Фонологія

Визначення і загальна характеристика

ФОНОЛО́ГІЯ (від грец. φωνή — голос, звук і ...логія) — роз­діл мовознавства, що ви­вчає звукову будову мови як систему одиниць і їхніх функцій. Зародже­н­ня Ф. повʼязують із поня­т­тям фонеми, проте нині вона сфокусована також на інших одиницях і явищах звукової форми, яким властиве функціональне, семантичне навантаже­н­ня в мовній системі. Тому дисципліна в широкому сенсі охоплює: фонематику (досліджує вокалізм і консонантизм), силабеміку (ви­вчає парадигматичні й синтагматичні від­ноше­н­ня складів), фонотактику (зосереджена на закономірностях фонемних комбінацій в межах слів), інтонологію (аналізує інтонацію як засіб пере­дачі комунікативних намірів та структурува­н­ня висловле­н­ня), акцентологію (досліджує наголос як засіб смислового і структурного виділе­н­ня мовних одиниць). Основою Ф., однак, лишається вче­н­ня про фонему. Як і інші мово­знавчі дисципліни, Ф. буває синхронічною і діахронічною.

Ф. пере­буває в тісному взаємозвʼязку з фонетикою, хоча їхні дослідницькі зав­да­н­ня від­різняються. У тих чи інших лінгвістичних традиціях існують неоднакові під­ходи до цих галузей: одні дослідники вважають Ф. частиною фонетики (функціональною фонетикою), інші — навпаки, під­порядковують фонетику науці про фонему. Історично першою виникла фонетика як вче­н­ня про артикуляційні й акустичні характеристики звуків, а Ф. сформувалася згодом як дисципліна, що ви­вчає їх функціональний аспект. У сос­сюрівській дихотомії мови і мовле­н­ня (langue vs parole) фонетика асоці­йована з мовле­н­ням, а Ф. — з мовою, становлячи її окремий емічний рівень, тож термін «фонологія» вживають на по­значе­н­ня не лише роз­ділу лінгвістики, а й фонологічної системи мови (вокалізм, консонантизм, система наголосів, тонів, інтонем тощо). У сучасному мово­знавстві ці галузі найчастіше диференціюють так: фонетика досліджує звукову матерію мови, а Ф. — її організацію в мовній системі. Якщо фонетика фіксує всі можливі звукові явища, то Ф. ви­окремлює лише семантизовані, тобто такі, що є значущими для мови. Водночас у Ф. цікавляться будь-якими фонетичними явищами. На­приклад, склади в більшості мов світу не мають роз­різнювальної функції, тож їх не завжди вважають фонологічними одиницями, проте вони лишаються важливою категорією для фонологічного аналізу як у тональних, так і нетональних мовах. Це засвідчує труднощі чіткого роз­межува­н­ня фонетики і Ф. як окремих дисциплін.

Становле­н­ня й роз­виток фонології

Ви­значе­н­ня та характер взаємозвʼязку між звуком і фонемою мають різне трактува­н­ня в лінгвістичних школах світу. Вче­н­ня про фонему започаткував Я. Бодуен де Куртене, який ви­значав її як психофізіологічну одиницю, що існує у сві­домості мовців. Термін «фонема» ще раніше за­пропонував французький лінгвіст А. Дюфріш-Деженетт як синонім до слова «мовний звук» (Sprachlaut), утворивши його за грецьким зразком, а згодом його вжив і Ф. де Сос­сюр у праці «Mémoire sur le système primitif des voyelles dans les langues indo-européennes» (1879) в контекс­ті індоєвропейської вокалізму, хоча також без фонологічного ро­зумі­н­ня. Учні Я. Бодуена де Куртене, перед­усім Л. Щерба, роз­винули його ідеї, надавши фонемі смислорозрізнювальної функції. Згодом науковці Празького лінгвістичного гуртка (М. Трубецький, Р. Якобсон, С. Карцевський) об­ґрунтували статус фонеми та виклали основні ідеї Ф. на 1-му Між­народному кон­гресі лінгвістів (Гааґа, 1928). Водночас теорію фонеми роз­вивали в інших країнах Європи та США.

