Звук
Визначення і загальна характеристика
ЗВУК — звукове випромінювання. Звуки досліджує акустика. Залежно від частоти коливань v розрізняють:
- чутні звуки (v = 16 Гц — 20 кцГ), що, поширюючись у повітрі, викликають звукові відчуття при дії на органи слуху людини;
- інфразвуки (v < 16 Гц), що мало поглинаються середовищем і можуть поширюватися на великі відстані (їх джерелами є вітер, грозові розряди, вибухи тощо);
- ультразвуки (v = 20 кГц — 1 ГГц), найважливіша особливість яких — високі значення інтенсивності при відносно невеликих амплітудах коливання та можливість кавітації при проходженні крізь рідину (людина їх не сприймає, лише деякі тварини);
- гіперзвуки (v > 1 ГГц), що не поширюються в газах, а в рідинах швидко згасають, їх провідниками є тверді тіла, зокрема монокристали.
З. може виникати внаслідок різних процесів, які зумовлюють місцеву зміну тиску або механічного напруження. Основні фізичні характеристики звуків:
- швидкість поширення, залежна від пружних властивостей і густини середовища;
- звуковий тиск, що виникає при проходженні звукової хвилі крізь середовище;
- інтенсивність, або сила звуку;
- спектральний склад — сукупність гармонічних коливань (чистих тонів), з яких складається З.
Чутні звуки характеризують за субʼєктивними мірилами:
- гучністю — силою слухового відчуття, викликаного звуку, що залежить від звукового тиску й чутливості вуха;
- висотою, яку визначає головним чином частота коливань;
- тембром — виразником акустичного спектра.
У газах і рідинах можуть виникати лише поздовжні звукові хвилі, в пружних тілах — також поперечні та поверхневі. Швидкість звуку в сухому повітрі при температурі 15 °С дорівнює 0,34 км/сек., у рідинах — 1–2 км/сек., у твердих тілах — здебільшого 5–6 км/сек. (в алмазі — 18 км/сек.). Під час поширення звуків відбуваються:
- явища відбивання й заломлення хвиль на межах поділу середовищ із різними фізичними властивостями;
- рефракція (заломлення) в неоднорідних середовищах;
- дифракція (відхилення) і розсіювання на локальних неоднорідностях;
- дисперсія хвиль, яка призводить до зміни форми звукового сигналу; поглинання звуку;
- реверберація (післязвучання) тощо.
Джерелами З. можуть бути будь-які явища, що спричиняють збурення середовища. У штучно створених випромінювачах звуків для цього використовують коливання твердих тіл (струни музичних інструментів, дифузори гучномовців, мембрани телефонів) чи властивості обмеженого внутрішнього простору (духові музичні інструменти, свистки). Звуки породжують за допомогою удару (у дзвін, по мембрані барабана), щипка (струни), потоку газу (у свистку, сирені), перетворення коливань електричного струму в механічні (мікрофон, музичні електроінструменти; див. також Акустика музична, Електроакустика). У природі звуки спричиняють живі організми (див. Біоакустика, Акустика мовна), атмосферні й техногенні явища (див. Акустика атмосфери, Гідроакустика).
Літ.: Стретт Дж. В. Теория звука / Пер. с англ. Т. 1–2. Москва, 1955; Красильников В. А. Звуковые и ультразвуковые волны в воздухе, воде и твердых телах. Москва, 1960; Чедд Г. Звук / Пер. с англ. Москва, 1975.
І. Т. Селезов
Звук мови
Звук мови — звук, що витворює мовленнєвий апарат людини сукупністю органів дихальної системи, гортанної та надгортанної порожнин (див. Мовленнєвий апарат). Мовні звуки належать до типу складних сигналів: у них присутня не одна частота, а набір (спектр). Спектральний діапазон перебуває в основному в проміжку 50–10 000 Гц. Зазвичай звуки вимовляють з інтенсивністю 40–60 дБ, шепочуть — 20–30 дБ, кричать — 80–90 дБ. Больові відчуття у вухах спричиняє сила звуків понад 130 дБ.
У вужчому розумінні звуки мови — найменша фонетична одиниця, що характеризується певними акустико-артикуляційними ознаками; їх вивчає фонетика (розділ мовознавства). Під час артикулювання мовні звуки є послідовністю трьох фаз (станів) мовленнєвого тракту:
- екскурсії (перехід мовленнєвих органів у стан, необхідний для виробництва певного звуку);
- витримки (перебування органів у цьому положенні);
- рекурсії (перехід до артикуляції наступних звуків чи в нейтральний стан).
