Культура мови

Визначення і загальна характеристика

КУЛЬТУ́РА МО́ВИ — один зі складників культури людини. Ще в на­вчальних закладах Стародавньої Греції значну увагу приділяли ораторському мистецтву, про що свідчить вислів Софокла «Заговори, щоб я тебе побачив». Зав­да­н­ням К. м. є намага­н­ня ді­брати найкращі засоби для висловле­н­ня думок, бо К. м. є культурою думки. Існує твердже­н­ня, що чужу мову можна опанувати за порівняно короткий проміжок часу, а рідну мову потрібно ви­вчати все життя. Ця думка перед­бачає різний рівень володі­н­ня мовами. Чужа мова для людини є знаря­д­дям пі­зна­н­ня культури іншого народу, а рідна — генетичним кодом нації, засобом її самовиявле­н­ня в світі, способом збереже­н­ня національної тотожності. Для українського народу, що упродовж століть був по­збавлений власної держави, рідна мова була оберегом, допомагала не зникнути з історичного кону. Через таку роль особливої ваги набувало дба­н­ня про чистоту української мови, про під­несе­н­ня на дедалі вищий рівень культури висловлюва­н­ня, про виробле­н­ня єдиних правописних норм (див. Правопис). 

Діячі української культури Над­дні­прянщини, Галичини, Буковини та інших частин роз­ки­даної по різних державах Украї­ни намагалися зближувати свої правописи, керуючись на­становою Б. Грінченка: «Ми повин­ні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше від­повід­ав східноукраїнській мові, і то її центрові, — тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу... Яка мова, такі й думки наші будуть: московська мова — московські думки». Ці міркува­н­ня він втілив у 4-томному «Словарі української мови» (К., 1907–09). Як галузь мовознавства К. м. повʼязана з історією мови, діалектологією, фонетикою, акцентологією, граматикою, лексикологією, семантикою, стилістикою. У 1-й третині 20 ст. неабияку роль у формуван­ні культури української мови ві­діграли праці О. Синявського та О. Курило. Вагомий внесок в устале­н­ня норм української літературної мови зробили І. Огієнко (див. Іларіон) та М. Жовтобрюх. За ред. І. Огієнка 1933–39 у Варшаві — Жовкві виходив часопис «Рідна мова», основним гаслом якого було «Для одного народу — одна літературна мова, один правопис». У 2-й пол. 20 ст. великий внесок у цю справу зробив Б. Антоненко-Давидович. Удосконален­ню норм української літературної мови сприяли ви­ступи в пресі й науковій публіцистиці М. Шумила, О. Ільченка, М. Рильського, Г. Кочура, а також мово­знавчі праці М. Наконечного, Н. Тоцької, М. Пилинсь­кого, А. Коваль, Є. Чак, О. Сербенської та ін. Значної шкоди К. м. за­вдала теорія й практика зближе­н­ня націй та зли­т­тя їхніх мов у СРСР. Українські слова, не подібні до російських, вилучали з української мови або оголошували їх діалектними, за­старілими, штучними, не­зро­зумілими народові тощо. З Ін­ституту мово­знавства АН УРСР (Київ) до видавництв і редакцій ЗМІ надходили списки заборонених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство, свічадо, нуртувати), які змушували під час редагува­н­ня вилучати з оригінальних та пере­кладних творів. Попри всі ці негаразди українська мова має чітко вироблені літературні норми й роз­винені функціональні стилі. 

Однією з найви­значніших рис української мови є її милозвучність. Ця риса має багато складників і потребує належної фонетичної організації. Для мило­звучності варто сві­домо уникати незграбностей у по­єд­нан­ні звуків, послідовно й неухильно дотримуватися норм правильної вимови. Властивістю української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків як під наголосом, так і без нього (крім ненаголошених е та и, що на­ближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у). Українській літературній мові не притаман­на вимова а на місці ненаголошеного о. Вимова на кшталт вигада, кааліція, подараж замість вигода, коаліція, подорож є поруше­н­ням норми. Важливою ознакою української літературної мови є дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: виріб, любов, склад, ріг, ніж, грядка, казка, грубка, двадцять, оголосив, здобув тощо. Шиплячі приголосні в українській мові тверді (часто, чемний), але перед голосними і, ю, я дещо помʼякшені (вірші, дріжджі, ніччю, збіж­жя). Мʼякі приголосні д і т ніколи не набувають свистячого від­тінку (вимовляти потрібно діброва, дятел, тіло, тямити, а не дзіброва, дзятел, ціло, цямити). 

