Інтелігенція

ІНТЕЛІГЕ́НЦІЯ (від лат. intelligens — знавець, фахівець) — соціальна група осіб, професійно зайнятих розумовою працею. Це поняття вперше вжито у Польщі на поч. 19 ст. на позначення самовизначеної групи осіб із певним суспільно-політ. зацікавленнями, але найбільш поширене та вивчене в Рос. імперії, де воно завжди включало опозиц., а то й вороже ставлення до уряду. Деякі науковці виводять рос. І. з дворянства, однак більшість наголошує на різночин. елементі — тих, хто завдяки освіті вийшов з народу і не адаптувався в бюрократизов. суспільність імперії. Визначал. для цієї І. стали зацікавлення філософією та політ. теорією, критичне ставлення до релігії, опозиц., хоч не завжди рев. переконання і впевненість, що вони працюють для народу. В 19 ст. представники І. вірили у можливість громад. думки вплинути на державу, в доброту мас, силу науки й культури, потребу здійснювати просвітн. діяльність. У своїй переваж. більшості вони заперечували силу й адм. держ. апарат і покладали надію на здатність народу до самоврядування. Рос. інтелігенти обстоювали демократію, сусп. справедливість (переважно у вигляді соціалізму), навіть коли були держ. чиновниками. Намагаючись змінити суспільно-політ. систему імперії, вони розробляли різноманітні теорії, організовували партії, гуртки. При цьому нац. питанням, за деякими винятками, не цікавились. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. після низки реформ із наростанням рев. руху серед студентства, селянства й робітників перед І. постало питання щодо подальших дій у випадку, коли народ не підтримає демократію, а бунт обернеться в деструктивну, а не будівничу силу. Криза вартостей серед І. найгостріше проявилася у серіях статей, зібраних у книжках, які гостро критикували І. за її відчуженість від народу, брак позитив. підходу до держави й екон. розвитку та сліпу віру в соціалізм: «Проблемы идеализма» (1903), «Вехи» (1909; обидві — Москва), «Из глубины» (Москва; Петроград, 1918). Активну участь у цьому взяли уродженці Києва М. Бердяєв та Б. Кістяківський. Такий різкий поворот у свідомості провід. представників І. згодом значно вплинув на дисидент. І. в СРСР. Однак до того часу група рос. політ. емігрантів змінила в 1920-х рр. своє негативне ставлення до СРСР і видала зб. «Смена вех» (Прага, 1921).

Укр. І. загалом не переживала так гостро кризи вартостей ідентичності, як і не відчувала себе так відокремлено від народу, як російська. Вона не була й настільки зосередженою на питанні, що саме є І. та яке її завдання. Активісти займалися культурно-просвітн., літ., театр. діяльністю та журналістикою. Негативне ставлення до уряду, армії і взагалі влади посилювали нац. приниження та дискримінація. Одна частина представників укр. І. вважала, що потрібно працювати в заг.-імпер. руслі для зміни політ. устрою як гол. причини пригноблення народу, інша — що змагання за нац. самобутність є невід’єм. складником боротьби за свободу. Порівняно з рос., укр. І. менше захоплювалася радикал. поглядами. На зх.-укр. землях сприйняття розуміння І. було більш наближеним до європ. — цим терміном позначали групу осіб, які працюють розумово та виявляють зацікавлення громад. справами. Представники зх.-укр. інтелігенції не ставилися абсолютно негативно до Церкви, влади, армії, уряду, часто працювали на місцях, створюючи малі осередки освіти, науки, мистецтва, торгівлі. Переважна більшість з них не сповідувала крайніх лівих поглядів. Обидві гілки укр. І. співпрацювали в міру можливостей, хоча розбіжності у визначенні осн. мети діяльності перешкоджали повному взаєморозумінню. Чітке окреслення І. як окремої групи існувало тільки у СРСР, де окрім робітн. і селян. класів як соц. прошарок виокремлено труд. І. Однак ця тех.-формал. характеристика не прижилася і в народі побутувало старе розуміння І. Нині в Україні до І. відносять зазвичай осіб із серед. або вищою освітою, які беруть активну участь у громад. житті (хоча соціологи, як правило, під інтелігентами мають на увазі лише тих, хто займається розумовою працею). У зх. країнах поняття «інтелігент» не існує, його частково замінює термін «інтелектуал».

