Біохімія

Визначення і загальна характеристика

БІОХІ́МІЯ (від біо... і хімія) — наука, яка ви­вчає структуру, функції та шляхи пере­творе­н­ня речовин, що входять до складу живих організмів, а також звʼязок цих пере­творень з діяльністю органів і тканин. Ін. назви — фізіологічна, або біо­логічна, хімія. З огляду на те, що Б. є «хімією усього живого», вона умовно ділиться на окремі напрями: Б. людини і тварин, клінічна Б., Б. рослин, Б. мікроорганізмів, радіац. Б., порівняльна Б. тощо. Б. ви­вчає структуру і пере­творе­н­ня різних класів молекул, зокрема білків, нуклеїн. кислот, ліпідів, вуглеводів, вітамінів, гормонів, а також їхню роль у побудові й функціонуван­ні надмолекуляр. комплексів, клітин. органел, клітин, органів і тканин організмів.

Предметом Б. є також процеси накопиче­н­ня та утилізації в клітинах енергії, отриманої в результаті роз­паду пожив. речовин; регуляторні механізми в клітині, які контролюють її жит­тєвий цикл і викона­н­ня біол. функцій. Про­грес у ви­вчен­ні структури білків та нуклеїн. кислот призвів до формува­н­ня у 40–50-х рр. 20 ст. таких від­галужень сучас. Б. як молекулярна біо­логія та біо­органічна хімія. Тривалий час молекулярну біо­логію вважали фундам. наукою. У 1970-х рр. було вина­йдено технологію рекомбінантних ДНК (П. Берґ, С. Коен, Ф. Сенґер), яка заклала основи ген­ної інженерії. Викори­ста­н­ня цього винаходу, а також поява найновітніших методів дослідже­н­ня структури макромолекул і їхнього синтезу, сприяли роз­виткові сучас. Б. (та молекуляр. біо­логії), най­яскравішим проявом якого стало роз­шифрува­н­ня 2001 геному (усієї первин. структури ДНК) людини. «Пере­хід» сучас. біол. наук (фізіології, генетики, онкології, ендокринології, біо­фізики тощо) на молекуляр. рівень призвів до їхнього «пере­кри­т­тя» з Б. У серед. 19 ст. проведені біо­хім. дослідж. на основі досягнень орган. та фіз. хімії. Протягом на­ступних років деякі наук. від­кри­т­тя сприяли формуван­ню сучас. Б. Серед них — від­кри­т­тя ферментації. В Україні Б. бере початок від серед. 19 ст., коли в Харків. університеті було ви­дано під­ручник «Classification des substances vegйtales et animales selon leur propriétés chimiques» («Класифікація рослин і тварин за їх хімічним складом», Москва, 1810) Ф. Ґізе. Ця праця ві­діграла важливу роль у роз­витку орган. хімії і виникнен­ні нової науки — біол. хімії. 1847 проф. Харків. університету О. Ходнєв видав перший рос. під­ручник «Курсъ физіологической химіи». Дослідж. у галузі Б. в Україні до 1917 проводилися в Університеті св. Володимира (Київ), Харків. та Новорос. (Одеса) університетах. 1863 в університетах Рос. імперії були організовані каф. мед. хімії і фізики, а згідно з уставом 1884 були створені само­стійні каф. мед. хімії. Вихованець Харків. університету і перший викл. мед. хімії Ф. Тихонович протягом 25-ти р. керував каф. мед. хімії і ви­вчав утворе­н­ня вуглеводів в організмі. 1866 він ді­йшов висновку, що гол. роль в утворен­ні глікогену в печінці тварин належить вуглеводам. Першим проф. мед. хімії Університету св. Володимира був А. Шеф­фер, який ви­вчав проміжні продукти гідроліт. роз­паду білків проміж. і кінц. продуктів амінокислот. У цьому Університеті проф. мед. хімії В. Кістяківський ви­вчав обмін глікогену в органах за різних фіз. станів. Засн. вітчизн. Б. вважають вихованця Харків. університету О. Данилевського, який 1886 синтезував із пептонів пластеїн, роз­ділив амілазу та трипсин з під­шлунк. залози методом вибіркової адсорбції, а також довів, що гідроліт. ферменти можуть мати зворотню дію. Він раніше від В. Гофмайстера і Е. Фішера звернув увагу на те, що в білк. молекулі присутні пептидні звʼязки, а також з учнями роз­робив методи виділе­н­ня білків (міозину, міо­строміну та ін.) із мʼязової тканини. Про­блема синтезу білк. сполук, яку ви­вчав О. Данилевський, зна­йшла продовже­н­ня в дослідж. Д. Кураєва, І. Гросмана та Л. Ро­зенфельда (Харків. університет), А. Ракочі (Університет св. Володимира) і В. Завʼялова (Новорос. університет). Фундам. роботи були виконані в Україні в галузі обміну азоту і його сполук в мʼязових тканинах. Початок їм поклав В. Гулевич з учнем Р. Крінбергом у Харків. університеті. 