Політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПРС

ПОЛІТБЮРО́ ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПРС — найвищий орган державної влади у Радянській Україні та інших формально незалежних республіках, а від грудня 1922 — у СРСР. Таким був неформальний статус цього органу влади від утворе­н­ня 1919 до кон­ституційної реформи М. Горбачова 1988. На ХІХ зʼ­їзді КПРС 1952 П. пере­йменовано у президію ЦК КПРС, на ХХІІІ зʼ­їзді 1966 повернуто попередню назву. Резолюцією VIII зʼ­їзду РКП(б) «По организацион­ному во­просу» перед­бачено утворити по­стійно діючі керівні ланки ЦК РКП(б) — П., оргбюро і секретаріат. П. засноване для прийня­т­тя рішень у пита­н­нях, з якими не можна було зволікати, чекаючи чергового пленуму ЦК РКП(б). Зʼїзд зобовʼязав П. звітувати про свою роботу черговому пленарному зі­бран­ню ЦК РКП(б). Члени ЦК РКП(б) мали можливість брати участь у роботі П. із правом дорадчого голосу. 25 березня 1919 пленум ЦК РКП(б) обрав П. у складі Л. Каменєва, М. Крестинського, В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького, а також оргбюро ЦК у складі Й. Сталіна, М. Крестинського, О. Бєлобородова, Л. Серебрякова, О. Стасової. Від­повід­альним секретарем стала О. Стасова, яка від 1917 виконувала функції технічного секретаря у ЦК РСДРП(б)/РКП(б). П. роз­вʼязувало головні пита­н­ня партійного і державного життя, його ріше­н­ня вважали ріше­н­нями ЦК і публікували виключно від імені ЦК. Ріше­н­ня, роз­роблені або схвалені у П., публікували також від імені вищих пред­ставницьких, законодавчих і виконавчих органів СРСР, союзних республік, загальносоюзних і республіканських наркоматів (міністерств), керівних органів громадських організацій. Оргбюро ЦК готувало матеріали для рішень П. і само­стійно роз­вʼязувало менш важливі пита­н­ня, зокрема кадрові. Ріше­н­ня оргбюро, не опротестовані ким-небудь з членів П., автоматично ставали ріше­н­нями ЦК. Внаслідок того, що партію будували на засадах демократичного централізму принципу, пряма ієрархічна залежність її структурних частин пере­творилася на обернену. За статутом, вищим органом партії був зʼїзд, який у режимі таємного голосува­н­ня обирав склад ЦК — вищого органу в період між зʼ­їздами. Керівні ланки ЦК (П., оргбюро і секретаріат) під­порядковувалися пленумові ЦК. Фактично ж П. у випадках, коли ріше­н­ня при­ймали консенсусом, більшістю голосів або домінуючим вождем, за допомогою свого апарату встановлювало режим роботи зʼ­їзду: ви­значало кандидатури делегатів, порядок ден­ний, похвилин­но від­стежувало хід обговоре­н­ня по­ставлених питань, готувало текс­ти резолюцій, контролювало хід голосува­н­ня під час виборів нового складу ЦК. Так само від­стежувало роботу пленумів ЦК, якщо у цьому виникала потреба. Однак статус партзʼ­їзду і ЦК як найвищих органів колективного керівництва залишався непорушним, а у кризових ситуаціях він міг проявитися на повну силу. На­приклад, ріше­н­ня про від­мову від масового терору як методу державного управлі­н­ня керівники КПРС прийняли одразу ж після смерті Й. Сталіна, але курс на лібералізацію су­спільного життя був легітимізований ХХ зʼ­їздом КПРС. Пленум ЦК КПРС ві­ді­грав вирішальну роль в усунен­ні спроби державного пере­вороту 1957, коли у президії ЦК КПРС сформувалася більшість, спрямована проти М. Хрущова (т. зв. антипартійна група). 