М. Д. Богачевська-Хом’як

Інтелігенція українська

Укр. І. в загальновживаному значенні цього терміна як духовний провід народу сформувалася в 19 ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на укр. теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція — духовно багаті, а в пізніші часи ще й високоосвічені особистості. У додерж. період людської історії домінуючою формою духов. життя стала релігія, своєрід. протоінтелігенцією — жерці. Саме від духов. осіб тих віків веде свій «родовід» давньоукр. протоінтелігенція. Визначал. віхою в історії її розвитку є запровадження християнства у Київ. Русі: Церква монополізувала сусп. функції збереження та відтворення культур. доробку всього суспільства, а отже й процес духов. збереження та відтворення самої протоінтелігенції, і водночас стала джерелом державотвор. ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соц. природі: по-перше, церк. протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства — і демократ. «низів», і феодал. «верхів», адже до стану духовенства міг потрапити будь-хто з віруючих; по-друге, за своїм ставленням до держави вона була однорідною — захищала і підтримувала інтереси влад. верхівки. Соц. ієрархія та сусп. стандарти того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Однак з часом у діях її представників як когорти освіч. людей знайшла вияв дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала і тих, хто обслуговував держ. систему, й опозиціонерів, духов. дисидентів, речників числен. єресей. З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою І.

За козац. доби соц. статус протоінтелігенції залишався загалом незмінним, натомість зросла її творча роль у житті суспільства — вона формувала гол. політ. ідеї: як ті, що інтегрували тогочасне укр. суспільство, так і ті, що дезінтегрували його. Це особливо проявилося під час Нац. революції 1648–76. Вихід певної частини протоінтелігенції з-під опіки Церкви призвів до збільшення в її соц. складі питомої ваги світської протоінтелігенції (напр., представники козац. адміністрації), підпорядк. Укр. козац. державі. 1633 з’явився перший ВНЗ — Київ. колегіум (нині Нац. університет «Києво-Могилян. академія»), який був гол. осередком підготовки вітчизн. інтелектуал. сил і діяв за зразками зх.-європ. університетів. У колегіумі здобували освіту діти різних станів — від аристократії до селян і козаків, чисельність слухачів наприкінці 17 ст. сягнула 1000 осіб. Тут навч. філософ Г. Сковорода, просвітитель Я. Козельський, композитор М. Березовський, лікар П. Підгорецький та ін. Професорів і вихованців Києво-Могилян. академії наприкінці 17 — на поч. 18 ст. запрошували до Москви для європеїзації освіти, серед них — Симеон Полоцький, Арсеній (Сатановський), Єпіфаній (Славинецький), Феофан Прокопович. У Зх. Україні продукував протоінтелігенцію засн. 1661 Львів. університет. 18 ст. традиційно вважають періодом майже цілковитої русифікації укр. протоінтелігенції. Саме тоді Рос. імперія, насамперед у часи Петра І та Катерини II, звернула особливу увагу на цілеспрямов. підготовку через систему вищої освіти таких інтелектуал. сил, які б обслуговували потреби царату. Підготовка кадрів протоінтелігенції вийшла з-під опіки Церкви і потрапила під тотал. контроль держави, посилився процес відповід. професіоналізації соц. функцій, особливо тех. і природн. спрямування. Незважаючи на «одержавлення» протоінтелігенції, все більше освічених людей ставали «вільнодумцями». Гол. верстви-постачальники кадрів протоінтелігенції — козац. старшина, шляхта (дворянство) та духовенство. Саме у 18 ст. почалося виокремлення з протоінтелігенції власне І. як особл. соц. прошарку. З рядів збіднілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які пов’язували своє існування винятково з інтелектуал. працею (єдиним засобом заробітку й особистої кар’єри). Вони відривалися від життєвих інтересів своїх станів й формували нову соц. верству. Наприкінці 18 ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, розпочався також і зворот. процес дерусифікації вітчизн. протоінтелігенції, що засвідчили поява 1798 «Енеїди» І. Котляревського й подальший розвиток «малорус.» літ-ри, особливо в Харкові, де 1805 створ. перший у підрос. Україні університет.

