Етномузикологія

ЕТНОМУЗИКОЛО́ГІЯ (від етно…, музика і ...логія) — галузь народознавства, що за­ймається збира­н­ням, дослідже­н­ням обʼєктів народної музичної культури у різновидах вокальної, інструментальної, вокально-хорео­графічно-інструментальної музичної творчості; ви­вчає музичні системи народів світу, їх взаємозвʼязки з іншими соціально-культурними факторами. Виникла на­прикінці 1880-х рр. — у часи від­кри­т­тя Європою муз. фольклору народів Близького Сходу та Америки, своєрідним за звуковидобува­н­ням, ритмікою, мімесисом, а також із впровадже­н­ням акуст. методів у дослідж. нар. мелосу та поетики. Зруше­н­ня в Е. від­булися з винаходом 1877 фоно­графа Т.-А. Едісоном та його за­стосува­н­ням для запису й транс­крипції муз. фольклору. Фоно­граф для ви­вче­н­ня багатоголос­ся росіян та українців 1897 викори­стала Є. Ліньова («Великорус­ские песни в народной гармонизации», Москва, 1904; «Опыт записи фоно­графом украинских народных песен», Москва, 1906; К., 1991). Під­валини для роз­витку Е. в Україні закладено пр. «Рус­ская народная музыка великорус­ская и малорус­ская в ее строении мелодическом и ритмическом и отличия ее от основ современ­ной гармонической музыки» П. Сокольського (Х., 1888), а також порівнял. дослідж. пісен­ності народів із залуче­н­ням акуст. вимірів і теорії Г. Гельмгольца як основи психофізіол. спільності муз. слуху людини й сприйня­т­тя нею музики. В Україні фоно­граф для запису нар. пісень уперше викори­став О. Роз­дольський (1900), для їх роз­шифровок — С. Людкевич («Галицько-руські народні мелодії» // «Етно­графічний збірник», Л., 1905, т. 21, ч. 1; 1907, т. 22, ч. 2); для дум — О. Сластьон (1903–04), для запису дум та їх транс­крипцій — Ф. Колес­са (1908). Остан­ні на­друковано в його пр. «Мелодії українських народних дум» // «Матеріали до українсько-руської етнології» (Л., 1910–13, т. 13–14). Роз­витку Е. сприяла Між­нар. організація фоно­грамархівістів у Відні (1900) та Берліні (1902). Спів­роб. Берлін. фоно­грамархіву 1906–33 проводили порівнял. дослідж. муз. систем, які засвідчили, що європ. музику не можна вважати вершиною нар. муз. мистецтва, що задовго до неї існували складніші системи музикува­н­ня у різних народів світу. У роз­витку порівнял. Е. значні заслуги належать Е.-М. фон Горнбостелю та його учням і послідовникам Ф. Бозе, М. Шнайдеру, М. Колінському, Я. Кунсту, Е. Емсгаймеру. Важливе місце у їхніх дослідж. посіла позаєвроп. музика, психологія звука, особливості звуковидобува­н­ня у первіс. народів, теорія ладо­звукорядів, по­граничні про­блеми мови й музики в амер. етномузикологів — про­блеми соц. антропології. Е. за­стосовує комплексні методи порівнял. аналізу, залучаючи суміжні дисципліни — лінгвістику, психологію, історію, соціологію, кібернетику тощо. Поня­т­тя «Е.» у словʼян. музико­знавство увів К. Квітка (ст. «Ангемітонічні примітиви і теорія Сокальського» // «Етно­графічний збірник», Л., 1928). На поч. 20 ст. у нім., австр., польс. музико­знавстві вживали термін «муз. етнологія» (пр. А. Хибінського «Wskazo´wki zbierania melodii ludowych», Poznań, 1925), споріднений з терміном «Е.», витіснений остан­нім як більш зручний для вжитку й семантично тотожний з попереднім. Ця галузь у багатьох країнах світу ві­дома також як «муз. етно­графія», «порівнял. музико­знавство», «муз. фольклористика»; має скромніші (порівняно з Е.) наук. зав­да­н­ня — збира­н­ня та систематизацію муз. фольклору окремих народів (дослідж. В. Барток «Das ungarische Volkslied», Berlin, 1925; пр. В. Стоина «Народни песни от Тимок до Вита», София, 1928). Термін «Е.», який використовували у Зх. Європі та США, зʼявився під впливом по­глиблених порівнял. дослідж. культур європ. та позаєвроп. народів з особливою увагою до еволюції сусп. формацій етносів світу та їх культур. артефактів у працях етнологів Л.-Г. Морґана, Дж. Фрезера і на новішому етапі утвердився під впливом етнол. робіт К. Леві-Строс­са, К. Малиновського; а також акуст. і психофізіол. музико­знав. дослідж. кін. 19 ст. (А.-Дж. Елліс) і поч. 20 ст. (О. Абрагам, Р. Лах). Вимірявши звукоряди різних етносів, А.-Дж. Елліс ді­йшов висновку, що вони не вичерпуються ві­домими у Європі; припустив, що муз. системи є культур. системами, принципи побудови яких повʼязані з ін. соц. факторами. До аналог. висновків ді­йшов М. Вебер, стверджуючи, що роз­виток музики тісно повʼязаний з процесом раціоналізації й здобутками науки. 1944 створ. Між­нар. архів нар. музики в Женеві. 1977 А. Ломакс роз­робив нову систему нотного письма — кантометрику і спробував роз­межувати світ. муз. ареали; довів звʼязок муз. систем із заг.-культур. моде­л­лю і соц. стратифікацією. E. посіла важливе місце у словʼян. світі. Ініціативи сучас. Е. під­тримує Між­нар. рада з муз. фольклору при ЮНЕСКО (видає платівки, моно­графії, «Journal of the IFMC», щорічник «Yearbook of the IFMC»). У США Товариство етномузикологів друкує ж. «Ethnomusicology»; у Будапешті виходить ж. «Acta Ethnomusicologica».

Напрям структур. типології в Е. створили праці Ф. Колес­си («Ритміка українських народних пісень», Л., 1906–07; «Народні пісні з Галицької Лемківщини», Л., 1929; «Народні пісні з Поліс­ся у записах Ф. Колес­си та К. Мошинського», рукопис — 1932, вид. — К., 1995; «Старин­ні мелодії українських обрядових пісень (весільних і колядок) на Закарпат­ті», Уж., 1934) та К. Квітки («Ритмічні паралелі в піснях словʼянських народів. Ритмічна форма АВВА в побудуван­ні строфи», К., 1923; «Первісні тоноряди», К., 1926). У Києві 1921 засн. Кабінет муз. етно­графії ВУАН (кер. К. Квітка), спів­роб. якого збирали укр. муз. фольклор та фольклор етніч. меншин, які живуть в Україні; формували архівні фонди на базі Етно­графічної комісії ВУАН. У цьому напрямі також працювали спів­роб. Кабінету муз.-етногр. комісії М. Гайдай, В. Харків, М. Грінченко, М. Береговський. 1936 створ. Ін­ститут укр. фольклору (нині ІМФЕ НАНУ, Київ; 2009 від­крито від­діл етномузикології, кер. С. Грица); у ньому зберігається архів укр. муз. фольклору, зі­браний в екс­педиціях післявоєн. часу, де активно працювали З. Василенко, М. Гордійчук, А. Гуменюк, С. Грица, О. Правдюк, Л. Ященко, І. Березовський, О. Дей, C. Мишанич, М. Шубравська, Н. Шумада, В. Юзвенко та ін. Нові методи впроваджують С. Грица, А. Іваницький, Л. Єфремова, І. Клименко та ін. Від 1957 виходить ж. «Народна творчість та етно­графія». Поштовхом до від­новле­н­ня структурно-аналіт. напряму Ф. Колес­си — К. Квітки в Україні стали дослідж. В. Гошовського (зб. «Украинские песни Закарпатья», Москва, 1968; укр. — Л., 2003), роботи С. Грици й роз­роблювана нею теорія парадигматики («Мелос української народної епіки», К., 1979; «Парадигматичний аналіз думи “Про Олексія Поповича”», К., 2009). Знач. вплив на від­родже­н­ня автентич. фольклору й поповне­н­ня фоноархівів в Україні справив фольклор. радіоконкурс «Золоті ключі» (1980–93). Від 1980-х рр. активні екс­педиц. записи муз. фольклору та його каталогізації ведуть каф. фольклору Нац. муз. академії України (Київ), Львів. муз. академії, Рівнен. гуманітар. університету, Харків. академії культури (В. Осадча, Л. Новикова); мелогео­графію і структурно-аналіт. дослідж. фольклору роз­робляють укр. фольклористи Б. Луканюк, Є. Єфремов, І. Клименко (зб. «Про­блеми етномузикології», 1998, вип. 1; 2004, вип. 2), Л. Єфремова («На­співи українських весільних пісень», 2006), А. Іваницький (зб. фольклору «Історична Хотинщина: Муз.-етногр. дослідж.», 2007); функціонал.-структур. напрям та етносоціол. дослідж. з увагою до етнорегіон. процесів — С. Грица («Фольклор у просторі та часі», 2000; «Транс­місія фольклорної традиції», 2002; усі — Київ), етнорегіон. дослідж. у галузі етноінструменто­знавства — І. Мацієвський («Ігри і спів­голос­ся. Кон­нотація: Муз. роз­відки», Т., 2002), Б. Яремко («Етноінструменто­знавство», Р., 2003), М. Хай («Музично-інструментальна культура українців», Дрогобич, 2007).

Завантажити статтю