1964 вище компартійно-радянське керівництво під­готувало змовницькими методами пленум ЦК КПРС для успішного усуне­н­ня М. Хрущова. Користуючись диктаторськими правами, парткоми пере­бирали на себе владні повноваже­н­ня у кожній ланці управлі­н­ня і в кожній сфері су­спільного життя. Державна влада концентрувалася у парткомах усіх рівнів, унаслідок чого зро­стали повноваже­н­ня їхніх секретарів. Специфіка організаційної будови партії призводила до концентрації влади у головному парткомі — ЦК, а точніше — у його керівних ланках. Унаслідок того, що П., оргбюро і секретаріат у своїй поточній діяльності ви­ступали від імені ЦК і фактично зливалися з ним, їх слід роз­глядати як субцентри цілісної владної структури, а не як само­стійні ін­ститути влади. «Анонімність» створеної В. Леніним системи влади проявлялася і в тому, що у перших радянських кон­ституціях партія взагалі не згадувалася, а у на­ступних, починаючи з Кон­ституції СРСР 1936, вона характеризувалася словами, по­збавленими правового змісту («пере­довий загін трудящих», «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних»). Організація трьох субцентрів максимально централізованої влади здійснювалася з таким роз­рахунком, щоб запобігти конкуренції між ними. Оргбюро будували як допоміжну ланку П., функції секретаріату спочатку залишалися суто технічними. Після ІХ зʼ­їзду РКП(б) у квітні 1920 ухвалено ріше­н­ня мати трьох секретарів за основними напрямами організаційної роботи, зокрема від­повід­ального, яким став М. Крестинський. Його членство у П. та оргбюро ЦК надало цій посаді політичного характеру. До секретаріату вві­йшли також члени оргбюро ЦК Л. Серебряков і новообраний Є. Преображенський. Його персональний склад майже збігся зі складом оргбюро ЦК. На зламі 1920—21 у партії від­булася дис­кусія про роль проф­спілок у державному управлін­ні. Поразка Л. Троцького у ній мала далек­осяжні наслідки — Х зʼїзд РКП(б) (березень 1921) не обрав у ЦК секретарів, які під­тримували його платформу: замість М. Крестинського членом П. став керівник Інтернаціоналу Комуністичного Г. Зіновʼєв, посаду від­повід­ального секретаря посів пере­ведений з України В. Молотов. У квітні 1922 пленум ЦК, обраного ХI зʼ­їздом РКП(б), з ініціативи В. Леніна заснував посаду генерального секретаря, до функцій якого входило головува­н­ня в оргбюро ЦК, ним став Й. Сталін. У квітні 1923 ХII зʼїзд РКП(б) обрав членом П. О. Рикова, який виконував функції голови РНК СРСР замість В. Леніна, що хворів, і М. Томського, який очолив радянські проф­спілки. У такому складі П. про­існувало до червня 1924, коли на звільнене після смерті В. Леніна місце був обраний М. Бухарін. Члени П. мали однаковий статус, що, за задумом В. Леніна, забезпечувало колективне керівництво партією і державою. Кількість членів П. від початку була непарною, щоб виявити панівну думку при роз­гляді дис­кусійних питань. Однак колективне керівництво у системі влади, що становила собою диктатуру, за ви­значе­н­ням, було не­сталим. Після того, як В. Ленін ві­ді­йшов від державних справ, у П. роз­горнулася боротьба за лідерство, що закінчилася пере­могою Й. Сталіна. 1930—36 кількість членів П. стала парною — 10 осіб, від­тоді панівну думку виносили на роз­суд Й. Сталіна. У на­ступні роки парність або непарність кількісного складу П. втратила значе­н­ня, оскільки Й. Сталін зосередив у своїх руках всю владу і збирав П. у повному складі та пленарні засі­да­н­ня ЦК лише у виняткових випадках. На ХIХ зʼ­їзді КПРС (жовтень 1952), скликаному через 13 р. після попереднього, П. пере­творено на президію ЦК, а оргбюро ліквідовано. Кількість членів президії зросла до 25-ти осіб, що автоматично при­звело до ще більшого пониже­н­ня формального в умовах сталінської диктатури статусу головного субцентру влади. Зі смертю Й. Сталіна на спільному засі­дан­ні березневого (1953) пленуму ЦК, Ради міністрів і Президії ВР СРСР був ви­значений персональний склад президії ЦК у кількості 10-ти осіб. Кандидатура на ключову в партії та державі посаду керівника секретаріату, який головував на засі­да­н­нях П., ви­значена на вересневому (1953) пленумі ЦК, 1-м секретарем ЦК став М. Хрущов. У колективному керівництві одразу ж роз­горнулася боротьба за владу, що закінчилася 1957 пере­могою М. Хрущова, який заповнив президію ЦК своїми