Пред­ставники Празької фонологічної школи фонему ви­значали як сукупність дистинктивних ознак — таких властивостей, що до­зволяють її проти­ставляти іншим одиницям, вказуючи на опозитивні звʼязки між ними. На­приклад, українська фонема /т/ системно проти­ставляється іншим пере­дньо­язиковим приголосним за дзвінкістю (на­приклад, «точка — «дочка») й мʼ­якістю («тикати — «тікати»), завдяки чому вона посідає своє конкретне місце у фонологічній системі. Такий під­хід дає змогу роз­глядати фонему не як ізольовану одиницю, а як вузол дистинктивних від­ношень у системі. Цей спосіб аналізу ві­домий як опозитивний метод, або метод системних опозицій. У межах цієї концепції ви­окремлюють 3 типи опозицій: приватні — коли від­мін­ність між одиницями зумовлена наявністю або від­сутністю певної ознаки (на­приклад, якщо у дзвінкого приголосного /д/ при­брати ознаку дзвінкості, отримаємо глухий /т/); градуальні — коли різниця між одиницями полягає у по­ступовій зміні певної ознаки, що виявляється на акустичному або артикуляційному рівні (на­приклад, ступені від­критості голосних у французькій мові /i/ — /e/ — /ɛ/ — /a/: високий пере­дній /i/ у слові «vite» [vit], середній закритий /e/ у слові «été» [ete], середній від­критий /ɛ/ у слові «fête» [fɛt], від­критий центральний /a/ у слові «patte» [pat]); еквіполентні — коли обидві одиниці мають рівно­значні, але різні ознаки, і жодна з них не є модифікацією іншої (на­приклад, /с/ і /ш/ роз­різняються за місцем творе­н­ня, але не можна сказати, що один із них виникає внаслідок додава­н­ня чи усуне­н­ня ознаки, притаман­ної іншому).

Ленін­градська фонологічна школа (Л. Щерба та ін.) у багатьох аспектах пере­гукується з Празькою, проте більше акцентує мовлен­нєвий бік і фактично унеможливлює ро­зумі­н­ня фонеми поза звуком. У цьому під­ході фонему трактують як функціональну мовну одиницю — інваріант (психофізіологічне уявле­н­ня про звук), що обʼ­єд­нує ряд позиційних, факультативних чи комбінаторних варіантів, здатних у мовлен­ні роз­різняти значе­н­ня слів. На­приклад, у російських словах стиль і стол звук [с] має дещо різну артикуляцію та акустичну характеристику, але в обох випадках є варіантом однієї фонеми /с/. Спільні ознаки цих варіантів, що зберігаються в різних позиціях, становлять інваріант фонеми.

Дослідже­н­ня російської мови дало під­ґрунтя для появи ще однієї — Московської фонологічної школи (Р. Аванесов та ін.), де сформувалося поня­т­тя морфематизму, коли фонему роз­глядають як функціональну одиницю, ґрунтуючись на морфемній структурі мови. Тут інваріант фонеми ви­значається не звуковими ознаками, а її стабільністю в межах морфеми та здатністю брати участь у морфологічних чергува­н­нях; крім цього, за­стосовано поня­т­тя архіфонеми, коли фонемна стабільність від­сутня. На­приклад, звуки [к] і [ч] роз­глядають як варіанти однієї фонеми у випадку чергува­н­ня «рука» — «ручка», оскільки містяться в межах однієї морфеми. Натомість у парі «сад» — «сада» звук [д] у першому слові пере­буває у слабкій позиції та реалізується в російській мові як [т], унаслідок чого опозиція між фонемами /д/ і /т/ нейтралізується. У таких випадках вдаються до архіфонеми, щоб зберегти морфемну ідентичність попри фонетичну зміну (зокрема, у наведеному прикладі говорять про архіфонему /T/, що охоплює фонеми /д/ і /т/). Концепція Московської фонологічної школи про єд­ність фонеми в межах морфеми була згодом роз­ширена в межах діахронічної фонології. Так, В. Журавльов висунув гіпотезу про групофонеми — найменші фонологічні одиниці, комплекси звуків, притаман­ні прасловʼянському періоду. Їхнє руйнува­н­ня спричинило появу закону від­критого складу, монофтонгізацію дифтонгів та, зрештою, формува­н­ня систем вокалізму й консонантизму.

