Глухів

ГЛУ́ХІВ – місто обласного підпорядкування Сумської області, райцентр, один із значних історичних осередків України. Знаходиться на р. Есмань (притока Клевені, бас. Дніпра), за 140 км на Пн. Зх. від обл. центру, на перехресті автошляхів Київ–Москва та Харків–Новгород-Сіверський. Залізнична ст. Автостанція. Пл. 20 км². Насел. 35 768 осіб (2001, складає 99,7 % до 1989), переважно українці. Проживають також росіяни та білоруси. Вперше місто згадується під 1152 в Іпатіїв. літописі як місто Черніг. князівства. Непрямі істор. джерела згадують місто під 992. Від 1-ї пол. 13 ст. до серед. 14 ст. — центр Глухів. уділ. князівства. Із Черніг. гілки Рюриковичів Глухів. уділ. князями від 1247 були нащадки князя Михайла Всеволодовича (син, онук, правнук). У 2-й пол. 14 ст. Г. у складі Черніг.-Сівер. землі ввійшов до складу Великого князівства Литовського. Влітку 1352 місто охопила епідемія чуми. Внаслідок війни 1500–03 Г. переходить до Росії, але 1618 за умовою Деулін. перемир’я, укладеного після чергової війни Речі Посполитої з Росією, знову відійшов під владу поляків. Відтоді місто стає прикордонним з моск. землями і торг. центром «дукатусу Чернігівського», інтенсивно укріплюється і розбудовується. Від Польщі Г. одержав Маґдебур. право, перейм. 1646 на Новий Острог. Під час Нац.-визв. війни під проводом Б. Хмельницького Г. одержав статус сотен. міста. Під час польс.-рос. війни 1663–64 від 23 січня до 9 лютого 1664 Г. перебував в облозі авангарду польс. військ, очолюваних особисто королем Яном ІІ Казимиром Вазою. Тривала затримка польс. військ під Г. і втрати під час облоги стали однією з гол. причин провалу зимової кампанії польс. короля. У 1663–65 в місті базувався Глухів. полк на чолі з полковниками К. Гуляницею і В. Черкащеницею. 1665 Г. зазнав п’ятитижн. облоги польс. війська на чолі з королем Я. Казимиром. 1669 Глухів. рада з виборними від козаків і міщан обрала гетьманом Лівобереж. України Дем’яна Многогрішного, який уклав з моск. урядом «Глухівські статті», за якими відновлювалося козац. самоврядування (скасовувалося принизливе становище укр. старшини щодо рос. адміністрації) та верталася правова сила договору Б. Хмельницького з Москвою. Разом з тим «Глухівські статті» значно обмежували укр. автономію: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі; реєстр. військо було обмежене до 30 тис.; гетьман не мав права встановлювати дипломат. стосунки з іноз. країнами. У 18 ст. Г. опинився в центрі істор. і політ. подій, пов’язаних з Північною війною (1700–21). Від 1708, після зруйнування Батурина, Г. став столицею гетьман. і Лівобереж. України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708–22), Д. Апостола (1727– 34), К. Розумовського (1750–64), місцеперебуванням 1-ї Малорос. колегії (1722–27), «Гетьманського уряду» (1734–50) і 2-ї Малорос. колегії (1764–82, остаточно ліквідована 1786). У 2-й пол. 18 ст. тут функціонувало декілька початк. шкіл і франц. пансіон, які проіснували до зняття з Г. статусу гетьман. резиденції. 1790 відкрито мале нар. училище (1807 реорганіз. у повіт. училище). 1839 розпочала роботу приход. школа. У місті бл. 30-ти рр. (від 1730) існувала перша в Україні та Росії школа підготовки співаків і музикантів для придвор. хору і оркестру. В 50-х рр. 18 ст. при палаці К. Розумовського діяв кріпос. театр, вистави якого оформляв Г. Стеценко. 1781 у Г. відкрили єдину на той час у Лівобереж. Україні книжкову крамницю. Указом рос. Сенату від 16 вересня 1781 на Лівобережну Україну розповсюджено адм.-тер. устрій Росії. Г. (насел. 6 тис. осіб) перестав бути столицею Лівобереж. України і на правах звичай. повіт. міста ввійшов до складу Новгород-Сівер. намісництва, від 1796 — Малорос. (від 1802 — Черніг.) губ. У 40-і рр. 19 ст. Г., завдяки своєму розташуванню на гол. дорозі між Києвом і Москвою, став значним торг. містом, центром хліб. торгівлі не тільки в Черніг. губ., але й в усій Лівобереж. Україні. У 2-й пол. 19 ст., завдяки зусиллям місц. меценатів, зокрема й відомого укр. цукрозаводчика М. Терещенка, відбулося архіт. та культурне відродження міста. За переписом 1860 у місті проживало 10 тис. жителів. Скасування кріпос. права сприяло бурхливому розвитку у місті промисловості. У 80-х рр. 19 ст. вже працювало 16 дріб. підприємств. Питому вагу мало й кустарно-ремісниче виробництво, в якому на поч. 20-го ст. було задіяно понад 2 тис. осіб. 1895 до Г. була прокладена залізн. колія. У місті працювали чол. (від 1889) і жін. (від 1894) гімназії, 8 початк. шкіл, 3 міських і ремісниче (від 1893) училища, учител. інститут з 3-річ. терміном навчання (від 1874). Від 1923 — райцентр Новгород-Сівер. округу (від 1925 — Глухів.), від лютого 1932 — в складі Київ., від жовтня 1932 — Черніг., від 1939 — Сум. обл. Під час нім.-фашист. окупації (7 вересня 1941 — 30 серпня 1943) у Г. діяли підпіл. організація під керівництвом Г. Ковальова, партизан. загін на чолі з П. Кульбакою, який у лютому 1942 ввійшов до партизан. з’єднання під командуванням С. Ковпака. Гітлерівці створили табір для військовополонених, де проводили масове їх знищення, 940 осіб вивезли на примусові роботи до Німеччини. Всього карателі закатували у місті понад 13 тис. мирних жителів. Довколишні землі багаті на торф, крейду, кварцити. У місті розвинуті маш.-буд., легка та харчової промисловості. Гол. пром. підприємства: «З-д агрегат. вузлів», «З-д засобів обчислювал. техніки», «Сател», «Електропанель», текстил. ф-ка, хлібокомбінат, маслосирзавод, м’ясокомбінат, завод продовол. товарів. У Г. — Глухівський педагогічний університет, Луб’яних культур інститут УААН, 6 заг.-осв. шкіл, 2 навч.-виховні комплекси, агротех. коледж, мед. училище, 2 ПТУ; Будинок творчості школярів, станція юних техніків, 10 дитсадків, стадіон; центр. лікарня; 2 б-ки, Будинок культури, кінотеатр; Глухівський міський краєзнавчий музей, музей С. Ковпака, школа мистецтв, мемор. музей Ю. Шапоріна. Є дендрол. парк Глухів. держлісгоспу, ботан. пам’ятки природи «Екзотичні дерева Глухів. пед. університету», «Гетьман. дуб», гідрол. пам’ятка природи «Чернечі джерела». Пам’ятки архітектури: Тріумфал. арка (1774), Свято-Микол. (кін. 17 ст.), Спасо-Преображен. (1765), Трьох-Анастасіїв. (1893) церкви, численні світські споруди кін. 17 — 19 ст. На базі пам’яток історії та культури міста в 1994 створ. Глухівський історико-культурний заповідник. У Г. виходить рай. г. «Глухівщина». На тер. міста знайдено залишки поселень зарубинец. (2 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.), київ. (3–5 ст.) та колочинської (6–7 ст.) культур. Із Г. пов’язане життя та діяльність філософа-просвітника Я. Козельського, письменника і історика Ф. Туманського, попередника І. Котляревського в бурлескно-травестій. жанрі О. Лобисевича, автора віршованого діалога «Разговор Великороссіи с Малороссіей» Семена Дівовича, представників істор.-мемуар. прози 18 ст. М. Ханенка та Я. Марковича, академік АН УРСР М. Гришка, який у 1932–39 працював у ВНДІ коноплі. Тут навчалися академік АН СРСР С. Сергєєв-Ценський, письменник С. Васильченко, білорус. письменник Янка Журба, кінорежисер і письменник О. Довженко, фахівець у галузі лісівництва Г. Висоцький, громад.-політ. діяч М. Василенко, історик мистецтва Ф. Ернст, археолог М. Ернст, засн. сучас. укр. графіки Г. Нарбут, поет В. Нарбут, історик козацтва В. Голобуцький. Серед видат. уродженців — ботанік і фармаколог Г. Соболевський, д-ри медицини (брати) В. та Є. Лазареви, історик філософії, бібліограф, дир. (1918–20) Колегії П. Ґалаґана Я. Колубовський, мікробіолог С. Коршун, академік НАНУ Ю. Шемшученко, чл.-кор. НАНУ Є. Квасников, чл.-кор. АН СРСР Й. Шкловський; церк. діяч Зиновій, громад.-політ. діяч Є. Онацький; композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, яким встановлено пам’ятники, дир. С.-Петербур. академії мистецтв А. Лосенко, етнограф і письменник, учитель М. Гоголя і Є. Гребінки у Ніжин. гімназії І. Кулжинський; художники К. Ломикін, М. Мурашко, В. Сегеда, нар. артисти СРСР А. Роговцева та Ю. Шапорін; дипломат А. Розумовський; Герої Рад. Союзу А. Каплунов, Д. Курлук та ін. Г. відвідували М. Ломоносов, Г. Сковорода, М. Гоголь, Марко Вовчок, М. Глинка, Т. Шевченко.

Літ.: Ткаченко В. К. Глухів. Х., 1974; Белашов В. И. Глухов — забытая столица гетманской Украины. К., 1992; Глухів і Глухівщина в історії українського національного відродження. К., 1999.

В. І. Бєлашов, М. А. Деркач