. Дин­ник за­стосував методи теорії пружності для роз­вʼяза­н­ня задач міцності у гірничій промисловості; тоді ж О. Пал­ладін опублікував працю «Биохимия головного мозга и психохимия», що заклала основи роз­витку нейрохімії; Д. Заболотний створив вче­н­ня про природні вогнища чуми. У 1922–26 Г. Пфейф­фер побудував теорію інте­грува­н­ня диференціальних рівнянь з частин­ними похідними першого порядку з однією неві­домою функцією. Під керівництвом академіка М. Крилова в Ін­ституті технічної механіки здійснювано важливі дослідже­н­ня у галузі інтерполяції та механічних квадратур; у цьому ж ін­ституті ви­вчали фізико-механічні властивості гірських порід Прав­обережної України і Криму з по­гляду викори­ста­н­ня їх як будівельних матеріалів. Під керівництвом академіка В. Плотникова на кафедрі хімії ВУАН (1931 пере­творена на Ін­ститут хімії) досліджувано про­блеми електролітичної дисоціації та неводних роз­чинів. Акліматизаційний сад під керівництвом академіка М. Кащенка працював над акліматизацією вино­граду й персиків у пів­нічних р-нах України. В. Філатов роз­робив метод транс­плантації рогівки ока, М. Стражеско — метод фізичної діагностики захворювань органів черевної порожнини (1924), М. Холодний — фітогормональну теорію тропізмів рослин (1926–28). У 1929 М. Кравчук за­пропонував поліноми, які узагальнюють поліноми Ерміта і ді­стали назву «поліноми Кравчука». У цьому році здійснено першу Українську екс­педицію на Центральний Тянь-Шань.

1922 засновано Український науковий ін­ститут книго­знавства. Активно діяли установи Соціально-економічного від­ділу. Демо­графічний ін­ститут під керівництвом М. Птухи ставив своєю метою «якнайповніше і найкраще ви­вче­н­ня всіх народів, що залюднюють Україну» — з по­гляду антропологічної статистики, динаміки народжуваності та смертності, міграції, професійних занять, злочин­ності та інших соціально-демо­графічних показників. Ви­дано низку збірників з цієї тематики, зокрема: «Матеріали щодо природного руху населе­н­ня України. 1867–1914 рр.» (1924); «Матеріали санітарної статистики України. 1867–1914» (1926), «Демо­графічний збірник» (1926), «Смертність 11 народностей у Росії» (1928), працю М. Птухи «Смертність у Росії й на Україні» (1928). Ін­ститут готував кількатомову працю «Людність України» за даними пере­пису населе­н­ня. Правничі комісії досліджували від­повід­но матеріали звичаєвого та публічного права, юридичні памʼятки та акти Західної Русі й України литовсько-польської доби та доби козацької; 1928 створено Комісію для ви­учува­н­ня радянського права; її члени брали участь в опрацюван­ні цивільного та цивільно-процесуального кодексів. Від 1926 працювала Комісія для ви­учува­н­ня фінансових справ; від 1927 — Комісія для ви­учува­н­ня народного господарства України, яка під керівництвом К. Воблого досліджувала продуктивні сили України, можливості і форми участі її у світовому господарстві, пер­спективні плани з різних галузей економіки. Комісії видавали свої «Праці». Однак у цей час Соціально-економічний від­діл за­знав і значних втрат: пере­стали діяти Ін­ститут економічної конʼюнктури, Комісія для ви­учува­н­ня соціального руху, Бюджетна комісія.

По­ступово роз­горталася видавнича діяльність Академії. Серед перших її ви­дань — «Український вертеп» О. Киселя (1918); «Начерки української філософії» М. Сумцова, «Історія Ірану та його культури з найдавніших часів» А. Кримського, «Українські думи та пісні історичні» Д. Ревуцького, «Українська історіо­графія» Д. Багалія (1919); перший том тритомної «Історії української літератури» М. Возняка (1920); «Історія української музики» М. Грінченка (1922). У 1923–24 ви­йшли друком праця М. Тугана-Барановського «Вплив ідей політичної економії на природо­знавство і філософію», моно­графія І. Шмальгаузена «Основы сравнительной анатомии позвоночных», перший том «Історії української літератури» М. Грушевського, «Початки друкарства у словʼян» П. Попова, «Історія Туреч­чини» та «Історія Персії» А. Кримського, «Статистична наука на Заході» М. Птухи; у 1925 ви­дано «Економічну гео­графію України» за редакцією К. Воблого. 1927 засновано академічне видавництво (від 1964 — видавництво «Наукова думка»). Від­діли ВУАН починають публікувати свої «Записки», зʼявляються журнали та збірники окремих ін­ститутів, кафедр, комісій. Після того, як М. Грушевський очолив кафедру історії українського народу, секцію історії України, науково-дослідну кафедру і Архео­графічну комісію, тобто фактично всю українську історичну науку («Історична секція»), робота в цій галузі набрала системності й роз­маху, яких Академія не знала ні раніше, ні пізніше. Увесь же історико-філологічний від­діл (головою якого був академік А. Кримський, секретарем С. Єфремов) складався із 39 комісій та ін­ститутів, серед них 3 — в галузі української філології, 4 — етно­графії і фольклору, 6 — археології, 2 — історичної гео­графії, 2 — історії письменства, 9 — історії України, 2 — мистецтва, 1 — педагогіки, 3 — неукраїнських культур; 1927 число комісій ще збільшилося. Історична комісія роз­горнула широку видавничу діяльність. Виходили науковий часопис «Україна» та «Записки історико-філологічного Від­ділу» (за редакцією М. Грушевського); «Київські збірники археології, історії, побуту і мистецтва»; ви­дано 6 томів збірника «За сто літ», «Полуднева Україна», «Київ та його околиці», «Чернігів та Пів­нічне Лів­обереж­жя», «Матеріали для культурної і громадської історії Західної України»; 4–5-й томи історії укр. літ-ри та 9-й том «Історії України-Руси» М. Грушевського; 2 томи «Українських Дум» К. Грушевської (2-й том знищено); під­готовлено низку інших наукових ви­дань. Протягом 1926–28 ви­йшло в світ 12 випусків «Етюдів з історії українських старо­друків» С. Маслова. Подією особливої ваги стало академічне ви­да­н­ня творів Т. Шевченка, під­готовлених під керівництвом академіка С. Єфремова, за участю академіка А. Лободи, академіка О. Новицького, В. Міяковського, М. Новицького, Д. Ревуцького, П. Руліна, П. Филиповича. Ви­да­н­ня залишилося незакінченим: із запланованих 8–10 томів ви­йшли тільки 3-й і 4-й (8-й, присвячений малярській спадщині Т. Шевченка, був по­даний до друку, але не ви­даний через політичні ре­пресії у звʼязку з процесом Спілки визволе­н­ня України, погромом УАН і арештом майже всіх працівників Ін­ституту Т. Шевченка). Проте це ви­да­н­ня, завдяки високому науковому рівню, ґрунтовним коментарям, стало найвидатнішим досягне­н­ням шевченко­знавства, яке в ті роки збагатилося також роз­відками Я. Айзенштока «Шевченко — сучасна про­блема» (1922), М. Плевака «Шевченко і критика. Еволюція по­глядів на Шевченка», Д. Багалія «Тарас Шевченко і Кирило-Методіївці» (1925), двотомним збірником «Шевченко та його доба» (1925–1926), щорічником «Шевченко» (1928, 1930) та іншими ви­да­н­нями; готувалися «Словник Шевченкової мови» та «Словник Шевченкових зна­йомих», але роботу над ними припинено.

По­стійна комісія для скла­да­н­ня словника української живої мови (голова — А. Кримський, керівник — В. Ганцов) видала 3 томи російсько-українського словника за редакцією А. Кримського та С. Єфремова. Члени Комісії брали участь в опрацюван­ні нового «Українського правопису», який був затверджений урядом 1928 і діяв до 1933 (до роз­грому українського мово­знавства). Значну увагу приділено роз­виткові української наукової термінології. Ін­ститут української наукової мови під­готував та видав 15 спеціальних словників: математичної, механічної, хімічної, сільськогосподарської, технічної термінології, ботанічної та зоологічної номенклатури; загально­природничий, загальнотехнічний, електротехнічний, педагогічний, психологічний, транс­порт­ний, економічний, соціологічний. ВУАН максимально викори­стала порівняно сприятливу об­становку середини 20-х рр., що склалася завдяки політиці українізації та під­тримці з боку деяких партійно-радянських керівників, насамперед О. Шумського. Однак політична атмо­сфера навколо ВУАН, як і в Україні взагалі, була далеко не одно­значною. Ре­пресії проти української інтелігенції посилювалися і в звʼязку з боротьбою проти «націонал-ухильників» у самій КП(б)У, з перманентною «чисткою» в її лавах. ЦК КП(б)У видав таємну по­станову про чистку академічних кіл. Улітку 1923 ГПУ заарештовано близько 100 осіб нібито учасників контр­революційного «Київського обласного центру дії», серед них було кільканадцятеро спів­робітників Академії і один з її фундаторів академік М. Василенко. Навесні 1924 від­бувся судовий процес над 18-ма з них, який су­проводжувався галасливою пропагандистською кампанією. Академіка М. Василенка засуджено до 10 років увʼязне­н­ня, але згодом на наполегливі проха­н­ня всіх академіків амністовано. Протягом 1924–27 тривали спроби Наркомосу реорганізувати Академію шляхом зміни статуту, а коли це не вдалося, партія і уряд пере­йшли до директивних методів «роботи» з Академією. Водночас як компартійну альтернативу ВУАН використовувано Всеукраїнську асоціацію марксо-ленінських ін­ститутів (ВУАМЛІН), що виникла із заснува­н­ням у Харкові 1922 Українського ін­ституту марксизму та ленінізму, створеного за прикладом російських «ін­ститутів червоної професури»; від­діли й кафедри Ін­ституту пере­творено на ін­ститути ВУАМЛІН: економіки, філософії, сільського господарства, історії, права і радянського будівництва, техніки й технічної політики, літератури та мистецтва, національного пита­н­ня; вони фактично проти­ставлялися ВУАН як ортодоксальні, а їхніх керівників і вихованців «проштовхували» у ВУАН і використовували у боротьбі з нею. Це проти­стоя­н­ня було акцентоване ще й тим, що ВУАМЛІН знаходилася у «пролетарському» Харкові, тодішній столиці УСРР, а ВУАН — у «міщанському» Києві. ВУАМЛІН багато зробила для ідеологізації системи гуманітарного зна­н­ня, насадже­н­ня дисциплін, створених на основі вульгаризованого марксизму. Від­бувалася наполеглива «більшовизація» Академії. Її здійснювано різними шляхами: зміна особового складу за рахунок посланців від партії і комсомолу та за­провадже­н­ня (від 1927) обовʼязкового контролю Наркомату освіти над обра­н­ням академіків; «протягува­н­ня» в академіки партійних діячів (Г. Кржижановського, керівника ВУАМЛІНу О. Шліхтера, С. Семковського, М. Скрипника); створе­н­ня партійного осередку; спершу таємне, а потім одверте вирішува­н­ня всіх найважливіших питань роботи Академії на політбюро ЦК КП(б)У (знамен­ною була таємна по­станова ЦК КП(б)У від 12 лютого 1927 про зміцне­н­ня ідейного керівництва ВУАН, посиле­н­ня участі комуністів у її роботі, обмеже­н­ня впливу старої інтелігенції тощо). Тривожним сигналом про ненормальну атмо­сферу в Академії стало самогубство (6 червня 1927) видатного етно­графа Д. Щербаківського. 31 грудня 1927 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило усунути С. Єфремова та А. Кримського від керівництва Академією, за­пропонувати на пост президента Д. Заболотного, ввести до складу Президії нових членів, «лояльних до партії і радянської влади», пере­глянути склад членів Академії з метою вилуче­н­ня «всіх явно ворожих елементів». 1929 Раднарком УСРР видав нову ухвалу про порядок обра­н­ня академіків. Воно мало від­буватися за участю «широких кіл наукових робітників, наукової су­спільності та робітничо-селянських мас». Фактично такий порядок почали за­проваджувати ще раніше: пере­вибори Президії та Президента 3 травня 1928 від­бувалися прилюдно, в присутності партійних діячів, які втручалися в хід виборів. Президентом ВУАН, на зміну В. Липському, обрано Д. Заболотного, який прибув з Ленін­града і був «урядовим кандидатом», але зна­йшов поро­зумі­н­ня з провід­ними вченими ВУАН і ді­став їхню під­тримку. Неодмін­ним секретарем знову обрано А. Кримського, але Наркомат освіти його не затвердив, і «тимчасово» на цю посаду при­значено академіка О. Корчака-Чепурківського (був на цій посаді до 1934). Новим виборам академіків (29 червня 1929) пере­дувала галаслива політична кампанія: обговоре­н­ня кандидатур на зборах робітників, селян, у різних установах, на сторінках газет, з «викри­т­тями» й доносами. Чимало вчених зняло свої кандидатури, щоб уникнути публічного шельмува­н­ня. Кампанію спрямовувала партія: 25 травня секретаріат ЦК КП(б)У надіслав листа до окружних парткомів із вказівками про те, як проводити обговоре­н­ня кандидатур, кого слід «під­тримувати і рекомендувати», а кого «одводити». 27 травня пита­н­ня про належну організацію виборів обговорила комісія політбюро ЦК КП(б)У, а 30 травня секретаріат ЦК КП(б)У затвердив склад «особливих комісій для від­бору кандидатів у дійсні члени ВУАН». Тобто вибори проходили під цілковитим контролем партії. Голосува­н­ня було від­критим. Тож не дивно, що одноголосно про­йшли партійні діячі, які раніше, за браком солідних наукових праць, не мали шансів на обра­н­ня — В. Затонський, О. Шліхтер, С. Семковський, М. Скрипник, Г. Кржижановський, В. Юринець. Але все-таки серед новообраних академіків пере­важали справді видатні вчені: фізіолог О. Богомолець, математик М. Кравчук, фахівець у галузі мостобудува­н­ня і електрозварюва­н­ня Є. Патон, генетик М. Вавилов, біо­хімік О. Пал­ладін, фізіолог О. Леонтович, історики М. Слабченко (не­вдовзі заарештований) і Д. Яворницький, музико­знавець і етно­граф Ф. Колес­са, літературо­знавці М. Возняк і В. Щурат, гео­граф С. Рудницький (остан­ні четверо — з-поза УСРР, галичани) та ін.; обрано також П. Тичину та білоруського поета Янку Купалу (див. Табл. 2). Першими зарубіжними членами Академії обрано 1924 чеського етно­графа Ї. Полівку, французького лінгвіста А. Мейє та норвезького славіста О. Брока.

Трагічною сторінкою в історії ВУАН був процес СВУ (1930), жертвами якого стали видатні її діячі (академік С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, С. Гермайзе, Г. Голоскевич, В. Ганцов), як і діячі культури, освітяни, ко­оператори. Слідом за основним процесом проведено ряд менш гучних, а багато науковців ре­пресовано у позасудовому порядку. Це була маніфестація початку одвертого терору проти української інтелігенції, зокрема роз­грому «старої» Академії. Не­вдовзі сфабриковано й нову «справу» — «Українського Національного Центру», за якою в Києві, Харкові та ін. містах арештовано близько 50 осіб, зокрема М. Грушевського та М. Яворського, історика-марксиста, якого оголосили «фашистом», а потім — справу «Української військової організації», за якою ре­пресовано молодих науковців Ін­ституту лінгвістики та літ-ри, факультету марксистської літ-ри та спів­робітників Держ­видаву (М. Грушевського через деякий час було звільнено, але пере­селено до Москви; в Україні ж роз­горнуто кампанію з його дис­кредитації). Ще в липні 1930 спеціальна урядова комісія провела «пере­вірку» роботи та «чистку» апарату ВУАН; під гаслом боротьби з «псевдовченими» було звільнено багатьох талановитих дослідників. Процеси СВУ та Українського національного центру було максимально викори­стано для ініціюва­н­ня не­згод, чвар і внутрішніх конфліктів у самій ВУАН, для нарощува­н­ня заходів, спрямованих на її реорганізацію та пере­творе­н­ня в знаря­д­дя здійсне­н­ня політичних, ідеологічних, господарських планів партії. Незалежні гуманітарні дослідже­н­ня, які ді­стали такий багато­обіцяючий початок, по­ступово зводилися нанівець, ліквідовано більшість установ, якими керували М. Грушевський та А. Кримський, припинено серійні ви­да­н­ня, журнал «Україна» та ін. У липні 1930 Рада ВУАН прийняла по­станову про вли­т­тя історико-філологічного від­ділу в соціально-економічний. Але водночас ді­ставали роз­виток і дедалі більшу під­тримку держави ті галузі науки, які необхідні були для «соціалістичної індустріалізації», «соціалістичних пере­творень» у с. госп-ві, створе­н­ня військового потенціалу. Українська наука, що засвідчила свої великі творчі сили, роз­вивалася дедалі інтенсивніше, але з драматичними дис­пропорціями і трагічними втратами.

Інтеграція АН у «соціалістичне будівництво»

На межі 20–30-х рр. у СРСР від­булися зміни, що мали характер «революції згори» (за офіційним сталінським ви­значе­н­ням) і в радянській історіо­графії ді­стали назву «великого зламу». У від­повідь на очевидну втрату пер­спектив спонтан­ної «світової революції» більшовицька стратегічна думка (сталінського ґатунку) виробила концепцію «будівництва соціалізму в одній країні», що зумовило курс на транс­формацію всієї соціально-економічної системи: тотальне одержавле­н­ня як виробничої, так і духовно-культурної сфери; форсовану індустріалізацію та колективізацію з ліквідацією класу дрібних власників; орієнтацію на унітаризацію держави, по­ступову національну нівеляцію і від­повід­но поборюва­н­ня недавньої «коренізації» (в Україні — «українізації») як головної за­грози для державного моноліту. Кер-во СРСР добре ро­зуміло значе­н­ня мобілізації науки для створе­н­ня промислово-мілітарного потенціалу країни, як і для ідеологічної сакралізації своєї політики. На­став період активної під­тримки науки, але під­тримки вибірково-цілеспрямованої, по­єд­наної з рішучим придуше­н­ням «небажаних» її напрямків.

Діяльність ВУАН під­порядковано виконан­ню зав­дань першого пʼятирічного плану. І тут її участь була досить ефективною. У «Доповіді про діяльність ВУАН», яку Президія Академії подала до ЦВК СРСР (!), ідеться про досягне­н­ня «в борьбе за темпы строительства»: в галузі заміни дефіцитних матеріалів і здешевле­н­ня будівельної промисловості; впровадже­н­ня електрозварюва­н­ня; роз­вʼяза­н­ня про­блем камʼяновугільної промисловості, залізничного транс­порту; теоретичних і прикладних про­блем промислової енергетики; математичних питань з динаміки і статистики синхрон­них машин; низки про­блем індустріалізації: мінеральної сировини, водних ресурсів, ґрунтів, геологічної тектоніки тощо; про­блеми Дні­пра; про­блеми рафінува­н­ня алюмінію; пита­н­ня фізики вакууму, електрон­них процесів, фото­елементів; низки про­блем біо­хімії, фізіології, ботаніки. Скромніше ви­глядав звіт по роз­ділах економічної науки, історії, філософії, літературо­знавства і мово­знавства; але під­креслено успіхи у марксистсько-ленінському ви­вчен­ні національного пита­н­ня, національно-колоніальних про­блем Комінтерну, об­ґрунтуван­ні національної політики ВКП(б) і КП(б)У; ви­вчен­ні історії української літ-ри «в эпоху промышлен­ного капитализма и империализма»; під­готовці академічного ви­да­н­ня творів Т. Шевченка; ви­дан­ні українських словників, «в частности и главным образом индустриального характера». Президія ВУЦВК у своїй по­станові від 16 липня 1932 на «Доповідь ВУАН» від­значила, що Академія «остан­ніх років про­йшла шлях великого внутрішнього зро­ста­н­ня, зміцне­н­ня та пере­будови і на сьогодні стає справжнім центром науково-дослідної роботи, успішно роз­роблюючи ряд наукових і практичних комплексних та спеціяльних про­блем з різних галузей соцбудівництва».

Три тенденції — нарощува­н­ня досліджень у технологічних і природничих галузях, знеціне­н­ня гуманітарної сфери і, водночас, крайня політизація всієї діяльності Академії — особливо виразно виявилися у роботі Ювілейної сесії ВУАН, присвяченої «15-літтю Жовтневої революції». У вступній промові академік О. Богомолець, якого у липні 1930, після смерті Д. Заболотного, обрано Президентом ВУАН, а в листопаді 1931 пере­о­брано на цю посаду, від­значив, що «Всеукраїнська Академія Наук, як вища науково-дослідна установа на Україні, після впертої боротьби за радянізацію і подола­н­ня спадщини СВУ, після значного внутрішнього зро­ста­н­ня, зміцне­н­ня й пере­будови... уві­мкнулася своєю науковою роботою в справу великої історичної ваги, в справу соціялістичного пере­творе­н­ня країни з технічно від­сталої, дрібноселянської — на країну могутньої індустрії та великого соціялістичного землеробства» («Всеукраїнська Академія Наук на службі соціялістичного будівництва. Праці ювілейної сесії ВУАН, присвяченої 15-літтю Жовтневої революції», Київ, 1933, с. 5). Це було маніфестува­н­ня включеності ВУАН у нову добу — добу «соціалістичної рекон­струкції», — а водночас і її остаточне пере­творе­н­ня на структуру тоталітарного су­спільства. Цілковиту під­порядкованість ВУАН парт. кер-ву, а її наукової діяльності — практичним зав­да­н­ням соціалістичного будівництва мав під­креслити навʼязаний владою спеціальний ритуал: сесія почалася з обра­н­ня почесної президії у складі політбюро ЦК ВКП(б) і політбюро ЦК КП(б)У; прийня­т­тя привітань Сталіну, Косіору, Петровському, Молотову, Чубарю; вислуховува­н­ня привітань від делегацій заводів, колго­спів, червоноармійських частин тощо. Академік О. Шліхтер свою доповідь «Жовтень і наука» присвятив викладові вче­н­ня Маркса–Леніна про соціалістичну революцію, «історичних вказівок т. Сталіна», світовій кризі капіталізму та занепадові буржуазної науки і тільки побіжно торкнувся діяльності ВУАН. Данину політичній конʼюнктурі від­давали і академік С. Семковський (доповідь «Фізика і хемія як науки у світлі марксизму»), академік О. Богомолець (доповідь «Теоретична медицина за 15 років радянської влади»). Натомість професійна тематика пере­важала в доповід­ях академіка О. Пал­ладіна («Наукові досягне­н­ня в царині біо­хемії в УСРР за 15 років»), І. Шмальгаузена («Досягне­н­ня за 15 років у галузі загальнобіо­логічних про­блем зоології»), О. Фоміна («Досягне­н­ня за 15 років у галузі ботаніки»), Є. Оп­покова («Про досягне­н­ня гідрології в УСРР на 15-ті роковини Жовтня»), О. Гольдмана («Фото­електричні явища, про­блеми пере­творе­н­ня світлової енергії на електричну та огляд праць з цих питань Українського науково-дослідного ін­ституту фізики при ВУАН»), професора О. Лейпунського («Руйнува­н­ня атомового ядра»), які містили ґрунтовний аналіз стану від­повід­них галузей української науки в широкому між­народному контекс­ті. Як напрямки, де українські вчені здобули найвагоміших результатів, називалися генетика, гідрологія (створена 1929 «Катедра гідрології ВУАН» була першою в СРСР академічною установою такого профілю; від 1931 діяв НДІ водного господарства України, єдиний такого роду в Союзі); атомна фізика (праці Українського фізико-технічного ін­ституту); дослідже­н­ня фото­електричних явищ (в Українському НДІ фізики, утвореному 1929).