Пита­н­ня спів­від­ноше­н­ня інваріанта та варіантів фонеми ді­стало подальшого роз­витку в Американській фонологічній школі (Л. Блумфілд, Е. Сепір, Ч. Гокетт, К. Пайк), де введено метод дистрибутивного аналізу, при якому встановлюють сукупність усіх позицій і оточень, де може зʼявлятися звук. Якщо два звуки ніколи не зʼявляються в однакових позиціях (мають комплементарну дистрибуцію), їх вважають алофонами, тобто варіантами однієї фонеми. Якщо ж звуки можуть бути в тих самих позиціях і при цьому змінювати значе­н­ня слів (мають контрастивну дистрибуцію), їх кваліфікують як окремі фонеми. На­приклад, в англійській мові придиховий [pʰ] на початку складу («pin») і неа­спірований [p] після [s] («spin») є алофонами фонеми /p/, оскільки жодного разу не проти­ставляються в однаковій позиції; натомість /p/ і /b/ у парах «pit» — «bit», «cap» — «cab» є окремими фонемами. У межах американської де­скриптивної традиції, з огляду на концепцію Празької фонологічної школи про опозитивний аналіз, утвердився метод мінімальних пар — зі­ставле­н­ня слів, що від­різняються лише одним звуком і тому мають різне значе­н­ня (на­приклад, англ. «cap» — «cab» або укр. «тіло» — «діло»). Цей під­хід виявився ефективним засобом виявле­н­ня фонем і нині є універсальним інструментом фонологічного аналізу. Крім того, американські фонологи (К. Пайк, Дж. Трейгер, Г. Сміт) роз­глядали інтонацію як фонологічну категорію, вбачаючи в ній смислорозрізнювальне викори­ста­н­ня тонових рівнів в англійській мові.

Заслуговує на увагу британська фонологічна традиція (Д. Джонс, А. Гімсон, Дж. Ферт), у якій за­пропоновано теорію фонеми як сімейства звуків — узагальне­н­ня конкретних звукових реалізацій, а також упроваджено поня­т­тя кардинальних голосних — таких, що формують систему еталон­них звуків, яка до­зволяє уніфіковано описувати вокалізм будь-якої мови. Водночас окремі її пред­ставники критично ставились до надмірної зосередженості на фонемі й за­пропонували роз­ширити обʼєкт Ф., зокрема за рахунок просодичних явищ. Важливими є напрацюва­н­ня французьких фонологів (А. Мартіне), де фонему роз­глянуто з позицій принципу економії, згідно з яким мова прагне до балансу між комунікативними потребами і структурою: фонологічна система будь-якої мови має містити мінімально необхідну кількість одиниць (зокрема фонем), до­статню для надійного роз­різне­н­ня значень.