Звуки мови — сегментні явища, оскільки їх асоціюють із мінімальними лінійними одиницями мови — фонемами (див. Фонологія). Надсегментні звукові засоби (тон, наголос, інтонація) співвідносні зі складом, словом, синтагмою. Здатність до членороздільного (виразного) мовлення виникла паралельно зі здатністю до мисленнєвих процесів, що відрізняють людину від тварин, які для спілкування використовують звуки.
Мовні звуки поділяють на голосні й приголосні. В українській літературній мові 38 звуків — 6 голосних і 32 приголосних (у діалектах — значно більше). Їх зазвичай класифікують за місцем, способом творення та додатковою артикуляцією (участю додаткових артикуляційних органів у їх творенні) — див. Табл. 1 і Табл. 2. Зокрема, українські голосні бувають:
- переднього ([і], [и], [е]) і заднього ([а], [о], [у]) рядів;
- високого ([і], [и], [у]), середнього ([о], [е]) і низького (а) підняття;
- огублені, або лабіалізовані ([о], [у]) і неогублені, або нелабіалізовані ([а], [е], [и], [і]).
Українські приголосні звуки за місцем творення:
- губні: [б], [п], [м], [в], [ф];
- передньоязикові: [ж], [ш], [дж], [р], [рʼ], [з], [с], [зʼ], [сʼ], [д], [дʼ], [т], [тʼ], [дз], [дзʼ], [ц], [цʼ], [н], [нʼ], [л], [лʼ], [ч];
- середньоязиковий: [й];
- задньоязикові: [к], [ґ], [х];
- гортанний: [г];
за способом творення:
- зімкнені [б], [п], [д], [т], [дʼ], [тʼ], [к], [ґ];
- щілинні (фрикативи): [ф], [в], [ж], [з], [с], [й], [зʼ], [сʼ], [ш], [г];
- зімкнено-щілинні: [л], [лʼ], [м], [н], [нʼ], [р], [рʼ];
- африкати: [дж], [дз], [дзʼ], [ч], [ц], [цʼ];
додатковою артикуляцією (твердістю/мʼякістю):
- мʼякі: [й], [дʼ], [тʼ], [лʼ], [нʼ];
- помʼякшені: [зʼ], [сʼ], [рʼ], [дзʼ], [цʼ];
- тверді: [д], [т], [к], [ґ], [х], [г], [б], [п], [м], [н], [л], [в], [ф], [дз], [дж], [ц], [ч], [ж], [ш], [р], [з], [с].
Одна з характерних у лінгвістиці ознак, що відрізняє одні звуки від інших, повʼязана з їх роллю у творенні складів — голосні є складотворчими (вершини складів), а приголосні - нескладотворчими звуками. В акустично-фізіологічному розумінні визначальна особливість голосних — голос (тон), який твориться завдяки тому, що повітряний струмінь проходить вільно в надгортанному апараті, не натрапляючи на перешкоду, при цьому напружуючи весь мовленнєвий апарат. Натомість приголосні звуки мають шумове чи голосово-шумове походження, у звʼязку з чим їх поділяють на сонорні (тон переважає над шумом), дзвінкі шумні (шум превалює над тоном) і глухі шумні (творяться за рахунок шуму). Під час формування приголосних перешкода на шляху видихуваного повітря виникає обовʼязково, при цьому напружується лише певна частина апарату мовлення. У цьому сенсі приголосні, однак, неоднорідні: їх поділяють на дві великі групи — обструенти, які мають чітко виражену перешкоду, що виявляється в повному перекритті повітряного струменя, і сонанти (сонорні), у яких перешкода блокує потік повітря лише частково.
З цієї точки зору приголосні в українській мові поділяють на:
- сонорні ([в], [л], [лʼ], [м], [н], [нʼ], [р], [рʼ], [й]);
- дзвінкі ([з], [зʼ], [г], [б], [д], [дʼ], [ґ], [дз], [дзʼ], [дж], [ж]);
- глухі ([п], [к], [ц], [цʼ], [ч], [ш], [т], [тʼ], [ф], [с], [сʼ], [х]).
