Націоналізм

Визначення і загальна характеристика

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика (автор: В. М. Кулик)

НАЦІОНАЛІ́ЗМ — почу­т­тя, ідеологія та політична дія, що серед усіх ідентифікацій людини найбільшого значе­н­ня надає її належності до спіль­ноти, на­званої нацією, та, від­повід­но, вважає цю спільноту важ­ливою вартістю, а турботу про інтереси нації — непорушним обо­вʼязком її членів. Згідно з націо­налістичним уявле­н­нями, чільне місце серед цих інтересів посідає збереже­н­ня самої нації, її мови, культури й традиційної території, утвердже­н­ня належного місця у світі, а також творе­н­ня й подальше під­трима­н­ня власної держави, яка своїм головним обовʼязком повин­на вважати забезпече­н­ня добробуту нації. Прагне­н­ня утвердити інтереси своєї нації веде націоналістів до більш чи менш активної боротьби проти інших, насамперед сусідніх націй (та їхніх націоналістів), які спри­­ймаються як за­гроза цим інтере­сам. Тому згідно з поширеним серед загалу й частини науковців тлумаче­н­ням, питомою рисою Н. вважають агресивність і зверх­ність щодо інших націй і вважають його тотожним шовінізмові. У науковій літературі пере­важає тлумаче­н­ня, від­повід­но до якого агресивною є лише крайня форма Н., а поміркованіші об­стоюють місце своєї нації як рівної серед інших та захищають її від зазіхань на існува­н­ня й добробут. Таким чином, широко тлумачений Н. стає синонімом патріотизму.

Різні автори, від­повід­но до акцентів в означе­н­нях кожного з цих понять, по-різному окреслюють спів­від­ноше­н­ня Н. і патріотизму. Деякі теоретики вважають провід­ною рисою Н. прагне­н­ня до національної державності. Так, британський філософ і соціальний антрополог Е. Ґел­лнер ви­значив його як політичний принцип, згідно з яким політична одиниця має збігатися з національною, тобто кожній нації має від­повід­ати держава. Водночас сам цей принцип спирається на уявле­н­ня про існува­н­ня й цін­ність націй та спільність ключових інтересів їхніх членів. Усві­домле­н­ня цього звʼязку привело декого з науковців до ще більшого роз­шире­н­ня меж за­стосува­н­ня терміна «націоналізм»: вони називають так не лише рішуче об­стоюва­н­ня інте­ресів нації, а й втіле­н­ня уявлень про її існува­н­ня, тяглість і цін­ність. Британський соціолог М. Біл­ліґ називає таке впровадже­н­ня банальним Н., проти­ставляючи його явному, а тим паче агресивному. У період боротьби за національну державність Н. за­звичай декларують в ідеологічних трактатах та політичних про­грамах, а після створе­н­ня й устале­н­ня держави, він, стаючи дедалі більшою мірою неявним, утілюється у державних і су­спільних ін­ституціях.

Не­зважаючи на деякі роз­біжності щодо часу виникне­н­ня Н., більшість дослідників повʼязує його початки з пере­ходом від аграрного до індустріального су­спільства й зумовленою ним кризою традиційних соціальних звʼязків та ідентичностей, від­повід­дю на що стала поява нових ідей соціальної організації. Водночас швидке пошире­н­ня Н. науковці здебільшого датують кін. 18 — поч. 19 ст. і вбачають у цьому вплив Американської революції, а особливо Великої французької революції, що практично втілили засади суверенітету народу й за­пропонували нову республіканську модель державного ладу, а це зі свого боку при­звело до докорін­ної зміни способів легітимізації та соціалізації, що виявилося, зокрема, в по­ступовому пере­ході до загальної освіти й виборчого права, роз­по­всюджен­ні письмен­ності та газет, появі масових партій і громадських організацій, долучен­ні загалу до високої культури й водночас демократизації остан­ньої.