Цілком новою концепцією по­стає генеративна фонологія (Н. Хомський, М. Галле). У ній фонема від­ходить на другий план, натомість центральне місце посідають фонологічні моделі морфем і слів. Фонему роз­глядають як пучок (набір) дистинктивних ознак, кожну з яких формалізують у бінарній системі (по­значається знаком «+» або «−» залежно від наявності від­повід­ної властивості), а морфеми та слова моделюють як лінійні послідовності таких ознак. На­приклад, фонологічне пред­ставле­н­ня слова «кінь» може бути по­дане так: [-голосний, -дзвінкий, +проривний, +шумний, +твердий, +задньо­язиковий], [+голосний, +передній, +високий, -огублений, +наголоc], [-голосний, +дзвінкий, +сонорний, +носовий, +мʼякий, +передньо­язиковий]. У цьому прикладі викори­стано ознаки, прийняті в українській фонетичній традиції, що допомагає усві­домити принципи моделюва­н­ня; проте в межах генеративної Ф. за­стосовують власну універсальну систему ознак, що має дещо інший ви­гляд. На від­міну від Празької школи, де такі ознаки мають системно-функціональний характер і діють, щоб забезпечити проти­ставле­н­ня у фонологічній системі, в генеративній Ф. їх трактують як формалізовані акустико-артикуляційні параметри, що описують звуки незалежно від їхньої опозитивної ролі в певній мові. Основне зав­да­н­ня в генеративній Ф. — виявити правила, що керують змінами послідовностей цих ознак у конкретних звукових контекс­тах, на­приклад, як у випадку «кінь» → «коня». Такий під­хід дає змогу формалізувати фонологічні процеси як операції над ознаками, замінюючи традиційне оперува­н­ня поня­т­тями варіантів (алофонів) фонем. Концепція виявилася ефективною для англійської мови, де між морфемною структурою слова і його реальною вимовою часто спо­стерігаються істотні роз­біжності, які, втім, під­лягають точному опису через фонологічні правила. Водночас для багатьох інших мов ця теорія менш вдала. Автосегментна фонологія (Дж. Ґолдсміт), що по­стала як від­повідь на обмеже­н­ня лінійної генеративної моделі, є спробою її вдосконале­н­ня шляхом пред­ставле­н­ня фонологічної структури як багаторівневої. Цей під­хід став ефективним для опису тональних мов, де такі ознаки, як тон або назальність, не обовʼязково привʼязані до окремих звуків, а можуть поширюватися на звукосполуки.

У 1980-х рр. під впливом екс­периментально-фонетичного методу (особливо праць Г. Фанта), а також досягнень нейролінгвістики та когнітивної науки зародилася лабораторна фонологія — напрям, що пере­осмислює традиційну Ф. крізь призму емпіричних даних акустичної й артикуляційної фонетики. Можна сказати, щербівське ро­зумі­н­ня фонеми, коли вона існує у нерозривному звʼязку зі звуком, знаходить своє продовже­н­ня у цьому сучасному під­ході. Лабораторна Ф. роз­глядає фонологічну систему мови як когнітивну ре­презентацію, що має нейрофізіологічну основу — формується й обробляється в мозку, реалізується у мовлен­ні та може бути ви­вчена через його акустичні й артикуляційні параметри. Інакше кажучи, фонологічні одиниці обовʼязково мають акустично-артикуляційні інваріанти, на пошуку яких і сфокусована лабораторна Ф. Ще тісніше зближе­н­ня фонетики й Ф. демонструє артикуляційна фонологія, яка прагне пояснити фонологічні закономірності через особливості будови та моторики мовлен­нєвого апарату. У цій концепції корелятом фонеми ви­ступає артикуляційний жест — цілісний рух мовного органа, що має чіткі просторові й часові параметри (К. Броуман, Л. Ґолд­стайн).

Сучасна Ф. інтегрує най­продуктивніші ідеї всіх наукових традицій, адаптуючи їх до особливостей конкретних мов або без­посередньо до ви­значеної дослідницької мети. Нині фонемою прийнято називати найменшу одиницю звукової будови мови, що, з одного боку, до­зволяє роз­пі­знавати й роз­різняти одиниці вищого порядку (морфеми, слова), а з іншого — слугує мовним матеріалом для їх творе­н­ня, ви­ступаючи своєрідним «атомом» мови. Це ро­зумі­н­ня є фактично узагальне­н­ням різних фонологічних концепцій. Основні зав­да­н­ня Ф. повʼязані перед­усім з фонематикою: виявле­н­ня і опис фонемної системи мови, встановле­н­ня дистинктивних ознак, що забезпечують проти­ставле­н­ня між одиницями; дослідже­н­ня реалізації фонем у мовлен­ні, позиційних і контекс­туальних змін (чергува­н­ня, нейтралізації), фонологічних процесів (асиміляція, дисиміляція, редукція, елізія тощо); встановле­н­ня спів­від­ноше­н­ня між звуковим і морфемним рівнями, а також роз­робле­н­ня теоретичних моделей, що пояснюють функціонува­н­ня звукової системи мови в синхронії та діахронії.

Для виділе­н­ня фонем у мовній системі нині використовують низку лінгвістичних і психолінгвістичних критеріїв: 

• метод мінімальних пар — зі­ставле­н­ня слів, що від­різняються лише одним звуком при збережен­ні всіх інших елементів (на­приклад, «пити — бити»), це свідчить про наявність двох окремих фонем; 
• метод системного опозитивного аналізу — встановле­н­ня всієї сукупності опозицій, у яких бере участь певна фонема на тлі інших одиниць системи (до­зволяє виявити місце фонеми в системі, а також чітко від­межувати її від варіантів); 
• аналіз дистрибуції звуків — ви­вче­н­ня їхнього роз­ташува­н­ня в словах і позиційної варіативності (на початку, у середині, в кінці слова, перед певними звуками тощо), що дає змогу зро­зуміти, чи звуки пере­бувають у вільному варіюван­ні чи у дистинктивному проти­ставлен­ні; 
• інтуїція носіїв мови — сприйня­т­тя звуків як однакових або різних у мовній сві­домості (на­приклад, носії української мови роз­різняють [і] та [и] як різні звуки, тоді як для іноземців ця різниця у словах може бути невід­чутною); 
• екс­периментальні дані — зʼясува­н­ня фізіологічних чи акустичних показників, які до­зволяють носіям мови спри­ймати звуки як однакові чи різні (на­приклад, формантна структура українських [і] та [и] має істотні від­мін­ності, що під­тверджує їхню окрему фонематичну реалізацію);
•  ознака непорушності значе­н­ня — якщо заміна одного звука на інший змінює значе­н­ня слова, то йдеться про різні фонеми (на­приклад, у слові «рис» заміна [р] на [л], [м], [п] чи будь-який інший звук спричиняє втрату семантики).

Ознаки фонем у Ф. поділяють на три основні типи: 

1. класифікаційні — ви­значають загальний тип звука (чи є він голосним чи приголосним, сонорним чи шумним, дзвінким чи глухим тощо. Їх використовують для систематизації фонем, але вони не завжди виконують функцію смислорозрізне­н­ня); 
2. диференційні (дистинктивні) — забезпечують роз­різне­н­ня фонем у межах мовної системи (на­приклад, ознака «дзвінкість» є диференційною в парі /б/ — /п/, оскільки її наявність чи від­сутність змінює значе­н­ня слів на зразок «бік» — «пік»);
3. інтегральні — спільні риси, характерні для кількох фонем, але за якими вони не проти­ставляються (на­приклад, назалізація чи палаталізація може бути спільною для цілої групи звуків, але не виконувати дистинктивної функції в конкретній мові).

Українська фонологія

Українська Ф. зосереджена на описі системи вокалізму та консонантизму — як у літературній мові, так і в діалектах. Її роз­виток демонструє пере­хід від психологічного трактува­н­ня фонеми як образу звука в мовній сві­домості (Є. Тимченко, М. Йогансен, О. Курило) до структурно-функціонального під­ходу, в якому фонему роз­глядають як абстрактну одиницю, що забезпечує роз­різне­н­ня мовних значень і бере участь у побудові мовної системи (О. Синявський, М. Наконечний, П. Коструба, Н. Тоцька та ін.). Одного з перших серед українських мово­знавців, хто вжив термін «фонема», вважають М. Йогансена — у його посібнику «Украинский язык» (К., 1923) фонемами на­звано «типи звуків». У стат­ті «Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині в звʼязку з літературною вимовою)» («Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мово­знавства», 1927) він роз­глядає фонему як одиницю мовної сві­домості, повʼязану з мовною нормою — вона оприявнюється за умов усві­домленого контролю над мовою, притаман­ного освіченим мовцям (інтелігенції). Натомість неконтрольоване мовле­н­ня, до якого дослідник уналежнює діалектне, функціонує без опори на такі одиниці, як фонема.

Унаслідок різного трактува­н­ня фонеми та за­стосува­н­ня неоднакових ознак для її роз­різне­н­ня кількісний і якісний склад вокалізму й консонантизму української мови у працях різних дослідників першої половини 20 ст. істотно контрастує. На­приклад, К. Тимченко в «Курсі історії українського язика» (К., 1927) ви­значив 30 приголосних і 7 голосних. О. Синявський у праці «Спроба звукової характеристики літературної української мови» («Наукові записки Харківської науково-дослідної кафедри мово­знавства», 1929, т. 2) нарахував 102 фонеми: 90 приголосних і 12 голосних. О. Курило у стат­ті «До поня­т­тя фонема» («Збірник Секції граматики української мови», К., 1930, кн. 1) об­ґрунтувала 55 фонем: 44 приголосні та 11 голосних. М. Наконечний у «Курсі сучасної української літературної мови» (К., 1951) описав 50 фонем: 6 голосних і 44 приголосні. Така роз­біжність зумовлена перед­усім тим, що напів­мʼякі приголосні проти­ставляли твердим і мʼяким (градуальна опозиція), подовжені — коротким (привативна опозиція), а наголошені голосні — ненаголошеним (привативна). Згодом було доведено, що ці ознаки є не диференційними, а інтегральними, тобто не ви­значають фонемного статусу. Зокрема, П. Коструба у «Фонетиці сучасної української літературної мови» (Л., 1963), використовуючи метод мінімальних пар, ви­значив, що в українській мові функціонує 32 приголосні та 6 голосних фонем. У звʼязку з науковим внеском П. Коструби говорять про Львівську фонологічну школу, для якої характерні тісний звʼязок між фонемою й морфемою, чітке роз­межува­н­ня фонологічного та фонетичного рівнів, а також від­межува­н­ня сучасних морфонологічних процесів від історичних. Згодом Н. Тоцька у праці «Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфо­графія» (К., 1981) закріпила уявле­н­ня про 38-фонемну систему, за­стосувавши до них екс­периментально-фонетичний аналіз на засадах невід­дільності звуків і фонем та з урахува­н­ням їхніх кон­ститутивної, роз­різнювальної та роз­пі­знавальної функцій. Праці Н. Тоцької, Л. Скалозуб фактично ре­презентують зародже­н­ня української лабораторної фонології; акустичні кореляти фонем шукали Л. Хоменко, М. Губарев. Між тим, продовжують траплятися по­гляди, які від­ступають від загально­прийнятих теорій. На­приклад, В. Пере­бийніс, Ю. Карпенко, слідом за З. Штібером, К. Дейною, ставлять під сумнів само­стійний фонемний статус /и/, роз­глядаючи її не як окрему фонему, а як варіант фонеми /і/, що таким стає у позиції після твердих приголосних. 

Еволюцію української фонологічної системи, починаючи з прасловʼянського періоду, вичерпно описав видатний мово­знавець Ю. Шевельов у моно­графії «A Historical Phonology of the Ukrainian Language» (Heidelberg, 1979). Такий рівень історико-фонологічного аналізу мають лише деякі мови з потужною філологічною традицією (зокрема англійська, німецька, французька, іспанська).

Завантажити статтю