1906 вони зна­йшли в мʼязах карнітин. Тоді ж в Одес. університеті проф. А. Медведєв ви­вчав процеси аміако­утворе­н­ня в крові і дезамінува­н­ня амінокислот.

Важл. подією у роз­витку Б. в Україні було утворе­н­ня О. Пал­ладіним 1925 у Харкові Укр. біо­хім. ін­ституту, згодом реорганізов. в Ін­ститут біо­хімії АН УРСР, який 1931 пере­їхав до Києва і став центром біо­хім. дослідж. в Україні. 1930–70 О. Пал­ладін зі своїми учнями та послідовниками сформував в Ін­ституті біо­хімії такі осн. напрями наук. дослідж.: нейрохімія, Б. мʼязів, Б. вітамінів, Б. обміну речовин, Б. білків. Нейрохімія (Б. нерв. системи) отримала роз­виток в Україні від 1922. Дослідж. з цього напряму були сконцентровані за 2-ма напрямами: хім. топо­графія центр. і перифер. нерв. систем та функціон. нейрохімія, спрямована на пі­зна­н­ня біо­хім. основ та механізмів функціон. діяльності мозку. Було зʼясовано хім. топо­графію головного і спин­ного мозку, гангліїв, провід. шляхів і різних структур вегетат. нерв. системи, локалізацію АТФ-ази, неорган. пірофосфатази, глютамінази, 5ʼ-нуклеотидази, аденозиндезамінази, фермент. систем протеолізу та ін. Досліджено, що філогенет. молоді структури багатші на білкові речовини, а старі утримують під­вищені кількості холестерину, лецитину і кефаліну, і що різні центри кори головного мозку мають неоднаковий хім. склад. Доведено, що гліколіз і окислювал.-від­новні реакції інтенсивно від­буваються в корі великих пів­куль мозку і що головний мозок використовує для гліколізу глюкозу на від­міну від мʼязової тканини, де субстратом є глікоген. Протягом десятиріч наук. колективи, які очолювали О. Пал­ладін, А. Нагорний, І. Буланкін, В. Нікітін, проводили ви­вче­н­ня хім. складу і процесів обміну у нерв. системі на різних стадіях роз­витку організму. Дослідже­н­ня біо­хім. процесів у збудженому стані і в стані су­пресії нерв. системи дали змогу зʼясувати терапевт. дії ліків. Виявилося, що функція ЦНС повʼязана з активністю ендокрин. залоз. В. Комісаренко разом з колегами довів, що адреналін у результаті дії на ферментативні процеси мозку значно збільшує по­глина­н­ня глюкози. В результаті адренектомії зменшується утрима­н­ня АТФ, креатинфосфату, глікогену, глютамін. кислоти, збільшується утрима­н­ня сечовини. Зменше­н­ня концентрації гормонів щитоподіб. залози су­проводжується збільше­н­ням рівня норадреналіну в мозку, тоді як надлишок тироїд. гормонів веде до його зниже­н­ня. Значне місце в Б. нерв. системи за­ймали дослідже­н­ня дії фізіологічно актив. речовин (катехоламінів, серотоніну, γ-аміномасляної кислоти), які виконують медіаторні функції. У Харкові під керівництвом А. Утєвського ви­вчали локалізацію і обмін катехоламінів у структурах головного мозку та в ефектор. органах. Доведена їх роль у виникнен­ні психіч. захворювань людей. У 1970–90-х рр. досліджено вплив психотроп. агентів на обмін речовин; мем­бран­ну організацію та механізм дії ферментів, що забезпечують актив. транс­порт натрію, калію та кальцію в нерв. клітинах. Ви­вчали механізм формува­н­ня нейротоксинами іон­них ка­налів та властивості цих ка­налів в плоских ліпідних бішарах та ліпосомах; механізм дії нейротоксинів; процес екзоцитозу у нерв. клітинах і властивості Na-K-АТФ-ази (В. Лішко, Н. Гімельрейх, М. Малишева, О. Кравцов). У ви­вче­н­ня Б. мʼязів вагомий внесок зробили О. Пал­ладін та його учні.

