Пізнання

ПІ­ЗНА­Н­НЯ́  — процес осягне­н­ня людиною світу; філософська категорія для по­значе­н­ня цього процесу. П. ви­вчає епістемологія; як синоніми вживають: гносеологія, теорія П. Обʼєкт П. — це не вся обʼєктивна реальність, що існує незалежно від людини, а лише та її частина, що потрапила в горнило людської предметно-пі­знавальної діяльності. Тому справедливо твердити, що немає субʼєкта без обʼєкта і навпаки. Вони не можуть існувати один без одного, і пита­н­ня про первин­ність чи вторин­ність субʼєкта або обʼєкта в епістемології не стоїть. У цьому плані звинуваче­н­ня І. Канта в агностицизмі ви­глядають не зовсім об­ґрунтованими, адже німецький філософ витлумачував річ у собі саме в гносеологічному сенсі як ту межу, до якої ми знаємо світ, і все те, що знаходиться за цією межею, не є обʼєктом П. Дійсно, світ є такий, яким ми його знаємо, і даний він нам лише у формах нашого знання.

В історії філософії склалися дві основні концепції П. світу: емпіризм та раціоналізм. Емпірична стратегія П. виходить з того, що людина отримує зна­н­ня про обʼєкт за допомогою органів чуття. Цей досвід узагальнюється шляхом індукції (див. Індукція і дедукція). Проте вона завжди не повна, і зна­н­ня, отримане таким чином, не має властивості аподиктичності, тобто всезагальності й необхідності. Отже, головна складність, з якою зіштовхнулися емпіристи, полягає в пере­ході від одиничного, що фіксують органи чуття, до загального, адже в природі існують лише одиничні речі, ніяких абстракцій там немає. Зважаючи на подібні труднощі, раціоналісти за­пропонували протилежну про­граму. П. виходить із деяких «уроджених ідей», що апріорно притаман­ні людському ро­зуму, і шляхом наки­да­н­ня цієї категоріальної сітки на світ одиничних речей та явищ людина отримує зна­н­ня. Проте тут помітна зворотна складність, а саме: пере­хід від загального до одиничного. Своєрідною альтернативою цим про­грамам є концепція І. Канта. На противагу модерній філософії як раціоналістського, так і сенсуалістського штибу, німецький філософ наголошував на діяльнісному характерові П. Тобто субʼєкт не стільки пі­знає обʼєкт, скільки творить його. Завдяки подібній по­становці пита­н­ня фундатор німецької класичної філософії пі­ді­йшов до ро­зумі­н­ня необхідності подола­н­ня класичної «гносеологічної робінзонади» у П., що заводила у глухий кут як пред­ставників емпіризму, так і раціоналізму. Подолати недоліки цієї контроверзи можна було завдяки транс­ценденції (див. Трансценденталізм) індивідуального субʼєкта П. Стосовно до остан­нього транс­цендентальні форми мисле­н­ня дійсно є апріорними, оскільки вони напрацьовані попередніми поколі­н­нями людей. Логічним заверше­н­ням цієї тенденції виявився панлогізм і пангносеологізм Ґ. Геґеля, який поклав в основу своєї концепції принцип тотожності мислення і буття. Абсолютний субʼєкт подає обʼєкт, і його П. є самопі­зна­н­ням субʼєкта. У сучасній філософії обʼєктом П. все частіше ви­ступає сам субʼєкт і окремі його характеристики. Тому для проти­ставле­н­ня двох типів від­ношень субʼєктно-обʼєктних і субʼєктно-субʼєктних немає вагомих під­став. Варто додати, що традиційне роз­межува­н­ня обʼєктів на емпіричні та раціональні втрачає особливий сенс також після того, як у постпозитивізмі була об­ґрунтована теза про теоретичну навантаженість П.

