Культура мови

КУЛЬТУ́РА МО́ВИ — один зі складників культури людини. Ще в навчальних закладах Стародавньої Греції значну увагу приділяли ораторському мистецтву, про що свідчить вислів Софокла «Заговори, щоб я тебе побачив». Завданням К. м. є намагання дібрати найкращі засоби для висловлення думок, бо К. м. є культурою думки. Існує твердження, що чужу мову можна опанувати за порівняно короткий проміжок часу, а рідну мову потрібно вивчати все життя. Ця думка передбачає різний рівень володіння мовами. Чужа мова для людини є знаряддям пізнання культури іншого народу, а рідна — генетичним кодом нації, засобом її самовиявлення в світі, способом збереження національної тотожності. Для українського народу, що упродовж століть був позбавлений власної держави, рідна мова була оберегом, допомагала не зникнути з історичного кону. Через таку роль особливої ваги набувало дбання про чистоту української мови, про піднесення на дедалі вищий рівень культури висловлювання, про вироблення єдиних правописних норм (див. Правопис).

Діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Буковини та інших частин розкиданої по різних державах України намагалися зближувати свої правописи, керуючись настановою Б. Грінченка: «Ми повинні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше відповідав східноукраїнській мові, і то її центрові, — тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу... Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова — московські думки». Ці міркування він втілив у 4-томному «Словарі української мови» (К., 1907–09). Як галузь мовознавства К. м. пов’язана з історією мови, діалектологією, фонетикою, акцентологією, граматикою, лексикологією, семантикою, стилістикою. У 1-й третині 20 ст. неабияку роль у формуванні культури української мови відіграли праці О. Синявського та О. Курило. Вагомий внесок в усталення норм української літературної мови зробили І. Огієнко (див. Іларіон) та М. Жовтобрюх. За ред. І. Огієнка 1933–39 у Варшаві — Жовкві виходив часопис «Рідна мова», основним гаслом якого було «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». У 2-й пол. 20 ст. великий внесок у цю справу зробив Б. Антоненко-Давидович. Удосконаленню норм української літературної мови сприяли виступи в пресі й науковій публіцистиці М. Шумила, О. Ільченка, М. Рильського, Г. Кочура, а також мовознавчі праці М. Наконечного, Н. Тоцької, М. Пилинського, А. Коваль, Є. Чак, О. Сербенської та ін. Значної шкоди К. м. завдала теорія й практика зближення націй та злиття їхніх мов у СРСР. Українські слова, не подібні до російських, вилучали з української мови або оголошували їх діалектними, застарілими, штучними, незрозумілими народові тощо. З Інституту мовознавства АН УРСР (Київ) до видавництв і редакцій ЗМІ надходили списки заборонених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство, свічадо, нуртувати), які змушували під час редагування вилучати з оригінальних та перекладних творів. Попри всі ці негаразди українська мова має чітко вироблені літературні норми й розвинені функціональні стилі.

Однією з найвизначніших рис української мови є її милозвучність. Ця риса має багато складників і потребує належної фонетичної організації. Для милозвучності варто свідомо уникати незграбностей у поєднанні звуків, послідовно й неухильно дотримуватися норм правильної вимови. Властивістю української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків як під наголосом, так і без нього (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у). Українській літературній мові не притаманна вимова а на місці ненаголошеного о. Вимова на кшталт вигада, кааліція, подараж замість вигода, коаліція, подорож є порушенням норми. Важливою ознакою української літературної мови є дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: виріб, любов, склад, ріг, ніж, грядка, казка, грубка, двадцять, оголосив, здобув тощо. Шиплячі приголосні в українській мові тверді (часто, чемний), але перед голосними і, ю, я дещо пом’якшені (вірші, дріжджі, ніччю, збіжжя). М’які приголосні д і т ніколи не набувають свистячого відтінку (вимовляти потрібно діброва, дятел, тіло, тямити, а не дзіброва, дзятел, ціло, цямити).