На поч. 1930-х рр. Д. Фердман, А. Утєвський, М. Гулий та ін. досліджували проміжні продукти гліколізу в мʼязах і роль фосфор. кислоти. Було зʼясовано, що за активності мʼязів креатинфосфорна кислота роз­щеплюється з утворе­н­ням креатину, який знову фосфорилюється до креатинфосфорної кислоти за рахунок фосфору АТФ, що утворюється при від­починку мʼязів, коли посилюються окислювал. процеси. Вперше було показано, що при роз­щеплен­ні глікогену від­бувається засвоє­н­ня неорган. фосфор. кислоти і що глюкоза в мʼязах може фосфорилюватися за рахунок АТФ, що забезпечує її викори­ста­н­ня в процесі гліколізу. 1937 Д. Фердман із спів­роб. виявили, що в мʼязах під впливом специф. ферментів АТФ роз­щеплюється з утворе­н­ням аденілової і пірофосфорної кислот. Під час від­починку мʼязів рівень АТФ в них від­новлюється за рахунок її ресинтезу. Д. Фердман і спів­роб. 1942 від­крили нову азотну сполуку — глутамін, вміст якого дуже високий в серц. мʼязах. Уперше було доведено присутність в серц. і скелет. мʼязах ферменту глутамінази, яка дезамінує глутамін з утворе­н­ням аміаку. Глутамінова кислота локально звʼязує аміак, при цьому утворюється глутамін. Цей процес усуває токсичну дію аміаку і пере­водить його в нетоксичну форму, яка легко транс­портується кровʼю до тканин, де він використовується для синтезу пуринів або для утворе­н­ня сечовини — кінц. продукту азот. обміну. Остан­німи роками ви­вчалися біо­хім. процеси у мем­бранах та механізми, що забезпечують контроль динаміки обміну іонів Са в клітинах гладеньких мʼязів. Були досліджені кінетичні і каталіт. властивості та особливості регуляції фізіологічно активними та фармакол. речовинами мем­бранозвʼязаних енергозалежних Са-транс­портувал. систем гладеньких мʼязів — кальцієвих помп, АТР-аз та іон­них обмін­ників (С. Костерін, М. Курський та ін.). Основи Б. вітамінів в Україні були закладені О. Пал­ладіним, його учнями і послідовниками (С. Винокуровим, Р. Чаговцем, А. Халмурадовим, Г. Ша­вловським, В. Вендтом, Г. Донченком та ін.). Вже під час 2-ї світової війни увагу О. Пал­ладіна було зосереджено на досліджен­ні вітамінів групи К, які мають кровозупин­ні властивості. Було синтезовано вітамін К₃ (метилнафтохінон) і його водорозчин­ний аналог — вікасол. Остан­ній виявився ефектив. препаратом, що зупиняє паренхіматозні кровотечі, значно при­скорює заживле­н­ня ран, лікує опіки і пролежні. А. Халмурадов, Г. Донченко та ін. встановили можливість взаємоперетворе­н­ня убіхінону (коензиму Q) та його цикліч. ізомеру убіхроменолу; ви­значили механізми участі α-токоферолу в реакціях транс­сульфува­н­ня та транс­метилюва­н­ня; дослідили внутр.-клітин. α-токоферол- та ретинол-звʼязувальні білки, що до­зволило сформулювати концепцію механізмів біол. дії вітаміну Е та встановити роль ретинолу в регуляції обміну білків та кислих мукополісахаридів. В. Вендт разом з Р. Яхимович та ін. ви­вчили біол. властивості високо­актив. препаратів вітаміну Д₃, який нормалізує обмін речовин при багатьох патологіях та є актив. імунорегулятором. В результаті дослідже­н­ня регуляції обміну речовин (М. Гулий) ви­вчено механізми функціонува­н­ня