Зміна епохи Модерну реаліями Постмодерну зумовила низку транс­формацій у філософії. Гносеологію як домінанту модерного філософува­н­ня змінює онтологія, причому не аристотелівського штибу, а саме соціальна. Ця пере­орієнтація викликана тим, що у фокус дослідже­н­ня потрапляє людина, її буття у світі. Зро­зуміло, що аналізу гносеологічного субʼєкт-обʼєктного від­ноше­н­ня для роз­кри­т­тя всього багатства світу людини не до­статньо. Тому це зверне­н­ня до онтології буття людини у світі називають ще й антропологічним поворотом у філософії. Подібна теза зовсім не означає, що гносеологія вичерпала можливості свого роз­витку і має зійти з історичної арени, як вважають деякі сучасні мислителі. Крім того, нині все частіше говорять про епістемологічний, або когнітивний, напрям у філософії. Коли мова заходить про ці зміни, то насамперед йдеться про пере­осмисле­н­ня класичної теорії П. і пошуки нових некласичнх її форм. Виникне­н­ня когнітивістики як окремої науки і є однією з версій сучасних некласичних епістемологій. Отже, поня­т­тя «епістемологічний поворот» є набагато ширшим за своїм змістом, ніж когнітивний. Остан­ній є лише одним із напрямів першого, одним із варіантів пошуку нового образу сучасної некласичної епістемології. Іншими впливовими версіями некласичної епістемології є: екс­периментальна (Д. Ден­нет), еволюційна (К. Лоренц, Ґ. Фол­лмер та ін.), соціальна (Е. Ґолдман, Д. Блур, С. Фул­лер, Ф. Шмітт) епістемології, антропологія науки (Г. Ґарфінкель, К. Кнорр-Цетіна), «case-studies» (Б. Латур, С. Волґар, Дж. Ґілберт, М. Мелкі).

Особливою спеціалізованою формою П. є наука. В історичному роз­витку науки, як за­значає В. Стьопін, починаючи від 17 ст. виникло три типи наукової раціональності й, від­повід­но, три великих етапи еволюції науки — класична, некласична та постнекласична. Класичний тип раціональності концентрує увагу лише на обʼєктові й виносить за дужки все, що належить до субʼєкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності характерна ідея від­носності обʼєкта до засобів і операцій діяльності; екс­плікація цих засобів та операцій ви­ступає умовою отрима­н­ня істин­ного зна­н­ня про обʼєкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує спів­від­несеність знань про обʼєкт не лише із засобами, а й цін­нісно-цільовими структурами діяльності. Прикметною особливістю постнекласичної науки є саме транс­формація ідеалу «цін­нісно-нейтрального дослідже­н­ня». Обʼєктивно істин­не поясне­н­ня та опис «людиномірних» обʼєктів не тільки припускає, а й перед­бачає залуче­н­ня аксіологічних чин­ників до складу пояснювальних положень. Коли сучасна наука на пере­дньому краї свого пошуку по­ставила в центр дослідже­н­ня унікальні системи, що історично роз­виваються і в яких у ви­гляді особливого компоненту є сама людина, то вимога екс­плікації цін­ностей у цій ситуації не лише не суперечить традиційним способам отрима­н­ня обʼєктивно істин­них знань про світ, але й ви­ступає їх перед­умовою. Існують кілька моделей роз­витку П. і науки.

Сцієнтизм—антисцієнтизм. Пред­ставників сучасної філософії науки умовно поділяють на два великих табори — сцієнтисти (вірять у могутність науки) і антисцієнтисти (роз­глядають її як соціальне зло). Як перші, так і другі вважають екс­пансію науки в усі сфери су­спільного життя однією з ви­значальних характеристик сучасності, проте наслідки її вбачають діаметрально протилежними. З точки зору сцієнтистів проникне­н­ня науки в життя робить остан­нє організованим, керованим, раціональним, доцільним. Головними методологічними засадами сцієнтизму є: впевненість, що лише за допомогою науки може бути досягнута раціоналізація життя; абсолютизація ролі науки в усіх сферах су­спільної діяльності; роз­гляд наукового зна­н­ня як єдино необхідної і до­статньої засади світо­гляду; елімінація із філософії світо­глядних, а із науки «метафізичних» про­блем. Антисцієнтисти пере­конані, що вторгне­н­ня науки в життя згубно впливає на традиційні цін­ності та ідеали, культивує без­духовність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука по­ступово від­во­йовує все більш значну частину «жит­тєвого світу», по­збавляючи його «автентичності», причетності до насущних світо­глядних про­блем людського буття. Нівелюва­н­ня людської особи, на думку автора концепції «одномірної людини» Г. Маркузе, — це прямий трагічний наслідок раціоналізації життя, що за­проваджує наука. Ця контроверза орієнтує на дослідже­н­ня науки в соціально-культурному контекс­ті, що й до­зволяє виявити джерела соціального оптимізму вчених 17—18 ст. і крайню занепокоєність вчених наших днів. «Зна­н­ня — сила» — було накреслено на скрижалях класичної методології науки та й взагалі всієї класичної буржуазної філософії. Нині стає все більш зро­зумілим, що часи класичної раціоналістичної ейфорії від успіхів науки минули й на­стала пора по­збутися просвітницьких ілюзій стосовно науки як «панацеї» від усіх соціальних негараздів.