висуванцями, але поводив себе з ними вкрай необачно, як новий диктатор. Звинувачений 1964 у волюнтаризмі М. Хрущов втратив всі свої партійно-радянські посади, 1-м секретарем ЦК став Л. Брежнєв. ХХIII зʼїзд КПРС у квітні 1966 повернув попередні назви посаді керівника партії (генеральний секретар) і органу колективного керівництва (П.). У роки правлі­н­ня Л. Брежнєва колективне керівництво від­новлено, але у своєрідній формі. Пленарні засі­да­н­ня ЦК КПРС проводили в урочи­стій об­становці, однак лише 2—3 рази на рік, кожне з них тривало не більше одного-двох днів. Пленуми ЦК почали використовувати для штампува­н­ня рішень, роз­роблених у від­ділах ЦК. Таким чином, якісну різницю між членами П. як носіями влади і компартійно-радянською номенклатурою як провід­ником влади було стерто. Тепер керовані секретаріатом від­діли ЦК працювали із членами ЦК, зокрема членами П., на індивідуальній основі. Внаслідок цього вплив остан­ніх на прийня­т­тя рішень роз­порошився, а тому зменшився. Одночасно гіпертрофовано зросла роль другого субцентру влади — секретаріату ЦК і генерального секретаря. Однак Л. Брежнєв не зловживав владою і здебільшого плив за течією, цілком покладаючись на управлінські здібності бюрократичного апарату. Він не до­зволяв собі волюнтаристських дій у спілкуван­ні із членами ЦК, і тим більше — із членами П. Членство у цьому субцентрі влади стало мало не пожит­тєвим. В умовах політичної стабільності ленінських часів середній вік членів П. зро­став від­повід­но до числа прожитих років — із 40-а у 1919 до 44-х у 1923. Під час боротьби за владу середній вік понизився, тому що Й. Сталін висував у П. молоді кадри, витискуючи звідти суперників. 1930—36 від­новилося зро­ста­н­ня середнього віку від­повід­но до числа прожитих років — із 45-ти у 1930 до 49-ти у 1936. Під час 2-ї світової війни склад П. не змінювався, унаслідок чого середній вік його членів зріс з 50-ти у 1939 до 56-ти у 1945. У 1946—51 середній вік зріс із 54-х до 58-ми р. Істотна зміна персонального складу членів П. у після­сталінський період боротьби за владу уповільнила зро­ста­н­ня середнього віку: він зріс з 58-ми у 1953 до 59-ти у 1964. У часи т. зв. за­стою середній вік збільшився з 59-ти у 1965 до 70-ти у 1979—81. Надалі він почав скорочуватися внаслідок природних причин: 1982 пішли з життя М. Суслов і Л. Брежнєв, 1983 — А. Пельше, 1984 — Ю. Андропов і Д. Устинов, 1985 — К. Черненко. 1984 середній вік знизився до 67-ми р. 1919—88 членами П. стали 74 особи, з них лише одна жінка — К. Фурцева. У це число не уві­йшли члени президії ЦК КПРС, стаж пере­бува­н­ня яких обмежився специфічним періодом від 16 жовтня 1952 до 5 березня 1953. За місцем народже­н­ня на російські регіони припадало 42 особи із цієї кількості, на національні — 32. Найбільша кількість російського походже­н­ня ви­йшла з Нечорноземного центру (12), Поволжя (7), Чорноземного центру (6), Пів­нічного Кавказу (5). В Україні народилися 16 членів П. (9 — вихідці з Катеринославської, 3 — із Херсонської, 2 — із Харківської, по одному — із Київської і Полтавської губ.), в Грузії — 5, Білорусі — 4, Латвії — 2, по одному — в Азербайджані, Казах­стані, Польщі, Узбеки­стані, Фінляндії. Кандидатами у члени П. були 11 пред­ставників Компартії України: Г. Петровський (1926), В. Чубар (1926), Л. Каганович (1927), С. Косіор (1927), П. Постишев (1934), М. Хрущов (1938), О. Кириченко (1953), Д. Коротченко (1957), М. Під­горний (1960), В. Щербицький (1961), П. Шелест (1963). Семеро з них обрані членами П. (у дужках вказано повний строк їхнього пере­бува­н­ня у П., тобто у деяких випадках — після пере­ходу на роботу за межі УРСР): С. Косіор (1930—38), В. Чубар (1935—38), М. Хрущов (1939—64), О. Кириченко (1955—60), М. Під­горний (1960—77), П. Шелест (1964—73), В. Щербицький (1971—89).

Завантажити статтю