Перелом. етап у соц.-істор. генезі І. — 19 ст. Гол. риси її розвитку: стрімке кількісне зростання; поступова зміна соц. джерел формування, демократизація складу (феномен різночин. І.); значне збільшення впливу в суспільно-політ. житті; оформлення в специфічну, окрему верству; інституціоналізація традиції духов. опозиційності до держави. Першим ідейно-організац. оформленням новочас. укр. І. стало Кирило-Мефодіїв. товариство. Захоплення козац. минулим пов’язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшин. верстви, однак старшин. ідеологія була консерватив. й спрямов. на захист колиш. привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівноправності. Духовно-організац. формами інтелігент. покоління 1860–70-х рр. стали громади. У громадів. ідеології народ надалі залишався осн. поняттям, але ставлення до історії змінилося. Романтизм витіснив раціоналіст. позитивізм, запроваджено суворий інтелігент. освіт. ценз (чл. громади могла стати лише особа з вищою освітою). Реакція часів імператора Олександра III ослабила громади й обмежила провідну роль І. винятково культурниц. справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-організац. тенденцій у середовищі молодої І. Саме тоді в укр. суспільно-політ. лексиконі з’явилося поняття «національно свідома людина», яке стало заг.-вживаним і стосувалося переважно І. Нова генерація І. наприкінці 19 — поч. 20 ст. дала нові, вже суто політ. парт. формування. За даними перепису насел. 1897 на укр. землях у складі Рос. імперії чисельність тих, хто займався адм., судовою, лікар., сан., вихов. діяльністю, здійснював громад. й станову службу, провадив приватну юрид. практику, служив у поліції, працював на наук., літ. й мистец. роботах становила 134 352 особи, серед них педагогів — 49,6 тис.; медиків — 24,6 тис.; науковців, літераторів, митців — 4,8 тис.; приват. адвокатів, нотаріусів та ін. — 3,1 тис. осіб. Однак заг. частка цих людей серед працюючого насел. залишалася невеликою. Так, у Пд.-Зх. краї (Київ., Волин. і Поділ. губ.) вона становила 2 % (зокрема серед українців — 0,5 %).

Укр. нац. І. наприкінці 19 — на поч. 20 ст. формувалася майже виключно за рахунок людей з гуманітар. освітою. Остання обставина зумовила те, що на поч. 20 ст. вона стала інтелектуально-політ. елітою і очолила політ. провід нації. РУП, УСДРП, УПСР, ТУП, Укр. нар. партія були типово інтелігент. угрупованнями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців. В умовах імпер. асиміляції старих укр. правлячих соц. верств і станів (шляхетсько-старшин.) та уповільненого розвитку й русифікації нових (нац. буржуазії) укр. І. стала одноосіб. лідером спочатку нац.-культур. відродження, а наприкінці 19 — на поч. 20 ст. — нац.-визв. руху. Вона не тільки генерувала нові політ. концепції, а й намагалася їх практично реалізовувати, усвідомлювала себе духов. лідером і просвітителем народу. Це знайшло вияв в укр. публіцистиці поч. 20 ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, С. Єфремов, М. Міхновський, І. Франко, Л. Юркевич та ін.). За визначенням І. Лисяка-Рудницького, увесь період укр. історії 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. був «інтелігентною добою».