Початок 30-х рр. приніс нові ви­пробува­н­ня Академії. На атмо­сфері в ній гнітюче від­бивалися політичні ре­пресії в країні, цілеспрямоване «загостре­н­ня класової боротьби», наслідки голодомору. Функцію «не­примирен­ної боротьби проти ворожих елементів ВУАН» виконувала комуністична фракція ВУАН, що пере­творилася у своєрідного офіційного на­глядача за діяльністю всієї Академії і кожного окремого її члена під приводом «всебічної, конкретної, глибокої проробки наукової продукції робітників ВУАН, скерованої на допомогу у великій більшості науковців методологічно пере­озброїтись, а явно ворожих ізолювати» («По­станова комуністичної фракції ВУАН про політичний стан Академії», 20 травня 1932). Шал «боротьби» проти «ворожих елементів» набирав такого моторошного характеру, що парт. кер-ву доводилося стримувати деяких надто во­йовничих функціонерів. На­приклад, у зга­даній по­станові засуджено «ви­ступ тов. Рибака на зборах І Від­ділу ВУАН з критикою математичних праць [М. М.] Крилова, з заявою академіку [М. М.] Крилову, що він його праць не читав і вважає, що й читати не треба їх, щоб дати оцінку як буржуазному вченому». Під гаслом «критики й самокритики» проводилися «чистки» кадрів у принизливій формі публічного обговоре­н­ня «громадського облич­чя» видатних учених, викри­т­тя «ворожих тенденцій» у їхніх працях, ви­значе­н­ня їхніх «здібностей» залежно від класового походже­н­ня. Вчених поділяли на групи: «буржуазно-ре­ставраторська» і «російсько-великодержавницька» К. Воблого і Л. Яснопольського; «українська націонал-фашистська» М. Грушевського; «нацдемівська», «українсько-буржуазна», «кадетсько-монархічна» С. Єфремова і А. Кримського; «ворожими елементами» називали академіків М. Кащенка, І. Шмальгаузена, М. Кравчука, В. Пере­тца, М. Шарлеманя та ін.; «націоналістичними пере­родженцями з партквитком у кишені», «дворушниками-опортуністами» — недавніх партвисуванців. Протягом 1933 Раднарком і ЦК КП(б)У кілька разів обговорюють пита­н­ня про недавно (1929) обраних академіками ВУАН кількох видатних учених Західної України — М. Возняка, Ф. Колес­си, К. Студинського, В. Щурата, які «полностью продались польским помещикам» і «направили свою деятельность на отрыв Советской Украины от СССР и превращения ее в колонию империалистических держав», стали «агентами польских помещиков и немецких фашистов», «врагами украинских трудящихся масс». 22 вересня 1933 політбюро ЦК КП(б)У прийняло ріше­н­ня: «По­становление о лишении звания академиков [М. С.] Возняка, [Ф. М.] Колес­сы, [К. И.] Студинского, [В. Г.] Щурата опубликовать от имени СНК…»; «Лишить звания академиков [К. Г.] Воблого и [А. Е.] Крымского как активных клас­совых врагов…»; «Пере­вести на пенсию академиков: 1. [А. В.] Корчака-Чепурковского. 2. [В. И.] Липского. 3. [Н. Т.] Кащенко. 4. [Б. И.] Срезневского. 5. [В. Ф.] Левицкого. 6. [Д. И.] Яворницкого. 7. [Е. П.] Вотчала. 8. [Н. П.] Василенко. 9. [А. Н.] Гилярова.

Найбільшого роз­грому за­знали установи соціально-економічного і україно­знавчого профілю, насамперед «циклу історичних наук». Власне, остан­ні, що «в повному складі були засмічені грушевʼянцями — українськими нацдемами і фашистами», просто ліквідовані, «всі ці «науковці» як клясово-ворожі елементи з роботи звільнені»; натомість «залишено всього 12 справжніх наукових робітників» (там само, с. 303). У січні 1934 12-й зʼїзд КП(б)У за­значив, що у ВУАН створилися «цілі штаби контр­революції», що там «повно було націоналізму» по лінії історичній, етно­графічній, літературній, мовній; пере­можно рапортувалося, що порядком нище­н­ня цієї «націоналістичної контр­революції» викрито і викинено з наукових установ ВУАН і Наркомату освіти 248 націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитками. Ці спустоше­н­ня намагалися замаскувати, декларуючи створе­н­ня нових наукових напрямків на засадах марксистсько-ленінської методології. По­становою Президії ВУЦВК від 16 липня 1932 ВУАН зобовʼязано «посилити ви­вче­н­ня історії клясової боротьби на Україні, особливо готува­н­ня і пере­моги пролетарської революції; досліджувати виробничий і соціяльний фолькльор, фолькльор пролетарської революції; ви­вчати про­блеми української літератури, мови, мистецтва; досліджувати про­блеми радянського будівництва і права; досліджувати роз­виток пролетарської культури нацменшостей України».

Партійно-державне керівництво вимагало від науки давати ідеологічне забезпече­н­ня соціалістичного будівництва за умов загостре­н­ня класової боротьби. Водночас робилося багато зусиль для роз­витку досліджень, що сприяли б вирішен­ню практичних народногосподарських зав­дань. З цією метою по­стійно змінювано всю структуру Академії в бік дедалі більшої централізації та бюрократизації; зменшувалася роль видатних наукових особистостей, на ідеї та дослідницькі проекти яких раніше орієнтовано певні структурні ланки Академії.

Концентрованим вираже­н­ням цих тенденцій стала реорганізація ВУАН, що від­булася 1934. Згідно з по­становою ВУЦВК від 1 квітня 1934 Академію під­порядковано без­посередньо Раднаркомові УСРР з метою тіснішої спів­праці з наркоматами та Держпланом. Установлено єдиний бюджет Академії, і за роки другої пʼятирічки (1933–1937) він зріс більш як утричі. Принципове значе­н­ня мало те, що основною структурною одиницею Академії став НДІ, який мав зосереджуватися на певній плановій тематиці. До раніше наявних ін­ститутів додалися нові, створені на основі кафедр, комісій, лабораторій, кабінетів; ще раніше (1931–32) Академії пере­дано наукове керівництво низкою НДІ системи Наркомосвіти та інших ві­домств: ін­ститути фізики, ботаніки, геології, водного господарства; тепер же їх цілком під­порядковано Академії. 1934 створено нові ін­ститути: електрозварюва­н­ня, фізичної хімії, клінічної фізіології, історії матеріальної культури (ще 1930 створено Ін­ститут зоології, а 1933 — математики). У результаті реорганізації замість 164 кафедр, комісій, лабораторій ВУАН обʼ­єд­нувала 36 структурних одиниць (НДІ та установ при Президії). Президії Академії під­порядковано Раду з ви­вче­н­ня продуктивних сил УСРР, редакційно-видавничу раду, видавництво, друкарню. 1936 ліквідовано ВУАМЛІН, яка вже втратила свою функцію ідеологічно ортодоксальної альтернативи Академії, оскільки, по-перше, було забезпечено ортодоксальність самої Академії, по-друге, Асоціація у свою чергу за­знала ре­пресій (до того ж Харків пере­став бути столицею УСРР), — і наукові установи ВУАМЛІНу пере­дано Академії; у звʼязку з цим шляхом обʼ­єд­на­н­ня цих установ з академічними створено ін­ститути: історії України, економіки, української літ-ри; тоді ж засновано Ін­ститут українського фольклору (на базі Етно­графічної комісії та Кабінету музичної етно­графії) та Республіканський ботанічний сад. 21 лютого 1936 Раднарком УСРР затвердив новий Статут Академії, яку було пере­йменовано на АН УСРР. Ліквідовано Раду Академії, найвищим органом АН УСРР ви­значено Загальні збори, а в між­час­сі — Президію в складі 9 осіб (президент, 2 віце-президенти, неодмін­ний секретар, 3 академіки-секретарі від­ділів, 2 академіки-члени Президії), яка фактично давно вже набула більшого значе­н­ня, ніж Загальні збори. Три від­діли — су­спільних наук; математичних та природничих наук; технічних наук — обʼ­єд­нували від­повід­ні НДІ та інші наукові установи. Технічні науки в одержавленій Академії набули такої ваги, що для них створено окремий від­діл. Натомість триває «демонтаж» колишнього Історико-філологічного від­ділу, роз­чиненого у Від­ділі су­спільних наук. Ще одна хвиля ре­пресій 1937–38 при­звела до того, що ліквідовано Ін­ститут шевченко­знавства (його директора, члена-кореспондента АН Є. Шабліовського, заарештовано); Філософську комісію (її керівника, академіка С. Семковського, також заарештовано); Ін­ститут єврейської пролетарської культури; Ін­ститут польської пролетарської культури.

Але збільше­н­ня обсягу наукових досліджень в ін. галузях су­проводжувалося від­повід­ним поповне­н­ням складу Академії (див. Табл. 3).

Дійсними членами ВУАН стали ґрунто­знавець і агрохімік К. Ґедройц, геолог М. Світальський (заарештований 1937), право­знавець М. Палієнко; генетик І. Агол (заарештований 1936), анатом В. Вороб­йов, фізик О. Лейпунський, біо­лог Т. Лисенко (який ві­ді­грав зловісну роль у радянській біо­логічній науці), терапевт М. Стражеско, механік П. Супруненко (заарештований 1937), психіатр О. Ющенко, математик і гео­граф О. Шмідт, хімік В. Яворський. Членами-кореспондентами стали 18 учених. На цій сесії, 27 травня 1934, Президентом ВУАН пере­о­брано О. Богомольця. Поряд з поповне­н­ням Академії за рахунок ві­домих учених, роз­ширювано під­готовку молодих наукових кадрів, що було зумовлене як практичними (зро­ста­н­ня мас­штабів «соціалістичного будівництва»), так і ідеологічними («вихова­н­ня нової, радянської інтелігенції») потребами. У 1930 в Академії засновано аспірантуру; протягом другої половини 30-х рр. у ній під­готовлено близько 200 наукових спів­робітників.

Наукову діяльність дедалі більше під­порядковувано зав­да­н­ням, що випливали з пʼятирічних планів. У квітні 1931 Держплан СРСР скликав Всесоюзну конференцію з планува­н­ня науково-дослідної роботи, що проходила під гаслом зміцне­н­ня звʼязку науки з практикою. Від 1932 у ВУАН за­проваджено щорічні плани; освоюються нові наукові напрямки; перед­бачаються комплексні наукові дослідже­н­ня народногосподарських про­блем силами різних наукових колективів. Наукові ін­ститути мали повʼязувати свою діяльність з Держпланом УСРР, наркоматами, господарськими установами, подавати числен­ні звіти й доповіді. Від АН вимагалося під­тримувати «стахановський» та ін. рухи тощо.

Але водночас роз­вивалися і фундаментальні дослідже­н­ня. Серед найви­значніших успіхів української академічної науки 30-х рр. — праці з математичної фізики та нелінійної механіки і механічних коливань, загальної теорії динамічних систем М. Крилова і його учня М. Боголюбова; дослідже­н­ня М. Кравчука (заарештований 1937) з теорії лінійних груп, теорії ймовірностей, теорії кореляцій, з про­блем на­ближених рішень диференціальних та інтегральних рівнянь; роз­робка загальної теорії втомленості, стійкості металу, нових теорій динамічної пружності кон­струкцій (праці засновника української наукової школи з теорії пружності О. Дин­ника, С. Серенсена та ін.). В. Плотников створив класичні основи теорії електрохімії неводних роз­чинів (1930) та вперше одержав металічний алюміній у процесі електролізу неводних роз­чинів за звичайної температури (1931). Важливі дослідже­н­ня у фізиці міцності та пластичності здійснив Г. Курдюмов у Дні­пропетровському фізико-технічному ін­ституті. В Українському фізико-технічному ін­ституті (заснованому у Харкові 1929), який до 1938 не належав до АН, але під­тримував з нею без­посередні наукові звʼязки, вперше в СРСР одержано рідкі кисень та гелій (1931, Л. Шубников), здійснено роз­щепле­н­ня ядра атома літію швидкими протонами (1932, вперше в СРСР: К. Синельников, О. Лейпунський, А. Вальтер, Г. Латишев); уперше в СРСР одержано важку воду (О. Бродський, 1934); проведено дослідже­н­ня у фізиці напів­провід­ників (І. Курчатов, К. Синельников) і створено при­скорювачі заряджених частинок, роз­роблювано імпульсні та електро­статичні при­скорювачі (І. Курчатов, А. Вальтер), досліджувано атомні ядра за допомогою нейтронів (І. Курчатов, О. Лейпунський); створено теорію роз­сіюва­н­ня світла (1934–35, Л. Ландау, О. Ахієзер, І. Померанчук); роз­роблено теоретичні основи фізики плазми (Л. Ландау, 1936). Успішно роз­вивалася генетика (І. Шмальгаузен, С. Гершензон, який встановив мутаген­ну дію ДНК, А. Сапегін), але її вихід на пере­дові рубежі в світі був зупинений силовим за­провадже­н­ням вульгаризованого «мічурінського вче­н­ня», на ідеолога якого висунули Т. Лисенка (7–14 жовтня 1939 у Москві проведено нараду з генетики і селекції, яка стала початком прямого тиску на прихильників класичної генетики; боротьба проти генетики, проти «менделізму-вейсманізму-морганізму» сягнула апофеозу в перші повоєн­ні роки). І. Шмальгаузен створив також теорію росту, його моно­графія «Ріст організмів» (1932) здобула світове ви­зна­н­ня.

По­єд­на­н­ня теоретичних досліджень із практичними роз­робками характерне для роз­витку фізичної гео­графії (С. Рудницький, Г. Висоцький), економічної гео­графії (К. Воблий); геології; гідрології (особливо у звʼязку з будівництвом Дні­прогесу); фізіології рослин (Є. Вотчал, М. Кащенко, В. Любименко). В Ін­ституті біо­хімії під керівництвом О. Пал­ладіна ви­вчали функціональну біо­хімію мʼязів; фізіологи школи О. Богомольця досліджували роль сполучної тканини у механізмах старі­н­ня; в Ін­ституті мікробіо­логії та епідеміології, який створено під керівництвом Д. Заболотного 1928, ви­вче­н­ня діяльності мікроорганізмів повʼязувалося з виріше­н­ням актуальних питань медицини, с. господарства та промисловості. В Ін­ститутах клінічної фізіології, біо­хімії, мікробіо­логії і епідеміології досліджувано також про­блеми оптимізації умов праці, оздоровле­н­ня організму людини.

Плани індустріалізації особливий стимул дали роз­виткові технічних наук, без­посередньо повʼязаних з практичними зав­да­н­нями різних вироб-в. 1934 електрозварювальну лабораторію, створену 1929 Є. Патоном, пере­творено в Ін­ститут електрозварюва­н­ня, де вирішувалися принципові пита­н­ня механізації та автоматизації зварювальних процесів, що від­кривало широку дорогу за­стосуван­ню електрозварюва­н­ня у промисловості, буд-ві, транс­порті. Успіхів досягнуто у вирішен­ні зав­дань рекон­струкції металургійної промисловості завдяки широким науково-дослідним роботам (зокрема М. Луговцов та Б. Коваль роз­робили метод виплавки у домен­них печах високо­якісного чавуну з криворізьких руд на донецькому коксі, що до­зволило від­мовитися від транс­портува­н­ня сировини з Уралу); в електротехнічних та радіотехнічних дослідже­н­нях; в Ін­ституті хімії роз­почато роботи в галузі порошкової металургії.

Однією з форм діяльності Академії стає проведе­н­ня наукових конференцій, присвячених важливим народногосподарським та науковим про­блемам; однак участь у всесоюзних наукових зʼ­їздах і конференціях, між­народних кон­гресах суворо дозував ЦК КП(б)У. М. Крилов, Г. Пфейф­фер, Д. Ґраве пред­ставляли СРСР у між­народних організаціях з математичних наук, О. Пал­ладін неодноразово очолював радянські делегації на між­народних форумах фізіологів та біо­хіміків, О. Богомолець брав участь у між­народних кон­гресах з питань пере­лива­н­ня крові (1935 — в Італії, 1937 — у Парижі), О. Фомін — у кон­гресі ботаніків у Гол­ландії (1934). Але пред­ставляли українські вчені не Україну, а СРСР; субʼєктом між­народних обмінів була не ВУАН, а АН СРСР. Під її ж егідою від­бувалися ті між­народні наукові конференції та кон­греси, що проходили в СРСР, — пере­важно в Москві та Ленін­граді; втім, їхні учасники подекуди від­відували наукові заклади України, а Менделєєвський зʼїзд 1934 від­бувався в Харкові.

Після 1931 замість «Записок», «Збірників», «Праць» окремих кафедр, комісій, кабінетів почали виходити галузеві журнали та збірники, що їх видавали ін­ститути; у 1937 їх було 20, зокрема «Математичний журнал», «Біо­хімічні записки», «Фізичні записки», «Вісті АН УРСР». 1939 почав виходити щомісячний журнал «Доповіді Академії наук УРСР».

Остан­ні пере­двоєн­ні роки діяльність АН УРСР проходила під знаком під­порядкованості здійснен­ню зав­дань 3-го пʼятирічного плану (1938–42), що перед­бачав при­скорений роз­виток воєн­но-промислового комплексу, значне збільше­н­ня виплавки чавуну і сталі, продукції машинобудува­н­ня, хімічної промисловості, видобутку палива, виробництва електро­енергії. Тож роз­ширювалися мас­штаби досліджень насамперед у від­повід­них галузях наукових знань. 1939 в АН УРСР створено Ін­ститут енергетики, Ін­ститут чорної металургії, Ін­ститут технології силікатів; організовано Ін­ститут органічної хімії та технології на базі інших наукових установ. Від­повід­но до збільше­н­ня мас­штабів і планів досліджень різко роз­ширено кадровий склад Академії: якщо на 1 січня 1939 вона мала 31 дійсного члена і 8 членів-кореспондентів, то в лютому 1939 обрано ще 29 дійсних членів і 60 членів-кореспондентів АН УРСР (див. табл. 3). Цього року уперше після великого погрому української інтелігенції у 1929–38, що створив кадровий вакуум у гуманітарних науках, обрано академіків по Від­ділу су­спільних наук: О. Білецького, Л. Булаховського, Є. Варгу, М. Калиновича, О. Корнійчука, Ю. Соколова. Шляхом залуче­н­ня нових кадрів намагалися компенсувати втрати, спричинені по­стійними «чистками» і викри­т­тями «ворогів народу». До Статуту АН 1936 було внесено небачений в академічній практиці пункт, згідно з яким члени Академії можуть бути по­збавлені свого зва­н­ня за по­становою Загальних зборів, якщо їхня діяльність спрямована на шкоду Союзові РСР. Фактично ж такі по­станови при­ймала Президія Академії. У 1936 як контр­революціонерів, дворушників і ворогів народу виведено зі складу Академії І. Агола, С. Семковського, М. Орлова, Й. Ліберберга, О. Дзеніса; у 1937 — Н. Кагановича, В. Смольного, В. Фінкельштейна, О. Касаткіна, Г. Ручка, Д. Белінга, А. Хвилю; у 1938 — В. Бернацького, В. Затонського, Д. Письмен­ного, М. Птуху, О. Соколовського, П. Супруненка, М. Кравчука, О. Лейпунського, Г. Хармадарʼяна, О. Гольдмана. Йшлося про так чи інакше ре­пресованих учених, і, звичайно ж, Академія лише кон­статувала доконані факти. Але ці втрати маскували галасливою пропагандистською кампанією про оновле­н­ня Академії, роз­мах її діяльності.

На Загальних зборах АН 25 червня 1939 її Президент академік О. Богомолець доповів, що за роки двох сталінських пʼятирічок бюджет Академії збільшився в 20 разів, а кадри наукових працівників — у 2,5 раза (від 321 до 835). На 1 січня 1941 в системі Академії був 1191 науковий працівник, порівняно з 668 на 1 січня 1938. Основні напрямки роботи АН УРСР фактично ви­значали ЦК КП(б)У та уряд як без­посередньо, так і через Держплан та наркомати. Це були про­блеми, повʼязані з роз­витком економіки та військового потенціалу: виробництво високо­якісних сталей, за­стосува­н­ня кисню в металургії, боротьба з корозією металів, електрозварюва­н­ня, виробництво кольорових металів, автоматизація виробничих процесів, роз­робка нових синтезів у хімічній промисловості, ви­вче­н­ня можливостей викори­ста­н­ня енергії атомного ядра, роз­відува­н­ня промислових родовищ нафти та ін. Приділялась увага також про­блемам рослин­ництва і тварин­ництва, боротьбі зі шкідниками сільського господарства, про­блемам комплексного водопо­стача­н­ня УРСР, пита­н­ням охорони здоровʼя населе­н­ня, під­вище­н­ня продуктивності праці, механізації та електрифікації сільського господарства.

В Ін­ституті чорної металургії під керівництвом М. Луговцова, М. Доброхотова, І. Францевича роз­вʼязано складні пита­н­ня виробництва якісного металу з керченських руд та за­стосува­н­ня кисню для збільше­н­ня продуктивності мартенівських печей. У грудні 1940 Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) зобовʼязали великі заводи країни використовувати роз­роблений в Ін­ституті електрозварюва­н­ня під керівництвом Є. Патона новий спосіб швидкісного автоматичного зварюва­н­ня під флюсом. В Ін­ституті гірничої механіки під керівництвом О. Дин­ника роз­робляли нову теорію гірничого тиску, пита­н­ня міцності та стійкості в гірничій і металургійній промисловості; результати досліджень у галузі теорії пружності зна­йшли ви­зна­н­ня у світі, уві­йшли в під­ручники багатьох країн і успішно за­стосовувались на практиці. Ін­ститут фізичної хімії був єдиним у СРСР центром з ви­вче­н­ня стабільних ізотопів. У Фізико-технічному ін­ституті тривали дослідже­н­ня про­блем ядерної фізики, фізики кри­сталів, напів­провід­ників, фізики низьких температур, фізики надвисоких частот; під керівництвом А. Слуцкіна створено перший у СРСР радіолокатор на магнетроні (1938–39); тоді ж О. Лейпунський роз­робив основи теорії синтезу алмазів. 1939 в Харкові від­булася всесоюзна нарада, присвячена дослідже­н­ням атомного ядра, що засвідчувало пере­дові позиції українських учених у цій галузі. В Ін­ституті математики В. Челомей завершив роботу з динамічної стійкості авіаційних кон­струкцій (1939). Ін­ститут геологічних наук провадив дослідже­н­ня про­блем «Великого Кривого Рога», «Нагольного кряжа» в Донбасі (академік М. Світальський), «Нікопольського марганцевого родовища», «Великого Донбасу». В Ін­ституті енергетики (створено 1939) Г. Проскура узагальнив роз­рахунок різного типу гі­дромашин, роз­винув теорію динамічної подібності турбомашин, а 1940 вчені Ін­ституту спроектували велику газотурбін­ну установку за­мкненого циклу. Вагомих результатів досягли вчені ін­ститутів біо­логічного циклу. Світове ви­зна­н­ня ді­стали створені О. Богомольцем теорія колоїдоплазної дії пере­лива­н­ня крові на організм та ви­вче­н­ня фізіологічної системи сполучної тканини; досягне­н­ня В. Філатова в офтальмології, його метод від­новлювальної хірургії та вче­н­ня про біо­ген­ні стимулятори. Після тривалого занепаду по­жвавлюється діяльність ін­ститутів Від­ділу су­спільних наук, активізувалося дослідже­н­ня історії та археології, культури, літ-ри, мови, однак, попри подола­н­ня деяких на­йодіозніших стереотипів вульгарного соціологізму, ідеологічний тиск на ці сфери триває; цілі пласти національної культури залишаються замовчуваними або сфальсифікованими; робота в галузі словникарства під­порядковується тенденції нівелюва­н­ня української мови, а літературо­знавству навʼязується догма вирішального впливу російської літ-ри на українську, фактично — вторин­ності і несамо­стійності остан­ньої.

Певним поштовхом до активізації і більшої гнучкості в проведен­ні досліджень у галузі української історії, культури, літ-ри, мови стала нова політична ситуація навколо українського пита­н­ня, що склалася у звʼязку зі спробами створе­н­ня Карпатської України (1938–39), а потім — після входже­н­ня Західної України до складу УРСР (вересень 1939). У контекс­ті широких заходів із «радянізації» Західної України у Львові організовано низку від­ділів НДІ АН УРСР: історії України, української літ-ри, мово­знавства, фольклору, археології, економіки; їх обʼ­єд­нано у Львівський філіал АН УРСР. Натомість зруйновано ті наукові структури, що їх створили українці Західної України ціною величезних і жертовних зусиль. Ліквідовано НТШ, його майно, фонди пере­дано до АН УРСР, музеї НТШ реорганізовано в державні; Бібліотека НТШ за­знала «чистки» і стала бібліотекою АН. Масові депортації були спрямовані насамперед проти інтелігенції, але водночас із тактичних міркувань за­охочувано до спів­праці деяких авторитетних діячів науки і культури: поновлено в правах дійсних членів АН тих, кого 1934 було виключено як «ворогів народу», — К. Студинського, М. Возняка, В. Щурата, Ф. Колес­су; залучено до роботи у львівських філіалах АН І. Крипʼякевича, О. Терлецького, В. Сімовича, І. Свєнціцького, В. Радзикевича, М. Тершаківця, В. Огоновського, М. Соневицького та інших професорів. Червона армія при­йшла до «братів-українців» під гаслами «визволе­н­ня» від соціального і національного гніту, отож радянська влада мала по­стати перед населе­н­ням Західної України з обіцянками роз­витку національної культури. Порядком під­готовки до «визвольного походу» було дещо від­кориговано фразеологію національної політики в самій Радянській Україні, тимчасово трохи стишено кампанію проти «буржуазних націоналістів», «націонал-фашистів» тощо; в АН до активної наукової діяльності повернулися деякі раніше проскрибовані вчені, насамперед один із засновників Академії академік А. Кримський. Президія АН УРСР звернулася з листом до вчених Західної України: «…З великою радістю і любовʼю про­стягаємо вам, братам нашим, руку, щоб разом, під керівництвом великої Комуністичної партії (більшовиків), разом з усіма народами Радянського Союзу творити нове, прекрасне життя, про яке столі­т­тями мріяли генії людства».

Від­новилися контакти з ученими Західної України, і це сприяло активізації наукового і культурного життя. На наукових конференціях у Києві з інтересом спри­ймалися ви­ступи львівʼян-академіків К. Студинського, Ф. Колес­си, М. Возняка, В. Щурата, професора І. Крипʼякевича, В. Сімовича, Я. Пастернака, М. Пшепюрської та ін. У Львові від­булися дві великі сесії — філологічно-літературна (восени 1940) та історична (на початку червня 1941), на яких ви­ступали київські вчені — А. Кримський, О. Білецький, В. Петров, П. Курін­ний. Важливою подією в житті Академії став урочисто від­значений у Києві в січні 1941 ювілей А. Кримського. У 1941 присуджено Сталінські премії: О. Богомольцю — за працю «Основи патологічної фізіології»; Є. Патону — за роз­робку методу і апаратури швидкісного автоматичного зварюва­н­ня металу; З. Некрасову — за метод викори­ста­н­ня периферійних газів домен­ної печі для поліпше­н­ня техніко-економічних показників домен­ної плавки; О. Чекмарьову — за працю «Точна прокатка», В. Філатову — за від­кри­т­тя і роз­робку методу пере­садки рогівки ока від трупа і за лікува­н­ня методом тканин­ної терапії; О. Лурʼє — за наукову працю із знеболе­н­ня пологів; Т. Лисенку — за праці з літнього саді­н­ня картоплі; П. Тичині — за збірку віршів «Чуття єдиної родини»; О. Корнійчукові — за пʼєсу «Платон Кречет».

Період від осені 1939 до червня 1941 був порівняно найспокійнішим у житті Академії з політичного по­гляду і сповненим кон­структивної наукової праці. Число науковців у ній зросло до 1191. Числен­ні наукові конференції, що їх проводили ін­ститути АН УРСР, мали особливе значе­н­ня для науки всього СРСР.

АН у роки війни з нацистською Німеч­чиною

Напад нацистської Німеч­чини на Радянський Союз урвав цей період нарощува­н­ня творчого потенціалу Академії. Перед нею по­стали нові невід­кладні зав­да­н­ня, роботу під­порядковано вимогам воєн­ного часу. Вже в перші тижні війни почалася евакуація установ АН УРСР до Уфи (Башкирія). (Евакуювалися не всі; деяких учених заарештовано або інтерновано; академік К. Студинський і А. Кримський загинули під час примусової евакуації). Здійснено реорганізацію Академії, частину ін­ститутів обʼ­єд­нано, наукові сили сконцентровано в 15-ти науково-дослідних установах. Деякі з них роз­міщено в містах Уралу і Казах­стану: Ін­ститут електрозварюва­н­ня в Нижньому Тагілі, Ін­ститут енергетики — в Копєйську (Челябінська обл.), Ін­ститут чорної металургії — в Свердловську, Фізико-технічний ін­ститут — в Алма-Аті. Вдалося вивезти на Схід значну частину устаткува­н­ня і приладів, рукописні фонди письмен­ників-класиків та ін.

21 липня 1941 в Уфі від­булося перше від початку війни засі­да­н­ня Президії АН УРСР. Обговорено пита­н­ня організації роботи для потреб фронту. У жовтні 1941 при Президії АН УРСР створено Науково-технічний комітет сприя­н­ня обороні на чолі з Президентом АН УРСР О. Богомольцем. Українські вчені зробили величезний внесок у збільше­н­ня оборон­ного потенціалу СРСР, у роз­вʼяза­н­ня про­блем, що по­ставали перед радянською армією. У Фізико-технічному ін­ституті створено радіолокатор, який за­стосовано в ППО Москви; Ін­ститут електрозварюва­н­ня роз­робив технологію автоматичного зварюва­н­ня корпусів танків, авіабомб, артилерійських систем; в Ін­ституті чорної металургії роз­роблено способи вдосконале­н­ня кон­струкції мартенівських печей, виплавле­н­ня високо­якісного чавуну нових марок, нову технологію виготовле­н­ня труб для артилерійських стволів (П. Ємельяненко), вдосконалено процес виготовле­н­ня броньової сталі (І. Францевич). В ін­ститутах АН УРСР роз­роблено нові види боє­припасів, створено акустичні прилади для ППО. Під керівництвом М. Лаврентьєва виконано ряд математичних досліджень прикладного характеру. Гідротранс­форматори і гі­дромуфти кон­струкції Г. Проскури поліпшували маневреність і бо­йові якості танків. Чимало досліджень оборон­ного характеру здійснено під керівництвом О. Лейпунського. Тривали роботи в галузі ядерної фізики. Всесоюзне значе­н­ня мала конференція, яку скликав Ін­ститут клінічної фізіології і на якій продемонстровано антиретикулярну сироватку академіка О. Богомольця; вже 1943 було налагоджено масове виготовле­н­ня її, що врятувало тисячі поранених, як і вітамін К3 та вікасол академіка О. Пал­ладіна; роз­ширене виробництво цих препаратів було налагоджено на Уфимському вітамін­ному заводі.

Діяльність Від­ділу су­спільних наук мала значною мірою агітаційно-пропагандистський характер: ви­дано багато брошур, книжок, статей на тему боротьби словʼянських народів проти німецьких загарбників у минулому. Перед за­грозою поразки у війні радянське керівництво змушене було звернутися до патріотичних традицій не лише російського, а й українського та інших народів СРСР, заговорити про національні й державні права українців. М. Хрущов навіть ви­ступив на дуже короткий час у ролі такого собі «оборонця» української мови та національного існува­н­ня українського народу: «Чи буде український народ говорити рідною мовою, чи наші поколі­н­ня будуть знімечуватися?». Тимчасове послабле­н­ня викори­стали українські науковці і письмен­ники — зʼявився ряд яскравих національно-патріотичних творів поезії й прози, брошур про історичних героїв українського народу, обʼєктивніші (пізніше гостро роз­критиковані за «націоналізм») праці з історії України (колективний «Нарис історії України», 1942), історії української літ-ри («Нарис історії української літератури» Є. Кирилюка і С. Маслова, 1945). У наукових працях і публіцистичних ви­ступах знову зʼявилося на деякий час прі­звище М. Грушевського. У нарисі академіка О. Пал­ладіна «Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки. 1919–1944» (Київ, 1944) зга­дано про заслуги М. Грушевського і М. Туган-Барановського.

Українські науковці за короткий час багато зробили для допомоги народному господарству Башкирії. У зга­даному нарисі О. Пал­ладіна говориться, зокрема, про внесок АН УРСР у роз­виток паливно-енергетичного комплексу Башкирії, медицини, с. господарства (під­вище­н­ня врожайності с.-г. культур, боротьба із шкідниками, вирощува­н­ня цукрового буряка і кок-сагизу). Влітку 1943 АН УРСР пере­дала в роз­порядже­н­ня Раднаркому Башкирської АРСР 9 томів матеріалів, що стосувалися про­блем роз­витку продуктивних сил і викори­ста­н­ня природних ресурсів республіки. Наукові установи АН УРСР, що пере­бували в інших регіонах СРСР, надавали допомогу місцевим господарникам і вченим (проект будівництва першого в Узбеки­стані металургійного заводу; роз­робка технологій викори­ста­н­ня поліметалевих руд Казах­стану та ін.). З поліпше­н­ням становища на фронтах Раднарком СРСР 9 травня 1943 по­становив пере­вести АН УРСР до Москви. А протягом березня–липня 1944 всі установи Академії повернулися в Україну і включилися у від­будову зруйнованого народного господарства.

За час німецько-фашистської окупації Києва те майно Академії, яке не встигли евакуювати, було пограбоване. У Києві залишилося багато науковців, зокрема чимало спів­робітників АН, серед них академік В. Плотников, Б. Лисін, В. Шапошников, які намагалися врятувати наукове обладна­н­ня і навіть від­новити роботу Академії на засадах першозасновників УАН; Президентом обрано В. Плотникова, обрано також нових академіків — М. Грунського і М. Шматька; від­новлено кілька ін­ститутів: геології; зообіо­логії; ботаніки; історії; археології; літ-ри; мово­знавства та ін. Але з багатьох причин — брак елементарних умов для роботи, недовіра окупаційної адміністрації, загальна деморалізація — справа ця виявилася без­пер­спективною, і в січні 1942, з придуше­н­ням усіх форм українського життя в окупованому Києві, цю ефемерну УАН закрито. У 1945 гурт українських учених на еміграції створив Українську Вільну Академію Наук (УВАН), основний осідок якої 1949 пере­несено до Він­ніпеґа, а 1950 до Нью-Йорка, де вона міститься й тепер. УВАН мала від­діли: Історико-філософський та філологічний; Економічний та су­спільних наук; Природничих та медичних наук; Фізико-хіміко-математичний і технічних наук; Мистецьку кураторію.

Загальна сума збитків, заподіяних установам АН УРСР за часи окупації, становила, за офіційними даними, 126 млн крб. Із бібліотеки АН УРСР викрадено близько 1 млн книг; до Німеч­чини вивезено з музеїв багато художніх та історичних цін­ностей. Для від­новле­н­ня роботи наукових установ ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР виділили в 1944 для РСР 24 млн крб. 17 липня 1944 Раднарком УРСР прийняв по­станову «Про структуру Академії наук УРСР», від­повід­но до якої від­новлено діяльність багатьох наукових установ, що існували до війни, і створено низку нових. У Львові поновлено роботу від­ділів усіх ін­ститутів Від­ділу су­спільних наук АН УРСР. 28 липня 1944 Президія Академії схвалила нову редакцію Статуту Академії (затверджену Раднаркомом УРСР 6 лютого 1945), яка зберігала основні положе­н­ня Статуту 1936, але було до­дано пункт про на­да­н­ня Академією консультацій вищим урядовим органам УРСР. 26–30 вересня 1944 від­булася ювілейна сесія АН УРСР на від­знаку 25-річчя її існува­н­ня (справжню дату створе­н­ня Академії — 14 листопада 1918 — не ви­знавали). Робоча сесія АН від­булася 9–13 лютого 1945 в Києві. На ній роз­глянуто під­сумки роботи за 1944 і план досліджень на 1945; обрано 15 дійсних членів і 18 членів-кореспондентів (див. Табл. 4).

АН у роки повоєн­ної від­будови та апогею талінізму

У пʼятирічному плані Від­будови й роз­витку народного господарства СРСР, а від­повід­но й у пʼятирічному плані УРСР були перед­бачені швидкі темпи від­новле­н­ня й зро­ста­н­ня промислового виробництва на оновленій технічній базі. Це ставило великі зав­да­н­ня перед від­повід­ними галузями науки. АН УРСР роз­робила пʼятирічний план наукових досліджень, що мали забезпечити наукові і технічні під­стави для роз­вʼяза­н­ня про­блем від­будови й роз­витку народного господарства, вщент зруйнованого війною. Протягом 1945–47 здійснювалося від­новле­н­ня науково-технічної бази дослідних установ Академії. Роз­горталося капітальне будівництво за планом роз­шире­н­ня мережі наукових закладів.

У листопаді 1946 від­булися Загальні збори АН УРСР, які обрали новий склад Президії та, у звʼязку зі смертю О. Богомольця (14 липня 1946), — нового Президента АН УРСР — ним став О. Пал­ладін.

Від­повід­но до народногосподарських потреб роз­ширювано мережу наукових установ. 1946 створено Від­діл с.-г. наук, якому пере­дано ново­створені ін­ститути: фізіології с.-г. рослин і агрохімії; генетики і селекції; ентомології та фітопатології; лісівництва; 1947 у Від­ділі технічних наук на базі Ін­ституту енергетики створено 2 нові ін­ститути: тепло­енергетики та електротехніки. Тоді ж від­новлено пере­рвану під час війни діяльність Ради з ви­вче­н­ня продуктивних сил УРСР, яка координувала дослідже­н­ня в ін­ститутах АН, університетах, ві­домчих організаціях, планувала дослідже­н­ня комплексних про­блем та ефективне викори­ста­н­ня матеріальних ресурсів України.

Зро­став кадровий потенціал АН УРСР. 1946 у ній було 956 науковців, з них — 70 дійсних членів і 79 членів-кореспондентів; у 1950 — 1412 науковців, з них — 81 дійсний член і 88 членів-кореспондентів. В аспірантурі академічних установ у 1946 на­вчалося 119 аспірантів, у 1950 — 309. Приділяючи велику увагу роз­виткові науки, насамперед її прикладних галузей, зорієнтованих на виріше­н­ня нагальних народногосподарських про­блем, ВКП(б) та її республіканська філія — КП(б)У пильно стежили за ідеологічною дисципліною в лавах науковців. У ставлен­ні до науки «діалектично» по­єд­нувалися, з одного боку, пі­до­зріливість і недовіра до світо­глядних і громадянських позицій учених, установка на політичний контроль над ними, з другого — ро­зумі­н­ня сили авторитету і су­спільної впливовості науки, рішучість максимально викори­стати її для тотального утвердже­н­ня комуністичної ідеології. З цього по­гляду ситуація перших повоєн­них літ була вкрай напруженою. Пере­мога над нацистською Німеч­чиною викликала в радянському су­спільстві під­несе­н­ня і сподіва­н­ня на демократичні зміни. Ці на­строї живилися також певною ідеологічною лібералізацією в роки війни (як-от до­звіл апелювати до національного патріотизму народів СРСР, тимчасова «реабілітація» багатьох із національних героїв цих народів), а головне — враже­н­нями, які винесли міль­йони радянських солдатів від життя народів Європи. Кремлівські стратеги не могли не від­чувати повʼязаної з цим небезпеки і не могли не згадати історичний прецедент — антимонархічний рух декабристів як пере­можців Наполеона. Тому ВКП(б), яка завжди керувалася, на від­міну від усіх своїх су­противників у світі, глибоко продуманою стратегією тотальної політичної боротьби, завдає один за одним ряд випереджальних ідеологічних ударів. ЦК ВКП(б) при­ймає низку по­станов з ідеологічних питань (символом цього на­ступального догматизму стало прі­звище тодішнього секретаря ЦК з ідеології А. Жданова), проводить т. зв. всесоюзні дис­кусії з питань філософії, біо­логії, фізіології, мово­знавства, економіки, які не­змін­но закінчувалися пере­могою «наукового марксизму», тобто поточних партійних на­станов. Кампанія боротьби з «буржуазним ідеалізмом» у філософії, фізиці, біо­логії, «морганізмом-менделізмом» у генетиці, «буржуазним обʼєктивізмом» в історії, «декадентством» і «низькопоклонством» у літературі й літературо­знавстві, «формалізмом» і «какофонією» в музиці, «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом» (а потім «сіонізмом», що су­проводжувалося кадровими чистками і за національною ознакою) у всій широкій сфері інтелектуального життя при­звели до заборони чи паралічу цілих наукових напрямів і форм мистецької творчості і су­проводжувалися шельмува­н­ням або й покара­н­ням багатьох видатних учених і діячів культури. В Україні всесоюзні «проробки» завжди набирали «ударного» характеру. Тож ЦК КП(б)У збагатив ідеологічну кампанію гарячковим вишукува­н­ням і го­строю критикою «недоліків» у роботі наукових установ, насамперед Від­ділу су­спільних наук АН УРСР. Зокрема, в по­станові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 «Про політичні помилки і незадовільну роботу Ін­ституту історії України Академії наук УРСР» вказувалося на не­припустимі «збоче­н­ня» в працях істориків і вимагалося від колективу Ін­ституту історії України посилити боротьбу проти ворожих тенденцій, буржуазно-націоналістичних фальсифікацій минулого українського народу (зокрема «реакційних вигадок» В. Антоновича і М. Грушевського — «викри­т­тя» по­глядів М. Грушевського ставилося в особливий обовʼязок українським радянським історикам і пропагандистам), ширше показувати дружбу українського і російського та інших народів СРСР, глибше висвітлювати провід­ну роль робітничого класу, всесвітньо-історичне значе­н­ня «Великої Жовтневої соціалістичної революції» тощо. Фактично це була орієнтація на партійну міфологізацію історії, і обʼєктивній науці нелегко було витримувати цей тиск. Ще раніше, 24 серпня 1946, ЦК КП(б)У прийняв по­станову, в якій засудив методологічні помилки авторів ви­даного в 1945 «Нарису історії української літератури», що зумовило посиле­н­ня ідеологічної цензури в літературо­знавстві. Партійний контроль над усіма галузями науки набирав гротескних форм. Так, Л. Каганович, ставши першим секретарем ЦК КП(б)У, створив 1947 комісію політбюро ЦК КП(б)У з науки, яку сам очолив і на якій заслуховував доповіді директорів академічних ін­ститутів. 5 травня 1947 на засі­дан­ні комісії звітував директор Ін­ституту ботаніки Д. Зеров. Було ви­знано, що тематика ін­ституту ві­дірвана від потреб с. господарства — «багато місця приділяється ви­вчен­ню мхів, лишайників і спорових рослин», — і вимагалося докорін­но змінити її. По­стійно втручався в справи академічної науки і М. Хрущов, то висміюючи у своїх ви­ступах «ві­дірвану від життя» тематику (як-от дослідже­н­ня дрозофілів), то вимагаючи забезпечити вирощува­н­ня в Україні «потрібних» рослин з інших кліматичних зон (горезвісна кампанія з упровадже­н­ня кок-сагизу). На­прикінці 40-х — на початку 50-х рр. одіозних форм набув культ особи Сталіна не лише як вождя народів, але і як «корифея всіх наук», ідеї якого мали бути дорого­вказом для вчених усіх галузей і який уже сам рішуче поправляв учених, брався за без­посереднє роз­вʼяза­н­ня спеціальних про­блем (теорія «продуктооб­міну» як економічного майбутнього соціалізму — «Економічні про­блеми соціалізму в СРСР»; лінгвістичні закони — «До пита­н­ня про марксизм у мово­знавстві»). «Геніальні» сталінські «праці» були предметом «всенародного обговоре­н­ня» і одно­стайного схвале­н­ня; більше того, вони ставали дорогоцін­ним набутком «усього про­гресивного людства», всер­йоз обговорювалися в компартіях Європи і світу як нові осягне­н­ня марксистської теоретичної думки. 1948 роз­почалася галаслива пропагандистська кампанія навколо т. зв. «Сталінського плану пере­творе­н­ня природи», що су­проводжувалася черговою пере­орієнтацією наукових досліджень і пере­розподілом капітало­вкладень. Зро­зуміла річ, усе це створювало далеко не здорову об­становку в науці.

Нищівного удару було зав­дано генетиці, пере­слідува­н­ня якої почалися напередодні війни з арешту М. Вавилова (нічого доброго не віщувало їй обра­н­ня у 1938 партійного висуванця, «народного академіка» Т. Лисенка Президентом ВАСГНІЛ). У серпні 1948 проведено сесію ВАСГНІЛ, на якій Т. Лисенко зробив погромну доповідь, схвалену, як під­креслювалося, ЦК ВКП(б). У ній та у ви­ступах «лисенківців» брутально ошельмовано видатних біо­логів-генетиків як «менделістів-вейсманістів-морганістів» та «без­рідних космополітів». Основний удар було спрямовано проти українських учених І. Шмальгаузена, С. Гершензона (на «республіканському рівні» до них долучали ще голову Від­ділу біо­логічних наук Д. Третьякова, голову Від­ділу с.-госп. наук М. Гришка та ін.), російського ученого М. Дубініна та його спів­робітників. Проте в інших напрямках біо­логічних наук дослідже­н­ня не припинялися, і досягнуто успіхів у селекції пшениці (В. Юрʼєв), в удосконален­ні хімічних і біо­логічних методів боротьби зі шкідниками с. господарства тощо.

І в гуманітарних науках, попри ідеологічний терор, не вся дослідницька і видавнича робота була паралізована: потреби су­спільного життя брали своє. 1949 роз­почато багатотомове ви­да­н­ня «Археологічні памʼятки УРСР»; 1951 ви­дано двотомний «Курс сучасної літературної мови» за редакцією Л. Булаховського. У 1951–56 ви­дано твори Лесі Українки в 5 томах; 1952–53 здійснено академічне ви­да­н­ня творів І. Котляревського в 2 томах; 1954–55 — твори Панаса Мирного в 5 томах; 1955–56 — твори Марка Вовчка в 6 томах. У травні 1949 створено Сектор держави і права на чолі з В. Корецьким — для дослідже­н­ня про­блем історії держави та права УРСР, питань між­народного права, оскільки УРСР була членом-засновником ООН. Ін­ститут філософії видав зі­бра­н­ня праць Г. Сковороди, роз­почав ви­вче­н­ня спадщини вчених Києво-Могилянської академії; мово­знавці чимало зробили в галузях лексико­графії і діалектології, історичної фонетики і граматики. Виходили десятки моно­графій, присвячених українським письмен­никам-класикам, і по­ступово долався вульгарносоціологічний під­хід до їхньої творчості; здійснювалися ви­да­н­ня їхніх творів, хоч і їх часто спотворювала цензура. Не вдавалося опублікувати і багато зі­брань народної творчості, які під­готували фольклористи; забраковано тритомну працю «Художники Радянської України» (1951). Нова хвиля пере­слідувань української культури почалася після того, як 2 лютого 1951 у газеті «Правда» опубліковано редакційну ста­т­тю «Проти ідеологічних пере­кручень у літературі», автором якої був, імовірно, сам Й. Сталін, в якій різко засуджено як «націоналістичний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну», а водночас в образливій формі кинуто докір і СПУ.

Фізико-технічні науки меншою мірою за­знавали некомпетентних втручань (хоч кадрові чистки за ідеологічними та національними ознаками були й тут), і саме в них досягалося найвагоміших результатів. Традиційно високим був рівень досліджень українських математиків і фізиків. Так, в Ін­ституті математики одержано вагомі результати з теорії комплексної змін­ної, проведено важливі дослідже­н­ня у галузі математичної фізики, диференціальних рівнянь і теорії пружності. Ви­зна­н­ня в науковому світі ді­стали праці М. Боголюбова в галузі нелінійної механіки й статистичної фізики, О. Погорєлова — в галузі теорії опуклих поверхонь, М. Лаврентьєва — з теорії квазіконформних від­ображень; цих учених від­значено найвищою тоді державною премією — Сталінською. Вчені-фізики створили низьковольтний високоефективний випрямляч змін­ного струму, новий тип рентґенівських трубок; провадили важливі дослідже­н­ня в галузі низьких температур, ви­вчали процеси дифузії і кри­сталізації металів і сплавів. За дослідже­н­ня атомного ядра Сталінської премії удостоєно Г. Латишева, а за дослідже­н­ня у галузі хімії ізотопів — О. Бродського. Науково-дослідні роботи в галузі біо­хімії головного мозку і центральної нервової системи проводилися в Ін­ституті біо­хімії; в цьому ж Ін­ституті В. Бєліцер одержав фундаментальні результати в галузі хімії і біо­хімії білків, а від 1952 М. Гулий почав роз­робляти про­блему біо­синтезу білка.

Провід­ною тенденцією залишалося зміцне­н­ня звʼязків науки з практикою, орієнтація на викона­н­ня конкретних народногосподарських зав­дань. Тут особливо помітними були досягне­н­ня Ін­ституту електрозварюва­н­ня, які широко впроваджувались у промисловість і транс­порт усього СРСР, сприяючи під­вищен­ню продуктивності праці та даючи значний економічний ефект; 16 листопада 1953 РМ СРСР ухвалила спеціальну по­станову «Про заходи по дальшому впроваджен­ню в народне господарство нових способів електрозварюва­н­ня, опрацьованих Ін­ститутом електрозварюва­н­ня імені Є. Патона АН УРСР». На­прикінці 50-х рр. СРСР ви­йшов на перше місце в світі за обсягом автоматичного під флюсом і електрошлакового зварюва­н­ня. В Ін­ституті загальної і неорганічної хімії створено технологічну схему виробництва деяких рідкісних металів з вітчизняної сировини. Роз­почався роз­виток порошкової металургії; 1955 створено Ін­ститут металокераміки і спец­сплавів, який очолив І. Францевич. В Ін­ституті геології роз­роблено нові методи роз­відува­н­ня покладів залізних руд, нафти, камʼяного вугі­л­ля. За від­кри­т­тя нових покладів природного газу Сталінську премію присуджено М. Єліну. В Ін­ституті мікробіо­логії виготовлено новий антибіо­тичний препарат мікроцид, що зна­йшов широке за­стосува­н­ня в лікувальній практиці. Ефективний метод боротьби із шкідниками лісових і с.-г. культур за­пропонували науковці Ін­ституту ентомології і фітопатології. Заходи для збільше­н­ня запасів промислових риб у Дні­прі й Дунаї були роз­роблені в Ін­ституті гідробіо­логії; за нові методи роз­веде­н­ня риб Сталінську премію присуджено В. Мовчану.

Для активізації су­спільство­знавчих наук у соціалістичному буд-ві посилювано пропаганду марксистсько-ленінської методології, яка вважалася запорукою їхніх успіхів. У липні 1946 створено філософську комісію АН УРСР, у листопаді того ж року її реорганізовано в Ін­ститут філософії, провід­них спеціалістів до якого за­прошено з Москви. 1948 створено Кабінет держави і права, а 1949 на його базі — Сектор держави і права АН УРСР.

За післявоєн­не десятилі­т­тя двічі проводилися вибори до АН: у червні 1948 обрано 25 дійс. чл. і 28 член-кореспондент; у травні 1951 — 19 дійс. чл. і 35 чл.-кор. (див. Табл. 5).

Зро­стали мас­штаби видавничої діяльності АН УРСР. У 1950 ви­дано 136 назв наукових праць обсягом 1140 друкованих аркушів. АН УРСР прагнула роз­вивати звʼязки з ученими зарубіжних країн, хоч вони, за умов «залізної завіси», мали вимушено обмежений характер. У 1947 Президент АН УРСР О. Пал­ладін ви­ступив з доповід­дю на між­народному кон­гресі фізіологів у Лондоні. Зате максимально активною була спів­праця з АН союзних республік та АН СРСР, Президія якої фактично координувала і скеровувала наукову роботу в СРСР. Суб­ординаційна «вищість» АН СРСР стосовно АН союзних республік під­креслювалася й ієрархією членства: лише окремі академіки республіканських академій ді­ставали вищий статус — ставали академіками АН СРСР. Так, 1946 дійсними членами АН СРСР обрано дійсних членів АН УРСР О. Дин­ника, Б. Ісаченка, М. Лаврентьєва; членами-кореспондентами АН СРСР — дійсних членів АН УРСР О. Білецького, Л. Булаховського, М. Боголюбова (1947), члена-кореспондента Д. Фердмана (1946).

На обʼ­єд­наному засі­дан­ні Президії АН СРСР і Президії АН УРСР 20 жовтня 1950 в Москві прийнято ріше­н­ня про організацію на базі наявних установ АН УРСР у Львові філіалу АН УРСР, який і був створений 1951 у складі ін­ститутів: су­спільних наук; корисних копалин; машино­знавства і автоматики; агробіо­логії. Курс на пере­творе­н­ня Львова у регіональний центр академічної науки здійснювався з політичних мотивів: він мав показати світові успіхи у справі радянізації західних областей України і сприяти залучен­ню західноукраїнської інтелігенції до спів­праці з новою владою, викори­стан­ню її потенціалу. Водночас це був і крок до деякого роз­осередже­н­ня академічної науки, яка залишалася зосередженою пере­важно в Києві (станом на 1955 у столиці роз­міщувалися 32 ін­ститути й наукові установи з наявних 41). Ще одним кроком було створе­н­ня Кримського філіалу АН УРСР після при­єд­на­н­ня Кримської обл. до України (1954) — з 8 науковими від­ділами: хімії, зоології, ботаніки, геології, ґрунто­знавства, карто­знавства і спелеології, гірничої агролісомеліорації і степового лісівництва, історії і археології. Втім, уже 1956 філіал ліквідовано, натомість створено Ін­ститут мінеральних ресурсів у Сімферополі. Пита­н­ня роз­осередже­н­ня наукових установ, подола­н­ня надмірної централізації наукової діяльності залишалося й надалі актуальним.

На 16 зʼ­їзді КП(б)У (1949) та лютневому (1952) пленумі ЦК КП(б)У під­дано критиці ряд установ АН УРСР за ві­дірваність від практики соціалістичного будівництва; вимагалося ефективніше впроваджувати здобутки науки в народне господарство. Від­повід­но до цих вимог роз­шире­н­ня наукових досліджень, створе­н­ня нових науково-дослідних установ здійснювано з урахува­н­ням конкретних зав­дань науково-технічного про­гресу. 1950 при Президії АН УРСР створено Комітет сприя­н­ня буд-ву електро­станцій, ка­налів, зрошувальних систем, 1951 — Комітет з на­да­н­ня наукової допомоги колгоспам. Того ж року створено Ін­ститут металофізики, 1955 — Ін­ститут металокераміки і спеціальних сплавів та Ін­ститут радіофізики і електроніки (Харків). Для зміцне­н­ня звʼязку академічних установ з виробництвом практикувалися виїзні засі­да­н­ня Президії та Від­ділів АН УРСР, зу­стрічі з практиками. У 1953 Президія АН створила спеціальні комісії для спів­праці з міністерствами і ві­домствами, а також Комісію з впровадже­н­ня наукових досягнень у виробництво на чолі з віце-президентом АН П. Семененком. Від­повід­но до потреб економіки та згідно з партійними директивами роз­горталися цілі наукові напрями. Так, після рішень травневого (1958) Пленуму ЦК КПРС про при­скорений роз­виток хімічної промисловості в СРСР у складі АН УРСР створено Ін­ститут хімії полімерів і мономерів.

АН у добу «від­лиги»

Прагматичний, утилітарний під­хід до науки, який диктували партія і уряд, стимулював, насамперед, її прикладні галузі; фундаментальним дослідже­н­ням, якщо вони не були повʼязані з роз­витком військової техніки, приділялося менше уваги. Цей під­хід мало змінився і після 20-го зʼ­їзду партії (1956), але він, засудивши «культ особи» Сталіна та на­йодіозніші форми догматизму, дав більший про­стір свободі наукової думки. Власне, надії на деяку «лібералізацію» зʼявилися вже після смерті Й. Сталіна (1953), коли й виникла в колах інтелігенції метафора «від­лиги» з виразним політичним змістом. Як практичні потреби по­ступово долали барʼєри ідеологічних догм, видно на прикладі роз­витку кібернетики, яку в 40-х рр. оголошено було «лженаукою». Проте ще 1947 в Ін­ституті електротехніки під керівництвом С. Лебедєва створено лабораторію моделюва­н­ня та обчислювальної техніки, де проводилися дослідже­н­ня у галузі теоретичної кібернетики (результатом яких було створе­н­ня першої в СРСР і континентальній Європі електрон­ної цифрової обчислювальної машини для наукових роз­рахунків — «МЭСМ»). Упереджене ставле­н­ня до кібернетики гальмувало ці дослідже­н­ня; 1956 їх пере­несено в Лабораторію обчислювальної техніки Ін­ституту математики, яку очолив В. Глушков. На базі лабораторії 1957 створено Обчислювальний центр АН УРСР, який був піонером у створен­ні електрон­них обчислювальних машин для народного господарства СРСР. Тут у 1956–1959 роз­роблено універсальну обчислювальну машину «Київ», що стало початком створе­н­ня серії ЕОМ, які дали під­ставу для висуне­н­ня концепції ієрархічних АСК народним господарством. Зміна ставле­н­ня до кібернетики — ще недавно «лженауки» — була складовою частиною пере­орієнтації всієї політики КПРС у галузі науки, яку започаткував у липні 1955 пленум ЦК КПРС. Із великим запізне­н­ням було усві­домлено, що в світі від­бувається науково-технічна революція (НТР) і саме вона, а не роз­виток традиційних виробничих галузей, вирішуватиме долю «змага­н­ня двох систем», ви­значатиме спів­від­ноше­н­ня мілітарної потуги великих держав.

1958 Ін­ститут механіки включається у викона­н­ня наукових про­грам, повʼязаних із створе­н­ням у Дні­пропетровську ракетобудівного комплексу, ді­стає зав­да­н­ня з тематики руху штучних супутників Землі, режимів руху рідини, колива­н­ня кон­струкцій, про­блем їхньої міцності та ін. Ін­ституту були на­дані спеціальні кон­структорсько-технологічні служби, дослідне вир-во тощо. Вчені ін­ститутів фізичного профілю — Фізико-технічного, Фізики, Напів­провід­ників та металів, Радіофізики і електроніки, Фізико-технічного низьких температур — роз­вивали нові наукові напрями: фізика плазми і керований термо­ядерний синтез, реакторне матеріало­знавство, плазмова електроніка, електрон­на теорія металів, фізика електрон­них станів молекулярних кри­сталів. У Фізико-технічному ін­ституті стали до ладу при­скорювачі заряджених частинок, в Ін­ституті фізики в Києві — ядерний реактор (1960), що роз­ширило можливості екс­периментальних і теоретичних досліджень. 1960 створено Ін­ститут напів­провід­ників, що посів провід­не місце в СРСР у галузі, де СРСР особливо від­ставав від США. З ініціативи М. Хрущова роз­почато і форсований роз­виток «великої хімії» з метою подолати від­става­н­ня на цьому стратегічно важливому напрямку науково-технічного про­гресу, що сприяло роз­гортан­ню досліджень у ново­створеному Ін­ституті хімії полімерів та мономерів (1959), в Ін­ституті фізичної хімії, Ін­ституті загальної та неорганічної хімії. Від­новилися дослідже­н­ня із генетики, які очолив ще недавно шельмований С. Гершензон — спершу в Ін­ституті зоології, а потім в Ін­ституті мікробіо­логії і вірусології імені Д. Заболотного. М. Амосов створив апарат «штучне серце-легені» (1960), П. Костюк роз­робив методику мікро­електродного ви­вче­н­ня нервових клітин. Серед ви­значних досягнень українських науковців у 50-х рр. — виявле­н­ня родовищ нафти в Полтавській та природного газу — в Харківській обл. (Шебелинка); побудова одного з найбільших у світі суцільнозварного моста через Дні­про в Києві, якому присвоєно імʼя Є. Патона (1953); впровадже­н­ня у важке машинобудува­н­ня методу електрошлакового зварюва­н­ня (Ленінську премію 1957 присуджено Б. Патону і Г. Волошкевичу); роз­робка і організація масового виробництва нових електровимірювальних приладів (Сталінську премію 1951 присуджено А. Нестеренку) та ін. За моно­графію «Ви­значник рослин УРСР» її автори — М. Котов, М. Клоков, О. Висюліна, А. Барбарич — удостоєні Сталінської премії.

Певне по­жвавле­н­ня, особливо після 20-го зʼ­їзду КПРС, за умов т. зв. «від­лиги», на­стало в колі су­спільство­знавців і гуманітаріїв. Хоча хрущовська «демократизація» була не тільки обмеженою, а й непослідовною (нагінки на творчу інтелігенцію під претекс­том боротьби з «формалізмом та абстракціонізмом», ганебна кампанія шельмува­н­ня Б. Пастернака та ін.), у певні періоди вона давала деяку від­душину для вільнішої думки. У ході обговоре­н­ня в пресі нової Про­грами КПРС (ухваленої у жовтні 1961 на 22-му зʼ­їзді КПРС) харківський професор О. Ліберман ви­ступив у газеті «Правда» зі стат­тею, що започаткувала дис­кусію про реформу планува­н­ня і економічне стимулюва­н­ня виробництва. За участі О. Лібермана в Ін­ституті економіки було створено колективну моно­графію «Удосконале­н­ня господарського роз­рахунку і економічне стимулюва­н­ня виробництва на промислових під­приємствах». Вагомі публікації зʼявлялися і в інших галузях гуманітарних наук. На під­ставі археологічних досліджень у р-нах будівництва великих гідротехнічних споруд на Пів­дні України ви­дано 1957 колективну працю «Нариси стародавньої історії Української РСР». У 2-х томах (1958, 1961) ви­йшов «Курс історії української літературної мови» за редакцією І. Білодіда. Літературо­знавці видали синтетичний курс «Історії української літератури» в 2-х томах (1954, 1956), здійснили ви­да­н­ня творів І. Франка в 20-ти томах (1950–56), хоч і далеке від повноти, та все ж досить ре­презентативне. Від 1952 Ін­ститут літ-ри імені Т. Шевченка проводить щорічні шевченківські конференції та видає «Збірники праць наукових шевченківських конференцій». Мистецтво­знавці під­готували і видали в 1959 праці «Українське радянське кіномистецтво» в 3-х книгах та «Український драматичний театр» (т. 2, 1959; т. 1, присвячений минулому українського театру, ви­йшов 1967). За редакцією М. Рильського 1958 ви­йшла двотомна праця «Українська народна поетична творчість». Активізації су­спільство­знавчих досліджень сприяло заснува­н­ня наукових журналів «Радянське літературо­знавство» (1957), «Український історичний журнал» (1957), «Радянське право» (1958), «Економіка радянської України» (1958). Вчені-гуманітарії намагалися максимально викори­стати деяке послабле­н­ня ідеологічного тиску для корекції навʼязаних у 30–40-х рр. тенденційних вульгаризаторських схем історії і культури українського народу, для дезавуюва­н­ня найбільш одіозних догм і не­справедливих оцінок багатьох діячів, для створе­н­ня мас­штабної узагальнювальної картини історичного роз­витку національної літ-ри і мистецтва. Але над ними й далі тяжіли партійні (псевдомарксистсько-ленінські) «методологічні» імперативи: абсолютизація і вульгаризація «класового» під­ходу, необхідність викривати «українських буржуазних націоналістів» та скрізь і всюди дошукуватися «благотворного впливу» великої російської літ-ри (культури, науки), насамперед «російських революційних демократів». Ця оста­н­ня вимога породила над­звичайно плідний жанр, іронічно на­званий «впливологією» — потік праць, у яких під ви­глядом компаративістики фактично доводилася вторин­ність української культури щодо російської, під­порядкованість української історії — російській. Могутній поштовх цим «дослідже­н­ням» дала гучна політична кампанія — всесоюзно-всенародне, державно організоване святкува­н­ня в 1954 «300-річчя воз­зʼ­єд­на­н­ня України з Росією». До цієї дати опубліковано 28 моно­графічних праць і наукових збірників, з-поміж яких певну наукову цін­ність мали хіба окремі ви­да­н­ня, як-от тритомний збірник документів і матеріалів про Визвольну війну українського народу 1648–54.

З огляду на необхідність під­вище­н­ня рівня гуманітарних наук і водночас не бажаючи втратити контроль над ними, ЦК КПУ провів улітку 1958 широкомас­штабну сесію за участі 1200 науковців та від­повід­альних працівників, гостей з Москви, Ленін­града та інших наукових центрів СРСР. Сесія обговорила в дусі партійних на­станов стан гуманітарних наук і затвердила пер­спективний план ви­дань з гуманітарних наук на 1959–65. Хоч він і не був виконаний у повному обсязі, але стимулював видавничу діяльність. За умов від­носної лібералізації і помʼякше­н­ня «холодної війни» (хоч партія по­стійно нагадувала, що ідеологічна боротьба не припиняється, і за­стерігала від небезпеки ревізіонізму та проникне­н­ня буржуазної ідеології), по­жвавилися між­народні звʼязки АН УРСР. У 1955 установи АН УРСР від­відали 40 зарубіжних делегацій у складі близько 200 учених, а в 1958 — вже 160 делегацій (понад 300 вчених). Серед них були вчені не лише з країн т. зв. «соціалістичної спів­дружності», а й з Індії, Англії, Арґентини, США, Франції, Японії, Австрії, Гол­ландії, Фінляндії, Таїланду. Зро­стала і кількість наукових від­ряджень українських учених (здебільшого у складі загальнорадянських делегацій) у зарубіжні країни (в 1957 — 45, у 1958 — понад 150). Українські вчені ви­ступали з доповід­ями на Між­народній конференції з викори­ста­н­ня атомної енергії в мирних цілях (Женева, 1955), на Між­народному геологічному кон­гресі в Мексиці (1957), на Між­народній конференції з викори­ста­н­ня радіо­активних ізотопів у наукових дослідже­н­нях (Париж, 1957). У 1958 у Києві та Львові проходив 4-й зʼїзд Карпато-Балканської геологічної асоціації, у роботі якого брали участь делегації вчених Чехословач­чини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Польщі. Набагато гірше було з участю українських науковців у між­народних конференціях гуманітарного і культурологічного характеру. Так, вони не брали участі в 11-му Між­народному кон­гресі історичних наук, що від­бувся у Стокгольмі 21–27 серпня 1960. Із 865 науковими установами понад 50 зарубіжних країн АН УРСР здійснювала між­народний книгооб­мін (1958), одержавши понад 16 тис. книг та журналів і надіславши близько 20 тис. примірників своїх ви­дань. 1957 обрано 12 нових дійсних членів і 22 членів-кореспондентів Академії, 1961 — від­повід­но 17 і 24 (див. Табл. 6).

Збільше­н­ня мас­штабів діяльності АН і вплив су­спільної стагнації

60-і рр. були оголошені в СРСР початком періоду роз­горнутого будівництва комунізму. 21-й зʼїзд КПРС (січень–лютий 1959) ви­значив про­граму створе­н­ня матеріально-технічної бази комунізму, схвалив Контрольні цифри семирічного плану роз­витку народного господарства СРСР на 1959–65. 22-й зʼїзд КПРС (жовтень 1961) прийняв нову Про­граму КПРС. Радянська система ще не втратила динамізму остаточно, за­гроз­лива стагнація була ще попереду, і партія ще могла гіпнотизувати су­спільство грандіозними планами економічного роз­витку і НТП, в здійснен­ні яких значну роль мала ві­ді­грати наука. Звідси — зацікавленість і турбота про роз­виток тих галузей науки, які мали забезпечити НТП, насамперед, зро­ста­н­ня військового потенціалу. Не випадково на 21-му зʼ­їзді КПРС від­значено досягне­н­ня радянської науки, особливо в галузі ядерної фізики та атомної енергії, ре­активної авіації і ракетної техніки; дальше роз­горта­н­ня комплексу фізичних наук ви­значено основним зав­да­н­ням на семирічку. Від­повід­но до цього перед українськими вченими по­ставлено зав­да­н­ня зосередити свої зуси­л­ля насамперед на широкому роз­гортан­ні досліджень з ядерної фізики, атомної енергетики, напів­провід­ників, фізики міцності й пластичності, надвисокого тиску і фізики кри­сталів. Для керівництва роз­витком науки у 1961 створено Державний комітет РМ СРСР з ко­ординації науково-дослідних робіт, який 1964 пере­творено на загальносоюзний Державний комітет з науки й техніки, що означало посиле­н­ня централізації в науковій сфері. Як і раніше, радянська наука роз­вивалася не стільки згідно з логікою власних потреб і можливостей, скільки від­повід­но до стратегічних і тактичних зав­дань «будівництва комунізму», конкретизованих у директивах партії та уряду, яких ніколи не бракувало. 3 квітня 1961 ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли по­станову «Про заходи по поліпшен­ню ко­ординації науково-дослідних робіт у країні і діяльності Академії наук СРСР». У роз­виток цієї по­станови проведено 12–14 червня 1961 Всесоюзну нараду наукових працівників. 11 квітня 1963 ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли по­станову «Про заходи по поліпшен­ню діяльності Академії наук СРСР і академій союзних республік», після чого аналогічну по­станову ухвалили (28 травня 1963) і ЦК КПУ та РМ УРСР — «Про заходи по поліпшен­ню діяльності АН УРСР». Московське, а слідом за ним і київське керівництво як сер­йозний недолік у роботі академій союзних республік роз­цінили те, що вони намагалися вести дослідже­н­ня по всьому фронту науки (тобто, хотіли бути повноцін­ними АН!), замість концентрувати зуси­л­ля і матеріально-технічні можливості (завжди обмежені!) на виділених для них «вирішальних» напрямах і найважливіших про­блемах. Ви­значали ж ці напрями і про­блеми нерідко самі керівники. Ві­домо, як дорого обі­йшлися радянській науці знущальні глузува­н­ня М. Хрущова з учених, які за­ймалися дослідами над «мізерною» мушкою-дрозофілом або ви­вчали причини загибелі птахів на автошляхах України. Практичному здійснен­ню зав­дань, по­ставлених перед науковцями у зга­даних партійно-урядових по­становах, були присвячені Загальні збори АН УРСР (12–13 червня 1963).

На початку 60-х рр. в АН УРСР від­булися великі структурні й організаційні зміни. У звʼязку із закінче­н­ням строку повноважень Президента Академії О. Пал­ладіна та беручи до уваги його проха­н­ня, Загальні збори АН УРСР прийняли його від­ставку і 27 лютого 1962 обрали Президентом Академії Б. Патона, під керівництвом якого роз­почалася глибока реорганізація структур Академії, спрямована на забезпече­н­ня НТП на базі фундаментальних досліджень, хоча недо­статність фінансових ресурсів та залежність від державних пріоритетів зумовлювала певні «самооб­меже­н­ня» й дис­пропорції. Організаційну і структурну пере­будову Академії обговорено на Загальних зборах АН УРСР 12–13 червня 1963. На них знову, від­повід­но до офіційних на­станов, засуджено багатотемність і багато­профільність, що заважали концентрувати ресурси і кадри на обмеженому колі специфічних зав­дань; від­значено недосконалість організаційної структури, оскільки Від­діли Академії обʼ­єд­нували установи часто далекі за науковим профілем, а тому не могли забезпечити комплексні дослідже­н­ня силами кількох колективів. Від­повід­но до зав­дань, ви­значених у по­становах ЦК КПРС і ЦК КПУ та союзного і республіканського урядів, в АН УРСР було створено 3 секції Президії АН УРСР: фізико-технічних і математичних наук; хіміко-технологічних і біо­логічних наук; су­спільних наук. До них входило 9 заново створених спеціалізованих від­ділів: математики, механіки і кібернетики; фізики; наук про Землю і Космос; фізико-технічних про­блем матеріало­знавства; хімії та хімічної технології; біо­хімії, біо­фізики та фізіології; загальної біо­логії; економіки, історії, філософії та права; літ-ри, мови та мистецтво­знавства. Ці від­діли мали забезпечувати роз­виток від­повід­них галузей науки, ви­значати головні напрямки досліджень, контролювати впровадже­н­ня їх результатів у практику. У від­ділах діяли Наукові ради з про­блем, які потребували комплексного під­ходу до їх виріше­н­ня. Секції Президії АН УРСР мали забезпечувати взаємозвʼязок різних галузей, матеріально-технічне забезпече­н­ня установ від­повід­них від­ділів, здійснювати науково-організаційну роботу.

Структура АН УРСР була пере­обтяжена наявністю великої кількості надто спеціалізованих установ ві­домчого характеру, тому вирішено було ряд ін­ститутів, від­ділів і лабораторій — всього 25 структурних одиниць — пере­дати до від­повід­них міністерств та ві­домств, що водночас мало посилити звʼязок науки з практикою. На реалізацію по­станови РМ УРСР від 28 грудня 1963 «Про реорганізацію наукових установ Академії наук УРСР» реорганізовано 10 ін­ститутів АН УРСР, зокрема Ін­ститут металокераміки і спеціальних сплавів пере­творено на Ін­ститут про­блем матеріало­знавства, Ін­ститут ливарного виробництва — на Ін­ститут про­блем лиття, Ін­ститут електротехніки — на Ін­ститут електродинаміки, Ін­ститут машино­знавства і автоматики — на Фізико-механічний ін­ститут та ін.; у ряді ін­ститутів ліквідовано одні від­діли й лабораторії, натомість створено нові з найважливіших наукових напрямків.

Загальні збори АН УРСР 13 червня 1963 ухвалили новий Статут АН УРСР, який 17 серпня 1963 затверджено По­становою РМ УРСР. Він зберігав багато положень статутів 1936 і 1945 рр., але вводив і багато нових. Статут під­тверджував, що АН УРСР є вищою науковою установою УРСР, яка здійснює наукове керівництво дослідже­н­нями з найважливіших про­блем природничих і су­спільних наук, що проводяться не лише в наукових установах Академії, а й ВНЗах та інших науково-дослідних установах республіки, — що було значним роз­шире­н­ням компетенції Академії. Але ряд статей Статуту був спрямований на юридичне закріпле­н­ня фактичної залежності АН від виконавчої влади та від союзної Академії — АН СРСР. Так, ст. 5 встановлювала, що установи АН УРСР здійснюють свою діяльність за планом, який роз­робляє АН на основі директив РМ СРСР і РМ УРСР. Новий Статут закріпив по­двійне різнорівневе під­порядкува­н­ня АН УРСР: як і раніше, вона під­порядковувалася без­посередньо РМ УРСР, але від­тепер також і Президії АН СРСР, якій мала щороку звітувати про свою діяльність. Це мотивувалося необхідністю зосередже­н­ня в АН СРСР загального наукового керівництва дослідже­н­нями та ко­ординації діяльності наукових установ у загальносоюзному мас­штабі. Фактично ж це було статутне закріпле­н­ня васального становища АН УРСР, її під­порядкованості монополізму АН СРСР, з фондів якої доводилося просити кошти на про­грами і проекти АН УРСР. Протягом 60-х рр. створено — пере­важно на базі від­ділів та лабораторій ін­ститутів, що вже існували, — ряд нових наукових установ АН УРСР: Ін­ститут про­блем міцності (1966), Ін­ститут колоїдної хімії і хімії води (1968), Ін­ститут держави і права (1969). Роз­ширювалася гео­графія наукових структур АН УРСР. Так, 1965 у Донецьку засновано Фізико-технічний ін­ститут, Обчислювальний центр, Ботанічний сад та від­діле­н­ня економіко-промислових досліджень Ін­ституту економіки. У 1969 створено ряд нових під­роз­ділів наукових установ АН УРСР у Львові, Чернівцях, Ужгороді, Івано-Франківську. Зро­став обсяг фінансува­н­ня науково-дослідних робіт АН УРСР — від 22,6 млн крб у 1959 до 80 млн крб у 1968. Витрати на устаткува­н­ня і прилади становили в 1968 понад 8 млн крб, збільшившись порівняно з 1959 майже втричі; по­стача­н­ня здійснювалося не лише за рахунок продукції власного наукового приладобудува­н­ня, яке інтенсивно роз­вивалося на широкій дослідно-виробничій базі (дослідні заводи, екс­периментально-виробничі майстерні, спеціальні КБ), а й за рахунок імпорту з багатьох країн світу. Роз­горталося капітальне будівництво. У Києві став до ладу атомний реактор Ін­ституту фізики (1960), у Харкові введено в екс­плуатацію найбільший в Європі лінійний при­скорювач електронів (1966); збудовано нові приміще­н­ня для ряду ін­ститутів та лабораторій у Львові, Харкові, Севастополі, Дні­пропетровську, Києві. І все-таки матеріально-технічна база, дослідницька апаратура, фінансове забезпече­н­ня не задовольняли потреб науки і стримували її роз­виток, хоч в окремих напрямках українські науковці досягли видатних результатів, а в деяких випадках зробили від­кри­т­тя світового рівня. Вирішальне значе­н­ня тут мало те, що в АН УРСР протягом усього її існува­н­ня був до­статній рівень концентрації висококваліфікованих кадрів, під­готовлених у наукових школах, що утворилися навколо видатних учених зі світовими іменами.

Стабільно високий пре­стиж української математичної науки (Д. Ґраве, Б. Делоне, М. Кравчук, О. Шмідт, Н. Ахієзер, С. Бернштейн, В. Дзядик, М. Лаврентьєв, М. Крилов, М. Боголюбов, О. Парасюк та ін.) був під­триманий дослідже­н­нями Ю. Митропольського (Ленінська премія 1965 за цикл робіт з теорії нелінійних диференціальних рівнянь і теорії нелінійних коливань), О. Погорєлова (Ленінська премія 1962 за дослідже­н­ня з геометрії), В. Марченка (Ленінська премія 1962 за цикл праць з обернених задач аналізу диференціальних операторів), Ю. Березанського (теорія інтегральних зображень додатно ви­значених ядер через власні функції диференціальних операторів у частин­них похідних), І. Данилюка (ви­вче­н­ня нелінійних інтегральних функціоналів зі змін­ною областю інте­грува­н­ня), І. Скрипника (топологічні методи дослідже­н­ня загальних нелінійних операторних рівнянь, що містять монотон­ні або більш загальні класи операторів) та ін. У дослідже­н­нях із теорії диференціальних рівнянь, теорії нелінійних коливань Ін­ститут математики АН УРСР був провід­ною установою в СРСР. Українські математики зробили понад 50 доповід­ей на Між­народному кон­гресі математиків, що від­бувся в Москві у серпні 1966. Між­народне ви­зна­н­ня ді­стала ужгородська алгебрична школа (С. Берман). Для математичного забезпече­н­ня роз­вʼяза­н­ня широкого кола про­блем оптимізації технологічних процесів багато робив Львівський філіал математичної фізики Ін­ституту математики, пере­творений 1978 в Ін­ститут прикладних про­блем механіки і математики АН УРСР, де сформувалася потужна львівська школа механіків (Г. Савін, О. Парасюк, В. Панасюк, Я. Під­стригач).

Широкого роз­витку набули дослідже­н­ня із кібернетики, які охоплювали теоретичну, технічну, біо­логічну, економічну кібернетику, системотехніку, автоматизацію проектува­н­ня обчислювальних машин — у всіх цих напрямках ученим АН УРСР належало провід­не місце в Радянському Союзі. Ін­ститут кібернетики АН УРСР став головною комплексною організацією в СРСР з роз­робки фундаментальних про­блем та впровадже­н­ня методів і засобів кібернетики та обчислювальної техніки в народне господарство. Тут роз­роблено кілька типів електрон­но-обчислювальних машин («Днепр», «Промінь», «Мир», «Київ-70», «Сварог», «Ритм», «Структура-1» та інші). У 1973–74 Ін­ститут видав першу в світі «Енциклопедію кібернетики» (в 2-х томах).

В установах АН УРСР, зокрема на ядерному реакторі Ін­ституту фізики, здійснено ряд важливих теоретичних і екс­периментальних робіт з провід­них напрямів сучасної фізики. За наукові дослідже­н­ня з фізики ядерних реакцій і швидких нейтронів академіку О. Лейпунському 1960 присуджено Ленінську премію. Значних успіхів досягнуто у ви­вчен­ні фізичної природи твердих тіл, закладен­ні основ сучасної електрон­ної теорії металів, вакуумних методів обробки матеріалів. Уперше в світовій практиці одержано пластичний дріт і тонкостін­ні труби з литого малолегованого хрому; методом вакуумної металургії одержано нові надчисті матеріали з високими фізико-хімічними властивостями. За цикл теоретичних і екс­периментальних робіт з дослідже­н­ня взаємодії світла з молекулярними кри­сталами 1966 присуджено Ленінську премію О. Давидову, А. Прихотько, М. Бродину, В. Брауде, А. Лубченку, Е. Рашбі. В Ін­ституті напів­провід­ників сформувалася самобутня українська школа вчених, на базі досліджень яких створено діючі макети нових напів­провід­никових приладів на рівні кращих світових зразків. 1966 під Харковом, по­близу Чугуєва, став до ладу перший у світі унікальний Т-подібний радіотеле­скоп, що дав можливість проникати у космос на від­стань у 10 млрд світлових років. Того ж року у Фізико-технічному ін­ституті в Харкові здано в екс­плуатацію найбільший в Європі лінійний при­скорювач електронів.

Металургійний потенціал України зумовив роз­виток від­повід­них галузей науки. Вперше у світовій практиці вчені АН УРСР за­пропонували викори­стати в домен­них печах природний газ. Були роз­роблені методи під­вище­н­ня коефіцієнта викори­ста­н­ня корисного обʼєму домен­них печей, удосконале­н­ня ливарного виробництва; методи спеціальної електрометалургії, зокрема важких металів; способи одержа­н­ня нових покрит­тів на металах і неметалах. Метод автоматичного дугового зварюва­н­ня під флюсом, роз­роблений в Ін­ституті електрозварюва­н­ня імені Є. Патона ще до війни, до­зволив під­вищувати продуктивність праці у від­повід­них галузях у 5–10 разів; а впровадже­н­ня електрошлакового зварюва­н­ня в металургії зумовило докорін­ні зміни в технологічних процесах важкого машинобудува­н­ня. Створе­н­ня необхідних для нової техніки матеріалів забезпечили успіхи українських учених у галузі порошкової металургії. Споруджений під Києвом Броварський завод порошкової металургії став основним виробником електроконтактних матеріалів у СРСР. В АН УРСР роз­роблено технологію одержа­н­ня синтетичних алмазів, з виробництва яких СРСР посідав провід­не місце в світі; створено й інші надтверді матеріали: славутич, балас, карбонадо, гексаніт-Р. АН УРСР належить пріоритет і в галузі гідроекс­трузії — обробки металів за допомогою рідини під високим тиском. Дослідже­н­ня з фізико-технічних про­блем матеріало­знавства, проваджувані в Ін­ституті електрозварюва­н­ня, Ін­ституті про­блем матеріало­знавства, Ін­ституті про­блем лиття, Фізико-хімічному ін­ституті та інших установах, по­єд­нували глибокі теоретичні ідеї з роз­вʼяза­н­ням важливих народногосподарських зав­дань.

Діяльність ін­ститутів хімічного профілю була спрямована на роз­вʼяза­н­ня зав­дань при­скореного роз­витку хімічної промисловості та хімізації всього народного господарства. Проведено важливі дослідже­н­ня з механізму і кінетики хімічних реакцій, органічного синтезу і теорії будови органічних сполук, хімії комплексних сполук, електрохімії роз­плавлених солей, колоїдної хімії, хімії води, хімічної технології очище­н­ня промислових стічних вод, основ хімічної технології газу. Дедалі більшу увагу приділяли про­блемам захисту повітря і води від промислових за­бруднень. Створено першу в СРСР технологію одержа­н­ня аеросилів з хімічно модифікованою поверх­нею.

В ін­ститутах Від­ділу біо­хімії, біо­фізики і фізіології проведено широкі дослідже­н­ня й одержано цінні результати у галузі біо­хімії і фізіології рослин і тварин, біо­синтезу білка, вітамінів, ферментів і антибіо­тиків; досліджено білковий склад різних від­ділів нервової системи й обмін білка в них, ферменти головного мозку. Важливі роботи проводилися в таких галузях, як молекулярна біо­логія, вірусологія, цитологія, фотосинтез. Від­крито явище вірусної транс­дукції спадкових властивостей у багатоклітин­них організмах. Роз­роблено технологію одержа­н­ня білкового кровозамінювача БК-8, методи промислового одержа­н­ня аденозинтрифосфорної та аденілової кислот, вітаміну Д і каротину. Виведено нові високо­врожайні сорти с.-г. культур: озиму пшеницю «Киянка», тетраплоїдний гібрид жита «Славутич», гібриди кукурудзи, поліплоїдний гібрид кормового буряка «Триплоїд-1», кормовий гібрид буряка «Київський» та ін., високо­продуктивні породи свиней і корів.

Установи Від­ділу загальної біо­логії АН УРСР здійснювали екс­периментальні дослідже­н­ня в галузі цитології і генетики, порівняльної морфології та історичного роз­витку організмів; дослідже­н­ня актуальних про­блем викори­ста­н­ня і від­творе­н­ня рослин­них і тварин­них ресурсів України. Українські вчені брали участь у здійснен­ні Між­народної біо­логічної про­грами. Складено карту сучасного рослин­ного покриву Українських Карпат. Тривало ви­да­н­ня 40-томної праці «Фауна України». Нова екс­позиція (1967) Центрального науково-природничого музею АН УРСР, що обʼ­єд­нала само­стійні екс­позиції геологічного, ботанічного, палеонтологічного, зоологічного і археологічного музеїв, стала головним в Україні сховищем колекційних фондових матеріалів з від­повід­них галузей науки. Тривало комплексне дослідже­н­ня Дні­пра та його басейну, гідрохімічні дослідже­н­ня штучних водо­ймищ, зокрема про­блем «цвіті­н­ня». Установи АН УРСР проводили морські й океанічні екс­педиційні роботи на науково-дослідних суднах «Михаил Ломоносов», «Юлий Шокальский», «Академик Ковалевский», «Миклухо-Маклай».

Великого роз­маху набули дослідже­н­ня Землі і Космосу. Геологи, ви­вчаючи закономірності утворе­н­ня і роз­міще­н­ня природних копалин, дали про­гноз металоносності порід Українського кри­сталічного щита і роз­робили план його структурно-профільного бурі­н­ня; за­пропонували метод виявле­н­ня нафтогазових структур; за комплексне роз­вʼяза­н­ня про­блеми бурі­н­ня газових родовищ Ленінську премію 1959 присуджено М. Балуховському та О. Дубʼянському, 1963 — В. Дубовецькому. Ви­вчено методом глибин­ного сейсмічного зондува­н­ня будову товщі земної кори до глибин 60–70 км у Карпатах і на Донбасі та зроблено регіональні геотектонічні про­гнози на газ, нафту та ін. корисні копалини. Виявлено золотоносні рудо­утворе­н­ня, кобальтоносну зону та ін. орудені­н­ня в осадновулканоген­них формаціях Українського кри­сталічного щита. Складено карту корисних копалин антропоген­них від­кладів України. Закінчено комплекс геотермічних досліджень на Кримському п-ові. Вагомий внесок зроблено у роз­робку про­блем гідрогеології, ви­вче­н­ня формува­н­ня, виснаже­н­ня і за­брудне­н­ня під­земних вод України, ви­значе­н­ня їх балансу і руху, оцінки ресурсів з метою пер­спективного водопо­стача­н­ня. Океанологи багато зробили для моделюва­н­ня циркуляції океану і атмо­сфери, яка значною мірою ви­значає погоду і клімат на планеті, впливає на формува­н­ня мінеральних, біо­логічних і енергетичних ресурсів Світового океану. Вперше в СРСР проведено екс­перименти з ди­станційного дослідже­н­ня океану за допомогою штучних супутників Землі «Космос-1076» та «Космос-1151».

Українські астрономи зробили значний внесок у ви­вче­н­ня планет та інших тіл Сонячної системи, в нову галузь знань — радіоастрономію. Важливих наукових результатів досягнуто в Морському гідрофізичному ін­ституті, Головній астрономічній обсерваторії, Полтавській гравіметричній обсерваторії.

Багато уваги приділялося в АН УРСР науковому приладобудуван­ню — для потреб як самої науки, так і промисловості, зокрема машинобудува­н­ня, геофізичної роз­відки, авіації, тепло­енергетики. Вимірювальна апаратура для ви­вче­н­ня космічного простору, роз­роблена в Україні, з успіхом за­стосовувалася на радянських штучних супутниках Землі, як і методи зварюва­н­ня металів у від­критому Космосі, за­пропоновані Ін­ститутом електрозварюва­н­ня імені Є. Патона.

Характерною тенденцією в організації наукової роботи в АН УРСР у 60–70-х рр. було створе­н­ня при багатьох ін­ститутах галузевих лабораторій для роз­витку принципових ідей у прикладних дослідже­н­нях і дослідно-кон­структорських роз­робках та впровадже­н­ня їх у народне господарство. За­охочувалося створе­н­ня науково-технічних комплексів: «ін­ститут — кон­структорське бюро — дослідне виробництво — дослідний завод». У 1974 під­приємства дослідно-виробничої бази АН УРСР виготовили 863 одиниці (порівняно з 531 у 1975) нових видів приладів, апаратів і про­гресивних технологій на суму понад 120 млн крб; частину з них про­дано за кордон.

Успішний роз­виток ряду напрямків науки в Україні, як і в усьому СРСР, не міг компенсувати тієї загальносу­спільної стагнації і загальмува­н­ня економічного по­ступу, що були наслідком неефективності командно-бюрократичної системи. Ця суперечність між потенціалом науки і можливостями його реалізації особливо драматично ви­глядала в гуманітарній сфері, де науку намагалися зробити слухняним ретранс­лятором офіційної догматики і конʼюнктурних ідеологем.

Тематика і про­блематика установ су­спільних наук АН УРСР формувалася на основі по­станов і вказівок ЦК КПРС, які ЦК КП(б)У дублювало, конкретизувало і «доводило» «на місця». Це подавалося як викона­н­ня рішень зʼ­їздів партії — 22-го, 23-го, 24-го та ін. Су­спільство­знавчі дослідже­н­ня, роз­робки в галузі економічної науки, історії, філософії, право­знавства, літературо­знавства, мистецтво­знавства, лінгвістики мали бути спрямовані на виріше­н­ня зав­дань, які ставила КПРС: доведе­н­ня пере­ваг соціалістичної системи господарства, радянського політичного ладу і «радянської демократії» з однопартійністю; вихова­н­ня нової комуністичної людини; боротьба з ідеалістичною філософією та буржуазною ідеологією; пропаганда соціалістичного гуманізму і соціалістичного реалізму; формува­н­ня «єдиного радянського народу» як практичного шляху до майбутнього зли­т­тя націй, але — діалектика! — через «роз­квіт і зближе­н­ня національних культур». Основні напрямки досліджень: «Закономірності роз­витку соціалізму і пере­ходу до комунізму», «Наукові основи планува­н­ня і організації су­спільного виробництва», «Філософське пита­н­ня сучасного природо­знавства», «Історія Великої Жовтневої соціалістичної революції», «Історія між­народного робітничого і національно-визвольного рухів», «Закономірності роз­витку держави, права, управлі­н­ня», «Закономірності роз­витку національних мов у звʼязку з роз­витком соціалістичних націй». Тематика цих досліджень мала виразне «загальносоюзне» спрямува­н­ня, а в працях, присвячених власне Україні, домінантним був «післяжовтневий» період: «Українська РСР в період роз­горнутого будівництва комунізму» в 5-ти книгах, «Історія Української РСР» у 2-х книгах, «Пере­мога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні», «Історія робітничого класу Української РСР», «Історія держави і права Української РСР», «Історія селянства Української РСР», «Роз­виток народного господарства Української РСР», енциклопедичний однотомник «Українська Радянська Соціалістична Республіка». Попри концептуальний догматизм і ортодоксальність, політичну тенденційність, а часом і пряму фальсифікацію окремих подій та явищ, ці праці містили великий, хоч і пильно ві­ді­браний, фактичний матеріал. «Історія українського мистецтва» в 6-ти томах уперше в українському мистецтво­знавстві висвітлювала роз­виток різних видів і жанрів українського образотворчого мистецтва і архітектури від найдавніших часів до наших днів. Здійснювалося ви­да­н­ня «Історії української літератури» у 8-ми томах. Обидві ці фундаментальні колективні праці давали широку панораму від­повід­них галузей національної культури, але не були ще вільні від ідеологічних стереотипів, особливо в оцінці явищ і по­статей доби «роз­стріляного від­родже­н­ня» (хоч певний крок до реабілітації частини з них уже було зроблено), модерністських і авангардистських течій, засуджуваних з позицій абсолютизації «соціалістичного реалізму»; ігнорувалися або дис­кредитувалися літ-ра і мистецтво української діаспори.

