Геологія

Визначення і загальна характеристика

ГЕОЛО́ГІЯ (від гео… і ...логія) — наука про Землю, її будову, речовин­ний склад, рухи та історію земної кори, послідовність роз­витку органічного світу, утворе­н­ня й роз­ташува­н­ня корисних копалин. Вперше термін «Г.» ввів норвезький природо­знавець М. Ешольт у 1657. Пі­зна­н­ня певної ділянки Землі здійснюють шляхом спо­стереже­н­ня і опису заляга­н­ня гірських порід у природних від­слоне­н­нях, карʼєрах, шурфах, свердловинах тощо. При цьому описують і ви­значають послідовність нашарува­н­ня порід у роз­різі та поховані в них рештки тварин і рослин, заміряють елементи заляга­н­ня, ви­вчають речовин­ний склад гірських порід і мінералів за допомогою усіх до­ступних методів, зʼясовують їх від­носний і абсолютний геологічний вік. Остан­нім часом широко за­стосовують фото­з­йомку території з літальних апаратів. Кінцевим результатом такого комплексного ви­вче­н­ня окремих ділянок земної поверх­ні, що називається геологічним зніма­н­ням, є побудова геологічної карти. Геологічна карта будь-якого регіону — першоджерело будови земної кори, речовин­ного складу гірських порід і мінералів, виявле­н­ня мінерально-сировин­них ресурсів.

Сучасна Г. тісно повʼязана зі спорідненими природничими науками — географією, фізикою, хімією, геодезією, океанологією, біологією, ботанікою, астрономією та ін. Ви­вче­н­ням будови земної кори, її речовин­ного складу, структур, поверх­невих і глибин­них геологічних процесів, які по­стійно змінюють лік Землі, за­ймається комплекс наукових дисциплін, кожна з яких володіє лише притаман­ними її специфічними методами досліджень. Загальним методом геологічних досліджень багатьох геологічних наук є метод актуалізму, який полягає у пі­знан­ні минулого через ви­вче­н­ня процесів сучасного роз­витку. Уявле­н­ня про Землю як планету в космосі, її походже­н­ня, сферичну будову, роз­поділ водних басейнів і суходолів, склад літо­сфери і інших оболонок дає загальна Г.

Динамічна Г. ви­вчає геологічні процеси, які від­буваються на поверх­ні Землі під впливом тепла, води, організмів та інших чин­ників, а також ендоген­ні процеси, які об­умовлюють вікові колива­н­ня земної кори і орогенічні рухи, які су­проводжуються вулканізмом, землетрусами, горотворе­н­ням. Більшість території суходолів вкрита потужними осадовими товщами морських і континентальних від­кладів. Роз­членува­н­ня цих товщ на системи, від­діли, яруси, горизонти та послідовність їх накопиче­н­ня ви­вчають стратиграфія та історична Г. Роз­членува­н­ня базується на за­стосуван­ні біо­страти­графічного методу. При цьому важлива роль належить решткам викопних організмів, особливо кер. формам.

Систематику, латеральне та вертикальне пошире­н­ня викопних організмів ви­вчає палеонтологія, а рослин­них решток — палеоботаніка. Гірські породи, які складаються з мінералів осадового і магматичного походже­н­ня ви­вчає літологія, або петрологія, а фізичні особливості і хімічну їх природу — мінералогія і кристалографія. Успішному роз­витку цих наук сприяла поява поляризаційного мікро­скопа. Пошире­н­ня, роз­поділ і середній вміст хімічних елементів у земній корі та процеси міграції їх у земній корі ви­вчають геохімія, біогеохімія та гідрогеохімія. Внутрішню будову Землі, її фізичні властивості і процеси, які від­буваються в її оболонках, досліджує геофізика. Пі­зна­н­ня фізико-гео­графічних умов минулих епох, в яких формувалися гірські породи і мінеральна сировина, роз­поділ морів і суходолів, роз­виток тварин­ного і рослин­ного світу належить палеогеографії. Наука, яка ви­вчає умови формува­н­ня, пошире­н­ня, хімічний склад і викори­ста­н­ня під­земних вод, гідро­сфери взагалі, називається гідрогеологією. Галузь Г., що досліджує структури земної кори і верх­ньої мантії Землі, рух і роз­виток їх у часі і просторі, належить геотектоніці і структурній Г. Як наука Г. виникла і роз­вивалася на базі практичної діяльності людини. До особливої групи геологічних дисциплін прикладного за­стосува­н­ня нині належить Г. корисних копалин, інженерна Г., гірнича Г., військова геологія та промислова геофізика.