Ці ка­нали роз­по­всюдже­н­ня національних ідей уможливили прищепле­н­ня су­спільним «низам», які доти повʼязували себе лише з певною місцевістю й релігією, уявле­н­ня про реальність існува­н­ня націй та свою належність до однієї з них, що й означало творе­н­ня націй як «уявлених спільнот» (термін американського політолога Б. Андерсона). Згідно з цією кон­структивістською концепцією Н., який презентує себе захисником уже чин­ної нації, на­справді її творить. У різних країнах світу Н. роз­вивався по-різному, від­повід­но до конкретної політичної, економічної і культурної ситуації. В атлантичному регіоні європейського континенту, де на час появи націоналістичних ідей державні межі загалом збігалися з мовно-етнічними, елітам досить було реорганізувати дина­стійні держави в національні та через їхні ін­ституції по­ступово впроваджувати національну ідентичність у маси. А втім, досягнути повної однорідності ідентичностей цим державам не вдалося, і пізніше вони зіштовхнулися з низкою викликів з боку Н. периферійних груп, не­вдоволених своїм економічним становищем та маргіналізацією власних мов і культур. У центральній і східній Європі націо­налісти мусили творити на місці багатоетнічних імперій нові держави для своїх етнокультурних націй, які водночас теж треба було частково створити не лише на масовому, а й на елітному рівні, оскільки еліти були значною мірою інкорпоровані в імперські структури. Утвердже­н­ня націоналістичного світо­гляду там за­звичай починалося із «вина­йде­н­ня» традиції національного існува­н­ня, що мала виправдати право на політичну субʼєктність, а отже, державну незалежність. Американські колоністи, які раніше позиціонували себе як частину загальноімперської спільноти, у від­повідь на небажа­н­ня метрополії надати їм більше влади пере­осмислили себе як окремі національні групи й зажадали незалежності. Натомість у колоніях Азії й Африки творцями й пропагандистами Н. були насамперед освічені вихідці з тубільного населе­н­ня, які через обмежені можливості успішної карʼєри в колоніальній адміністрації змобілізували проти неї членів своїх дис­кримінованих етнокультурних груп. У більшості цих країн здобу­т­тя незалежності стало не наслідком, а перед­умовою творе­н­ня з мовно й навіть расово різнорідних племен модерних націй. У СРСР втіле­н­ня націоналістичних засад су­спільної організації в національно-територіальних автономіях і фіксацію етнічної належності громадян по­єд­нували із забороною політичного і навіть культурного Н. неросійських народів, який, однак, із послабле­н­ням тоталітарних режимів став досить потужною політичною силою, що домоглася поділу багатонаціональної держави від­повід­но до усталених національних меж.

Український Н. тривалий час формувався окремо в різних державах, до яких належали землі з етнічно українською більшістю. Ліберальніший політичний ус­трій і багатокультурна реорганізація Австро-Угорської імперії уможливили протягом 19 — поч. 20 ст. не лише активну культурницьку дія­льність галицьких українських еліт і, дедалі більшою мірою, мас, а й творе­н­ня етнічно окремішніх громад. організацій та, зрештою, політичних партій, про­грами яких містили більш чи менш радикальний набір націоналістичних ідей. У між­воєн­ний період культурна й економічна дис­кримінація українців у від­родженій Польщі при­звела до радикалізації частини галицьких націоналістів і створе­н­ня ОУН для боротьби з польською владою та поміркованими українськими діячами, які з нею спів­працювали. Самоокресле­н­ня ОУН як націоналістичної сили сприяло поширен­ню серед українців партійного тлумаче­н­ня Н., за якого діяльність інших партій не спри­­ймали як націоналістичну. Під час Другої світової вій­ни ОУН очолила спротив нацистському окупаційному режимові, що увінчався формува­н­ням масової зброй. сили — УПА, яка після звільне­н­ня від нацистів майже десятилі­т­тя вела боротьбу проти радянської влади. Натомість царський режим Російської імперії упродовж усього 19 ст. забороняв майже будь-яку специфічно українську культурну й тим більше політичну діяльність і намагався зробити українців частиною російської нації, що формувалася. Тільки після Лютневої революції 1917 виникли масові українські політичні партії, що мали виразно націоналістичну орієнтацію, хоча спочатку готові були задовольнитися федералізацією Росії. Після поразки створеної цими партіями УНР у вій­ні з Радянською Росією український Н. протягом 1920-х рр. досить активно роз­вивався всередині більшовицької партії як домага­н­ня української культурної і політичної само­стійності у межах СРСР, що стали ві­домі як український націонал-комунізм.