На українських землях у складі Австрійської (від 1867 — Австро-Угорської) імперії розвиток І. мав подібні риси. 1830–40-і рр. стали роками духовно-політ. оформлення провід. укр. верстви. У соц. відношенні її склад спочатку формували переважно представники духовенства, надалі він поступово змінювався, а у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала суспільно-політ. ідеологія зх.-укр. І. Розрізнені ідеї 1848 щодо самоврядування українців Галичини, Буковини і Закарп. України в рамках окремого корон. краю у межах Австрії в ході боротьби з польс. підкоренням, силами політико-культур. москвофільства й австро-польс. угодовства оформились у більш виразний політ. світогляд народовства. У 1890-х рр. чітко окреслено всі політ. напрями, в межах яких діяла зх.-укр. інтелігент. провідна верства до 1918. Наприкінці 19 ст. набула сталого характеру співпраця І. Зх. і Сх. України. 1873 з ініціативи громад. і культур. діячів Центр. та Сх. України під керівництвом О. Кониського засн. Літ. товариство ім. Шевченка у Львові, що мало на меті створити на укр. теренах не підвладне рос. цензорам підґрунтя для вільного розвитку укр. літ-ри. Фундаторами-меценатами стали М. Жученко, Є. Милорадович, Д. Пильчиков та ін. У зв’язку з необхідністю розгортання укр. наук. роботи, загальмованої в підрос. Україні внаслідок Емського акта 1876, Літ. товариство ім. Шевченка за пропозицією О. Кониського й В. Антоновича 1893 реорганізов. у Наукове товариство ім. Шевченка. Один із позитив. наслідків «нової ери» (польс.-укр. угоди 1890–94) — заснування у Львів. університеті каф. всесвіт. історії з окремим узагальненням історії Сх. Європи (1894), яку очолив М. Грушевський. Саме під його керівництвом (1897–1913) НТШ набуло всеукр. значення й престижу в наук. світі. Заг.-нац. подією, ініційов. спільними зусиллями І. Сх. і Зх. України, стали урочистості в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському (1903). У цій акції взяла участь представниц. делегація зх.-укр. І. Перша світ. війна актуалізувала зх.-укр. питання і поставила його в центр уваги вітчизн. суспільно-політ. думки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, сприяли сотні зх.-укр. інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили в Наддніпрян. Україну. Завдяки цьому багато підрос. українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідей. постулатів нац. руху в складі Австро-Угор. чи Рос. імперій зх.- і сх.-укр. інтелігенти перейшли до практич. участі в буд-ві нац. державності 1917–20. Поразка Визв. змагань 1917–21 викликала природну в таких ситуаціях реакцію проти тогочас. інтелігент. проводу. З одного боку, це була реакція проти світогляд. засад тогочас. І. — у першу чергу проти характер. для епохи індустріалізації переоцінки можливостей розуму, що прагнув підкорити іррац. життя почуттів і вольових поривань, а тому перешкоджав вільному розгортанню первіс. стихій. сил людської природи (прикладом такої реакції є праці Д. Донцова та ідеологія націоналізму); з ін. — реакція проти того, щоб процесом розбудови державності керували ті, хто потенційно перебував у опозиції до держави. За І. мали залишитися лише провідні духовні функції й сервісна роль у держ. і госп. організації суспільства (класократична концепція В. Липинського, сприйнята гетьман. рухом). Однак нові істор. обставини знову висунули саме І. на перше місце.

У період між двома світ. війнами І. під дещо зміненими назвами продовжувала відстоювати традиц. нац.-демократ., радикал. й соціаліст. ідеї. Після більшов. перевороту 1917 частина представників І. емігрувала (І. Бунін, К. Бальмонт, О. Купрін, С. Рахманінов, І. Стравинський, Ф. Шаляпін та ін.), частину примусово вислали за кордон більшовики, остерігаючись пожвавлення політ. діяльності в умовах НЕПу (зокрема М. Бердяєва), дехто свідомо пішов на співпрацю з новою владою (О. Блок, В. Брюсов, В. Гіляровський, В. Маяковський), хоча не повністю поділяв її погляди, або продовжував наук. діяльність, залишаючись аполітичним (В. Вернадський, М. Жуковський, К. Ціолковський та ін.). Упродовж 1920–30-х рр. в УСРР, як і в попередні часи, роль І., окрім обслуговування держ., парт., освіт., госп. апарату й надання послуг, полягала в продукуванні культур. цінностей. У короткий період українізації вітчизн. І. ініціювала реал. нац. відродження 1920-х — поч. 1930-х рр., що піднесло нац. культуру на вищий рівень розвитку. Водночас вона виступала й найчислен. споживачем культур. цінностей. Зростання кількості І. в 1920-х рр. проходило досить повільно, хоча загалом відповідало вимогам часу. За даними перепису насел. 1926 в УСРР налічувалося 207,9 тис. представників інтелігент. професій, зокрема 44,7 тис. осіб керів. персоналу промисловості, транспорту, будівництва, держ. установ, 11,6 тис. священнослужителів. Наприкінці 1920-х рр. «стара» І. складала 2/3 від заг. кількості. Потреби прискореної індустр. модернізації спричинили масову пришвидшену підготовку інж.-тех. і культ.-осв. «нової» І., водночас керівництво СРСР розгорнуло політику репресій стосовно «старої» І. з метою поставити її під ідеол. контроль (Шахтинський процес 1928, Промпартії справа тощо). Репресії сталін. режиму 1930-х рр. знач. мірою спрямовано проти укр. І. — вираз. носія нац. ідентичності. Внаслідок голодомору 1932–33 великих втрат зазнала одна з наймасовіших інтелігент. категорій — сільс. учительство. Окрім смертей від голоду, поширеним явищем стала вимушена еміграція, насамперед до РФ. Лише 1932 УСРР залишило бл. 5 тис. педагогів. Чимало репресов. укр. інтелігентів після відбуття покарання, остерігаючись подальших репресій, залишалися мешкати у віддалених від України регіонах. 1939 в УРСР було 839 616 т. зв. робітників розумової праці. Під час 2-ї світової війни значну кількість вітчизн. І. евакуйовано до Сибіру та Середньої Азії, звідки повернулася лише частина. Шляхом чисток і репресій більшовикам вдалося сформувати в УРСР «державницьку» компарт.-бюрократ. І. апаратників, підпорядк. моск.-компарт.-бюрократ. верхівці. Однак поряд з нею існувала (причому за чисельністю переважала) культ.-осв. й тех. І., аполіт. і загалом позапарт., позбавлена впливу на суспільно-політ. життя. Як правило, інтереси цих двох груп І. були взаємопротилежними.