окремих ланок циклу трикарбонових кислот (ЦТК); встановлено наявність в тканинах тварин модифікованого ЦТК (т. зв. гліоксилатного циклу); виявлено прямий звʼязок між поруше­н­ням пере­бігу ЦТК і роз­витком цукр. діабету та кетозів ін. генезу; показано доцільність викори­ста­н­ня проміж. реакцій та субстратів ЦТК для цілеспрямов. впливів на обмін речовин; одержано багато білків (зокрема ферментів) тварин. і мікробіал. походже­н­ня у кри­сталіч. ви­гляді, що до­зволило не тільки ви­вчати їх структуру, фізико-хім. та функціон. властивості, але й створити пром. технології одержа­н­ня ряду ферментів, зокрема глюкозооксидази і каталази Penicillium vitale. Було доведено (М. Гулий, Д. Мельничук та ін.), що вуглекислота завдяки процесам карбоксилюва­н­ня є важливим регулятором обміну речовин. Зна­йдено залежність між рівнем фіксації СО₂ та інтенсивністю біо­синтет. процесів, що стала теор. основою створе­н­ня препаратів для викори­ста­н­ня в медицині та тварин­ництві. Від­крито новий шлях утворе­н­ня молоч. кислоти у тварин, що від­бувається завдяки альдольній конденсації форміату та ацетальдегіду, та ви­вчено фермент, що від­повід­ає за цю реакцію. Це до­зволило створити ефективні засоби боротьби з алкогол. залежністю. Дослідже­н­ня структури білків почалося 1944, коли до Києва пере­їхав В. Бєліцер. Спочатку він зі спів­роб. ви­вчав денатурац. пере­творе­н­ня білків і ді­йшов висновку, що цей процес складається з декількох послідов. кооп. пере­ходів. Згодом у лаб. Г. Троїцького було доведено, що конформац. пере­ходи у білків можуть не су­проводжуватися заг. денатурац. змінами і що існує повністю зворотнє денатурац. пере­творе­н­ня. Ви­вчаючи білки системи зсі­да­н­ня крові, В. Бєліцер першим за­пропонував двофазовий механізм пере­творе­н­ня фібриногену на фібрин, який по­єд­нує ферментативну фазу і фазу полімеризації. Він зі спів­роб. ви­вчив певні стадії ферментатив. роз­щепле­н­ня фібриногену і фібрину; дослідив домен­ну організацію молекули фібриногену і зʼясував структурну організацію і функціон. роль αС- та D-доменів фібриногену. Було також створено тривимірну модель молекули фібриногену і фібринової фібрили; роз­роблено теорію полімеризації фібрину та схему процесу утворе­н­ня волокон фібрину; за­пропоновано кількісну модель реакцій, що від­буваються під час полімеризації мономерного фібрину за присутності специф. інгібіторів (В. Бєліцер, К. Веремєєнко, Т. Варецька, Л. Медвідь, Е. Луговський). Було також ви­вчено структуру та функції білків системи гемо­стазу — α₂-антипла­зміну, протромбіну, протеїну С, факторів зсі­да­н­ня крові — IX, X, XIII, тромбоцитарного інтегрину IIbIIIa; досліджено механізм активації проферментів системи зсі­да­н­ня крові і фібринолізу активаторами непрямої дії. На основі фундам. дослідж. було роз­роблено діагност. методи для кількісного ви­значе­н­ня осн. параметрів зсі­да­н­ня крові і фібринолізу, для ран­ньої діагностики порушень системи гемо­стазу; створено технологію отрима­н­ня високо­актив. і вірус-без­печних препаратів з білків крові людини (С. Комісаренко, Г. Волков, Т. Варецька, Т. Платонова, Е. Луговський, І. Колесникова).