З. м. — функціонально навантажені одиниці, оскільки утворюють слова і словоформи, а також уможливлюють розпізнавання їх у мовному потоці. Як функціональні елементи мовної системи їх вивчає фонологія.
Табл. 1. Класифікація голосних звуків української мови (вокалізм)
Звук | Ряд | Підняття | Додаткова артикуляція (участь губів) |
---|---|---|---|
[і] | передній | високе | неогублений |
[и] | передній | високе | неогублений |
[е] | передній | середнє | неогублений |
[о] | задній | середнє | огублений |
[у] | задній | високе | огублений |
[а] | задній | низьке | неогублений |
Табл. 2. Класифікація приголосних звуків української мови (консонантизм)
Звук | Місце творення | Спосіб творення | Твердість/мʼякість | Голос/шум |
---|---|---|---|---|
[б] | губний | зімкнений | твердий | дзвінкий |
[п] | губний | зімкнений | твердий | глухий |
[м] | губний | зімкнено-щілинний | твердий | сонорний |
[в] | губний | щілинний | твердий | сонорний |
[ф] | губний | щілинний | твердий | глухий |
[ж] | передньоязиковий | щілинний | твердий | дзвінкий |
[ш] | передньоязиковий | щілинний | твердий | глухий |
[дж] | передньоязиковий | африката | твердий | дзвінкий |
[р] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | твердий | сонорний |
[рʼ] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | помʼякшений | сонорний |
[з] | передньоязиковий | щілинний | твердий | дзвінкий |
[с] | передньоязиковий | щілинний | твердий | глухий |
[зʼ] | передньоязиковий | щілинний | помʼякшений | дзвінкий |
[сʼ] | передньоязиковий | щілинний | помʼякшений | глухий |
[д] | передньоязиковий | зімкнений | твердий | дзвінкий |
[т] | передньоязиковий | зімкнений | твердий | глухий |
[дз] | передньоязиковий | африката | твердий | дзвінкий |
[дзʼ] | передньоязиковий | африката | помʼякшений | дзвінкий |
[ц] | передньоязиковий | африката | твердий | глухий |
[цʼ] | передньоязиковий | африката | помʼякшений | глухий |
[н] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | твердий | сонорний |
[л] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | твердий | сонорний |
[ч] | передньоязиковий | африката | твердий | глухий |
[й] | середньоязиковий | щілинний | мʼякий | сонорний |
[дʼ] | передньоязиковий | зімкнений | мʼякий | дзвінкий |
[тʼ] | передньоязиковий | зімкнений | мʼякий | глухий |
[лʼ] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | мʼякий | сонорний |
[нʼ] | передньоязиковий | зімкнено-щілинний | мʼякий | сонорний |
[к] | задньоязиковий | зімкнений | твердий | глухий |
[ґ] | задньоязиковий | зімкнений | твердий | дзвінкий |
[х] | задньоязиковий | щілинний | твердий | глухий |
[г] | гортанний* | щілинний | твердий | дзвінкий |
*В українських джерелах приголосний [г] часто визначений як глотковий (фарингальний) звук. Цим зазвичай підкреслюють нібито відмінність українського [г] від гортанних (глотальних) дзвінких фрикативних в інших мовах. Щоправда, експериментально-фонетичних досліджень, які б переконливо свідчили про глоткову артикуляцію [г], немає. Термінологічні розбіжності іноді повʼязують із некоректним запозиченням: латинське glottis означає не глотку, а щілину в гортані (напр., англійський термін glottal consonant позначає саме гортанний, а не глотковий приголосний звук). В інших випадках їх пояснюють тим, що в окремих більш ранніх класифікаційних підходах гортанний не виокремлювався як окремий тип, а розглядався як синонім до глоткового.
Літ.: Прокопова Л. Приголосні фонеми сучасної української літературної мови. К., 1958; Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучасної української літературної мови. К., 1970; Тоцька Н. Голосні фонеми української літературної мови. К., 1973; Карпенко Ю. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. О., 1996; Р. Ladefoged. A Course in Phonetics. San Diego, 2001; Плющ Н., Бас-Кононенко О., Дудник З., Зубань О. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. К., 2002; Іщенко О. С. Інвентар звуків у діалектах: до проблеми витоків української мови // Український глотогенез. Житомир, 2015; Юсип-Якимович Ю. Типологія фонологічних систем сучасних словʼянських мов: Акустичний вимір // Мовознавчий вісник. 2019. № 26.
О. С. Іщенко