Екс­терналізм—інтерналізм. Екс­терналістський під­хід ви­знає соціально-економічну, культурно-історичну зумовленість роз­витку науки. Лідером цього напряму став британський соціолог Дж. Бернал. Пред­ставники інтерналістського, або іманентного, напряму, який очолив французький філософ О. Койре, вважають, що роз­виток науки зумовлений внутрішніми, іманентними законами. Було б невиправ­даним спроще­н­ням повʼязувати роз­гляд соціально-культурного впливу на науку тільки з екс­терналізмом, а ви­вче­н­ня внутрішньої логіки її роз­витку — лише з інтерналізмом. Так, на­приклад, інтерналістська концепція американського вченого Т. Куна спирається на цілком соціологічні поня­т­тя на кшталт «наукового товариства», а в суто інтерналістській концепції британського філософа науки І. Лакатоса саме зовнішній вплив на науку пере­творюється на внутрішнє «тверде ядро» науково-дослідницької про­грами. У свою чергу екс­терналісти так чи інакше також змушені звертатися до про­блем внутрішнього роз­витку науки. Так, американський соціолог Р.-К. Мертон, поряд із ви­зна­н­ням соціально-культурної зумовленості науки, вважає, що зміна фокусу наукового інтересу може бути інтер­претована як результат внутрішнього роз­витку конкретних наук. Певні недоліки дилеми екс­терналізм—інтерналізм усві­домлюють деякі західні філософи науки, зокрема пред­ставники «історичної школи» в методології науки. І. Лакатос роз­межовує «внутрішню» та «зовнішню» історію науки як раціональну історію ідей та нераціональну історію людей з усіма їх су­спільними ін­ститутами. Проте він вважає, що за логіку роз­витку наукового зна­н­ня від­повід­альна внутрішня історія; зовнішня ж покликана пояснювати від­хиле­н­ня в роз­витку такого зна­н­ня, але не може істотно впливати на нього. Згідно з твердже­н­ням британського філософа С. Тулміна, зро­ста­н­ня наукового зна­н­ня можна адекватно зобразити за аналогією з теорією еволюції Дарвіна. Основна маса інтелектуальних ін­новацій буде зумовлена зовнішніми науці факторами. Критерій від­бору, за допомогою якого оцінюють концептуальні ново­введе­н­ня, повинен мати внутрішній характер. Напрям, у якому концептуальні ін­новації накопичуються, детермінований складним механізмом взаємодії внутрішніх та зовнішніх чин­ників.

Кумулятивізм—плюралізм. Якщо альтернатива «екс­терналізм—інтерналізм» акцентує увагу на тому, чим зумовлений роз­виток П. — зовнішніми соціально-культурними факторами чи внутрішньою логікою його роз­витку, то дилема кумулятивізм—плюралізм повʼязана з тим, як від­бувається роз­виток. Лінійні, кумулятивні моделі роз­витку П. остан­нім часом витісняють із західної філософії науки. Характерними рисами цих моделей є: ви­зна­н­ня надісторичних істин, накопиче­н­ня яких становить суть процесу роз­витку наукового зна­н­ня; ро­зумі­н­ня динаміки наукового зна­н­ня тісно повʼязане з про­блемою демаркації (все те, що не є наукою, повин­но бути від­кинуто); повна елімінація хиб з історії науки; образ не­змін­ної статичної науки загалом. Один із радикальних пред­ставників «історичної школи» в методології науки американський філософ П. Феєрабенд під­дає критиці моделі, згідно з якими в процесі зро­ста­н­ня зна­н­ня зберігаються всі на­громаджені досі результати й додаються деякі нові. Теза кумулятивності потребує, щоб із на­ступної теорії можна було одержати всі наслідки попередньої. Однак оскільки всі висновки з теорії дедукувати важко, то пита­н­ня про кумулятивність зводиться до пита­н­ня про логічну дедукцію однієї теорії з іншої. П. Феєрабенд вважає, що теза про кумулятивність хибна, тому що не пояснює існува­н­ня альтернативних теорій. Остан­ні, навіть коли вони мають під­твердже­н­ня в одній емпіричній області, є несумісними. Тому ці теорії неможливо дедукувати одну з одної. Як методологічна вимога принцип дедукува­н­ня спричинює за­стій наукового зна­н­ня, бо вимагає, щоб ми при­ймали лише такі нові теорії, що узгоджуються зі старими. Але такого узгодже­н­ня бути не може тому, що теорії несумісні й незі­ставлювані. Помилковою, на його думку, є й інша теза кумулятивної моделі науки — про інваріантність термінів, що входять до різних теорій. Він стверджує, що значе­н­ня термінів залежить від контекс­ту тієї теорії, в якій вони функціонують. Оскільки ці теорії несумісні, то й значе­н­ня термінів незі­ставлювані одне з одним. Через це не існує «нейтральної мови науки». Кожна теорія повин­на виробити свою власну мову. Цей аргумент проти наївно-кумулятивістської інтер­претації зро­ста­н­ня наукового зна­н­ня не є оригінальним. Тезу про «теоретичну завантаженість» наукового зна­н­ня поділяють багато західних філософів і соціологів науки (М. Хессе, Г. Альберт, Х. Шпінер, Б. Барнс, Д. Блур, М. Мелкі та ін.). Найбільш послідовно у сучасній західній філософії науки її від­стоює Н. Хенсон. Те, що емпіричні дані залежать від теорії, тому неможливий «вирішальний екс­перимент», бо інтер­претація одних і тих же емпіричних даних буде залежати від контекс­ту теорії, в якій вони інтер­претуються, не викликає сумніву. Помилковість радикального тлумаче­н­ня тези про «теоретичну навантаженість» наукового зна­н­ня полягає у від­стоюван­ні повної автономії теоретичного зна­н­ня, його незалежності від обʼєкта дослідже­н­ня. Альтернативу кумулятивістській моделі роз­витку наукового зна­н­ня П. Феєрабенд вбачає у своїй «анархічній теорії П.». Основним її принципом є принцип проліферації (роз­множе­н­ня), що декларує створе­н­ня й роз­робле­н­ня теорій, несумісних з усталеними точками зору, навіть якщо остан­ні є загально­прийнятими й добре об­ґрунтованими. Своєрідною альтернативою кумулятивістській концепції є плюралістична, або поліцентрична, модель роз­витку П. Так, якщо в лінійних схемах абсолютизується всезагальність роз­витку П., то поліцентричні моделі акцентують на його унікальності, своєрідності.

