Звук

ЗВУК — звукове ви­промінюва­н­ня. Звуки досліджує акустика. Залежно від частоти коливань v роз­різняють:

• чутні звуки, або звуки слухового діапазону (v = 16 Гц — 20 кГц), що, поширюючись у повітрі, викликають звукові від­чу­т­тя при дії на органи слуху людини; 
• інфра­звуки (v < 16 Гц), що мало по­глинаються середовищем і можуть поширюватися на великі від­стані (їх джерелами є вітер, грозові роз­ряди, вибухи тощо); 
• ультра­звуки (v = 20 кГц — 1 ГГц), найважливіша особливість яких — високі значе­н­ня інтенсивності при від­носно невеликих амплітудах колива­н­ня та можливість кавітації при проходжен­ні крізь рідину (людина їх не спри­ймає органом слуху; окремі тварини здатні спри­ймати ультра­звукові колива­н­ня); 
• гіпер­звуки (v > 1 ГГц), що не поширюються в газах, а в рідинах швидко згасають, їх провід­никами є тверді тіла, зокрема монокри­стали. 

Звуки можуть виникати внаслідок різних процесів, які зумовлюють місцеву зміну тиску або механічного напруже­н­ня. Основні фізичні характеристики звуків: 

• швидкість пошире­н­ня, залежна від пружних властивостей і густини середовища; 
• звуковий тиск, що виникає при проходжен­ні звукової хвилі крізь середовище; 

• інтенсивність як потік звукової енергії через одиницю площ; 

• спектральний склад — сукупність частотних компонентів звукового сигналу. 

Чутні звуки характеризують за субʼєктивними мірилами: 

• гучністю — силою слухового від­чу­т­тя, викликаного звуком, що залежить від звукового тиску й чутливості вуха; 
• висотою, яку ви­значає головним чином частота коливань; 
• тембром, що залежить від спектрального складу й часових характеристик звуку. 

У газах і рідинах можуть виникати лише по­здовжні звукові хвилі, в пружних тілах — також поперечні та поверх­неві. Швидкість звуку в сухому повітрі при температурі 15 °С дорівнює 0,34 км/сек., у рідинах — 1–2 км/сек., у твердих тілах — здебільшого 5–6 км/сек. (в алмазі — 18 км/сек.). Під час пошире­н­ня звуків від­буваються:

• явища від­бива­н­ня й заломле­н­ня хвиль на межах поділу середовищ із різними фізичними властивостями; 
• рефракція (заломле­н­ня) в неоднорідних середовищах; 
• дифракція (огина­н­ня хвилями пере­шкод) і роз­сіюва­н­ня на локальних неоднорідностях; 
• дис­персія хвиль, яка призводить до зміни форми звукового сигналу; по­глина­н­ня звуку; 
• реверберація (після­звуча­н­ня) тощо. 

Джерелами звуку можуть бути будь-які явища, що спричиняють збуре­н­ня середовища. У штучно створених ви­промінювачах звуків для цього використовують колива­н­ня твердих тіл (струни музичних інструментів, дифузори гучномовців, мем­брани телефонів) чи властивості обмеженого внутрішнього простору (духові музичні інструменти, свистки). Звуки породжують за допомогою удару (у дзвін, по мем­брані барабана), щипка (струни), потоку газу (у свистку, сирені), пере­творе­н­ня електричних коливань у механічні за допомогою електро­акустичних пере­творювачів (гучномовців, телефон­них капсулів, навушників, пʼєзо­електричних ви­промінювачів; див. також Акустика музична, Електроакустика). У природі звуки спричиняють живі організми (див. Біоакустика, Акустика мовна), атмо­сферні й техноген­ні явища (див. Акустика атмо­сфери, Гідроакустика).

І. Т. Селезов

Звук мови

Звук мови — звук, що виникає внаслідок роботи мовлен­нєвого апарату людини за участі органів дихальної системи, гортані та надгортан­них порожнин (див. Мовлен­нєвий апарат). Мовні звуки належать до типу складних сигналів: у них присутня не одна частота, а набір (спектр). Спектральний діапазон пере­буває в основному в проміжку 50 Гц — 10 кГц. За­звичай звуки вимовляють з інтенсивністю 40–60 дБ, шепочуть — 20–30 дБ, кричать — 80–90 дБ. Больові від­чу­т­тя у вухах спричиняє рівень звукового тиску понад 130 дБ.

У вужчому ро­зумін­ні мовні звуки — найменші фонетичні одиниці, що характеризуються певними акустико-артикуляційними ознаками; їх ви­вчає фонетика (роз­діл мовознавства). Під час артикулюва­н­ня мовні звуки є послідовністю трьох фаз (станів) мовлен­нєвого тракту:

• екс­курсії (пере­хід мовлен­нєвих органів у стан, необхідний для виробництва певного звуку);
• витримки (пере­бува­н­ня органів у цьому положен­ні);
• рекурсії (пере­хід до артикуляції на­ступних звуків чи в нейтральний стан). 