Перші спроби опису і систематизації гірських порід, руд металів і сплавів робилися ще у середні віки і епоху Від­родже­н­ня (Ібн Сина і Буруні). Основи Г. закладені в 2-й пол. 18 ст. працями Ж. Бюф­фона, Ж. Роме де Ліля і Р. Аюї у Франції, М. Ломоносова, І. Лепьохіна і П. Пал­ласа в Росії, А. Вернера в Німеч­чині. Становлен­ню Г. як науки сприяла ідейна боротьба між пред­ставниками школи нептунізму, які дотримувалися осадового походже­н­ня всіх гірських порід, і школи плутонізму, які вважали першо­причиною походже­н­ня гірських порід під­земний жар, або ендоген­ні процеси. Можливість роз­членува­н­ня осадових від­кладів з допомогою викопних організмів вперше за­стосував В. Сміт (1790). З виходом 3-томної праці англійського вченого Ч. Ліе­л­ля «Principles of Geology» («Основи геології», 1830–33), в якій сформульовано принцип актуалізму і роз­вінчано гіпотезу ката­строфізму, поряд з уче­н­ням Ч. Дарвіна стверджено еволюційний напрям у Г.

У роз­витку теоретичних основ Г. важливе значе­н­ня мала контракційна гіпотеза Елі де Бомона, яка пояснювала причину горотворних рухів стиска­н­ням ядра Землі внаслідок охолодже­н­ня, та вче­н­ня про геосинкліналі американських геологів Дж. Голла і Дж. Дана. Теоретичне і пі­знавальне значе­н­ня для Г. у 18 ст. мали праці В. Зуєва, В. Сєвергіна, у 19 ст. — Г. Романовського, Г. Щуровського, В. Ковалевського, у 20 ст. — Ф. Чернишова, О. Карпінського, О. Борисяка, В. Вернадського, А. Архангельського, Є. Федорова. Систематичні геологічні дослідже­н­ня в Україні почалися в кін. 18 ст. У 19 ст. вони завершилися від­кри­т­тям вугільних родовищ Донбасу (20-ті рр.), залізних руд Керченського пів­острова (30-ті рр.) і Криворіж­жя (60-ті рр.), марганцевих руд Нікопольщини (70-і рр.). Велике значе­н­ня мала організація 1882 Геологічного комітету в С.-Петербурзі. На значних територіях було виконано геологічне картува­н­ня в мас­штабі 1:420 000. У Причорноморʼї такі зйомки здійснив М. Соколов, на Поділ­лі — В. Ласкарєв, на Чернігівщині — П. Армашевський. Карти мас­штабу 1:42 000 для Донбасу склав Л. Лутугін. 1918 створено Український геологічний комітет, який від­тоді й до цього часу під іншими на­звами очолює всю геологічну службу України. Від 1926 фундаментальні геологічні дослідже­н­ня провадить Ін­ститут геологічних наук НАНУ.

У пі­зна­н­ня геологічної будови України великий внесок зробили П. Тутковський, В. Різниченко, М. Світальський, В. Крокос, Б. Чернишов, Є. Лазаренко, Є. Бурксер, М. Без­бородько, В. Порфирʼєв, В. Глушко, Д. Соболєв, О. Гуров, В. Бондарчук, К. Маков, О. Каптаренко-Черноусова, П. Шульга, М. Балуховський та ін. У геологічних дослідже­н­нях України беруть участь учені Ін­ституту геохімії і фізики мінералів, Ін­ституту геофізики, Ін­ституту геології й геохімії горючих копалин НАНУ. За роз­ві­даними запасами багатьох корисних копалин, зокрема залізних руд, марганцю, титану, цирконію, урану, ртуті, кухон­ної і калійної солей, каолінів, бентонітів, кольорового, виробничого і будівельного камі­н­ня, Україна має досить високі показники у світі.

Літ.: Мушкетов И. В. Физическая геология. Т. 1–2. Ленин­град, 1924, 1926; Архангельский А. Д. Геологическое строение СССР. Ленин­град; Москва, 1932; Карпинский А. П. Со­брания сочинений. Т. 1–4. Москва; Ленин­град, 1939, 1949; Страхов Н. М. Основы исторической геологии. Ч. 1–2. Москва; Ленин­град, 1948; Ломоносов М. В. О слоях земных и другие работы по геологии. Москва; Ленин­град. 1949; Рухин Л. Б. Основы литологии. Ленин­град, 1953; Вернадский В. И. Из­бран­ные сочинения. Т. 1–5. Москва, 1954, 1960; Бондарчук В. Г. Геологія України. К., 1959; Лазаренко М. В. Основы генетической минералогии. Л., 1963; Бондарчук В. Г. Образование и законы развития земной коры. К., 1975; Белоусов В. В. Геотектоника. Москва, 1976; Монин А. С. История Земли. Ленин­град, 1977; Крумбигель Г., Вальтер Х. Ископаемые. Москва, 1980; Геологія в ХХІ століт­ті: шляхи роз­витку та пер­спективи. К., 2001; Железняк М., Іщенко О., Бортник C. Українські енциклопедії та словники в контекс­ті пошире­н­ня геологічних знань // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. 2023. Т. 4. № 103.

Д. Є. Макаренко

Завантажити статтю