Політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПРС

ПОЛІТБЮРО́ ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПРС — найвищий орган державної влади у Радянській Україні та інших формально незалежних республіках, а від грудня 1922 — у СРСР. Таким був неформальний статус цього органу влади від утворення 1919 до конституційної реформи М. Горбачова 1988. На ХІХ з’їзді КПРС 1952 П. перейменовано у президію ЦК КПРС, на ХХІІІ з’їзді 1966 повернуто попередню назву. Резолюцією VIII з’їзду РКП(б) «По организационному вопросу» передбачено утворити постійно діючі керівні ланки ЦК РКП(б) — П., оргбюро і секретаріат. П. засноване для прийняття рішень у питаннях, з якими не можна було зволікати, чекаючи чергового пленуму ЦК РКП(б). З’їзд зобов’язав П. звітувати про свою роботу черговому пленарному зібранню ЦК РКП(б). Члени ЦК РКП(б) мали можливість брати участь у роботі П. із правом дорадчого голосу. 25 березня 1919 пленум ЦК РКП(б) обрав П. у складі Л. Каменєва, М. Крестинського, В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького, а також оргбюро ЦК у складі Й. Сталіна, М. Крестинського, О. Бєлобородова, Л. Серебрякова, О. Стасової. Відповідальним секретарем стала О. Стасова, яка від 1917 виконувала функції технічного секретаря у ЦК РСДРП(б)/РКП(б). П. розв’язувало головні питання партійного і державного життя, його рішення вважали рішеннями ЦК і публікували виключно від імені ЦК. Рішення, розроблені або схвалені у П., публікували також від імені вищих представницьких, законодавчих і виконавчих органів СРСР, союзних республік, загальносоюзних і республіканських наркоматів (міністерств), керівних органів громадських організацій. Оргбюро ЦК готувало матеріали для рішень П. і самостійно розв’язувало менш важливі питання, зокрема кадрові. Рішення оргбюро, не опротестовані ким-небудь з членів П., автоматично ставали рішеннями ЦК. Внаслідок того, що партію будували на засадах демократичного централізму принципу, пряма ієрархічна залежність її структурних частин перетворилася на обернену. За статутом, вищим органом партії був з’їзд, який у режимі таємного голосування обирав склад ЦК — вищого органу в період між з’їздами. Керівні ланки ЦК (П., оргбюро і секретаріат) підпорядковувалися пленумові ЦК. Фактично ж П. у випадках, коли рішення приймали консенсусом, більшістю голосів або домінуючим вождем, за допомогою свого апарату встановлювало режим роботи з’їзду: визначало кандидатури делегатів, порядок денний, похвилинно відстежувало хід обговорення поставлених питань, готувало тексти резолюцій, контролювало хід голосування під час виборів нового складу ЦК. Так само відстежувало роботу пленумів ЦК, якщо у цьому виникала потреба. Однак статус партз’їзду і ЦК як найвищих органів колективного керівництва залишався непорушним, а у кризових ситуаціях він міг проявитися на повну силу. Наприклад, рішення про відмову від масового терору як методу державного управління керівники КПРС прийняли одразу ж після смерті Й. Сталіна, але курс на лібералізацію суспільного життя був легітимізований ХХ з’їздом КПРС. Пленум ЦК КПРС відіграв вирішальну роль в усуненні спроби державного перевороту 1957, коли у президії ЦК КПРС сформувалася більшість, спрямована проти М. Хрущова (т. зв. антипартійна група). 