Літературна опозиція

Визначення і загальна характеристика

ЛІТЕРАТУ́РНА ОПОЗИ́ЦІЯ — унікальне явище в українській літературі 1920–30-х рр., що виникло як реакція на тиск біль­шовицького режиму на письмен­ників із вимогою дотримуватися обовʼязкових тем соц­реалізму і прославле­н­ня компар­тії. Її ідеол. основою була по­літ. опозиція, най­яскравішим виразником якої став М. Хвильовий. Література «проти течії» була вільною від парт. догматизму, схематизму в зображен­ні людини, сповнена твор. пошуків і не­стандарт. мисле­н­ня. Пред­ставники цієї літ-ри — В. Під­могильний, М. Івченко, Б. Антонен­ко-Давидович, Ю. Яновський, Юліан Шпол (М. Яловий), М. Йо­гансен та ін. — активно опрацьовували психологію героя, роз­кривали його в екс­тремал. чи склад. умовах екзистенції, ставили гострі про­блеми існува­н­ня нації в умовах тоталітаризму, збереже­н­ня її ідентичності і про­блем духов. вижива­н­ня. Твори «проти течії» по­збавлені властивого офіціоз. літературі штуч. оптимізму. На противагу йому М. Хвильовий роз­робив творчу концепцію літ. вітаїзму як самоствердже­н­ня укр. людини у вкрай не­сприятливих для існува­н­ня умовах. Автори успішно здійснювали пошук сві­жих, новатор. форм роз­повіді, за­стосовували пародію (роман Д. Бузька «Голяндія», Х., 1930; повість М. Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», Х., 1932), езопів. мову (у полеміч. памфлеті «Повість про санаторійну зону» М. Хвильовий у завуальов. формі накреслив про­граму визволе­н­ня, яку громада не ро­зуміла й не могла реалізувати; ідея месіянізму укр. інтелігенції, на яку зроблено особливий акцент, була романт. візією письмен­ника). Л. о. була від­вертою та прихованою. Перша — явне заперече­н­ня нелюд. умов режиму, різка критика політ. кур­су Москви щодо України (повість В. Під­могильного «Остап Шаптала» // «Шляхи мистецтва», 1921, № 2; роман М. Хвильового «Вальдшнепи» // «ВАПЛІТЕ», 1927, № 6), пошуки нац. ідентичності (повість Б. Антоненка-Давидовича «Смерть» // «Життя й революція», 1927, № 10–12). Прихов. Л. о. — у звернен­ні до «далеких», антич. тем неокласиків, які не при­ймали «рев.» дійсності з її заперече­н­ням «бурж.» культур. на­дбань і культом пролетаріату та його сили, за допомогою якої й насаджують «нар.» владу, на­справді воро­жу народові. У руслі прихов. опо­зиції пере­бувала поезія В. Свідзінського — не як «втеча» від дійсності, а як виклик їй незалеж. твор. по­ставою поета.

Л. о. зіграла виняткову роль у роз­витку укр. письменства як твор. фактор його естет. і філос. оновле­н­ня, що випливало з нового баче­н­ня укр. дійсності після поразки нац. змагань за дер­жавність. Частина твор. інтелігенції у 1920-х рр. ще не по­збавилася ілюзій стосовно ймовір. в умовах більшовизму нормал. роз­витку укр. культури, літ-ри; звідси суперечливість у по­глядах, зокрема М. Хвильового. Проте з посиле­н­ням тоталітариз­му ці ілюзії зникли. Л. о. культивувала інтелектуал. мистецтво, спи­раючись на світ. філос. думку, нац. традиції та досягне­н­ня європ. літ-р. У творах «проти течії» помітні тенденції екзистенціаліз­му, що в укр. умовах 1920-х рр. мав від­мін­ні риси від творів у зх.-європ. літ-рах. Усві­домлюючи без­пер­спективність існува­н­ня, борючись за вижива­н­ня й шукаючи вихід, людина не втрачає надії. Нерідко обраний шлях призводив до трагізму, про­те герої сповнені віри в пере­могу. Драм. конфлікт особи, групи людей з су­спільством не завершується пере­могою добра над злом; пере­мога — у пер­спективі майбутнього, її морал. сенс ґрунтується на внутр., духов. силі особистості проти імперії зла. В екс­тремал. умовах люди з морал., християн. засадами приречені на криз. існува­н­ня, що й породжувало трагічну сві­домість та формувало особистість, яка готова до змін і прагне змінити су­спільство. Це нові люди з не­стандарт. мислен­ням (роман М. Івченка «Робітні сили», Х., 1929). Концептуал. твори Л. о. пере­конували в необхідності докорін. змін. Літ. кри­тика виявляла в худож. бачен­ні М. Івченка пантеїзм, від­значала вплив фройдизму на В. Під­могильного. Професійно цікавилися антропософією М. Хвильо­вий, М. Івченко, М. Куліш, М. Яло­вий, П. Тичина, Лесь Курбас, М. Семенко, Михайло Орест (Зеров) та Микола Зеров. Далекі від офіційно ви­знаної філос. системи дієво допомагали проти­ставитися режим. філософії — матеріалізму, держ. релігії — атеїзму. Л. о., спираючись на ідеаліст. філос. системи, пра­гнула вийти на вільний твор. пошук, об­стоювати власне баче­н­ня дійсності, зберегти творчу й нац. ідентичність. У руслі Л. о. були можливі творчі екс­перименти, від­кри­т­тя, не кон­трольов. парт. і літ. функціонерами. Проте вихід з-під контролю режиму неможливий: під­дана суворій, погром. критиці Л. о. припинила існува­н­ня на поч. 1930-х рр., більшість її учас­ників режим ре­пресував і фізично знищив.

Досвід Л. о. успішно викори­стала Л. Костенко у віршов. романі «Маруся Чурай» (К., 1979) через іносказа­н­ня, обходячи ре­жимну цензуру, роз­крила драму поета, творчості «в облозі» — фактич. стану письмен­ника в умовах більшовизму в Україні.

Літ.: Хвильовий М. Холодний Яр та «громадянська війна» // СіЧ. 1992. Ч. 8; Плющ Л. Дві моделі культурної революції // Krakowskie zeszyty ukrainoznaw­cze. Kraków, 1992–93. Т. 1–2; Сеник Л. Українська проза трагічної сві­домості (20-ті роки) // Другий між­нар. кон­грес україністів. Л., 1993; Його ж. Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи». Л., 1994.

Л. Т. Сеник

Завантажити статтю