Подальша політика централізації та русифікації зробила неможливим будь-яке від­верте об­стоюва­н­ня національних ідей, тож їхнім єдиним виявом аж до «пере­будови» 1980-х рр. була діяльність дисидентів (див. Дисидентський рух), які пере­важно обмежувалися культурницькими й заг.-демократичними аспектами. Тривала радянська дис­кредитація поня­т­тя Н. налаштувала проти нього більшість населе­н­ня, тому націоналістичні організації та партії, що знову зʼявилися в Україні в остан­ні роки існува­н­ня СРСР, здебільшого називалися національно-демократичними, а націо­налістами ви­знали себе лише деякі радикальні сили, що залишилися на маргінесі політичного життя. Водночас зумовлена радянською політикою амбівалентність національної сві­домості українців сут­тєво обмежила вплив навіть тих поміркованих націоналістичних партій, що уникали цього ок­ре­сле­н­ня, зокрема Народного руху України. Тому головним чин­ником Н. є саме існува­н­ня незалежної держави, ін­ституції якої формують і під­тримують національну ідентичність громадян. Проте навіть такий банальний Н. викликає спротив деяких політичних сил, що прагнуть зберегти ідентичність українців як членів східнословʼ­янської культурної спільноти.

Літ.: М. Billig. Banal Nationalism. Lon­don, 1995; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. К., 1999; Націоналізм: Антологія. К., 2000; Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркуван­ня щодо походже­н­ня й пошире­н­ня націоналізму / Пер. з англ. К., 2001; Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Пер. з англ. К., 2003; Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. К., 2004; Газоні Й. Чеснота націоналізму. К., 2024.

В. М. Кулик

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика (автор: В. С. Лісовий)

Націоналізм роз­глядають як спрямува­н­ня політичної думки, політичну ідеологію та прак­тику, в центрі уваги яких є на­ція як ідея (поня­т­тя) або цін­ність. Його типологія залежить насамперед від того, як ро­зуміють націю та її формува­н­ня. Оскільки формува­н­ня та утвердже­н­ня нації від­бувається у конкретних су­спільно-історичних об­ставинах, різноманітність форм Н. — наслідок при­стосува­н­ня до цих об­ставин. У процесі дослідже­н­ня Н. важливим є пита­н­ня про його спів­від­ноше­н­ня з іншими напрямами політичної думки та від­повід­ними політичними ідеологіями. До кін. 19 ст. Н. на Заході не був окремою політичною ідеологією, а лише складником лібералізму, консе­рватизму, соціал-демокра­тизму (у 20 ст. — комунізму). З дедалі чіткішим усві­домле­н­ням прихильниками цих ідеологій своїх принципів, вони почали критикувати Н., що, зрештою, допомогло встановити від­мін­ність між Н. та ін. ідеологіями. Іноді дослідники, йдучи шляхом спрощених формулювань, стверджують, що Н. — національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів ін. націй. Але такі формулюва­н­ня не враховують того, що Н. може ви­ступати і як рух за звільне­н­ня, і як виправ­да­н­ня певних форм насильства та гнобле­н­ня (у цьому сенсі він не від­різняється від лібералізму, консе­рватизму, соціалізму та комунізму). Не­зважаючи на різноманітність форм Н., вони містять в собі й спільні елементи. Шляхом порівня­н­ня можна встановити деякі спільні та від­мін­ні елементи у різних версіях Н. і роз­робити його різноманітні типології.