Широке «всесоюзне» від­значе­н­ня в 1961 і 1964 від­повід­но 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народже­н­ня Т. Шевченка дало можливість українським науковцям здійснити ряд досліджень і важливих ви­дань, серед яких — повне зі­бра­н­ня літературних творів Т. Шевченка в 6-ти томах, фототипічне ви­да­н­ня його рукописних збірок; унікальний збірник матеріалів про Шевченка (літературо­знавчі стат­ті, есеї, висловлюва­н­ня культурних і політичних діячів різних народів) — «Світова велич Шевченка» у 3-х томах (1964). Літературо­знавець Є. Кирилюк за працю «Тарас Шевченко. Життя і творчість» був удостоєний Ленінської премії (1964). Низку наукових праць під­готували і видали фольклористи («Українська народно-поетична творчість», збірник «Історичні пісні» та ін.), мистецтво­знавці («Театральна культура», «Український драматичний театр», «Нариси з теорії кіномистецтва»).

Великим здобутком української культури стало ви­да­н­ня «Української радянської енциклопедії» в 17-ти томах. Її готувала Головна редакція УРЕ на чолі з академіком М. Бажаном (першу спробу створе­н­ня української Енциклопедії зроблено 1928, але вже 1933 під­готовку її припинено). До цієї величезної роботи залучено понад 5 тис. авторів. Творцям Енциклопедії часто доводилося по­ступатися науковими критеріями перед політичними та ідеологічними, цін­ний матеріал ішов упереміш із конʼюнктурним, але все-таки це була перша фундаментальна, фахово опрацьована українська енциклопедія (трохи раніше науковці діаспори почали видавати «Енциклопедію україно­знавства» — вільна від ідеологічної цензури, вона, однак, за своїм науковим форматом не була універсальною і від­значалась джерельною неповнотою). Наукова під­готовка УРЕ стимулювала проведе­н­ня досліджень з багатьох питань історії, культури, науки, від­бувалося на­громадже­н­ня бази даних енциклопедичного характеру. 1968 завершено ви­да­н­ня «Українського радянського енциклопедичного словника», теж, попри во­йовничу ідеологічну тенденційність, цін­ного своїм, хай і «просіяним», фактичним матеріалом; роз­горнуто ви­да­н­ня «Енциклопедії історії Української РСР», «Української сільськогосподарської енциклопедії». Здійснювано унікальний проект — ви­да­н­ня 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», головну редакційну колегію якої очолював П. Тронько; у 1977–79 ви­дано «Історію Української РСР» у 8-ми томах, 10-ти книгах (головний редактор — Ю. Кондуфор). Мало ви­вченою залишалася історія науки в Україні, забуто або не спопуляризовано імена і праці багатьох українських учених, не поціновано їхній внесок у культуру інших народів, що викликало не­вдоволе­н­ня у громадськості. У 60–70-х рр. почалися певні зруше­н­ня. Вперше ви­дано повне зі­бра­н­ня творів видатних українських математиків Г. Вороного (в 3-х томах) та М. Остро­градського (в 3-х томах), «Помологию» Л. Симиренка в 3-х томах, «Историю машиноведения на Украине» та першу в СРСР «Историю отечествен­ной математики» в 5-ти книгах.

Праця су­спільство­знавців і гуманітаріїв проходила у складній су­спільно-політичній і творчій атмо­сфері. З одного боку, від­бувалося повільне роз­кріпаче­н­ня наукової думки, дедалі очевиднішою ставала невід­повід­ність офіційної «марксистсько-ленінської» догматики історичній реальності, зро­стали нонконформістські тенденції, зародився дисидентський рух, «шістдесятництво», «самвидав», у якому роз­по­всюджувалися критичні щодо режиму ідеї, а у червні 1968 зʼявилася праця А. Сахарова «Размышления о про­грес­се, сосуществовании и интел­лектуальной свободе», — все це знаходило резонанс, особливо серед наукової молоді, спонукало до пере­гляду багатьох догм; водночас окремі видатні діячі української науки і культури при­єд­налися до руху протесту проти політичних ре­пресій в Україні й усьому СРСР (так, у квітні 1968 резонансний лист до Л. Брежнєва, О. Косигіна і М. Під­горного під­писали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР Ю. Березанський, А. Скороход, Ю. Ситенко, Ю. Соколов, К. Толпиго, доктори наук А. Білецький, А. Лубченко та ін. вчені). З іншого боку (не в остан­ню чергу як від­повідь на «ідеологічні за­грози»), влада, балансуючи між ро­зумі­н­ням необхідності змін і страхом перед ними, поряд з дозованими ре­пресіями нагнітала кампанію боротьби з роз­тлін­ними впливами буржуазної ідеології, з «ревізіонізмом» (особливо після придуше­н­ня «Празької весни» у серпні 1968, що поклало край надіям на демократизацію СРСР), змушувала науковців по­стійно «оволодівати марксистсько-ленінською методологією», раз у раз проходити своєрідний марксистсько-ленінський «лікнеп». Нескінчен­ні наради, семінари, ін­структажі під ви­глядом дис­кусій, всенародні свята: 300-річчя воз­зʼ­єд­на­н­ня України з Росією, 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, 50-річчя радянської влади в Україні; 100-річчя від дня народже­н­ня В. Леніна і т. д. — усе це неодмін­но су­проводжувалося мобілізацією академічних установ на різні «наукові» конференції з виразною політичною акцентацією, на проведе­н­ня урочистих цілеспрямовуючих Загальних зборів АН тощо.

Парадоксальним було становище економічної науки. З одного боку, їй надавалося великого значе­н­ня, від неї чекали рецептів подола­н­ня економічної стагнації. В Ін­ституті економіки створено від­діле­н­ня у Львові, Харкові й Одесі; його Донецьке від­діле­н­ня 1969 реорганізовано в Ін­ститут економіки промисловості. Науковці цих ін­ститутів сумлін­но по­стачали державні ін­станції рекомендаціями, методичними записками, науковими доповід­ями тощо, але на цьому справа здебільшого закінчувалася. Друковані праці економістів (як-от 5-томне ви­да­н­ня «Экономические про­блемы развитого социализма») за­знавали цензури й самоцензури, узгоджувалися із загально­прийнятими стереотипами і «прориву» в економічній думці не створили.

Значним осередком гуманітарної науки став Ін­ститут філософії, директором якого 1962–68 був ви­значний філософ П. Копнін. Йому вдалося забезпечити деяку незалежність наукових пріоритетів і певною мірою ухилитися від викона­н­ня пропагандистських зав­дань; в Ін­ституті роз­винулися дослідже­н­ня з логіки наукового пі­зна­н­ня, філософських про­блем етики і естетики тощо.

Зро­стала продукція видавництва «Наукова думка»: від 447 назв ви­дань обсягом 5276 обліково-видавничих аркушів у 1959 до 753 назв обсягом 6537 обліково-видавничих аркушів у 1967 (на жаль, поряд з цін­ними науковими працями виходило багато «ювілейної» літ-ри). Почали виходити нові журнали: «Мово­знавство», «Український фізичний журнал», «Цитология и генетика», «Вестник зоологии» — від 1967; «Філософська думка», «Нейрофизиология», «Физиология и биохимия культурных растений», «Про­блемы прочности» — від 1969; від 1967 «Доповіді Академії наук УРСР» почали виходити двома серіями: Серія «А» — фізико-математичні і технічні науки; Серія «Б» — геологічні, хімічні і біо­логічні науки. 25–30 % наукових ви­дань ішло на екс­порт, що засвідчувало інтерес у світі до української науки.

Наукові установи АН УРСР по­стійно залучувано до здійсне­н­ня загальносоюзних наукових і виробничих проектів як по лінії АН СРСР, так і через союзні міністерства без­посередньо. Роз­ширювалися і по­глиблювалися між­народні звʼязки АН УРСР, хоч вона і не була повноправним субʼєктом між­народної діяльності. У 1967 учасниками 92 між­народних наукових форумів були 245 учених АН УРСР (за період 1959–67 — 450). Протягом 1967 близько 800 пред­ставників зарубіжної науки, зокрема 287 з капіталістичних країн, від­відали АН УРСР у різному статусі (усього ж за 1959–68 — понад 6 тис. учених, серед яких — 2 тис. з капіталістичних країн), чимало з них ви­ступало з доповід­ями, лекціями та пові­домле­н­нями, що сприяло обмінові науковими ідеями. Від 1967 АН УРСР здійснює наукові звʼязки з Між­народним агентством з атомної енергії. У 1967 установи АН УРСР брали участь у спільних дослідже­н­нях з ученими зарубіжних країн із 34 про­блем і тем, з яких 28 роз­роблялося порядком дво­сторон­нього спів­робітництва. Особливо активно здійснювалося пряме наукове спів­робітництво з науковими центрами Німецької Демократичної Республіки, Польської Народної Республіки, Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, Чехословацької Соціалістичної Республіки з про­блем фізики твердого тіла, матеріало­знавства, електрозварюва­н­ня, кібернетики, напів­провід­ників, хімії, фізіології та ін. галузей.

Кілька важливих між­народних наукових конференцій від­булося в Києві — 9-а Між­народна конференція з фізики високих енергій (1959), 3-й Всесоюзний зʼїзд гео­графів, Між­народна конференція з автоматичного про­грамува­н­ня (1963), «Рентґенівські спектри і електрон­на структура речовини» (1968) та ін. Серед між­народних наукових форумів, у яких взяли участь українські вчені, — 5-й, 6-й зʼ­їзди та 8-й Кон­грес Карпато-Балканської геологічної асоціації (в Румунії, 1961; Польщі, 1963; Югославії, 1967); 3-я Між­народна конференція з викори­ста­н­ня атомної енергії в мирних цілях у Женеві (1964) та ін. Проте реально це ви­глядало так, що українські вчені ре­презентували не українську, а «радянську» науку. Парадоксальна ситуація виникла на 6-му Між­народному зʼ­їзді славістів у Празі (1968), в якому брала участь окрема українська делегація, — і саме вона від­хилила пропозицію зарубіжних україно­знавців про створе­н­ня Між­народної асоціації україністів — аналогу між­народних асоціацій дослідників інших словʼянських культур.

У 60–70-х рр. тривало нарощува­н­ня наукового потенціалу України — як академічного, так і вузівського та галузевого. Однак українська наука, як і вся радянська, значно від­ставала від темпів роз­горта­н­ня наукових досліджень у високороз­винених країнах. Більше того, темпи зро­ста­н­ня української науки були менші, ніж у Росії. За десятилі­т­тя кількість науковців в Україні зросла від 46 657 до 129 781. Однак порівня­н­ня цих показників з аналогічними загальносоюзними та російськими свідчить, що збереглася тенденція від­става­н­ня наукового роз­витку України від РФ. У роз­рахунку на душу населе­н­ня за такими показниками, як кількість наукових працівників, під­готовка аспірантів, чисельність кандидатів і докторів наук та ін., Україна вдвічі від­ставала від РРФСР, що було одним із наслідків русифікаторської політики КПРС. Така ж тенденція зберігалася і в 70-х рр. Але загалом мас­штаби наукової роботи збільшувалися. Цьому сприяло, зокрема, створе­н­ня 1971 за по­становою ЦК КПУ та РМ УРСР пʼяти регіональних наукових центрів АН УРСР з метою обʼ­єд­на­н­ня наукового потенціалу для виріше­н­ня актуальних соціально-економічних і науково-технічних про­блем регіонів України. Але діяльність наукових центрів виходила за ці межі; вони роз­вивали і фундаментальну науку. Так, учені Західного (Львівського) наукового центру АН УРСР одержали «фундаментальні результати в галузі фізики напів­провід­ників, металів і сплавів, фазових пере­ходів, квантових і класичних рідин, роз­чинів електролітів, не­впорядкованих систем, фізичного матеріало­знавства, фізики між­частинкових зі­ткнень, фізики ядра та елементарних частинок» («Роз­виток науки в західних областях Української РСР за роки радянської влади», Київ, 1990, с. 61).

60–70-і рр. були також періодом посиле­н­ня курсу на централізацію керівництва в галузі академічної науки, на що були спрямовані окремі по­станови ЦК КПРС і РМ СРСР, ЦК КПУ та РМ УРСР. Збільшувалася компетенція АН СРСР: на неї покладався контроль за роз­витком наукових досліджень у республіках, від­повід­альність за фінансува­н­ня, матеріально-технічне забезпече­н­ня і капітальне будівництво, планува­н­ня між­народних звʼязків наукових установ. Реорганізації, структурні зміни та спроби вдосконале­н­ня тривали й далі; цей процес призвів до затвердже­н­ня 1976 нової редакції Статуту Академії. Він зберіг основні положе­н­ня Статуту 1963, але в ньому зроблено уточне­н­ня й зміни, які роз­ширювали ко­ординаційні функції Академії, функції щодо організації звʼязків науки з виробництвом, сприя­н­ня НТП. Важливі доповне­н­ня декларували роль Академії в роз­витку фундаментальних досліджень з провід­них напрямків природничих, технічних і су­спільних наук, здійснен­ні пер­спективних наукових досліджень з найважливіших про­блем науково-технічного і соціального про­гресу у звʼязку зі станом довкі­л­ля і благополуч­чям людини.

До 1980 АН УРСР поповнилася новими НДІ: Фізико-хімічним (Одеса), Соціальних і економічних про­блем зарубіжних країн (Київ), Прикладних про­блем техніки і математики (Львів), Технічної механіки (Дні­пропетровськ).

У 1982 широко від­значалося 1500-річчя Києва (чимало науковців від­носять час заснува­н­ня Києва на давнішу добу). До цієї дати науковці Академії видали низку праць, а на базі Ін­ституту археології АН УРСР проведено Всесоюзну археологічну конференцію.

Ко­ординації науково-дослідних робіт, залучен­ню вчених до роз­робки важливих наукових про­блем, популяризації наукових знань сприяли 11 наукових товариств, 7 комітетів і 8 комісій, діяльність яких охоплювала широке коло питань роз­витку науки. З метою роз­вʼяза­н­ня однієї з найболючіших про­блем — промислового освоє­н­ня наукових результатів — створено науково-технічні комплекси (НТК) та між­галузеві НТК, у деяких із них — інженерні центри (в середині 80-х рр. їх було 9), роз­вивалася дослідно-виробнича база ін­ститутів. Наукові центри АН УРСР, створені 1971, — Придні­провський (до 1981 — Дні­пропетровський), Донецький, Західний, Пів­нічно-Східний (до 1981 — Харківський), Пів­ден­ний (пізніше Кримський) — роз­робляли регіональні про­грами, які входили до «Комплексної про­грами НТП і його соціально-економічних наслідків на 1986–2005 рр. по Українській РСР». Значне місце в діяльності АН УРСР належало участі в Комплексній про­грамі НТП країн-членів Ради Економічної Взаємодопомоги до 2000, яка була спробою подолати дедалі драматичніше від­става­н­ня СРСР і країн «соціалістичної спів­дружності» від Заходу в економіці й НТП. До викона­н­ня її зав­дань було залучено 37 наукових установ АН УРСР, які брали участь у здійснен­ні цієї Про­грами. Однак усе це великою мірою набувало формально-бюрократичного характеру.

За 12 років (1964–85) дійсними членами АН УРСР стало 145 осіб, а чл.-кор. — 299 науковців (див. Табл. 7).

Кроки до оновле­н­ня й демократизації

Однак по­стійне збільше­н­ня мас­штабів досліджень та роз­ро­ста­н­ня структур Академії (за 1966–85 рр. кількість її Від­ділень зросла від 9 до 12, а кількість ін­ститутів збільшилася на два десятки — пере­важно за рахунок пере­творе­н­ня в само­стійні ін­ститути окремих від­ділів та пере­дачі до Академії установ з різних ві­домств) не могли приховати слабких місць і упущень, негативних явищ в українській (як і всій тодішній радянській) науці, що були і своєрідним від­би­т­тям загальносу­спільної кризи та де­градації в остан­ні роки правлі­н­ня Л. Брежнєва, а потім Ю. Андропова та К. Черненка. Від 1985, коли наявність су­спільно-політичної й економічної кризи ви­знано й на рівні партійного керівництва і для виходу з неї за­пропоновано політику «пере­будови» і «гласності», що ідентифікувалася з іменем М. Горбачова, вони дедалі більше ставали предметом гострого обговоре­н­ня і в колах науковців, і серед ширшої громадськості. Стурбованість викликали функціональна під­порядкованість АН державним бюрократичним ін­станціям, пряма залежність від політичних на­станов; недо­статня зорієнтованість ін­ститутів на пер­спективні наукові напрямки, від­сутність ді­йових стимулів творчого пошуку, недо­статня збалансованість продуктивних творчих колективів, здатних роз­робляти нові пер­спективні ідеї; слабкість наукового про­гнозува­н­ня, що заважало досягнен­ню результатів світового рівня. Глибоку тривогу викликала зростаюча асиметрія напрямків наукових досліджень — надмірна «технізація» Академії, редукція гуманітарних наук (у всіх установах гуманітарного профілю працювало менше науковців, ніж у 2–3-х ін­ститутах технічного профілю; власне, у 80-х рр. дві третини науковців Академії припадало на Секцію фізико-технічних і математичних наук), інерційна орієнтація на прикладні дослідже­н­ня (попри по­стійні заклики до роз­витку фундаментальних досліджень), надмірна залежність АН УРСР від АН СРСР. Предметом обговоре­н­ня ставали потреби утвердже­н­ня демократичних принципів в управлін­ні наукою, публічності і гласності, плюралізму, свободи наукової і мистецької творчості. Не могли не викликати не­вдоволе­н­ня науковців бюрократизація управлі­н­ня Академією, зведе­н­ня ролі Загальних зборів до формального затвердже­н­ня під­готовлених Президією та бюро Президії документів, без­альтернативність виборів до Академії, членами якої раз у раз ставали партійні та державні діячі. Надії на під­вище­н­ня ефективності і якості досліджень повʼязувалися також із роз­шире­н­ням прав, під­вище­н­ням само­стійності наукових установ АН УРСР, ширшим залуче­н­ням талановитої молоді.

26 квітня 1986 сталася Ката­строфа на Чорнобильській АЕС — ката­строфа, що вплинула на життя міль­йонів людей в Україні, Білорусі, Росії, драматичним чином погіршила екологічну ситуацію в Україні, змінила політичну і психологічну атмо­сферу в су­спільстві, ставши символом технологічного і політичного банкрутства радянської системи, а приховува­н­ня від народу правди про неї показало обмеженість соціалістичної «гласності». АН УРСР від самого початку не під­тримувала ідею будівництва АЕС по­близу Києва. А 23 липня 1981 Президент АН УРСР Б. Патон від імені українських учених надіслав Голові РМ УРСР О. Ляшку листа, в якому були аргументовано показані небезпеки надмірного насиче­н­ня України атомними станціями і, зокрема, заперечувалися плани роз­шире­н­ня ЧАЕС, закликалося до створе­н­ня на базі ЧАЕС науково-дослідного центру для про­гнозува­н­ня екологічних та економічних наслідків будівництва і функціонува­н­ня великих атомних енергообʼєктів. Але за­стереже­н­ня вчених не були почуті. Після ката­строфи на ЧАЕС Академія стала головним «мозковим центром», що роз­робляв стратегію мінімізації і ліквідації її наслідків, пропонував не­стандартні виріше­н­ня раніше не­знаних про­блем. Уже 3 травня 1986 створено по­стійно діючу Комісію з питань аварії на ЧАЕС, яку очолювали (послідовно) В. Трефілов, В. Скок, В. Барʼяхтар, від 1994 — В. Шестопалов. Зуси­л­ля українських учених допомогли локалізувати область радіо­активного за­брудне­н­ня довкі­л­ля, роз­робити і здійснити науково об­ґрунтовані заходи для ізоляції атомного реактора, профілактики і лікува­н­ня по­страждалих. Водночас обговоре­н­ня про­блем Чорнобильської ката­строфи стимулювало критичний пере­гляд становища науки в СРСР, від­носин між наукою і владою; гостро усві­домлювалася необхідність змін.

Деякі позитивні зміни від­бувалися протягом 1985–90. Стали можливими обʼєктивніше висвітле­н­ня національної про­блематики та історії українського народу, ширше викори­ста­н­ня історичних джерел, публікації праць Д. Яворницького, М. Грушевського (спочатку в періодиці), творів М. Хвильового, В. Вин­ниченка; в науковий обіг по­ступово поверталися забуті чи «небажані» факти культури 20-х рр. (доби «роз­стріляного від­родже­н­ня») та культурного життя діаспори. Утверджується ідея цілісності української культури в часі й просторі; в цьому звʼязку Президія АН УРСР 20 липня 1989 при­ймає по­станову «Про створе­н­ня Республіканської асоціації україно­знавців», що стало претекс­том до створе­н­ня в на­ступному році Між­народної асоціації україністів.

У контекс­ті загальносу­спільної тенденції до від­новле­н­ня історичної правди Академія звернулася до власної історії, теж до­статньо сфальсифікованої: 22 грудня 1988 Президія АН УРСР прийняла по­станову «Про актуальні малови­вчені пита­н­ня історії заснува­н­ня та перших років діяльності АН УРСР». У березні 1992, ріше­н­ням Загальних зборів АНУ поновлено у складі Академії членів, виключених з неї в 30–40-х рр. Встановле­н­ня премій імені видатних українських учених — діячів Академії — також було актом справедливого поцінува­н­ня їх і від­новле­н­ням звʼязку наукових поколінь.

Під тиском громадських на­строїв і наукової думки політбюро ЦК КПУ погодилося на публікацію книги «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», що зʼявилася друком уже в 1991. 31 січня 1989 ЦК КПУ прийняв по­станову про історичні дослідже­н­ня в Україні. Було створено комісію на чолі з академіком І. Лукіновим, яка роз­робила про­граму публікації джерел (87 позицій) та памʼяток (47 позицій); до повного її здійсне­н­ня не ді­йшло.

Елементи нового під­ходу простежувалися в роз­гортан­ні академічних структур. Створювано установи, які мали сприяти модернізації су­спільства, роз­ширен­ню діапазону української науки: Ін­ститут енергетики, Ін­ститут хімії поверх­ні, НТК «Ін­ститут технічної теплофізики» та «Фізико-механічний ін­ститут» (1986); Ін­ститут біо­органічної хімії, Ін­ститут про­блем реєстрації інформації (1987); Ін­ститут про­блем енергозабезпече­н­ня (1988); Ін­ститут клітин­ної біо­логії та генетичної інженерії, Ін­ститут фізики конденсованих систем (у Львові), Ін­ститут соціології (1990). Засновувано нові академічні журнали, але, за старою традицією, пере­важно російською мовою: «Кинематика и физика небесных тел», «Морской гидрофизический журнал», «Про­блемы специальной электрометал­лургии», «Биополимеры и клетка», «Криобиология» (1985); «Химическая технология» (1989); тільки один українською мовою — «Археологія» (1989). Починаючи від 60-х рр., кількість науково-технічних ви­дань (моно­графій, збірників, журналів) в Україні українською мовою не пере­вищувала 20 %.