Літерою х від­творюємо іншомовну фонему ch (англ. kh) — хакі; літерою г — h, літерою ґ — g: гінді, голокост, Вільгельм, аґрус. У словах грец. походже­н­ня вимовляємо й пишемо г, оскільки новогрец. й української мови належать до тих індоєвропейських мов, де проривний задньо­язиковий приголосний g пере­йшов у фрикативний ɣ або фарингальний h: галактика, гармонія, генеза, геноцид, гіпотеза, моно­графія, про­грама тощо. У давно засвоєних іншомовних словах також вимовляємо й пишемо г: газета, гвардія, генерал, геній, інтелігенція. Те саме стосується й топонімів. Український народ давно засвоїв їх зі звуком г: Багами, Гаваї, Гаїті, Англія, Бельгія, Грузія. В антропонімах мусимо послідовно роз­різняти ґ, г, х: Ґете, Гюґо, Геґель, Гельмут, Гіларі, Йоахім. Крім твердого л (лад, ловець, лук, віл) та мʼякого ль (лід, льон, сіль), маємо нейтрал. л перед е та и (лебідь, зелений, листя). Тож вимова на кшталт лєкція, проблєма, балєт, Лєсбос, Лєрмонтов замість лекція, про­блема, балет, Лесбос, Лермонтов є ознакою низької мовної культури. Багато імен­ників мають у своєму складі випадні звуки о, е: кухоль — кухля, день — дня. Ця риса за­звичай не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока (не брелка), бюлетень — бюлетеня (не бюлетня). 

Строкатість наголошува­н­ня в різних говірках української мови спричиняє акцентуаційні помилки. Від­ступами від норм є такі наголоси: випáдок, грáблі, кроп́ива, листóпад, мережá, нé­­на­­висть, паралі́ч, Покровá, нóвий, ринкóвий, су́дно, берéмо, вéсти, лю́блю, сікти́, Кóваль, Крáвець замість правильних ви́падок, граб­­лі́, кропивá, листопáд, мерéжа, ненáвисть, парáліч, Покрóва, но­­ви́й, ри́нковий, суднó, беремó, вести́, люблю́, сі́кти, Ковáль, Кра­­вéць. 

Не­зна­н­ня синонімічного багатства мови або невмі­н­ня користуватися ним знижує рівень мовлен­нєвої культури, про що свідчить ужива­н­ня таких слів, як благополуч­чя, від­правлятися, дію­­чий, добросовісний, значимий, кафе­­терій, корзина, на­стійливий, при­йомна, прихожанин, ка­значейство, протиріч­чя, початкуючий, від­сутніх в українській мові спів­падати, спів­ставляти і майже цілковите нехтува­н­ня кращими синонімічними від­повід­никами — добробут, вирушати, ді­йовий (чин­ний), сумлін­ний, значущий, кавʼярня, кошик, наполегливий, при­ймальня, парафіянин, державна скарбниця, суперечність, початківець, збігатися, зі­ставляти. Ознакою низької культури є вжива­н­ня слів у невластивому значен­ні: баня (замість лазня), блюдо (замість страва), гребля (замість веслува­н­ня), гадати (замість ворожити), виключення (замість виняток), горіх грецький (замість волоський) тощо. 

Багато від­ступів від К. м. спричинено нерозрізне­н­ням паронімів: дощова вода, дощові краплини, але дощовита осінь, дощовита погода (помилково вживають дощовий в обох значе­н­нях). Замість загальний використовують від­сутнє в українській мові слово всезагальний. Слово причинний означає «божевільний, несповна ро­зуму», тож його не можна вживати як прикметник до причина як «під­става, привід». Тут доречне причиновий (звʼязок, сполучник). Воєн­ний означає «повʼязаний з війною»: воєн­ні роки, воєн­ний період, воєн­ний стан; військовий — стосовний до війська та військової політики: військова техніка, військове училище, військова доктрина. 