З по­гляду між­національних взаємин існує поділ на екс­пансіоністський (пере­важно державних націй) і захисний (пере­важно недержавних націй) Н.; залежно від того, держава чи культура є важливішою цін­ністю, роз­різняють політичний і культурний Н.; враховуючи спів­від­ноше­н­ня особи та нації — ліберальний (демократичний) й інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп і меншин національних за роз­шире­н­ня своїх прав (аж до здобу­т­тя територіальної автономії чи незалежності) по­значають як етнічний Н. Цей термін іноді за­стосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість (корін­ний етнос, титульна нація) та надмірне наголоше­н­ня на елементах своєї етнічної культури як ос­нови громадянської консолідації. Для націй Заходу, не­зважаючи на традиційно важливу роль етнічного чин­ника (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), провід­ну роль ві­ді­грають політико-правові засоби — т. зв. громадянський Н.

Націоналізм український (Н. у.) — сукупність ідей та уявлень, в яких наголошено на цін­ності нації. Його джерелами вва­жають насамперед поезії Т. Шевченка, де Н. у. ви­ступає як по­єд­на­н­ня цін­ності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. М. Міхновський уперше чітко сформулював принципи політичного Н. у., який став важливим складником «популізму» (за М. Гру­шевським — у ро­зумін­ні ідеалізації простого народу як основи нації), консе­рватизму (за В. Липинсь­ким — у наголосі на еліті як носії культури і національної єд­ності), а також деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Визвольних змагань 1917–21, утвердже­н­ня авторитарного і диктаторського режимів у Польщі й Росії та пошире­н­ня ідей інтегрального Н. у західній Європі, в 1920-х рр. у західній Україні також виник інтегральний Н. у., одним із впливових ідеологів якого став Д. Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики були ір­раціоналізм (див. Ірраціональне), волюнтаризм, елітизм. Але Н. у. в формулюван­ні Д. Донцова не став загально­прийнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 1920–30-х рр. у західній Україні; крім того, він за­знавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані вер­сії Н. у. роз­вивали Ю. Вас­сиян, М. Сці­борський та ін. Загалом інтегральний (військовий) Н. у. став реакцією на домінува­н­ня сили в між­народних і між­національних взаєминах, коли єди­ним способом вижива­н­ня нації могла бути тільки орієнтація на силу в проти­стоян­ні з агресивними диктаторськими режимами. Така сила — УПА, що в боротьбі за незалежну Україну від 1941 до поч. 1950-х рр. вела боротьбу проти німецького фашизму і російського імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н. у. зміщувалася в бік ви­зна­н­ня важливих елементів демократії та від­мови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі у період його формува­н­ня. Культурний, інтелектуальний і громадянський рух, що наголошував на цін­ності нації як культурної самобутності у по­єд­нан­ні з цін­ністю особи, став можливим в УРСР тільки від кін. 1950-х, а особливо — у 1960-х рр. Він містив також більш-менш приховані, рідше — від­крито висловлені політичні вимоги (від роз­шире­н­ня автономії до незалежності). Про­відними по­статями руху були В. Симоненко, І. Світличний, І. Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Брайчевський, В. Мороз та ін. Виникли також окремі нелегал. політично спрямовані групи, зокрема Л. Лукʼяненка — І. Кандиби та ін. У 1970-х рр. рух по­ступово набув виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і обʼ­єд­нував широкий спектр орієнтацій — від прихильників «соціалізму з людським облич­чям» та націонал-комунізму до «чистих» демократів і таких, які вважали здобу­т­тя державної незалежності основною метою. Філософське під­ґрунтя руху також охоплювало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мали екзистенціалізм, ревізіонізм, частково — аналітична філософія. Від кін. 1980-х рр. акцент на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології українських націонал-демократів. В умовах, коли зберігається за­гроза культурної ідентичності українців внаслідок екс­пансії російської мови й культури, ідеологія українських націонал-демократів не може її ігнорувати і тому мусить по­єд­нувати в собі громадянські і культурні аспекти.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю