Капричіо

Визначення і загальна характеристика

КАПРИ́ЧІО (КАПРИ́ЧО) (від італ. capriccio, франц. caprice, буквально — примха, каприз) — загальна назва інструментальних творів, які у різний час мали інакший характер. Ін. назва — каприс. Наприкінці 16 — поч. 17 ст. — інструм. п’єса вільної форми, побудов. на імітації, близька до фантазії, ричеркара (напр., К. для органа, чембало Я. Свелінка); одне з джерел фуги. У Дж. Фрескобальді, Й.-Я. Фроберґера К. віртуозні; у деякі введено звукозображал. прийоми. Та ж традиція спостерігається і в «Капричіо на від’їзд улюбленого брата» Й.-С. Баха. Наприкінці 18 — 19 ст. К. — віртуозні скрипк. твори (П. Роде, Р. Крейцер, Н. Паґаніні); у 19 ст. — також романт. фортепіанні п’єси (К. Вебер, Ф. Мендельсон, Й. Брамс та ін.). Близькі до фантазії «Італійське капричіо» П. Чайковського, «Іспанське капричіо» М. Римського-Корсакова, «Капричіо на циганські теми» С. Рахманінова сповнені нац. колориту, у них використано характерні нац. інтонац. звороти та ритмоформули. К. для фортепіано з оркестром І. Стравинського (1929) — повноцін. 3-частин. концерт. «К.» — назва однієї з опер Р. Штраусса (1942).

В укр. музиці до жанру К. першим звернувся М. Лисенко («Елегійне капричіо» для скрипки і фортепіано, 1894), а в симф. жанрі — С. Людкевич (К. для симф. оркестру, 1902). К. для симф. оркестру — жанр. мініатюри з утіленням принципів т. зв. картин. симфонізму: використання регіон., зокрема карпат., фольклору, прийомів звукозображення (пейзажні замальовки, побут. сценки та ін.). Серед них — «Українське капричіо» В. Нахабіна (1950), «Гуцульське капричіо» Г. Жуковського (1967), «Грецьке капричіо» О. Рудянського (1990). Для скрипки з оркестром відомі «Слов’янське капричіо» Л. Колодуба (1978), «Українське капричіо» К. Домінчена (1983); для віолончелі з оркестром — «Кюй-капричіо» О. Рудянського; для скрипки з фортепіано — Ю. Коффлера, В. Кіпи, І. Вовка. Іноді К. — частина цикліч. твору, напр., у Партиті № 3 для скрипки з оркестром М. Скорика (версія для струн. квартету) 4-а частина — віртуозне, фантасмагоричне К. Для камер. складу К. писали Г. Глазачов (для кларнета, фортепіано та струн. оркестру, 1964), М. Канерштейн («Capriccio» для брас-квінтету, 1994), О. Костін («Сербське капричіо» для труби і струн. оркестру, 1997), О. Яковчук («Буковинське капричіо» для флейти, кларнета та камер. оркестру, 2004). Для оркестру нар. інструментів «Фантазію-капричіо на теми Дж. Ґершвіна» (1993) написав А. Білошицький; для домри з фортепіано — Г. Ляшенко (1987). Серед авторів К. для фортепіано — О. Красотов (К.-бурлеск «Естамп № 2», 1971), І. Соневицький (1992); для 2-х фортепіано — О. Гнатовська (1991); для скрипки соло — Б. Крижанівський (1937). Як частина сюїти К. фігурує у Л. Грабовського («П’ять характерних п’єс» для фортепіано, 1962; уперше застосовано серійну техніку). 1995 В. Маник створив балет «Капричос» (за циклом Ф. Ґойї). Транскрипцію 24-х «Каприсів» Н. Паґаніні для скрипки соло здійснив М. Скорик (1982, 1983), а згодом також версію для симф. оркестру (1989–98), де композитор застосував принципи «стильової гри». 2011 у Нац. опері України поставлено балет «Каприси» М. Скорика за Н. Паґаніні.

Завантажити статтю