Нормативізм—де­скриптивізм. Згідно з нормативною моде­л­лю науки, що домінувала у західній філософії та соціології науки, діяльність вчених, а отже, і роз­виток науки, можна зро­зуміти за допомогою досить жорсткого набору усталених поза­історичних, абсолютних норм. Ця модель була по­ставлена під сумнів пред­ставниками постпозитивізму й сучасної соціології науки. Пред­ставники першої досить пере­конливо показали, що методологічні ситуації в науці на­стільки складні та різноманітні, що неможливо задати всезагальний, необхідний і до­статній набір принципів та нормативів, якими повинен керуватися вчений у своїй реальній діяльності. Він буде або надто жорстким і тоді стане пере­поною роз­витку науки, або надто широким та роз­пливчастим і внаслідок цього не буде накладати на діяльність вчених ніяких значимих заборон. Справді фатальним для нормативного характеру раціональності виявилося зверне­н­ня до реальної історії науки. Остан­ню довільним чином препарують на догоду своїй концепції, під­ганяють під певні методологічні нормативи. Так, на­приклад, австро-британський вчений К.-Р. Поп­пер схильний не зважати на аномалії в роз­витку тих чи інших теорій до появи такої аномалії, що він зводить у ранг «вирішального контр­прикладу». Оста­н­ня, на його думку, і спростовує одну з конкурувальних теорій. У дійсності, як показує реальна історія науки, аномалії майже завжди притаман­ні кожній з теорій-конкурентів, а статус «вирішального екс­перименту» той чи інший контр­приклад може отримати лише в рамках однієї з конкурентних теорій. Фундатори інтер­претивної соціології дійсно різко проти­ставляють свій варіант соціології нормативному під­ходу. На їхню думку, провід­ним методом соціології науки є інтер­претація дій вченого в ситуації між­особистісного спілкува­н­ня. Характеризуючи поворот від нормативізму до де­скриптивізму, що вилився у становлен­ні антропології науки, роз­роблен­ні методик «case-studies», необхідно від­значити, що це продовже­н­ня й по­глибле­н­ня соціально-культурного дослідже­н­ня науки на конкретному рівні — з одного боку, а з іншого — це подальша релятивізація образу науки, обмеже­н­ня його стінами окремих лабораторій та ін­ститутів. Загалом контроверза нормативізм—де­скриптивізм ви­глядає дещо штучною. Проти­ставляючи нормативний характер науки описовому, чомусь не помічають, що опис завжди здійснюється на основі деяких (інколи неекс­плікованих) норм і що сама норма є не що інше, як опис тих чи інших процедур наукового дослідже­н­ня. У будь-якому разі поворот від нормативізму до де­скриптивізму, що дійсно від­бувається в сучасній соціології науки, не означає елімінацію норм із наукового дослідже­н­ня. Він свідчить про витискува­н­ня надісторичних, інваріантних норм класичної раціональності історичними нормами та ідеалами наукової раціональності. Від­бувається зміще­н­ня акценту з чітко фіксованих соціальних норм на імпліцитні когнітивні норми науки.

Завантажити статтю