1964 вище компартійно-радянське керівництво підготувало змовницькими методами пленум ЦК КПРС для успішного усунення М. Хрущова. Користуючись диктаторськими правами, парткоми перебирали на себе владні повноваження у кожній ланці управління і в кожній сфері суспільного життя. Державна влада концентрувалася у парткомах усіх рівнів, унаслідок чого зростали повноваження їхніх секретарів. Специфіка організаційної будови партії призводила до концентрації влади у головному парткомі — ЦК, а точніше — у його керівних ланках. Унаслідок того, що П., оргбюро і секретаріат у своїй поточній діяльності виступали від імені ЦК і фактично зливалися з ним, їх слід розглядати як субцентри цілісної владної структури, а не як самостійні інститути влади. «Анонімність» створеної В. Леніним системи влади проявлялася і в тому, що у перших радянських конституціях партія взагалі не згадувалася, а у наступних, починаючи з Конституції СРСР 1936, вона характеризувалася словами, позбавленими правового змісту («передовий загін трудящих», «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних»). Організація трьох субцентрів максимально централізованої влади здійснювалася з таким розрахунком, щоб запобігти конкуренції між ними. Оргбюро будували як допоміжну ланку П., функції секретаріату спочатку залишалися суто технічними. Після ІХ з’їзду РКП(б) у квітні 1920 ухвалено рішення мати трьох секретарів за основними напрямами організаційної роботи, зокрема відповідального, яким став М. Крестинський. Його членство у П. та оргбюро ЦК надало цій посаді політичного характеру. До секретаріату ввійшли також члени оргбюро ЦК Л. Серебряков і новообраний Є. Преображенський. Його персональний склад майже збігся зі складом оргбюро ЦК. На зламі 1920–21 у партії відбулася дискусія про роль профспілок у державному управлінні. Поразка Л. Троцького у ній мала далекосяжні наслідки — Х з’їзд РКП(б) (березень 1921) не обрав у ЦК секретарів, які підтримували його платформу: замість М. Крестинського членом П. став керівник Інтернаціоналу Комуністичного Г. Зінов’єв, посаду відповідального секретаря посів переведений з України В. Молотов. У квітні 1922 пленум ЦК, обраного ХI з’їздом РКП(б), з ініціативи В. Леніна заснував посаду генерального секретаря, до функцій якого входило головування в оргбюро ЦК, ним став Й. Сталін. У квітні 1923 ХII з’їзд РКП(б) обрав членом П. О. Рикова, який виконував функції голови РНК СРСР замість В. Леніна, що хворів, і М. Томського, який очолив радянські профспілки. У такому складі П. проіснувало до червня 1924, коли на звільнене після смерті В. Леніна місце був обраний М. Бухарін. Члени П. мали однаковий статус, що, за задумом В. Леніна, забезпечувало колективне керівництво партією і державою. Кількість членів П. від початку була непарною, щоб виявити панівну думку при розгляді дискусійних питань. Однак колективне керівництво у системі влади, що становила собою диктатуру, за визначенням, було несталим. Після того, як В. Ленін відійшов від державних справ, у П. розгорнулася боротьба за лідерство, що закінчилася перемогою Й. Сталіна. 1930–36 кількість членів П. стала парною — 10 осіб, відтоді панівну думку виносили на розсуд Й. Сталіна. У наступні роки парність або непарність кількісного складу П. втратила значення, оскільки Й. Сталін зосередив у своїх руках всю владу і збирав П. у повному складі та пленарні засідання ЦК лише у виняткових випадках. На ХIХ з’їзді КПРС (жовтень 1952), скликаному через 13 р. після попереднього, П. перетворено на президію ЦК, а оргбюро ліквідовано. Кількість членів президії зросла до 25-ти осіб, що автоматично призвело до ще більшого пониження формального в умовах сталінської диктатури статусу головного субцентру влади. Зі смертю Й. Сталіна на спільному засіданні березневого (1953) пленуму ЦК, Ради міністрів і Президії ВР СРСР був визначений персональний склад президії ЦК у кількості 10-ти осіб. Кандидатура на ключову в партії та державі посаду керівника секретаріату, який головував на засіданнях П., визначена на вересневому (1953) пленумі ЦК, 1-м секретарем ЦК став М. Хрущов. У колективному керівництві одразу ж розгорнулася боротьба за владу, що закінчилася 1957 перемогою М. Хрущова, який заповнив президію ЦК своїми висуванцями, але поводив себе з ними вкрай необачно, як новий диктатор. Звинувачений 