З метою подола­н­ня негативних наслідків тривалого під­порядкува­н­ня науки адміністративно-командній системі Президія АН створила комісію під головува­н­ням академіка В. Кухаря, яка під­готувала «Концепцію роз­витку Академії наук УРСР», схвалену на Загальних зборах АН УРСР 30 березня 1990. У цьому документі під­креслювалося, що неро­зумі­н­ня зав­дань АН партійно-державною бюрократією, викори­ста­н­ня її здебільшого як коментатора уже прийнятих рішень при­звело до «певної де­градації і самого наукового товариства на всіх рівнях». За таких умов «Академія наук стала зручною мішен­ню для критики як з боку урядових органів республіки, так і з боку різних громадських організацій. Активізувались де­структивні сили в самій Академії. Під за­грозу по­ставлене існува­н­ня Академії наук як системи». Концепція пропонувала шляхи оновле­н­ня, що мали стати альтернативою як «тискові з боку консе­рвативних сил», так і «демагогічним закликам до руйнува­н­ня академічних традицій». Рекомендувалося від­родити демократичні принципи організації і діяльності Академії, утвердити само­стійність і самоврядність наукових колективів, забезпечити вченому центральне місце в науково-дослідному процесі. Найважливішим зав­да­н­ням Академії ви­знавалося організацію, проведе­н­ня та ко­ординацію наукових досліджень з фундаментальних про­блем природо­знавства та гуманітарних наук з метою роз­витку духовної та матеріальної культури українського народу; особливо під­креслювалася необхідність істотно під­вищити роль гуманітарних наук, звільнити їх від функції ідеологічного забезпече­н­ня спекулятивних схем, спрямувати на виявле­н­ня і викори­ста­н­ня обʼєктивних тенденцій і закономірностей, на забезпече­н­ня рухомості і самоорганізованості су­спільних систем: «Внесок Академії до скарбниці духовної культури українського народу має полягати насамперед у сприян­ні від­ходу масової сві­домості від усталених догм та стереотипів мисле­н­ня, утверджен­ні пріоритетності загальнолюдських цін­ностей над класовими, поширен­ні високих принципів гуманізму, демократії та соціальної справедливості»; у впливові «вчених усіх спеціальностей на роз­виток творчих сил та під­вище­н­ня інтелектуального потенціалу нації». У цьому документі Академія ніби заговорила голосом своїх засновників, нагадавши про високу місію академічної науки та її при­значе­н­ня, яке було затінене прагматичними зав­да­н­нями та заідеологізованістю.

Протягом 1986–90-х рр. двічі від­бувалися вибори до Академії на її Загальних зборах: 15 січня 1988 — 27 дійсних членів і 41 член-кореспондент; 18 травня 1990 — 25 дійсних членів і 53 члени-кореспонденти (див. Табл. 8); після тривалої пере­рви обрано 6 іноземних членів.

Академія наук у незалежній Україні

Прийня­т­тя ВР 16 липня 1990 Декларації про державний суверенітет України, а в серпні 1991 — Акту про проголоше­н­ня незалежності України принципово змінило становище і статус АН. Вона ви­йшла з під­порядкува­н­ня АН СРСР і стала само­стійною науковою структурою. Закон України «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності», ухвалений ВР України 13 грудня 1991, по­станова Президії ВР України від 17 січня 1992 «Про статус Академії наук Української РСР», Указ Президента України від 20 січня 1992 «Про забезпече­н­ня діяльності та роз­витку Академії наук України» створили нове правове поле для АНУ, ви­значили її місце та роль у житті українського су­спільства. На основі цих актів спеціальна комісія під керівництвом Президента АНУ Б. Патона під­готувала проект нового Статуту Академії, який після широкого обговоре­н­ня науковою громадськістю був затверджений на Загальних зборах АНУ 20 березня 1992. У ньому був ряд цілком нових положень, зокрема ви­значе­н­ня АНУ як вищої наукової установи України з правами самоврядної організації: специфічний вид установи, створений державою як корпорація вчених, основним зав­да­н­ням якої є роз­виток фундаментальної науки на користь су­спільства і держави, а водночас — і важлива структура громадянського су­спільства. Ця дуалістична концепція «громадсько-державного» устрою АНУ викликала дис­кусії, зокрема у звʼязку з її майновими правами, але була необхідним кроком у «роз­державлен­ні» й демократизації науки, під­вищен­ні рівня прав та обовʼязків, місця і ролі АН в українському су­спільстві. У березні 1994 Указом Президента України «Про державну під­тримку наукової діяльності АН України» Академії на­дано статус Національної, а 22 березня 1994 Загальні збори АН по­становили називати надалі Академію «Національна академія наук України» (НАНУ).

Все це сприяло роз­гортан­ню діяльності АН як ін­ституції суверен­ної держави, роз­виткові наукового пошуку, зокрема у галузі гуманітарних наук. Однак цей процес був ускладнений і обтяжений соціально-економічною кризою, яку пере­живає Україна (і всі пост­радянські країни) і яка зумовлена роз­валом старої політичної та народногосподарської системи і непослідовністю та неефективністю ринкових реформ. Хоча й за цих умов АН змогла викори­стати можливості, які від­кривали їй державна незалежність України та демократизація всіх сфер життя, свобода наукової думки. У 1991–92 створено НДІ: Імпульсних процесів і прикладної хімії (Миколаїв); Української архео­графії; Світової економіки і між­народних від­носин; Екології Карпат (Львів); Української мови; Прикладної фізики (Суми); Гео­графії, Біо­колоїдної хімії; Стратегічних досліджень; Економіко-правових досліджень (Донецьк); Про­блем математичних систем та машин; Про­грамного забезпече­н­ня; Електрон­ної фізики (Ужгород); Сорбції та про­блем ендо­екології; Про­блем природокористува­н­ня та екології (Дні­пропетровськ); Про­блем ринку та економіко-екологічних досліджень; Сходо­знавства імені А. Кримського; Національних від­носин і політології; Східноєвропейських досліджень, а також Ін­ститут іоно­сфери АНУ і Міністерства вищої освіти України (Харків), Центр памʼятко­знавства АНУ і Українського товариства охорони памʼяток історії та культури, Науково-ко­ординаційний центр морських наук; Між­народний ін­ститут клітин­ної геології та ін. наукові установи. У 1995 створено Ін­ститут магнетизму; окремі установи за­знали реорганізації або зміни під­порядкува­н­ня. Це засвідчило вихід на принципово нові напрямки досліджень, що мали забезпечити потреби суверен­ної держави. Особливе значе­н­ня мало тут роз­горта­н­ня соціогуманітарних, політологічних і культурологічних досліджень, за­блокованих у часи тоталітаризму.

Принципово нові зав­да­н­ня по­стали перед економістами, соціологами, право­знавцями, філософами, істориками: роз­робка концептуальних під­ходів до обʼєктивного осмисле­н­ня минулого, сучасного і майбутнього України, комплексу про­блематики державотворе­н­ня за сучасних умов, у глобальному конкурентному середовищі; суті і тенденцій економічної взаємозалежності в сучасному світі, особливостей входже­н­ня України в світові та європейські економічні структури; аналіз найважливіших процесів і явищ у її державно-правовому, соціально-економічному і національно-культурному роз­витку. В центрі уваги були пита­н­ня економічного суверенітету України, роз­державле­н­ня власності, приватизації, макро­економічної, фінансово-кредитної, науково-технічної, агро­промислової, екологічної, ін­новаційної та інвестиційної політики України за умов пере­ходу до ринкових від­носин, наукового забезпече­н­ня курсу реформ та рекомендації щодо виходу з економічної кризи, роз­витку і роз­міще­н­ня продуктивних сил на історичну пер­спективу, пріоритетних напрямків регіональної політики; про­блеми реформува­н­ня від­носин власності, умови, механізми та соціальні наслідки роз­державле­н­ня і приватизації. Роз­роблялися методологія аналізу змішаних економічних систем, теоретичне об­ґрунтува­н­ня складної багатомірності реальних структур української економіки (Ін­ститут економіки); суть конкурентно-змагальних від­носин в економіці, концептуальні під­ходи до подола­н­ня монополізму (Ін­ститут економіко-правових досліджень); структуризація і типізація між­народних ринків; серед принципово нових напрямків досліджень — соцекогенез України у контекс­ті світових цивілізаційних процесів. 1997 створено Ін­ститут економічного про­гнозува­н­ня, одним із зав­дань якого є про­гнозува­н­ня структурних зрушень у сфері матеріального виробництва за допомогою економіко-математичної моделі.

90-і рр. були періодом по­жвавле­н­ня і під­несе­н­ня філософської та соціологічної думки, що звільнилася від пут догматизму. Філософи об­ґрунтували новий під­хід до феномену дискурсу, ввівши поня­т­тя «соціальний дискурс» та роз­робивши стратегії його аналізу; досліджували про­блеми логіки і наукового мисле­н­ня; когнітивні, світо­глядні і культурно-історичні виміри сучасного природо­знавства; соціокультурні зміни в світі та появу нових філософсько-світо­глядних парадигм; національну своєрідність художньої культури; явище постмодерну в культурі та філософії; взаємозвʼязок світо­гляду і духовної творчості; феномен етнонаціонального буття та його основні виміри. Інтерес українських філософів до культурології засвідчила колективна праця «Феномен української культури» (1996) за редакцією В. Шинкарука і Є. Бистрицького, моно­графія М. Поповича «Нарис історії культури України» (1998). Результати досліджень стану українського су­спільства по­дані в колективних працях «Громадянське су­спільство: ідеологія і реальність» та «Громадянське су­спільство: соціальні тенденції та чин­ники становле­н­ня» (обидві — 1997). Соціологи досліджували про­блеми еволюції соціальної структури українського су­спільства; причини виникне­н­ня та механізми подола­н­ня соціальних конфліктів за умов демократизації су­спільства; структуру, стан і пер­спективи роз­витку між­етнічної взаємодії в Україні; українську етнічність поза межами України (діаспори); фактори формува­н­ня етнічної самосві­домості особистості; про­блеми особистісного роз­витку та індивідуалізації особи в сучасному су­спільстві; типологію особи в соціально-історичному та конкретно-соціальному аспектах. Створено інформаційну базу для систематичного стеже­н­ня за сучасним станом і пер­спективами роз­витку українського су­спільства, його структур та ін­ститутів, громадської думки, орієнтації різних груп і верств населе­н­ня. Ви­йшли колективні праці «Етнос і соціум» (1993), «Міграційні процеси в Україні» (1994). Науковці-юристи брали участь у роз­роблен­ні концепції правової держави, її філософських, політичних і правових аспектів, у роз­витку законодавства України. В Ін­ституті держави і права роз­робляється схема нового зводу законів України. Ви­дано 3 томи «Юридичної енциклопедії». Великі масиви малодослідженого або раніше ігнорованого з політичних мотивів матеріалу під­няли історики, архео­графи, археологи. Здійснюється докорін­на пере­оцінка — на основі обʼєктивного аналізу реальних явищ і документальних джерел — цілих періодів національної історії; насамперед історії української революції 1917–20; багато робиться для роз­кри­т­тя економічного, ідеологічного та соціокультурного змісту сталінізму, наслідків його для України; для висвітле­н­ня однієї з найтрагічніших сторінок української історії — голодомору 1932–33 як результату злочин­ної діяльності компартійної верхівки; ре­пресій 30-х рр.; ви­вчається дисидентський рух в Україні; пере­глядається під­хід до складних історичних об­ставин життя українського народу під час 2-ї світової війни та вводяться в обіг нові документальні матеріали, зокрема здійснюється випуск багатотомного «Літопису УПА». Знамен­ним став вихід колективної праці «Історія України: нове баче­н­ня» (1995–96) за редакцією В. Смолія. Водночас тривало дослідже­н­ня історії України у 18–19 ст., середньовічної і давньої історії України; археологічне ви­вче­н­ня ран­ніх етапів історії, зокрема античних держав Пів­нічного Причорноморʼя та археологічних культур на території України. Започатковано випуск багатотомного «Зводу памʼяток історії та культури України»; корпусу документів «Архіви Коша Нової Запорозької Січі» та ін.; ви­дано працю П. Толочка «Літописи Київської Русі» (1994) та ін.

Філологи, мистецтво­знавці, етнологи могли сконцентрувати свої зуси­л­ля на обʼєктивному і правдивому висвітлен­ні різних етапів роз­витку української духовної культури та її стану на порозі 21 ст.; на роз­вʼязан­ні головних зав­дань, повʼязаних із науковим забезпече­н­ням національно-культурного від­родже­н­ня України; на про­блемах сучасного функціонува­н­ня української мови; на роз­витку структурно-математичної та компʼютерної лінгвістики; на ви­вчен­ні взаємодії народно-традиційної та урбаністичної культур; соціокультурних вимірів міського середовища.

Важливою тенденцією соціогуманітарних наук у 90-х рр. стали методологічна модернізація, подола­н­ня догм і стереотипів, що впроваджувалися протягом десятиліть під ви­глядом «єдино правильної» «марксистсько-ленінської» методології; оновле­н­ня і збагаче­н­ня понятійного апарату та аналітичних при­йомів під впливом озна­йомле­н­ня з раніше малодо­ступним масивом праць зарубіжної філософії, соціології, культурології, антропології, лінгвістики. Цей процес триває, приводячи до методологічного плюралізму як одного із виявів творчої свободи, хоч подекуди трапляється і механічне запозиче­н­ня схем, не адаптованих до специфічної реальності пост­радянського світу. Праці науковців-соціогуманітаріїв другої половини 80-х — 90-х рр. від­чутно збагатили українську культуру, під­вищили її інтелектуальний тонус, сприяли по­глиблен­ню національного самоусві­домле­н­ня активної частини су­спільства. Деякі з них стали прикметним національним здобутком, як-от: 15-томна серія «Україна крізь віки», під­готовлена в Ін­ституті історії НАНУ під керівництвом академіка В. Смолія; 3-томний «Російсько-український словник наукової термінології»; 2-томний «Фразеологічний словник української мови»; 2-томний корпус документів і матеріалів ЦР; 3-томне ви­да­н­ня «Україна у Другій світовій війні у документах: Збірник німецьких архівних документів»; 5-томна «Українська література в загальнословʼянському і світовому контекс­ті»; «Історія української літератури ХХ столі­т­тя» в 2-х книгах, 3-х частинах; «Історія українського мистецтва. Кінець 19–20 ст.» в 3-х томах; «Твори» В. Стуса в 6-ти томах, 9-ти книгах. Істотним внеском в історичне і культурне самопі­зна­н­ня українського су­спільства стали числен­ні публікації архівних і джерельних матеріалів, низка моно­графічних досліджень у галузі культури, літ-ри, мистецтва, етнології, мово­знавства, бібліо­графічні довід­ники та ін. Здобутки українських гуманітаріїв були б ще вагомішими, якби завершені праці не лежали роками без надії на друк; через труднощі з фінансува­н­ням і кризу книго­друкува­н­ня та роз­вал книготоргівлі довелося припинити навіть ряд пре­стижних серійних ви­дань; не доведене до кінця ви­да­н­ня праць М. Грушевського, ви­да­н­ня Української Літературної Енциклопедії, нове ви­да­н­ня творів Т. Шевченка; багато років гальмується ви­да­н­ня академічної «Історії української культури» в 5-ти томах. Протягом 1999 і 2000 Президент України видав кілька Указів, спрямованих на під­тримку українського книгови­да­н­ня і особливо важливих культурних проектів. Ідеться про академічне ви­да­н­ня праць Т. Шевченка в 12-ти томах, Шевченківську Енциклопедію у 4-х томах; під­готовлений у НАНУ проект «Словники України» ліг в основу прийнятого 7 серпня 1999 Указу Президента України «Про роз­виток національної словникової бази», що дасть можливість здійснити ви­да­н­ня нового поколі­н­ня академічних словників, зокрема компʼютерних — на основі створеного потужного компʼютерного морфемно-словотвірного фонду української мови з генеральним зведеним реє­стром близько 170 тис. одиниць.

Характерною особливістю новітніх соціогуманітарних досліджень у НАНУ є те, що українська про­блематика дедалі частіше по­стає в них у всесвітньо­історичному контекс­ті, в контекс­ті світових цивілізаційних процесів. Це стало можливим завдяки виходу України на світову арену як субʼєкта між­народних від­носин і від­повід­ній зміні історичного самопочу­т­тя нації та зня­т­тю тих ідеологічних заборон, що під­тримували колоніальний статус і комплекс меншовартості. Однак цій обʼєктивній тенденції роз­витку наукового зна­н­ня суперечить інша, зумовлена браком як фінансово-кадрового забезпече­н­ня, так і стратегічного мисле­н­ня на державному рівні: ката­строфічне згорта­н­ня славістики, балканістики, нероз­виненість арабістики, африканістики, латиноамериканістики та ін. Політична недооцінка значе­н­ня цих цивілізаційних регіонів для України йде в парі зі слабкістю наукового інтересу до них.

Ще суперечливішими були тенденції роз­витку природничих наук. Під­вище­н­ня рівня прав та обовʼязків АН, її місця та ролі в су­спільстві, її від­повід­альності за стан фундаментальних досліджень, обʼєктивну оцінку процесів су­спільного і науково-технічного роз­витку дало нові стимули для наукового пошуку. Разом з тим на діяльності АН негативно по­значилася глибока су­спільно-політична криза 90-х рр., що спричинила різкий спад темпів НТП у країні. Загальний рівень і мас­штабність робіт помітно знизилися, не­зважаючи на певну кількість ви­значних результатів. Унаслідок по­стійного зменше­н­ня асигнувань на науку з державного бюджету різко загострилися про­блеми фінансува­н­ня і матеріально-технічного забезпече­н­ня фундаментальних досліджень. Недо­статнє забезпече­н­ня сучасною науковою апаратурою, від­сутність валюти значною мірою гальмували проведе­н­ня екс­периментів. Негативно вплинув на роз­виток дослідницького процесу пере­хід частини кваліфікованих кадрів у комерційні структури та від­плив інтелектуального потенціалу за кордон. Істотних втрат за­знала дослідно-виробнича база Академії. Скоротилося надходже­н­ня наукової інформації. Погіршилися соціально-побутові умови працівників АН, знизився пре­стиж наукової праці.

Однак і за таких не­сприятливих об­ставин АН вдалося зберегти ві­домі наукові школи та провід­ні творчі колективи, основний обсяг фундаментальних та прикладних досліджень. Першочергове значе­н­ня надавалося роз­вʼязан­ню найбільш гострих і пріоритетних для України про­блем паливно-енергетичного комплексу, задоволен­ню потреб у мінеральній сировині та нових матеріалах, охороні навколишнього середовища, забезпечен­ню населе­н­ня медичними препаратами. Під кінець 90-х рр. 20 ст., від­повід­но до державних про­грам подола­н­ня кризи, АН ви­значила 3 пріоритетні сфери досліджень: у галузях енергетики, АПК і економіки. Водночас виконано значний обсяг робіт і отримано вагомі результати в окремих сучасних напрямках математики, інформатики, фізики, матеріало­знавства, хімії, біо­логії, наук про землю та ін. Зокрема, в галузі математики досліджувано про­блеми алгебри, топології та математичної логіки, геометрію випуклих многовидів та геометричні пита­н­ня теорії диференціальних рівнянь, теорію на­ближе­н­ня функцій, пита­н­ня нелінійного функціонального аналізу, математичного моделюва­н­ня, теорію операторів та їх за­стосува­н­ня; роз­роблено асимптотичні методи дослідже­н­ня нелінійних еліптичних та параболічних задач математичної фізики в перфорованих областях; ви­вчено якобієві поля, повʼязані з пуасонівською мірою; доведено ряд загальних теорем та нових тверджень, що містять ві­домі теореми; зна­йдено роз­вʼязки ряду ві­домих задач. У галузі інформатики вперше в світовій практиці систематизовано та узагальнено граничні теореми, які встановлюють порядок малості певних подій, повʼязаних із траєкторією процесу; роз­роблено методологію проведе­н­ня параметричного та пост­оптимального аналізу стійкості, роз­вʼяза­н­ня задач векторної оптимізації з неточними вихідними даними; важливою для подальшого роз­витку інформатики є роз­робка математичної теорії взаємодії компʼютерних компонентів, що базується на новому роз­гляді поня­т­тя компʼютерного середовища як агента з функцією зануре­н­ня; досліджувано системи штучного інтелекту, пер­спективні методи запису, пере­дава­н­ня і від­ображе­н­ня інформації; за­пропоновано концепцію створе­н­ня інтегрованих інформаційних систем; роз­роблено основні принципи побудови інтегрованої моделі захисту інформації в автоматизованих системах та ін. Дедалі ширше за­стосовуються інформаційні технології в освіті, культурі, ЗМІ. В Ін­ституті про­блем реєстрації інформації НАНУ створено бази даних культурної спадщини народів Європи. 1995 роз­почато випуск науково-реферативного журналу «Джерело» (з Інтернет-варіантом).

Серед важливих результатів у галузі механіки — за­пропоноване зображе­н­ня роз­вʼязків динаміки стисливої вʼязкої рухомої рідини в сферичних координатах; роз­виток тривимірної теорії приповерх­невої не­стійкості волокнистих композитів при стиску; теоретичний аналіз по­здовжньої стійкості 2-го ступеня ракетоносіїв «Зеніт» та роз­робка від­повід­ного про­грамно-методичного забезпече­н­ня; побудова точного роз­вʼязку динамічної задачі про рух тріщини в матеріалах з початковими або залишковими напруже­н­нями; екс­периментальні дослідже­н­ня взаємодії нестаціонарних хвиль із шаруватими неоднорідними середовищами та ін. Дальшого роз­витку ді­стали дослідже­н­ня у таких наукових напрямках сучасної фізики, як ядерна фізика і фізика високих енергій, фізика твердого тіла, зокрема високотемпературна над­провід­ність, фізична оптика і квантова електроніка, фізика плазми (зокрема перед­бачено явище надплин­ності електрон­но-позитрон­ної плазми), фізика низьких температур, радіофізика, радіоастрономія, астрофізика. Досягнуто успіхів у ви­вчен­ні т. зв. «мʼякої матерії», зокрема роз­роблено теорію нематиків та статистичну теорію динамічних властивостей напів­квантових рідин. У Головній астрономічній обсерваторії НАНУ та Кримській астрофізичній обсерваторії одержано важливі результати, що доповнюють наукові уявле­н­ня про різноманітні фізичні явища та їх природу, Сонячну систему та Всесвіт. Учені-геофізики у межах викона­н­ня між­народного проекту «DOBRE» отримали унікальні сейсмічні матеріали для ви­вче­н­ня закономірностей глибин­ної будови та геодинамічного роз­витку літо­сфери. В Ін­ституті гео­графії роз­роблено теоретико-методичні основи створе­н­ня Національного атласу України, створено його електрон­ну версію. Значними результатами у галузі матеріало­знавства були роз­виток наукових основ топотаксичного синтезу; роз­робка методу роз­рахунку кінетики росту щілин в елементах кон­струкцій при нерегулярному втомному навантажен­ні; роз­робка технології одержа­н­ня наноматеріалів на основі пентагональних металевих кластерів; установле­н­ня взаємозвʼязку структури границь зерен нано­структурної кераміки з методом її компактува­н­ня та властивостями, що дало змогу роз­робити засоби отрима­н­ня високощільних керамік із під­вищеними характеристиками; вперше створено комбінований прилад, що по­єд­нує в собі можливості наноіндикатора і вимірювача мікропластичної деформації; вперше в світовій практиці із за­стосува­н­ням методу індентува­н­ня отримано криві деформації квазікри­сталічних матеріалів при кімнатній температурі; роз­роблено унікальні екс­периментальні методики ви­значе­н­ня тріщино­стійкості матеріалів при динамічних і циклічних навантаже­н­нях з урахува­н­ням змішаного механізму руйнува­н­ня.