Представники міжвоєн. укр. еміграції у 1920–30-х рр. створили низку н.-д. установ і навч. закладів у Берліні, Варшаві, Відні, Подєбрадах, Празі та ін. містах. У заснуванні й функціонуванні Укр. госп. академії, Укр. високого пед. інституту, УВУ, Укр. наук. інституту в Берліні, Укр. наук. інституту у Варшаві, Укр. соціол. інституту у Відні, Укр. соціол. інституту в Празі, Укр. тех.-госп. інституту провідну роль відіграла саме І. Тисячі колиш. військовиків отримали в цих ВНЗах вищу освіту і поповнили її лави. Чергові хвилі еміграц. І. значно активізували діяльність старих і створили нові дослідниц. центри та навч. заклади, які сприяли, зокрема, викриттю сутності рад. тоталітаризму, виявленню й оприлюдненню відомостей про голодомор 1932–33 в УСРР, т. зв. розстріляне відродження. Саме в цих установах розвивалась нац. укр. історіографія, альтернативна офіц. радянській. Серед найбільш відомих представників укр. І. на еміграції — І. Багряний, А. Жуковський, Г. Костюк, П. Курінний, Ю. Лавриненко, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ю. Шевельов. Протидіючи рос. імпер. загрозі, що набирала сили під прикриттям СРСР, частина укр. еміграц. І. активно співпрацювала з видатним польс. інтелектуалом, речником польс.-укр. порозуміння Є. Ґедройцем та редагованим ним париз. часописом «Kultura». У повоєн. УРСР влада, вбачаючи потенційну небезпеку у відроджених за часів війни патріот. почуттях українців, інспірувала в 2-й пол. 1940-х рр. потужну кампанію викриття «укр. бурж. націоналізму», спрямов. проти вітчизн. І. та її найвідоміших представників (істориків, літераторів, митців, зокрема й покійних) — М. Грушевського, О. Довженка, І. Крип’якевича, М. Петровського, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського та ін. І. становила ядро інтелектуал. опору тоталітар. режимові, що виразно проявилося вже під час «відлиги» доби правління М. Хрущова, яка уможливила повернення уцілілих після таборів і заслань колиш. активістів нац. відродження 1920-х рр. (див. Десталінізація). Переважно інтелігент. за складом учасників був дисидентський рух 1960–80-х рр. в Україні (Б. Антоненко-Давидович, Ю. Бадзьо, І. Гель, А. Горська, І. Дзюба, В. Марченко, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Наприкінці 1980-х рр. І. стала проводом НРУ, який значно вплинув на процес здобуття Україною незалежності. Однак уже наприкінці 1990-х рр. соціологи досить песимістично характеризували вітчизн. освічені верстви, зауважуючи, що вищий рівень професійності й освіти укр. І., порівняно з широкими масами, не спрацьовували як чинник її елітності щодо цивілізов. трансформації України, розвитку державності, відродження української мови й культури. Події Помаранчевої революції 2004 спростували песимізм соціологів і засвідчили великий конструктив. опозиц. потенціал укр. І., її спроможність відігравати активну роль у суспільно-політ. житті.

О. С. Рубльов

Розмір шрифту

Інтелігенція

Інтелігенція українська

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю