Звук

Визначення і загальна характеристика

ЗВУК — звукове випромінювання. З. досліджує акустика. Залежно від частоти коливань v розрізняють:

• чутні З. (v = 16 Гц — 20 кцГ), що, поширюючись у повітрі, викликають звукові відчуття при дії на органи слуху людини; 
• інфразвуки (v < 16 Гц), що мало поглинаються середовищем і можуть поширюватися на великі відстані (їх джерелами є вітер, грозові розряди, вибухи тощо); 
• ультразвуки (v = 20 кГц — 1 ГГц), найважливіша особливість яких — високі значення інтенсивності при відносно невеликих амплітудах коливання та можливість кавітації при проходженні крізь рідину (людина їх не сприймає, лише деякі тварини); 
• гіперзвуки (v > 1 ГГц), що не поширюються в газах, а в рідинах швидко згасають, їх провідниками є тверді тіла, зокрема монокристали. 

З. може виникати внаслідок різних процесів, які зумовлюють місцеву зміну тиску або механічного напруження. Основні фізичні характеристики З.: 

• швидкість поширення, залежна від пружних властивостей і густини середовища; 
• звуковий тиск, що виникає при проходженні звукової хвилі крізь середовище; 
• інтенсивність, або сила З.; 
• спектральний склад — сукупність гармонічних коливань (чистих тонів), з яких складається З. 

Чутні З. характеризують за суб’єктивними мірилами: гучністю — силою слухового відчуття, викликаного З., що залежить від звукового тиску й чутливості вуха; висотою, яку визначає головним чином частота коливань; тембром — виразником акустичного спектра. У газах і рідинах можуть виникати лише поздовжні звукові хвилі, в пружних тілах — також поперечні та поверхневі. Швидкість З. в сухому повітрі при температурі 15 °С дорівнює 0,34 км/сек., у рідинах — 1–2 км/сек., у твердих тілах — здебільшого 5–6 км/сек. (в алмазі — 18 км/сек.). Під час поширення З. спостерігаються явища відбивання й заломлення хвиль на межах поділу середовищ із різними фізичними властивостями; рефракція (заломлення) в неоднорідних середовищах; дифракція (відхилення) і розсіювання на локальних неоднорідностях; дисперсія хвиль, яка призводить до зміни форми звукового сигналу; поглинання звуку; реверберація (післязвучання) тощо. Джерелами З. можуть бути будь-які явища, що спричиняють збурення середовища. У штучно створених випромінювачах З. для цього використовують коливання твердих тіл (струни музичних інструментів, дифузори гучномовців, мембрани телефонів) чи властивості обмеженого внутрішнього простору (духові музичні інструменти, свистки). З. породжують за допомогою удару (у дзвін, по мембрані барабана), щипка (струни), потоку газу (у свистку, сирені), перетворення коливань електричного струму в механічні (мікрофон, музичні електроінструменти; див. також Акустика музична, Електроакустика). У природі З. спричиняють живі організми (див. Біоакустика, Акустика мовна), атмосферні й техногенні явища (див. Акустика атмосфери, Гідроакустика).

І. Т. Селезов

Звук мови

Звук мови (З. м.) — звук, що витворює мовленнєвий апарат людини сукупністю органів дихальної системи, гортанної та надгортанної порожнин (див. Мовленнєвий апарат). З. м. належать до типу складних сигналів: у них присутня не одна частота, а набір (спектр). Спектральний діапазон З. м. перебуває в основному в проміжку 50–10 000 Гц. Зазвичай звуки вимовляють з інтенсивністю 40–60 дБ, шепочуть — 20–30 дБ, кричать — 80–90 дБ. Больові відчуття у вухах спричиняє сила звука понад 130 дБ.

У вужчому розумінні З. м. — найменша фонетична одиниця, що характеризується певними акустико-артикуляційними ознаками; їх вивчає фонетика (розділ мовознавства). Під час артикулювання З. м. є послідовністю трьох фаз (станів) мовленнєвого тракту — екскурсії (перехід мовленнєвих органів у стан, необхідний для виробництва певного звуку), витримки (перебування органів у цьому положенні) та рекурсії (перехід до артикуляції наступних звуків чи в нейтральний стан). З. м. — сегментні явища, оскільки їх співвідносять із мінімальними лінійними одиницями мови — фонемами. Супрасегментні звукові засоби (тон, наголос, інтонація) співвідносні зі складом, словом, синтагмою. Здатність до членороздільного (виразного) мовлення виникла паралельно зі здатністю до мисленнєвих процесів, що відрізняють людину від тварин, які для спілкування використовують звуки.

З. м. поділяють на голосні й приголосні. В українській літературній мові 38 звуків — 6 голосних і 32 приголосних (у діалектах — значно більше). З. м. зазвичай класифікують за місцем, способом творення та додатковою артикуляцією (участю додаткових артикуляційних органів у їх творенні) — див. Табл. 1 і Табл. 2. Зокрема, українські голосні бувають:

• переднього ([і], [и], [е]) і заднього ([а], [о], [у]) рядів;
• високого ([і], [и], [у]), середнього ([о], [е]) і низького (а) підняття;
• огублені, або лабіалізовані ([о], [у]) і неогублені, або нелабіалізовані ([а], [е], [и], [і]).

Українські приголосні звуки за місцем творення:

• губні: [б], [п], [м], [в], [ф];
• передньоязикові: [ж], [ш], [дж], [р], [р’], [з], [с], [з’], [с’], [д], [д’], [т], [т’], [дз], [дз’], [ц], [ц’], [н], [н’], [л], [л’], [ч];
• середньоязиковий: [й];
• задньоязикові: [к], [ґ], [х];
• гортанний: [г];

за способом творення:

• зімкнені [б], [п], [д], [т], [д’], [т’], [к], [ґ];
• щілинні (фрикативи): [ф], [в], [ж], [з], [с], [й], [з’], [с’], [ш], [г];
• зімкнено-щілинні: [л], [л’], [м], [н], [н’], [р], [р’];
• африкати: [дж], [дз], [дз’], [ч], [ц], [ц’];

додатковою артикуляцією (твердістю/м’якістю):

• м’які: [й], [д’], [т’], [л’], [н’];
• пом’якшені: [з’], [с’], [р’], [дз’], [ц’];
• тверді: [д], [т], [к], [ґ], [х], [г], [б], [п], [м], [н], [л], [в], [ф], [дз], [дж], [ц], [ч], [ж], [ш], [р], [з], [с].

Одна з характерних у лінгвістиці ознак, що їх відрізняє, пов’язана з роллю у творенні складів — голосні є складотворчими (вершини складів), а приголосні - нескладотворчими звуками. В акустично-фізіологічному розумінні визначальна особливість голосних — голос (тон), який твориться завдяки тому, що повітряний струмінь проходить вільно в надгортанному апараті, не натрапляючи на перешкоду, при цьому напружуючи весь мовленнєвий апарат.  Натомість приголосні звуки мають шумове чи голосово-шумове походження, у зв’язку з чим їх поділяють на сонорні (тон переважає над шумом), дзвінкі шумні (шум превалює над тоном) і глухі шумні (творяться за рахунок шуму). Під час формування приголосних перешкода на шляху видихуваного повітря виникає обов’язково, при цьому напружується лише певна частина апарату мовлення. У цьому сенсі приголосні, однак, неоднорідні: їх поділяють на дві великі групи — обструенти, які мають чітко виражену перешкоду, що виявляється в повному перекритті повітряного струменя, і сонанти (сонорні), у яких перешкода блокує потік повітря лише частково.

З цієї точки зору приголосні в українській мові поділяють на:

• сонорні ([в], [л], [л’], [м], [н], [н’], [р], [р’], [й]);
• дзвінкі ([з], [з’], [г], [б], [д], [д’], [ґ], [дз], [дз’], [дж], [ж]);
• глухі ([п], [к], [ц], [ц’], [ч], [ш], [т], [т’], [ф], [с], [с’], [х]).

З. м. — функціонально навантажені одиниці, оскільки утворюють слова і словоформи, а також уможливлюють розпізнавання їх у мовному потоці. Як функціональні елементи мовної системи їх вивчає фонологія.

Табл. 1. Класифікація голосних звуків української мови (вокалізм)

Табл. 2. Класифікація приголосних звуків української мови (консонантизм)

*В українських джерелах приголосний [г] часто визначений як глотковий (фарингальний) звук. Цим зазвичай підкреслюють нібито відмінність українського [г] від гортанних (глотальних) дзвінких фрикативних в інших мовах. Щоправда, експериментально-фонетичних досліджень, які б переконливо свідчили про глоткову артикуляцію [г], немає. Термінологічні розбіжності іноді пов’язують із некоректним запозиченням: латинське glottis означає не глотку, а щілину в гортані (напр., англійський термін glottal consonant позначає саме гортанний, а не глотковий приголосний звук). В інших випадках їх пояснюють тим, що в окремих більш ранніх класифікаційних підходах гортанний не виокремлювався як окремий тип, а розглядався як синонім до глоткового.

О. С. Іщенко

Завантажити статтю