В Ін­ституті фізичної хімії засновано новий напрям молекулярного матеріало­знавства: фізична хімія електро­провід­них органічних полімерів. Українські хіміки одержали принципово новий інгібітор зворотної транскриптизи вірусу СНІД; за­пропонували ефективні методи очище­н­ня води від пестицидів нових поколінь; створили нову концепцію гомо- й гетерохіральності у стереохімії; одержали нові полімери на основі похідних дигліцидилового ефіру та екологічно без­печні плівко­утворювальні полімери з під­вищеною корозійною, фотохімічною та термічною стійкістю; принципово нові можливості для створе­н­ня стабілізаторів органічних матеріалів від­криває вперше за­пропонований та екс­периментально об­ґрунтований механізм каталітичної дії вільних та координованих іонами металів фенолів у елементарних актах обриву ланцюгів окисле­н­ня органічних сполук; вперше об­ґрунтовано засади екотехнологічного під­приємства, при­значеного для пере­робки змін­них за якісним та кількісним складом вхідних сировин­них потоків. Нові наукові результати одержано в галузі ботаніки, біо­хімії, фізіології, мікробіо­логії, молекулярної біо­логії та кріобіо­логії, загальної біо­логії. Дослідже­н­ня тут були спрямовані на подальше роз­кри­т­тя закономірностей роз­витку живої матерії, взаємовід­носин живих організмів з природним середовищем, зʼясува­н­ня корисних для людини, тварин та рослин властивостей мікроорганізмів та вірусів, роз­робку нових біо­технологій, створе­н­ня систем генетичної транс­формації, високоефективних методів ген­ної інженерії; одержа­н­ня нових ефективних біо­препаратів, ліків, діагностикумів, корисних штамів мікроорганізмів і бактерій, ембріональних клітин; профілактики та лікува­н­ня роз­по­всюджених онкологічних, серцево-судин­них та ін. системних захворювань людини; ви­вче­н­ня основних тенденцій формува­н­ня професійної захворюваності в провід­них галузях промисловості і в с. госп-ві. Здійснено теоретичні роз­робки, які до­зволили зʼясувати раніше неві­домі механізми обміну речовин у здоровому та хворому організмах; роз­роблено нові методи впливу, зокрема й за допомогою генетичної інженерії, на організм з метою під­вище­н­ня кількості корисних мутацій у клітинах; вперше доведено наявність у нервових клітинах під­коркових структур мозку двох типів низькопорогових кальцієвих ка­налів; за­пропоновано нові біо­технології для одержа­н­ня високо­якісних продуктів харчува­н­ня, ліків та лікарських препаратів, препаратів для с. господарства та медичної практики (інтерферон, від­еїн, ізатизон та ін.); роз­роблено оригінальний протипухлин­ний препарат «Мебіфон», новий поліпептидний антибіо­тик ландоміцин Е, що має високу протиракову активність; проводились дослідже­н­ня зі створе­н­ня кріобанків ре­продуктивних клітин людини та тварин; опрацьовувались нові методи ген­ної інженерії та класичної селекції; роз­робляються концепція соціально-психологічної реабілітації населе­н­ня уражених радіацією територій, принципи і стратегія землекористува­н­ня на них. В Ін­ституті про­блем природокористува­н­ня та екології вперше в Україні роз­роблено та об­ґрунтовано стратегії сталого роз­витку техноген­но навантажених регіонів. Біо­логічні, зоологічні та медичні школи, що сформувалися в НАНУ, досягли значних успіхів у ви­вчен­ні фізіології людини і тварин, біо­хімії білка, ферментів і вітамінів, сучасних питань молекулярної біо­логії та імунології, про­блем, що виникли внаслідок Чорнобильської ката­строфи. Зокрема, роз­роблено спо­стережно-інформаційну систему стану під­земного середовища Чорнобильської зони від­чуже­н­ня; ви­значено фітосанітарний та пожежонебезпечний стан лісових масивів зони від­чуже­н­ня ЧАЕС; роз­роблено модельну систему для ви­вче­н­ня впливу радіації на мікрофлору ґрунту, про­граму «Фауна», спрямовану на виявле­н­ня факторів творе­н­ня нових середовищ у жит­тєдіяльності диких тварин для екологічної реабілітації радіаційно за­бруднених територій. Взагалі Чорнобильська тематика залишається одним із пріоритетних напрямків діяльності НАНУ; багато робиться для роз­вʼяза­н­ня про­блеми захороне­н­ня радіо­активних від­ходів у геологічних формаціях; роз­роблено пакет про­грам для роз­рахунків роз­по­всюдже­н­ня викидів радіо­активних аерозолей з цього обʼєкта; НАНУ спів­працює з Мінчорнобилем від­повід­но до угоди з ним. Ви­дано збірник «Чорнобильська трагедія: документи і матеріали» за редакцією В. Смолія та «Чернобыльская ката­строфа» (1996) за редакцією В. Барʼяхтара (пере­ви­дана українською та англійською мовами).

Поряд з викона­н­ням свого головного зав­да­н­ня — всебічним роз­витком фундаментальних досліджень — Академія багато уваги і зусиль від­давала актуальним пита­н­ням роз­будови України як незалежної держави, вирішен­ню народногосподарських про­блем, під­вищен­ню технічного рівня виробництва, технологічній модернізації його базових галузей. Науковців Академії по­стійно залучувано до роз­робле­н­ня багатьох державних про­грам, зокрема проекту «Україна-2010». Їм належить головний внесок у роз­робку Концепції роз­витку гуманітарної сфери України, що має стати основою державної соціогуманітарної стратегії; Про­грами соціального роз­витку села. На початку 90-х рр. Кібернетичний центр НАНУ під­готував аналітичні матеріали з про­блеми інформатизації України, що дали під­стави для Указу Президента України «Про державну політику інформатизації України» та «Концепції державної політики інформатизації» і «Основних напрямів Національної про­грами інформатизації України», затверджених по­становою КМ України. За­пропоновано Концепцію сталого роз­витку України, Концепцію економічної без­пеки України, багатоваріантний економічний про­гноз для України — до 2015. Економісти створили також фундаментальну працю — «Про­гноз роз­витку і роз­міще­н­ня продуктивних сил України на тривалу пер­спективу». З ініціативи Ін­ституту фізики напів­провід­ників, Ін­ституту електрозварюва­н­ня імені Є. Патона та Ін­ституту монокри­сталів НАНУ роз­роблено та ухвалено Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та ін­новаційної діяльності технологічних парків». В установах Академії роз­роблено Національну про­граму «Нафта і газ України до 2010 року». Президія НАНУ обговорила і схвалила роз­роблені з участю науковців основні положе­н­ня проекту Посла­н­ня Президента України до ВР України «Стратегія економічної і соціальної політики на 2000–2004 рр.», за­пропонувала заходи щодо реалізації ви­значених у ньому зав­дань. Можливості ді­йової допомоги науки у вирішен­ні кардинальних народногосподарських зав­дань засвідчили цільові збірники «Національна академія наук України — паливно-енергетичному комплексу» та «Національна академія наук України — агро­промисловому комплексу», що містять вичерпну інформацію про сучасні роз­робки установ Академії в інтересах цих галузей. Вчені-енергетики брали активну участь у роз­робці Національної енергетичної про­грами України до 2010, Про­грами державної під­тримки роз­витку нетрадиційних та від­новлюваних джерел енергії та малої гідро- і тепло­енергетики. У результаті спів­робітництва НАН та Міністерства палива і енергетики України за­пропоновано концепцію про­грами «Подовже­н­ня ресурсу енерговиробляючого устаткува­н­ня електричних станцій України». АН ініціювала обговоре­н­ня і ви­вче­н­ня таких гострих для України про­блем, як оцінка технічного стану та залишкового ресурсу найважливіших промислових, енергетичних і господарських обʼєктів, мостових споруд та інженерних мереж; як диверсифікація джерел імпорту енергоносіїв. В Ін­ституті геофізики імені С. Суб­ботіна роз­роблено проект «Автоматизована мережа збира­н­ня і обробки геодинамічної інформації», в якому викладено принципи організації та функціонува­н­ня Національної сейсмологічної служби України. У Головній астрономічній обсерваторії НАНУ роз­роблено Концепцію координатно-часового забезпече­н­ня обʼєктів науки, економіки та оборони України. У Центрі аерокосмічних досліджень Землі Ін­ституту геологічних наук НАНУ роз­роблено наукові основи нової супутникової технології пошуків нафтогазових родовищ на суші та в шельфових зонах, яка не має аналогів у світі.

Важливою складовою участі НАНУ у роз­будові держави є діяльність регіональних наукових центрів Академії. У проведен­ні фундаментальних досліджень та роз­вʼязан­ні прикладних зав­дань, в опрацюван­ні й ко­ординації наукових про­грам НАНУ дедалі активніше спів­працює з галузевими державними та громадськими академіями, з університетами та ін. науковими осередками, з міністерствами, насамперед з Міністерством освіти і науки, Міністерством з над­звичайних ситуацій, з якими укладено угоди про спів­працю, з Радою з питань науки та науково-технічної політики при Президенті України. Однак наукові роз­робки вчених НАНУ далеко не завжди знаходять ро­зумі­н­ня і викори­ста­н­ня при формуван­ні державної соціально-економічної, технологічної, гуманітарної політики.

За роки незалежності України нової якості набули між­народні звʼязки і спів­праця з ученими й науковими ін­ституціями країн світу. Йдеться вже не просто про різке збільше­н­ня взаємних візитів і контактів, а про інтеграцію України у світовий науково-технологічний про­стір, про зро­ста­н­ня кількості спільних проектів і роз­робок, участі в між­народних про­грамах. Одна з найві­доміших — космічна про­грама «Морський старт». У Радіоастрономічному ін­ституті НАНУ в межах три­сторон­нього між­народного спів­робітництва України, Росії та США вперше в світі проведено двопозиційне радіолокаційне зондува­н­ня магніто­сфери з викори­ста­н­ням потужного пере­давача «Сура» і при­ймальної фазованої антен­ної ґратки УТР-2. В Ін­ституті іоно­сфери НАН та Міносвіти і науки України спільно з Мас­сачусетським технологічним ін­ститутом та Корнельським університетом (США) проведено вимірюва­н­ня висотно-часових роз­поділів іонів в іоно­сфері. В Ін­ституті органічної хімії НАНУ спільно з Каліфорнійським університетом (США) та Ін­ститутом хімічної фізики Тартуського університету (Естонія) узагальнено дані з кислотності в газовій фазі надсильних нейтральних кислот Бренстеда в рядах похідних метану й аміаку з перфторалкілсульфонільними групами та сполук з надсильними електроно­акцепторними угрупова­н­нями. Літературо­знавчі установи НАНУ спів­працюють з літературними ін­ститутами Польської та Болгарської АН, з УВАН у США. НАНУ роз­виває спів­робітництво як у межах між­народних організацій, зокрема по лінії ЮНЕСКО, у межах про­грам НАТО, за ґрантами фонду СRDF, INTAS та ін., так і на основі дво­сторон­ніх договорів — з Польською АН, АН Австрії, Норвегії, США, Королівською шведською академією, Баварською АН, Лондонським Королівським товариством, Британською Радою, з Університетом Падуї (Італія), Університетом Поля Сабатьє (Франція), Стенфордським університетом, Китайською академією су­спільних наук, АН КНДР та ін. Триває спів­робітництво з РАН та науковими організаціями пост­радянських країн, що особливо активізувалося після утворе­н­ня (1994) Між­народної асоціації академій наук, до якої вві­йшли АН країн СНД і яку очолює президент НАНУ академік Б. Патон. Українські вчені взяли активну участь у Всесвітній конференції з науки, що від­булася під егідою ЮНЕСКО та Між­народної ради з науки.

Україна дедалі частіше стає місцем проведе­н­ня між­народних форумів з різних галузей науки. Так, у 1999 в Україні від­булися між­народні конференції «Про­блеми теоретичної і математичної фізики», «Нелінійні диференціальні рівня­н­ня з частин­ними похідними», українсько-британський семінар «Біо­технологія рослин» та ін.; у 2000 — Перша європейська конференція «Елементарні процеси в атомних системах» (Ужгород). Ви­значними науковими і культурними подіями стали Між­народні кон­греси україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків, 1996; Одеса, 1999). Знаме­н­ням часу, а водночас і свідче­н­ням високого фахового рівня праць українських учених стали числен­ні ви­да­н­ня їхніх моно­графій у пре­стижних закордон­них видавництвах (тільки 1999 опубліковано у них близько 40 моно­графій учених НАНУ); 26 наукових журналів пере­кладено англійською мовою; звичним явищем стали публікації українських учених у закордон­них наукових журналах; гео­графія цих публікацій охоплює чимало країн світу. Насамперед це стосується праць з математики, фізики, матеріало­знавства, біо­логії, хімії, фізіології та ін. природничих наук. Натомість через фінансові труднощі установи НАНУ мало забезпечені необхідною науковою літ-рою з інших країн світу, і це пере­шкоджає повноцін­ній участі українських учених у між­народному обміні науковими ідеями.

Протягом остан­нього десятилі­т­тя персональний склад Академії поповнювався таким чином. 12 квітня 1991 обрано 4 дійсних члени, 20 членів-кореспондентів і 10 іноземних членів; 21 березня 1992 — 17 іноземних членів; 25 листопада 1992 — 33 дійсних члени, 70 членів-кореспондентів, 22 іноземні члени; 1994 було обрано 18 іноземних членів; 1995 — 16 дійсних членів, 39 членів-кореспондентів, 9 іноземних членів; 17 квітня 1996 — 5 іноземних членів; 4 грудня 1997 — 18 дійсних членів, 41 член-кореспондент, 10 іноземних членів; 2000 — 9 дійсних членів, 44 члени-кореспонденти, 32 іноземні члени (див. Табл. 9).

* * *

Історія НАНУ — складова частина історії українського су­спільства в 20 ст. За 80 з лишком років вона про­йшла величезний шлях становле­н­ня і роз­витку, по­значений здобутками і втратами, про­гресом і ре­гресом. Її діяльність засвідчує як високий інтелектуальний потенціал України, так і неповноту викори­ста­н­ня цього потенціалу через ідеологічні обмеже­н­ня, некомпетентні втруча­н­ня та прагматичне маніпулюва­н­ня з боку політичної влади. Як сказав у своїй доповіді на сесії Загальних зборів НАНУ, присвяченій її 80-річчю, Президент Академії Б. Патон, «80-річна історія Академії пере­конливо засвідчує згубність державної політики, що приносить у жертву ідеологічним або конʼюнктурним цілям інтелектуальні на­дба­н­ня народу».

Наука і культура України за­знали величезних втрат як через фізичне винище­н­ня значної частини національної інтелігенції, особливо в 30-х рр., так і через по­стійний ідеологічний тиск, навʼязува­н­ня методологічних догм, обмеже­н­ня свободи наукового пошуку і наукової думки. Звичайно, радянська держава була зацікавлена в роз­витку науки, але тільки такої, яка обслуговувала б її прагматичні інтереси. Тому під­тримувано насамперед ті галузі, які без­посередньо забезпечували народногосподарські потреби, викона­н­ня планів індустріалізації, створе­н­ня потужної військової промисловості тощо. Багато уваги приділялося впроваджен­ню наукових винаходів у виробництво, але діяли тут не економічні, а бюрократичні важелі. Якщо в державній політиці щодо комплексу природничих наук на перший план виходив критерій практичної від­дачі, то в політиці щодо су­спільних і гуманітарних наук — вимога ідеологічної і методологічної ортодоксальності, «виховної ролі», тобто тієї ж «від­дачі», але вже в суто політизованому і субʼєктивізованому вимірі. Роз­виток науки мав не так інтенсивний, як екс­тенсивний характер. На­прикінці 80-х — на початку 90-х рр. в Україні працювало в науковій сфері близько 300 тис. учених, а всіх працівників — близько міль­йона. Це більше, ніж у будь-якій європейській країні. Але «від­дача» від наукових досліджень, економічні й соціальні показники були значно гіршими. Водночас у ряді напрямків українська наука ви­йшла на пере­дові рубежі в світі. Вчені Академії зробили вагомий внесок у світову науку, НТП, роз­виток культури та економіки України.

За час діяльності Академії тут сформувалися десятки наукових шкіл з різних галузей знань, які очолювали найвидатніші вчені. Серед них математики Д. Ґраве, М. Кравчук, М. Крилов, М. Боголюбов, механіки С. Тимошенко, О. Дин­ник, М. Лаврентьєв, фізики К. Синельников, О. Лейпунський, О. Ахієзер, Л. Шубников, астрономи М. Барабашов та О. Орлов, геолог П. Тутківський, метало­знавець Г. Курдюмов, гі­дромеханік Г. Проскура, механік Г. Савін, хіміки Л. Писаржевський, О. Бродський, А. Думанський, біо­логи і медики Д. Заболотний, О. Богомолець, М. Стражеско, В. Філатов, генетик І. Шмальгаузен, біо­хіміки О. Пал­ладін, В. Бєліцер, Р. Чаговець, ботанік Д. Зеров. Провід­не місце в світовій науці посідають українські школи зварюва­н­ня Є. Патона та Б. Патона і кібернетики В. Глушкова. Широко знані й академічні школи в галузі соціологічних і гуманітарних наук. Їх засновниками були економісти М. Птуха і К. Воблий, право­знавець В. Корецький, історики М. Грушевський, Д. Багалій, М. Василенко, Д. Яворницький, сходо­знавець А. Кримський, археологи П. Єфименко і С. Бібіков, мово­знавець Л. Булаховський, літературо­знавці С. Єфремов і О. Білецький. Саме провід­ні наукові школи є найбільш характерною ознакою академічної науки. Це її основний здобуток і, водночас, той фундамент, виключно на якому вона може роз­виватися. Збереже­н­ня і роз­виток за будь-яких умов наукових шкіл було головним історичним зав­да­н­ням Академії, найпершим пріоритетом в її діяльності. Українські вчені започатковували роз­виток цілого ряду нових сучасних напрямів науки. Серед них нелінійна механіка та механіка композиційних матеріалів, молекулярна спектро­скопія, фізика екситон­них станів, квантова механіка дисипативних систем, електрон­на хімія та електрохімія неводних роз­чинів, декаметрова радіоастрономія. Важливим внеском у роз­виток науки стали роз­роблені ученими Академії теорія квазіконформних від­ображень, теорія тиску гірських порід, теорія глибин­ного неорганічного походже­н­ня нафти і газу, електрон­на теорія каталізу, фітогормональна теорія тропізмів.

У скарбниці творчих досягнень Академії понад 90 % усіх наукових від­крит­тів, зроблених в Україні. У фізиці це, зокрема, над­провід­ники 2-го роду та квантова дифузія в кри­сталах, у хімії — фосфазорекція та новий клас хімічних речовин, т. зв. фосфазосполуки, у біо­логії — вибіркова хімічна чутливість іон­них ка­налів холінорецепторів нейронів. До най­значніших результатів слід зарахувати здійсне­н­ня вперше в СРСР штучної ядерної реакції — роз­щепле­н­ня ядра атома літію, одержа­н­ня «важкої» води, створе­н­ня першого вітчизняного імпульсного трикоординатного радіолокатора, встановле­н­ня можливості прямого термоемісійного пере­творе­н­ня теплової енергії в електричну, зʼясува­н­ня механізму функціонува­н­ня мем­брани нервових клітин, отрима­н­ня вперше в світі високо­активного антибіо­тика рослин­ного походже­н­ня. Саме в Україні зʼявилася перша в континентальній Європі ЕОМ. Українські вчені роз­робили теорію цифрових автоматів, що стала науковою основою створе­н­ня ЕОМ нового поколі­н­ня, започаткували роз­виток кібернетики. Ще у довоєн­ні роки зуси­л­лями українських учених було здійснено високо­продуктивне зварюва­н­ня під флюсом, а в повоєн­ні — закладено основи порошкової металургії, електрошлакової технології, промислового синтезу штучних алмазів. Від того часу Академія стала ви­знаним центром матеріало­знавства. Світовий пріоритет, зокрема, мають числен­ні результати досліджень із одержа­н­ня матеріалів з унікальними властивостями, створе­н­ня принципово нових методів їх обробки. Вчені Академії й нині під­тверджують свої чільні позиції у світовій науці з багатьох сучасних напрямів математики, механіки, теоретичної та екс­периментальної фізики, астрономії і радіоастрономії, хімії і біо­логії. У галузі соціогуманітарних наук сформовано самодо­статню для суверен­ної держави мережу наукових установ, і подальший роз­виток цих наук, посиле­н­ня їх впливу на виріше­н­ня політичних, економічних і соціальних про­блем, на збагаче­н­ня духовної культури є важливим пріоритетом Академії.

Однак нинішнє становище НАНУ характеризується драматичною суперечністю між тими можливостями вільного наукового пошуку, які від­крилися їй у незалежній Україні, і незабезпеченістю реалізації цих можливостей через мізерність державного фінансува­н­ня науки, яке по­стійно зменшувалося і в 1999 становило 0,22 % ВВП, та несформованість ринкових механізмів спів­праці з наукою, через що наука далеко не повною мірою здійснює свою природну функцію від­творе­н­ня матеріально-технічної бази вітчизняного виробництва. І досі не подоланим залишається те «нехтува­н­ня наукою, без­від­повід­альне ставле­н­ня до її рекомендацій», про яке говорилося ще 1990 в «Концепції роз­витку Академії наук Української РСР». Ефективність між­народного наукового спів­праці, темпи її роз­витку та роз­шире­н­ня між­державних проектів значною мірою гальмуються через недосконалість національного законодавства та неви­значеність стратегії науково-технологічного роз­витку, недо­статню орієнтованість української економіки на наукоємні галузі, що за­грожує Україні небезпекою залишитися в між­народному роз­поділі праці місцем концентрації важких і шкідливих вироб-в. Про­блемою для НАНУ залишається оптимізація спів­від­ноше­н­ня між фундаментальними і прикладними дослідже­н­нями, як і забезпече­н­ня політичної та громадянської незалежності спільноти вчених при активному внеску в економічний і гуманітарний роз­виток су­спільства. Немає від­чутних зрушень у збільшен­ні публікацій українською мовою у сфері фізико-технічних і природничих наук. Триває від­тік кадрів з України. За період від 1996 Україну залишили близько 2000 науковців, а кількість докторів наук у НАНУ зменшилася на 131 особу, або 5,4 % (хоча є певні позитивні зруше­н­ня в доборі здібної молоді до на­вча­н­ня в аспірантурі наукових установ Академії). Поліпшен­ню ситуації має сприяти викона­н­ня Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо під­тримки Національної академії наук України» від 10 березня 2000.

Структура самої Академії залишається громіздкою і повільно адаптується до нових умов. Тривають дис­кусії щодо майбутнього характеру НАНУ, висловлюються пропозиції щодо вдосконале­н­ня її структур. Але радикальні ідеї пере­творе­н­ня АН у громадський «клуб учених» і зосередже­н­ня фундаментальних досліджень в університетах поки що не зна­йшли широкої під­тримки у наукової громадськості як такі, що не від­повід­ають реаліям і традиціям нашого су­спільства і могли б при­звести до дезорганізації й послабле­н­ня наукового роз­витку. Однак глибша інтеграція академічного і вузівського секторів науки стає обʼєктивною необхідністю, і вона почасти вже від­бувається; однією з форм такої інтеграції є створе­н­ня установ по­двійного під­порядкува­н­ня — як-от Між­народний науково-на­вчальний центр інформаційних технологій та систем НАНУ, Міністерства освіти і науки; аналогічне по­двійне під­порядкува­н­ня регіональних наукових центрів НАНУ; угоди про спів­працю НАНУ з окремими університетами. Фундатори української АН задумували її як оригінальне по­єд­на­н­ня спільноти вчених і системи науково-дослідних ін­ституцій. Цей проект історично довів свою жит­тєвість, і дотрима­н­ня його основних принципів, за умов адекватної від­повіді на вимоги часу, залишається історично пер­спективним.