Літерою х відтворюємо іншомовну фонему ch (англ. kh) — хакі; літерою г — h, літерою ґ — g: гінді, голокост, Вільгельм, аґрус. У словах грец. походження вимовляємо й пишемо г, оскільки новогрец. й української мови належать до тих індоєвропейських мов, де проривний задньоязиковий приголосний g перейшов у фрикативний ɣ або фарингальний h: галактика, гармонія, генеза, геноцид, гіпотеза, монографія, програма тощо. У давно засвоєних іншомовних словах також вимовляємо й пишемо г: газета, гвардія, генерал, геній, інтелігенція. Те саме стосується й топонімів. Український народ давно засвоїв їх зі звуком г: Багами, Гаваї, Гаїті, Англія, Бельгія, Грузія. В антропонімах мусимо послідовно розрізняти ґ, г, х: Ґете, Гюґо, Геґель, Гельмут, Гіларі, Йоахім. Крім твердого л (лад, ловець, лук, віл) та м’якого ль (лід, льон, сіль), маємо нейтрал. л перед е та и (лебідь, зелений, листя). Тож вимова на кшталт лєкція, проблєма, балєт, Лєсбос, Лєрмонтов замість лекція, проблема, балет, Лесбос, Лермонтов є ознакою низької мовної культури. Багато іменників мають у своєму складі випадні звуки о, е: кухоль — кухля, день — дня. Ця риса зазвичай не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока (не брелка), бюлетень — бюлетеня (не бюлетня).

Строкатість наголошування в різних говірках української мови спричиняє акцентуаційні помилки. Відступами від норм є такі наголоси: випáдок, грáблі, кроп́ива, листóпад, мережá, нéнависть, паралі́ч, Покровá, нóвий, ринкóвий, су́дно, берéмо, вéсти, лю́блю, сікти́, Кóваль, Крáвець замість правильних ви́падок, граблі́, кропивá, листопáд, мерéжа, ненáвисть, парáліч, Покрóва, нови́й, ри́нковий, суднó, беремó, вести́, люблю́, сі́кти, Ковáль, Кравéць.

Незнання синонімічного багатства мови або невміння користуватися ним знижує рівень мовленнєвої культури, про що свідчить уживання таких слів, як благополуччя, відправлятися, діючий, добросовісний, значимий, кафетерій, корзина, настійливий, прийомна, прихожанин, казначейство, протиріччя, початкуючий, відсутніх в українській мові співпадати, співставляти і майже цілковите нехтування кращими синонімічними відповідниками — добробут, вирушати, дійовий (чинний), сумлінний, значущий, кав’ярня, кошик, наполегливий, приймальня, парафіянин, державна скарбниця, суперечність, початківець, збігатися, зіставляти. Ознакою низької культури є вживання слів у невластивому значенні: баня (замість лазня), блюдо (замість страва), гребля (замість веслування), гадати (замість ворожити), виключення (замість виняток), горіх грецький (замість волоський) тощо.

Багато відступів від К. м. спричинено нерозрізненням паронімів: дощова вода, дощові краплини, але дощовита осінь, дощовита погода (помилково вживають дощовий в обох значеннях). Замість загальний використовують відсутнє в українській мові слово всезагальний. Слово причинний означає «божевільний, несповна розуму», тож його не можна вживати як прикметник до причина як «підстава, привід». Тут доречне причиновий (зв’язок, сполучник). Воєнний означає «пов’язаний з війною»: воєнні роки, воєнний період, воєнний стан; військовий — стосовний до війська та військової політики: військова техніка, військове училище, військова доктрина.

У галузі К. м. велике значення має політика держави, спрямована на піднесення престижу мови, що сприяє зміцненню національномовної свідомості громадян. Брак такої свідомості є причиною того, що замість пристосованих до фонетико-морфологічних законів української мови християнських імен Ганна, Олена, Христина, Марина, Артем, Євген, Данило, Кирило, Пилип використовують імена Анна, Альона, Крістіна, Маріна, Артьом, Євгеній, Даніїл, Кіріл, Філіп. Прізвища Гайовий, Рудий, Білик, Липа, Кіт, Різниченко, Олексієнко, Біловіл, Рябокінь, Денисов, Лебедєв подають у спотворених формах Гаєвой, Рудой, Бєлік, Ліппа, Кот, Резніченко, Алексєєнко, Бєловол, Рябоконь, Дєнісов, Лєбєдєв. Прізвища Волошин, Литвин, Сухомлин є не прикметниками, а іменниками. Коли вони належать жінкам, то не відмінюються: Ганна Волошин, Марія Литвин, Тетяна Сухомлин, Ганною Волошин, Марією Литвин, Тетяною Сухомлин. Коли носіями таких прізвищ є чоловіки, то їх відмінюємо: Сергій Волошин, Василь Литвин, Микола Сухомлин, Сергієм Волошином, Василем Литвином, Миколою Сухомлином (не Волошиним, Литвиним, Сухомлиним). Прізвища й імена інших слов’янських народів іноді пишуть усупереч українському правопису: Алєксандр Пушкін, Пьотр Чайковскій, Уладзімір Караткєвіч, Бронєвскі, Неєдли. Це спотворює фонетичне обличчя української мови. Адже в білорусів, поляків, словаків та чехів прізвища прикметникового типу мають стягнену форму тільки в назив. відмінку, напр., Broniewski, але Broniewskiego, Broniewskiemu. Прізвища, як і загальні назви, від яких вони походять, типу бондар, кобзар, лікар, а також імена Ігор і Лазар лише в називному відмінку мають твердий звук р, а далі — бондаря, кобзаря, лікаря, Ігоря, Лазаря.

Назви багатьох сузір’їв в українській мові, як і в ін., є кальками відповідних грец. та лат. найменувань. Давньогрецька і латинська мови пов’язані з античністю, тому за наявності кількох українських відповідників під час перекладу назв перевагу надавали найархаїчнішому. В українській мові на позначення маляти корови є кілька синонімів: теля, бичок, телець. Перші два слова нейтральні, третє — застаріле з відтінком урочистості. Саме його обрано для відтворення назви одного з зодіакальних сузір’їв — Телець (від теля, а не від тіло), тому Тілець — помилкова назва.

Одним із джерел збагачення лексичного складу мови є слова іншомовного походження. Проте запозичати потрібно тоді, коли мова не має власного лексичного позначення для поняття. Не варто вживати паркінг, фольк-мюзік, чартерний, шопінг, коли маємо слова стоянка, народна музика, договірний, купівля. Чужі слова не загрожуватимуть мові тоді, коли, як писав В. Самійленко, будемо «не цуратися їх, але й не бгати їх у нашу мову без міри». Надмірне захоплення чужими словами збіднює мову, знижує рівень її культури. Скажімо, слово проблема вживають замість скрута, труднощі, ускладнення, безвихідь; супер заступає цілий синонімічний ряд — гарно, дуже гарно, чудово, блискуче, винятково, надзвичайно, дивовижно. Твердий знак, або єр (ъ), який традиційно писали в кінці слів після твердих приголосних, зник з української абетки у 19 ст. Тож написання його в назвах деяких об’єктів є свідченням безграмотності.

Не всі розрізняють поняття «діалект» і «суржик». Діалекти — територіальні різновиди, які збагачують літературну мову. Суржик — позанормативна суміш елементів з різних мов, зокрема російської й української, із невмотивованими запозиченнями з російської: канеєшно, нада, пожалуста, тормозити, надзірні органи, приймати участь, на повістку дня предложено слідуючі питання замість авжеж, звичайно, певна річ, потрібно, треба, будь ласка, прошу, гальмувати, наглядові органи, брати участь, на порядок денний запропоновано такі питання. Чимало помилок культурномовного плану спричинює невдале відтворення російських фразеологізмів: «Треба негайно прийняти міри, щоб попередити розповсюдження інфекції» (з радіопередачі на мед. тему), українською мовою це повинно звучати так: «Треба негайно вжити заходів, щоб запобігти поширенню інфекції». Замість заключати угоду, розбивати палатки, розбити парк, поступають пропозиції, задаватися метою, давати добро, залишати в спокої, бути правим, в якості вчителя, дякувати кого, отримувати перемогу треба казати укладати угоду, ставити (напинати) намети, насадити парк, надходять пропозиції, ставити за мету, давати згоду, давати спокій, мати рацію, як учитель, дякувати кому, здобувати перемогу.

Відступи від морфологічних і синтаксичних норм також знижують рівень К. м. Лексико-граматичною особливістю сучасноїукраїнської мови є майже повна відсутність у ній активних та пасивних дієприкметників теперішнього часу. З названих розрядів слів у сучасній мові залишилися тільки ті дієприкметники, які втратили дієслівні ознаки й перейшли до класу прикметників: лежачий, квітучий, цілющий, невмирущий, відомий, знайомий тощо. Пасивні дієприкметники на -мий заступають дієприкметники на -ний: керований, пізнаваний, відмінюваний. В ін. випадках використовуємо прикметники: незамінний, невловний, незгасний, незборний. Активні дієприкметники теперішньогго часу найчастіше відтворюються прикметниками: панівний, гальмівний, всеохопний, навколишній, життєствердний, металорізний. Ще один спосіб заміни російських дієприкметників — використання іменників: поступающий — вступник, работающий — працівник, играющий — гравець, заведующий — завідувач, отдыхающий — відпочивальник.

Іменники чоловічого роду 2-ї відміни в давальному відмінку однини мають варіантні закінчення: -ові (-еві, -єві) та -у (-ю). Якщо в давальному відмінку використовуємо одне слово, застосовуємо форми з -ові (-еві, -єві): написати листа братові. Коли є два слова, то одне з них уживаємо з -ові (-еві, -єві), друге — з -у (-ю): Василеві Німчуку. Суперечать граматичній нормі такі побудови, де два слова стоять у різних відмінках, але мають однакові закінчення: директору заводу, правильно — директорові заводу.

Від іменників іншомовного походження відносні прикметники утворюють за допомогою складників -ій-н(ий): емоційний, релігійний, тенденційний. За цим зразком маємо біблійний, міліційний, поліційний, а не біблейський, міліцейський, поліцейський (іменники міліціянт, поліціянт).

На позначення професій нормативними є однокореневі утворення: картопляр, льонар, лісівник, рисівник, рослинник, тваринник, голубівник, кролівник, собаківник, а не двокореневі на кшталт картоплевод, льоновод, лісовод, рисовод, рослиновод, твариновод, голубовод, кролевод, собаковод. Двокореневі лексеми на -вод пов’язані з тими професіями, де щось або когось водять: вагоновод, екскурсовод. У поєднанні з числівниками два (три, чотири) іменники чол. роду мають форму називного відмінка множини: два (три, чотири) будинки (столи, заводи, студенти). Помилковими є конструкції два будинка, два студента. Закінчення -а використовують лише в іменниках, що мають суфікс -ин, який випадає в множині: киянин — кияни — два киянина (частіше — двоє киян). Збірні іменники на зразок колосся, коріння мають лише форму однини: золоте колосся, міцне коріння. Суперечать морфологічній нормі вислови золоті колосся, міцні коріння.

Українська мова належить до тих слов’янських мов, у яких зберігся кличний відмінок, тоді як інші (рос., білорус., словац.) втратили його: «Мріє, не зрадь!» (Леся Українка), «Привіт тобі, ріко моєї долі!» (М. Вінграновський), «Україно, ти для мене диво!» (В. Симоненко). Тексти на зразок «Не спи, моя рідна земля» замість «Не спи, рідна земле моя» є відступом від норми. Іменники очі, плечі в орудному відмінку мають форми очима, плечима, а не очами, плечами. Прикметники у вищому й найвищому ступені вживані в таких формах: цікавий, цікавіший, найцікавіший, головний, головніший, найголовніший, точний, точніший, найточніший або цікавий, більш цікавий, найбільш цікавий. Ознакою низької К. м. є утворення більш цікавіший, більш точніший або самий цікавий, самий головний, самий точний.

Українська мова єдина зі слов’янських зберегла закінчення -ти в інфінітиві як повноцінну граматичну категорію, тому хоч у розмовному мовленні форми на -ть можливі, в офіційному стилі їх треба уникати. Числівники одинáдцять і чотирнáдцять, як і решта подібних до них, мають саме такий наголос (не оди́надцять, чоти́рнадцять). Складні числівники на -деся́т відмінювані тільки в кінцевій частині: п’ятдесят, п’ятдесяти, п’ятдесятьма, п’ятдесятий. Складені числівники відмінюються в усіх частинах: тисяча п’ятсот сімдесят вісім, тисячі п’ятисот сімдесяти восьми, тисячею п’ятьмастами сімдесятьма вісьмома. У порядкових складених числівниках відмінюється тільки остання частина: дві тисячі п’ятнадцятий рік, дві тисячі п’ятнадцятого року.

Невідмінювані дієслівні форми на -но, -то використовують у безособових реченнях, де наголошується на результаті певних дій без згадки дійової особи: завершено сівбу озимих, досягнуто успіхів. Коли є потреба вказати на виконавця дії, то потрібно використовувати активні конструкції: студенти започаткували пісенний фестиваль, Верховна Рада прийняла ухвалу, а не студентами започатковано пісенний фестиваль, Верховною Радою прийнято ухвалу. Основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є «в Україні», проте не варто виправляти у фольклорних та літературних текстах, де з історичних причин уживаний вислів «на Україні».

Безграмотними з погляду синтаксичних норм є конструкції типу: лист, датований 26 серпнем. Назву місяця в таких випадках використовуємо в родовому відмінку: двадцять шосте серпня (лютого, травня); двадцять шостого серпня (лютого, травня); двадцять шостим серпня (лютого, травня), а не серпнем (лютим, травнем). Прийменник згідно вживають з іменником в орудному відмінку та прийменником з: згідно з графіком (планом), а не згідно графіка (плану). Часто недоречно використовують прийменник по: іспит по англійській мові, по такій справі, кіоск по продажу проїзних квитків. Правильні варіанти: іспит з англійської мови, у такій справі, кіоск для продажу проїзних квитків. Набули великого поширення конструкції: по дорогам, по містам і селам, по суботам, по губам, але в місцевому відмінку з прийменником по треба вживати закінчення -ах, -ях, а не -ам, -ям: по дорогах, по містах і селах, по суботах, по губах. Вислови «на адресу» і «за адресою» мають різне значення. Перший означає напрям дії: листи надсилати на адресу. Другий указує місце, де щось відбувається: зустріч з митцем відбудеться за адресою. Синтаксичними вадами є змішування родових і видових понять під час переліку (письменники і поети), вживання семантично порожніх слів (місяць вересень замість вересень), алогізми (завдяки стихійному лихові замість через або з огляду на стихійне лихо), утворення типу командувач флотом, завідувач редакцією замість командувач флоту, завідувач редакції.

Культура української мови утверджувалася разом зі становленням і розвитком літературної мови, з усталенням її норм, з поширенням їх на всю мовну територію. К. м. забезпечує зміцнення взаємовпливу усної й писемної форм мовлення, посилює його мистецько-естетичні якості, збагачує спілкувальні можливості на всіх рівнях, а також свідчить про рівень цивілізованості суспільства. Тож суспільство має дбати про К. м. й усіма засобами сприяти її піднесенню.

Розмір шрифту

Культура мови

Рекомендована література

Інформація про статтю