У галузі К. м. велике значе­н­ня має політика держави, спрямована на під­несе­н­ня пре­стижу мови, що сприяє зміцнен­ню національномовної сві­домості громадян. Брак такої сві­домості є причиною того, що замість при­стосованих до фонетико-морфологічних законів української мови християнських імен Ганна, Олена, Христина, Марина, Артем, Євген, Данило, Кирило, Пилип використовують імена Анна, Альона, Крістіна, Маріна, Артьом, Євгеній, Даніїл, Кіріл, Філіп. Прі­звища Га­йовий, Рудий, Білик, Липа, Кіт, Різниченко, Олексієнко, Біловіл, Рябокінь, Денисов, Лебедєв подають у спотворених формах Гаєвой, Рудой, Бєлік, Ліппа, Кот, Резніченко, Алексєєнко, Бєловол, Рябоконь, Дєнісов, Лєбєдєв. Прі­звища Волошин, Литвин, Сухомлин є не прикметниками, а імен­никами. Коли вони належать жінкам, то не від­мінюються: Ганна Волошин, Марія Литвин, Тетяна Сухомлин, Ган­ною Волошин, Марією Литвин, Тетяною Сухомлин. Коли носіями таких прі­звищ є чоловіки, то їх від­мінюємо: Сергій Волошин, Василь Литвин, Микола Сухомлин, Сергієм Волошином, Василем Литвином, Миколою Сухомлином (не Волошиним, Литвиним, Сухомлиним). Прі­звища й імена інших словʼянських народів іноді пишуть усупереч українському правопису: Алєксандр Пушкін, Пьотр Чайковскій, Уладзімір Караткєвіч, Бронєвскі, Неєдли. Це спотворює фонетичне облич­чя української мови. Адже в білорусів, поляків, словаків та чехів прі­звища прикметникового типу мають стягнену форму тільки в назив. від­мінку, напр., Bro­­niewski, але Broniewskiego, Bro­niewskiemu. Прі­звища, як і загальні назви, від яких вони походять, типу бондар, кобзар, лікар, а також імена Ігор і Лазар лише в називному від­мінку мають твердий звук р, а далі — бондаря, кобзаря, лікаря, Ігоря, Лазаря. 

Назви багатьох сузірʼїв в українській мові, як і в ін., є кальками від­повід­них грец. та лат. найменувань. Давньо­грецька і латинська мови повʼязані з античністю, тому за наявності кількох українських від­повід­ників під час пере­кладу назв пере­вагу надавали най­архаїчнішому. В українській мові на по­значе­н­ня маляти корови є кілька синонімів: теля, бичок, телець. Перші два слова нейтральні, третє — за­старіле з від­тінком урочистості. Саме його обрано для від­творе­н­ня назви одного з зодіакальних сузірʼїв — Телець (від теля, а не від тіло), тому Тілець — помилкова назва.

Одним із джерел збагаче­н­ня лексичного складу мови є слова іншомовного походже­н­ня. Проте запозичати потрібно тоді, коли мова не має власного лексичного по­значе­н­ня для поня­т­тя. Не варто вживати паркінг, фольк-мюзік, чартерний, шопінг, коли маємо слова стоянка, народна музика, договірний, купівля. Чужі слова не за­грожуватимуть мові тоді, коли, як писав В. Самійленко, будемо «не цуратися їх, але й не бгати їх у нашу мову без міри». Надмірне захопле­н­ня чужими словами збіднює мову, знижує рівень її культури. Скажімо, слово проблема вживають замість скрута, труднощі, ускладне­н­ня, без­вихідь; супер за­ступає цілий синонімічний ряд — гарно, дуже гарно, чудово, блискуче, винятково, над­звичайно, дивовижно. Твердий знак, або єр (ъ), який традиційно писали в кінці слів після твердих приголосних, зник з української абетки у 19 ст. Тож написа­н­ня його в на­звах дея­ких обʼєктів є свідче­н­ням без­грамотності. 

Не всі роз­різняють поня­т­тя «діалект» і «суржик». Діалекти — територіальні різновиди, які збагачують літературну мову. Суржик — позанормативна суміш елементів з різних мов, зокрема російської й української, із невмотивованими запозиче­н­нями з російської: канеєшно, нада, пожалуста, тормозити, надзірні органи, при­ймати участь, на повістку дня предложено слідуючі пита­н­ня замість авжеж, звичайно, певна річ, потрібно, треба, будь ласка, прошу, гальмувати, на­глядові органи, брати участь, на порядок ден­ний за­пропоновано такі пита­н­ня. Чимало помилок культурномовного плану спричинює не­вдале від­творе­н­ня російських фразеологізмів: «Треба негайно прийняти міри, щоб попередити роз­по­всюдже­н­ня інфекції» (з радіопередачі на мед. тему), українською мовою це повин­но звучати так: «Треба негайно вжити заходів, щоб запобігти поширен­ню інфекції». Замість заключати угоду, роз­бивати палатки, роз­бити парк, по­ступають пропозиції, задаватися метою, давати добро, залишати в спокої, бути правим, в якості вчителя, дякувати кого, отримувати пере­могу треба казати укладати угоду, ставити (напинати) намети, насадити парк, надходять пропозиції, ставити за мету, давати згоду, давати спокій, мати рацію, як учитель, дякувати кому, здобувати пере­могу.

