Орфоепія

ОРФОЕ́ПІЯ (від грец. όρθός — правильний і έπος — мова, мовле­н­ня) — роз­діл мовознавства, присвячений нормам літературної вимови. Орфоепічні норми охоплюють сукупність правил літературної вимови звуків у різних позиціях та їх сполучень. До О. зараховують і правила наголосу, закономірності інтонува­н­ня фраз та їх ритмічного структурува­н­ня (хоча норми наголошува­н­ня роз­глядають перед­усім у межах окремого роз­ділу лінгвістичної науки — акцентології, інтонацію і ритм — у від­повід­них її роз­ділах).

Роз­різняють два орфоепічні стилі — повний і неповний: перший притаман­ний виразному читан­ню, дикторському, театральному мовлен­ню (охоплює правила вимови звуків, наголосу, інтонації), другий — роз­мовному (лише правила вимови звуків). Вимовні норми звуків під­порядковані фонетиці, адже правила їх вимовля­н­ня залежать від системи фонем кожної мови та інвентарю алофонів, що реалізують фонеми в мовлен­нєвому потоці. Деякі науковці навіть об­ґрунтовують орфофонію як напрям, що від­повід­ає за правила вимови алофонів, натомість предметом О. лишають правила функціонува­н­ня фонем, тобто нормативний фонемний склад слів.

Ви­значальні норми української О. на рівні вокалізму: наголошені і ненаголошені голосні вимовляються виразно, напружено, повно­звучно, без явищ редукції, за винятком ненаголошених у, і, що на початку слова перед приголосними ослаб­люються до не­складотворчих (не­складових) ĭ, ў; ненаголошені голосні и, е, о (зокрема якщо о — перед складом, що містить у, і) вимовляються з від­тінком інших звуків — від­повід­но як и^е, е^и, о^у (йдеться про ика­н­ня, ека­н­ня, ука­н­ня; при цьому українській мові не властиве ака­н­ня); голосні звуки — в основі орфоепічних чергувань при­ймен­ників, часток, афіксів: в — у — уві, і — й, з — із — зі, би — б, же — ж, ще — іще, хоч — хоча, -ся — -сь, від — од.

Консонантизм: приголосні української мови вимовляються виразно, чітко; дзвінкі за­звичай не оглушуються перед глухими, в кінці складів і слів; глухі перед дзвінкими завжди вимовляються дзвінко (діє асиміляція за дзвінкістю); тверді пере­дньо­язикові приголосні пере­важно помʼякшуються перед мʼякими пере­дньо­язиковими (діє асиміляція за мʼ­якістю).

За­значені орфоепічні особливості української літературної мови були сформовані під впливом живого народно-роз­мовного мовле­н­ня. Існує кілька критеріїв об­ґрунтува­н­ня норм О. Один із них — частота і послідовність від­би­т­тя від­повід­ної вимови у писемних памʼятках нової української літературної мови 19 — поч. 20 ст. (цьому сприяє фонетичний принцип письма). Так, памʼятки 19 ст. добре висвітлюють від­сутність оглуше­н­ня приголосного в кінці слова та в середині перед глухим, оглуше­н­ня префіксів з-, роз- перед глухими приголосними, збереже­н­ня дзвінкості приголосного у префіксі без- та інших префіксах. Чинне місце серед таких досліджень посідають студії над Шевченковою вимовою. Правила О. становлять динамічну систему, що роз­вивається, формується, по­ступово видо­змінюється. Тому інший критерій ви­значе­н­ня орфоепічних норм — частота і стійкість вимови звуків у живому усному мовлен­ні на окремому етапі роз­витку мови. У де­яких сучасних дослідже­н­нях, виконаних за цим критерієм, за­пропоновано ор­фоепічну норму поділяти на сильну (стійку) і слабку (не­стійку): якщо норми дотримується понад 50 % мовців, її називають стійкою, якщо менше — то не­стійкою.

Попри за­значені вище правила, орфоепічні норми української мови закріплено у спеціальних словниках, у яких у ви­гляді фонетичної транс­крипції (орфоепічні словники за­звичай оперують спрощеною системою діакритичних знаків) від­ображено, як треба вимовляти слова. Зокрема, норми вимови українських слів подають «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984), двомовний «Рус­ско-украинский орфоэпический словарь» В. Горпинича (1992), «Орфоепічний словник української мови» у 2-х т. М. Пещак (2001), «Орфоепічний словник української мови для школярів та студентів» В. Русанівського (2006), а також довід­кові ви­да­н­ня, посібники., напр., «Українська літературна вимова і наголос» (1973) за ред. М. Жовтобрюха, «Культура слова. Мовностилістичні поради» О. Пономарева (1999), «Орфо­графічно-орфоепічний практикум із сучасної української літературної мови» (2003) тощо. 

Зна­н­ня орфоепічних норм формує орфоепічну грамотність як одну зі складників культури мовле­н­ня людини. А втім, орфоепічних норм часто не дотримуються. Причинами їх поруше­н­ня найчастіше бувають правила орфографії (слова вимовляють так, як пишуть), діалектні риси (регіональні варіанти вимови слів, від­мін­ні від літературної мови) або близькоспоріднені мови, коли вимову слів ви­значає інтерференція, напр., через тісне контактува­н­ня української мови з російською її носії часто припускаються таких орфоепічних помилок: вимовляють ф замість в у кінці слів, оглушують дзвінкі приголосні, помʼякшують тверді шиплячі звуки. В українській мові орфоепічні норми корелюють із засобами її мило­звучності (див. Мило­звучність і немило­звучність).

Одними з перших українських праць, де вжито термін «орфоепія» («ортоепія»), є ста­т­тя П. Горецького «Про правовимову або ортоепію літературної вимови» («Червоний шлях», 1929, № 5–6) та О. Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» («Наукові записки Харківської науково-дослідної катедри мово­­знавства», 1929, № 2). Щоправда, пита­н­ня норм літературної вимови порушували значно раніше. Серед ві­домих дослідників про­блем української О. — О. Бас-Кононенко, В. Бесєдіна-Невзорова, Н. Бойко, М. Вашуленко, К. Глуховцева, В. Горпинич, М. Дружинець, М. Жовтобрюх, Ю. Карпенко, А. Москаленко, М. Наконечний, І. Огієнко (див. Іларіон), М. Пещак, М. Погрібний, О. Синявський, Н. Тоцька, М. Фащенко, Л. Хоменко.

Завантажити статтю