1964 у волюнтаризмі М. Хрущов втратив всі свої партійно-радянські посади, 1-м секретарем ЦК став Л. Брежнєв. ХХIII з’їзд КПРС у квітні 1966 повернув попередні назви посаді керівника партії (генеральний секретар) і органу колективного керівництва (П.). У роки правління Л. Брежнєва колективне керівництво відновлено, але у своєрідній формі. Пленарні засідання ЦК КПРС проводили в урочистій обстановці, однак лише 2–3 рази на рік, кожне з них тривало не більше одного-двох днів. Пленуми ЦК почали використовувати для штампування рішень, розроблених у відділах ЦК. Таким чином, якісну різницю між членами П. як носіями влади і компартійно-радянською номенклатурою як провідником влади було стерто. Тепер керовані секретаріатом відділи ЦК працювали із членами ЦК, зокрема членами П., на індивідуальній основі. Внаслідок цього вплив останніх на прийняття рішень розпорошився, а тому зменшився. Одночасно гіпертрофовано зросла роль другого субцентру влади — секретаріату ЦК і генерального секретаря. Однак Л. Брежнєв не зловживав владою і здебільшого плив за течією, цілком покладаючись на управлінські здібності бюрократичного апарату. Він не дозволяв собі волюнтаристських дій у спілкуванні із членами ЦК, і тим більше — із членами П. Членство у цьому субцентрі влади стало мало не пожиттєвим. В умовах політичної стабільності ленінських часів середній вік членів П. зростав відповідно до числа прожитих років — із 40-а у 1919 до 44-х у 1923. Під час боротьби за владу середній вік понизився, тому що Й. Сталін висував у П. молоді кадри, витискуючи звідти суперників. 1930–36 відновилося зростання середнього віку відповідно до числа прожитих років — із 45-ти у 1930 до 49-ти у 1936. Під час 2-ї світової війни склад П. не змінювався, унаслідок чого середній вік його членів зріс з 50-ти у 1939 до 56-ти у 1945. У 1946–51 середній вік зріс із 54-х до 58-ми р. Істотна зміна персонального складу членів П. у післясталінський період боротьби за владу уповільнила зростання середнього віку: він зріс з 58-ми у 1953 до 59-ти у 1964. У часи т. зв. застою середній вік збільшився з 59-ти у 1965 до 70-ти у 1979–81. Надалі він почав скорочуватися внаслідок природних причин: 1982 пішли з життя М. Суслов і Л. Брежнєв, 1983 — А. Пельше, 1984 — Ю. Андропов і Д. Устинов, 1985 — К. Черненко. 1984 середній вік знизився до 67-ми р. 1919–88 членами П. стали 74 особи, з них лише одна жінка — К. Фурцева. У це число не увійшли члени президії ЦК КПРС, стаж перебування яких обмежився специфічним періодом від 16 жовтня 1952 до 5 березня 1953. За місцем народження на російські регіони припадало 42 особи із цієї кількості, на національні — 32. Найбільша кількість російського походження вийшла з Нечорноземного центру (12), Поволжя (7), Чорноземного центру (6), Північного Кавказу (5). В Україні народилися 16 членів П. (9 — вихідці з Катеринославської, 3 — із Херсонської, 2 — із Харківської, по одному — із Київської і Полтавської губ.), в Грузії — 5, Білорусі — 4, Латвії — 2, по одному — в Азербайджані, Казахстані, Польщі, Узбекистані, Фінляндії. Кандидатами у члени П. були 11 представників Компартії України: Г. Петровський (1926), В. Чубар (1926), Л. Каганович (1927), С. Косіор (1927), П. Постишев (1934), М. Хрущов (1938), О. Кириченко (1953), Д. Коротченко (1957), М. Підгорний (1960), В. Щербицький (1961), П. Шелест (1963). Семеро з них обрані членами П. (у дужках вказано повний строк їхнього перебування у П., тобто у деяких випадках — після переходу на роботу за межі УРСР): С. Косіор (1930–38), В. Чубар (1935–38), М. Хрущов (1939–64), О. Кириченко (1955–60), М. Підгорний (1960–77), П. Шелест (1964–73), В. Щербицький (1971–89).

Розмір шрифту

Політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/КПРС

Рекомендована література

Інформація про статтю