Від­ступи від морфологічних і синтаксичних норм також знижують рівень К. м. Лексико-граматичною особливістю сучасноїукраїнської мови є майже повна від­сутність у ній активних та пасивних діє­прикметників теперішнього часу. З на­званих роз­рядів слів у сучасній мові залишилися тільки ті діє­прикметники, які втратили дієслівні ознаки й пере­йшли до класу прикметників: лежачий, квітучий, цілющий, невмирущий, ві­домий, зна­йомий тощо. Пасивні діє­прикметники на -мий за­ступають діє­прикметники на -ний: керований, пі­знаваний, від­мінюваний. В ін. випадках використовуємо прикметники: незамін­ний, не­вловний, незгасний, незборний. Активні діє­прикметники теперішньог­го часу найчастіше від­творюються прикметниками: панівний, гальмівний, всеохопний, навколишній, жит­тєствердний, металорізний. Ще один спосіб заміни російських діє­прикметників — викори­ста­н­ня імен­ників: посту­паю­щий — вступник, работающий — працівник, играющий — гравець, заведующий — завідувач, отдыхающий — від­почивальник. 

Імен­ники чоловічого роду 2-ї від­міни в давальному від­мінку однини мають варіантні закінче­н­ня: -ові (-еві, -єві) та -у (-ю). Якщо в давальному від­мінку використовуємо одне слово, за­стосовуємо форми з -ові (-еві, -єві): написати листа братові. Коли є два слова, то одне з них уживаємо з -ові (-еві, -єві), друге — з -у (-ю): Василеві Німчуку. Суперечать граматичній нормі такі побудови, де два слова стоять у різних від­мінках, але мають однакові закінче­н­ня: директору заводу, правильно — директорові заводу. 

Від імен­ників іншомовного походже­н­ня від­носні прикметники утворюють за допомогою складників -ій-н(ий): емоційний, релігійний, тенденційний. За цим зразком маємо біблійний, міліційний, поліційний, а не біблейський, міліцейський, поліцейсь­кий (імен­ники міліціянт, поліціянт). 

На по­значе­н­ня професій нормативними є однокореневі утворе­н­ня: картопляр, льонар, лісівник, рисівник, рослин­ник, тварин­ник, голубівник, кролівник, собаківник, а не двокореневі на кшталт картоплевод, льоновод, лісовод, рисовод, рослиновод, твариновод, голубовод, кролевод, собаковод. Двокореневі лексеми на -вод повʼязані з тими професіями, де щось або когось водять: вагоновод, екс­курсовод. У по­єд­нан­ні з числівниками два (три, чотири) імен­ники чол. роду мають форму називного від­мінка множини: два (три, чотири) будинки (столи, заводи, студенти). Помилковими є кон­струкції два будинка, два студента. Закінче­н­ня -а використовують лише в імен­никах, що мають суфікс -ин, який випадає в множині: киянин — кияни — два киянина (частіше — двоє киян). Збірні імен­ники на зразок колос­ся, корі­н­ня мають лише форму однини: золоте колос­­ся, міцне корі­н­ня. Суперечать морфологічній нормі вислови золоті колос­ся, міцні корі­н­ня. 

Українська мова належить до тих словʼянських мов, у яких зберігся кличний від­мінок, тоді як інші (рос., білорус., словац.) втратили його: «Мріє, не зрадь!» (Леся Українка), «Привіт тобі, ріко моєї долі!» (М. Він­грановський), «Україно, ти для мене диво!» (В. Симоненко). Текс­ти на зразок «Не спи, моя рідна земля» замість «Не спи, рідна земле моя» є від­ступом від норми. Імен­ники очі, плечі в орудному від­мінку мають форми очима, плечима, а не очами, плечами. Прикметники у вищому й найвищому ступені вживані в таких формах: цікавий, цікавіший, найцікавіший, головний, головніший, найголовніший, точний, точніший, найточніший або цікавий, більш цікавий, найбільш цікавий. Ознакою низької К. м. є утворе­н­ня більш цікавіший, більш точніший або самий цікавий, самий головний, самий точний. 