Роботи в галузі первин. структури білків проводилися в Україні від 1962 (С. Серебряний). Обʼєктами дослідж. були білки тіл вилуче­н­ня вірусу ядер. поліедрозу тутового шовкопряда і великої вощин­ної молі. Загалом була досліджена первин­на структура 8-ми білків пред­ставників серолог. родини групи бакуло- вірусів, а також каталаза гриба Реnicillium vitalae (Е. Козлов) і міо­глобін бобра (Б. Сухомлинов). Великий обсяг робіт був виконаний в Ін­ституті біо­хімії з дослідже­н­ня ферментів і біо­синтезу білка. Ще у 1930-х рр. Б. Гольдштейн провів фундам. дослідже­н­ня з Б. тканин­них протеїназ, що до­зволило створити низку препаратів: пепсин, кри­сталіч. трипсин, амілазу, хімотрипсин, протеїназу для мед., хім. і легкої пром-стей (О. Циперович). На основі ви­вче­н­ня протеаз крові С. Кудінов роз­робив афін­ні методи одержа­н­ня пла­зміногену та його фрагментів, фрагментів фібриногену та ін. білків крові. Прецизійною калориметрією встановлені особливості домен. структури та між­домен. взаємодій пла­зміногену (С. Кудінов, В. Новохатній). Ви­вчені механізми взаємодії фрагментів пла­змін(оген)у з фрагментами фібрин(оген)у, зокрема природу лізил- та аргініл-звʼязувал. сайтів пла­зміногену. Роз­роблена концепція можливості проведе­н­ня тромболітич. терапії мед. препаратами пла­зміногену або пла­зміногену разом з його тканин. активатором. Ви­вче­н­ня Б. імунітету почалося від 1970-х рр. групою науковців під керівництвом С. Комісаренка. Було зʼясовано механізм дії фосфорорган. похідних неорган. пірофосфату на імунітет, що до­зволило створити новий протипухлин. препарат «Мебіфон» та роз­робити новий клас імуновектор. молекул на основі антитіл, фосфонатів та цитотоксич. антибіо­тиків.

Вперше в СРСР були впроваджені методи імуноферментатив. аналізу та роз­початі дослідже­н­ня імунохім. структури білків та пептидів. Зокрема були ви­вчені антиген­ні детермінанти нейротоксину апаміну, цитохрому с, білків та пептидів згортувал. системи крові, туберкуліну, токсину кашлюка, нікотинового ацетилхолінового рецептора різних клітин тощо. Були одержані моноклональні антитіла з унікал. особливостями: проти унікал. антиген­ної детермінанти очищеного білкового деривата туберкуліну мікобактерій, проти різних епітопів молекули фібриногену та (або) фібрину, які впливають на полімеризацію фібрину тощо. Дослідже­н­ня за допомогою моноклональних антитіл та фрагментів і пептидів фібрину до­зволили від­крити та локалізувати новий центр його полімеризації. У результаті проведених дослідж. Б. ліпідів (Н. Гула) було вперше від­крито та ідентифіковано N-ацилетаноламіни (NАЕ) в клітинах нейробластоми, ви­вчено роль NАЕ в модуляції іон-транс­порт­них систем та їхні антиокси­дантні властивості. Досліджено мем­брано­протекторний ефект NАЕ та створено високоефективний кріо­протектор на його основі. Описані антиаритмічні та антиокси­дантні властивості NАЕ покладено в основу роз­робки нового кардіотроп. препарату. Отримано дані про значе­н­ня ліпідів у роз­витку морфін­ної залежності. Ви­вчено механізм дії природ. фосфоліпідів з омега-3 поліненасиченими жирними кислотами на обмін ліпідів у мем­бранах клітин, а також роз­роблено технології одержа­н­ня з мор. організмів ендоген. комплексів біо­логічно активних сполук ліпідної та ліпід-білкової природи, зокрема з сурфактантною дією (З. Даценко). Б. нуклеїн. кислот до 1973 роз­робили в Ін­ституті біо­хімії, а потім — в Ін­ституті молекуляр. біо­логії та генетики у Києві, де досягнуто значних успіхів у галузі Б. та молекуляр. біо­логії. Група спів­роб. під керівництвом Г. Мацуки роз­шифрувала первин­ну структуру ряду ізо­акцепторних тРНК і ви­вчила їх просторову структуру. Виявлено специф. конформаційні зміни тирозин-тРНК синтетази в результаті взаємодії з субстратами, зокрема з гомологічною тРНК, і за­пропоновано нову динамічну модель функціонува­н­ня тирозин-тРНК синтетази при аміноацилюван­ні тРНК. Г. Єльська разом зі спів­роб. детально ви­вчили 3 сайти звʼязува­н­ня тРНК з 80 S рибосомою, довела роль АТР-азної активності у функціонуван­ні А- та Е-сайтів рибосоми. Під керівництвом В. Кавсана виділено зворотну транскриптазу, що до­зволило ізолювати ряд генів тварин та людини і ви­вчити їхню первин­ну структуру (бл. 70 тис. нуклеотидних пар) та організацію. Засновниками сучас. Б. у Зх. регіоні України, зокрема у Львові, вважають Я. Парнаса та С. Гжицького, але ще 1890 ві­домий зх.-укр. вчений І. Горбачевський започаткував дослідже­н­ня обміну нуклеїн. кислот. Я. Парнас з учнями ви­вчав реакції гідролізу вуглеводів, роз­крив механізм участі фосфатів у цих реакціях, встановив звʼязок між гліколізом та ін. біо­хім. пере­творе­н­нями в мʼязах, що мало світ. ви­зна­н­ня. Так, анаеробне пере­творе­н­ня глюкози часто носить назву Ембдена–Мейергофа–Парнаса. Я. Парнас був одним з перших біо­хіміків, які почали використовувати радіо­активні ізотопи. 20 р. він очолював каф. лікар. хімії Львів. університету (тоді у Польщі), а 1939 опинився у СРСР і 1941–44 працював в Уфі, а 1944–48 — у Москві. С. Гжицький досліджував біо­хім. зміни, що від­буваються в мʼязах коней, хворих на паралітичну міо­глобінурію, а також процеси, що лежать в основі функцій травного апарату, печінки та ін. органів тварин. Осн. біо­хім. дослідж. у Львові проводяться в Ін­ституті клітин. біо­логії НАНУ (1969–2001 — Львів. від­діл. Ін­ституту біо­хімії НАНУ). Г. Ша­вловський зі спів­роб. детально досліджували механізми регуляції біо­синтезу