Українська мова єдина зі словʼянських зберегла закінче­н­ня -ти в інфінітиві як повноцін­ну граматичну категорію, тому хоч у роз­мовному мовлен­ні форми на -ть можливі, в офіційному стилі їх треба уникати. Числівники оди­нáдцять і чотирнáдцять, як і решта подібних до них, мають саме такий наголос (не оди́надцять, чоти́рнадцять). Складні числівники на -деся́т від­мінювані тільки в кінцевій частині: пʼятдесят, пʼят­­де­­сяти, пʼятдесятьма, пʼятдесятий. Складені числівники від­мінюються в усіх частинах: тисяча пʼятсот сімдесят вісім, тисячі пʼятисот сімдесяти восьми, тисячею пʼять­­мастами сімдесятьма вісьмома. У порядкових складених числівниках від­мінюється тільки оста­н­ня частина: дві тисячі пʼятнад­­ця­тий рік, дві тисячі пʼятнадцятого року. 

Невід­мінювані дієслівні форми на -но, -то використовують у без­особових рече­н­нях, де наголошується на результаті певних дій без згадки ді­йової особи: завершено сівбу озимих, досягнуто успіхів. Коли є потреба вказати на виконавця дії, то потрібно використовувати активні кон­струкції: студенти започаткували пісен­ний фестиваль, Верховна Рада прийняла ухвалу, а не студентами започатковано пісен­ний фестиваль, Верховною Радою прийнято ухвалу. Основною (а в офіційному мовлен­ні єдиною) формою є «в Україні», проте не варто виправляти у фольклорних та літературних текс­тах, де з історичних причин уживаний вислів «на Україні». 

Без­грамотними з по­гляду синтаксичних норм є кон­струкції типу: лист, датований 26 серпнем. Назву місяця в таких випадках використовуємо в родовому від­мінку: двадцять шосте серпня (лютого, травня); двадцять шостого серпня (лютого, травня); двадцять шостим серпня (лютого, травня), а не серпнем (лютим, травнем). При­ймен­ник згідно вживають з імен­ником в орудному від­мінку та при­ймен­ником з: згідно з графіком (планом), а не згідно графіка (плану). Часто недоречно використовують при­ймен­ник по: іспит по англійській мові, по такій справі, кіоск по продажу проїзних квитків. Правильні варіанти: іспит з англійської мови, у такій справі, кіоск для продажу проїзних квитків. Набули великого пошире­н­ня кон­струкції: по дорогам, по містам і селам, по суботам, по губам, але в місцевому від­мінку з при­ймен­ником по треба вживати закінче­н­ня -ах, -ях, а не -ам, -ям: по дорогах, по містах і селах, по суботах, по губах. Вислови «на адресу» і «за адресою» мають різне значе­н­ня. Перший означає напрям дії: листи надсилати на адресу. Другий указує місце, де щось від­бувається: зу­стріч з митцем від­будеться за адресою. Синтаксичними вадами є змішува­н­ня родових і видових понять під час пере­ліку (письмен­ники і поети), вжива­н­ня семантично порожніх слів (місяць вересень замість вересень), алогізми (завдяки стихійному лихові замість через або з огляду на стихійне лихо), утворе­н­ня типу командувач флотом, завідувач редакцією замість командувач флоту, завідувач редакції. 

Культура української мови утверджувалася разом зі становле­н­ням і роз­витком літературної мови, з устале­н­ням її норм, з пошире­н­ням їх на всю мовну територію. К. м. забезпечує зміцне­н­ня взаємо­впливу ус­­ної й писемної форм мовле­н­ня, посилює його мистецько-естетичні якості, збагачує спілкувальні можливості на всіх рівнях, а також свідчить про рівень цивілізованості су­спільства. Тож су­спільство має дбати про К. м. й усіма засобами сприяти її під­несен­ню.

Літ.: Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. К., 1920; Синявський О. Норми української літературної мови. К., 1931; Огієнко І. Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному. Він­ніпег, 1954; Про культуру мови. К., 1964; Коваль А. П. Культура української мови. К., 1966; Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. К., 1970; Рильський М. Т. Як парость вино­градної лози. К., 1973; Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. К., 1976; Чак Є. Д. Складні випадки вжива­н­ня слів. К., 1984; Барви нашого слова. К., 1989; Єрмоленко С. Я. Культура української мови: Довід. К., 1991; Караванський С. Секрети української мови. К., 1994; Пономарів О. Фонеми г та ґ: Слов. і коментар. К., 1997; Українське слово для всіх і для кожного. К., 2013.

О. Д. Пономарів

Завантажити статтю