вітаміну В₂ у дріжджів. Були зʼясовані всі реакції флавіногенезу та встановлена роль ГТФ як пуринового попередника рибофлавіну. Важливим у ви­вчен­ні біо­синтезу рибофлавіну було від­кри­т­тя у дріжджів нового ферменту — ГТФ-цикло­гідролази та ви­значе­н­ня, що рибозо-5-фосфат є донором 4-вуглецевого компонента в пере­творен­ні піримідинового попередника рибофлавіну у птериновий. Ідентифіковані всі ферменти флавіногенезу, клоновано 2 структурні гени флавіногенезу та досліджено їх екс­пресію в гомолог. та гетеролог. системах. Аналіз нуклеотидної послідовності гена RIВ I P. guilliermondii до­зволив локалізувати його регуляторну ділянку, а також ідентифікувати ділянку ДНК, що забезпечує реплікацію (ARS-елемент). Проведені дослідж. з регуляції біо­синтезу рибофлавіну. Виявлено 2 механізми контролю цього процесу: ретроінгібува­н­ня ГТФ-цикло­гідролази і ре­пресія-дере­пресія синтезу ферментів флавіногенезу. Встановлено, що у дріжджів регуляторні гени негатив. типу дії беруть участь і в регуляції асиміляції заліза, що по­ставило пита­н­ня про механізми засвоє­н­ня цього металу у дріжджів-аксоміцетів. Виявлено 2 системи транс­портува­н­ня заліза в клітини, досліджено від­новну асиміляцію заліза. А. Сибірний зі спів­роб. ви­вчають біо­хім. і генет. аспекти регуляції метаболізму метанолу та біо­синтезу флавінів у неконвенційних дріжджів, зокрема регуляцію біо­генезу та де­градації пероксисом, реконструюва­н­ня систем надсинтезу ферментів флавіногенезу та ін. важливих білків із викори­ста­н­ням під­ходів ген­ної інженерії, роз­робляють нові біо­технології отрима­н­ня препаратів із викори­ста­н­ням клітин і ферментів неконвенц. дріжджів для створе­н­ня біо­сенсорів та фермент. діагностикумів. При цьому важливим інструментом дослідж. є конструюва­н­ня клітин дріжджів із новими метаболічними ознаками. Л. Дробот ви­вчив механізми регуляції активності та сигнал. функції нової форми кінази рибосомального білка S₆ та дав характеристику новому сигнал. білку Ruk, залученому до регуляції сигнал. шляхів з участю білка Ras та фосфатидилінозит-3ʼ-кінази. Р. Стойка вперше встановив, що стійкість лейкемічних клітин до дії ци­сплатину позитивно корелює з їх стійкістю до ріст-інгібуючої та апоптоз-індукуючої дії транс­формувал. фактора росту β-типу. У той самий час ци­сплатино-резистентні клітини виявилися більш чутливими до негатив. дії гіпертермії та деяких лектинів. М. Луцик зібрав унікал. для України колекцію лектинів і ви­вчив їхні властивості. Виявлена здатність цитотоксич. лектинів з омели викликати зро­ста­н­ня продукції цитокініну негатив. дії — транс­формувал. фактора росту β-типу. В Україні значне місце за­ймає Б. с.-г. тварин, осн. напрямами якої є: ви­вче­н­ня особливостей Б. травле­н­ня і обміну речовин у с.-г. тварин за різних фізіол. і патол. станів організму під впливом лікув. препаратів; пошук цілеспрямов. шляхів впливу на обмін речовин; пошуки можливостей і технол. засобів заміни дефіцит. харч. сполук дешевшими (М. Гулий, Д. Мельничук, С. Гжицький, І. Головацький, С. Кусень, О. Кононський, Ф. Палфій, П. Лагодюк та ін.). Доведено, що вуглекислота є важл. фактором, який регулює обмін речовин в тканинах. Виходячи з того, що реакції карбоксилюва­н­ня є центр. у багатьох біо­синтет. процесах, був створений препарат «Карбоксилін», викори­ста­н­ня якого для від­годівлі великої рогатої худоби збільшує продуктивність на 11–20 %.

Літ.: Пал­ладин А. В. Из­бран­ные труды. К., 1975; R. МсGiveryl. Віосhemistry: а Functional Approach. 3 ed. Philadelphia, 1983; Кучеренко М. Є., Вино­градова Р. П., Бабенюк Ю. Д. та ін. Біо­хімія. К., 1995; Гулый М. Ф. О некоторых про­блемах биохимии. К., 1997.

Г. Х. Мацука, С. В. Комісаренко

Завантажити статтю