Звуки мови — сегментні явища, оскільки їх асоціюють із мінімальними лінійними одиницями мови — фонемами (див. Фонологія). Надсегментні звукові засоби (тон, наголос, інтонація) спів­від­носні зі складом, словом, синтагмою. Здатність до членороз­дільного (виразного) мовле­н­ня виникла паралельно зі здатністю до мислен­нєвих процесів, що від­різняють людину від тварин, які для спілкува­н­ня використовують звуки.

Мовні звуки поділяють на голосні й приголосні. У фонологічній традиції української літературної мови виділяють 38 фонем — 6 голосних і 32 приголосних. Їх за­звичай класифікують за місцем, способом творе­н­ня та додатковою артикуляцією (участю додаткових артикуляційних органів у їх творен­ні) — див. Табл. 1 і Табл. 2. Зокрема, українські голосні бувають:

• пере­днього ([і], [и], [е]) і заднього ([а], [о], [у]) рядів;
• високого ([і], [и], [у]), середнього ([о], [е]) і низького (а) під­ня­т­тя;
• огублені, або лабіалізовані ([о], [у]) і неогублені, або нелабіалізовані ([а], [е], [и], [і]).

Українські приголосні звуки за місцем творе­н­ня:

• губні: [б], [п], [м], [в], [ф];
• пере­дньо­язикові: [ж], [ш], [дж], [р], [рʼ], [з], [с], [зʼ], [сʼ], [д], [дʼ], [т], [тʼ], [дз], [дзʼ], [ц], [цʼ], [н], [нʼ], [л], [лʼ], [ч];
• середньо­язиковий: [j];
• задньо­язикові: [к], [ґ], [х];
• гортан­ний: [г];

за способом творе­н­ня:

• зі­мкнені:
  • чисті зі­мкнені, або проривні: [б], [п], [д], [т], [дʼ], [тʼ], [к], [ґ];
  • африкати, або зі­мкнено-щілин­ні: [дж], [дз], [дзʼ], [ч], [ц], [цʼ];
  • зі­мкнені носові: [м], [н], [нʼ];
  • бокові сонорні: [л], [лʼ];
  • дрижачі, або ві­бранти: [р], [рʼ];
• щілин­ні:
  • шумні щілин­ні, або фрикативи: [ф], [ж], [з], [с], [зʼ], [сʼ], [ш], [х], [г];
  • сонорні щілин­ні: [в], [j].

додатковою артикуляцією (твердістю/мʼ­якістю):

• мʼякі: [j], [дʼ], [тʼ], [лʼ], [нʼ];
• помʼякшені: [зʼ], [сʼ], [рʼ], [дзʼ], [цʼ];
• тверді: [д], [т], [к], [ґ], [х], [г], [б], [п], [м], [н], [л], [в], [ф], [дз], [дж], [ц], [ч], [ж], [ш], [р], [з], [с].

Одна з характерних у лінгвістиці ознак, що від­різняє одні звуки від інших, повʼязана з їх роллю у творен­ні складів — голосні є складотворчими (вершини складів), а приголосні — не­складотворчими звуками. В акустично-фізіологічному ро­зумін­ні ви­значальна особливість голосних — голос (тон), який твориться завдяки тому, що повітряний струмінь проходить вільно в надгортан­ному апараті, не натрапляючи на пере­шкоду, при цьому напружуючи весь мовлен­нєвий апарат.  Натомість приголосні звуки мають шумове чи голосово-шумове походже­н­ня, у звʼязку з чим їх поділяють на сонорні (тон пере­важає над шумом), дзвінкі шумні (шум превалює над тоном) і глухі шумні (творяться за рахунок шуму). Під час формува­н­ня приголосних пере­шкода на шляху видихуваного повітря виникає обовʼязково, при цьому напружується лише певна частина апарату мовле­н­ня. У цьому сенсі приголосні, однак, неоднорідні: їх поділяють на дві великі групи — обструенти, тобто шумні звуки, що творяться за наявності істотної артикуляційної пере­пони (зі­мкне­н­ня або звуже­н­ня), яке спричиняє характерний шум, і сонанти (сонорні звуки), у яких мовні органи забезпечують вільніший рух повітряного струменя через ротову або носову порожнину.

З цієї точки зору приголосні в українській мові поділяють на:

• сонорні ([в], [л], [лʼ], [м], [н], [нʼ], [р], [рʼ], [й]);
• дзвінкі ([з], [зʼ], [г], [б], [д], [дʼ], [ґ], [дз], [дзʼ], [дж], [ж]);
• глухі ([п], [к], [ц], [цʼ], [ч], [ш], [т], [тʼ], [ф], [с], [сʼ], [х]).

Мовні звуки — функціонально навантажені одиниці, оскільки утворюють слова і словоформи, а також уможливлюють роз­пі­знава­н­ня їх у мовному потоці. Як функціональні елементи мовної системи їх ви­вчає фонологія.

Табл. 1. Класифікація голосних звуків української мови (вокалізм)

Табл. 2. Класифікація приголосних звуків української мови (консонантизм)

*У цій таблиці приголосний [г] по­дано як гортан­ний звук від­повід­но до МФА (glottal consonant [ɦ]), де ознака glottal по­значає артикуляцію, повʼязану з голосовою щілиною як ділянкою гортані, а не з глотковою порожниною. Водночас в українських фонетичних джерелах [г] часто ви­значають як глотковий, або фарингальний, звук. Одна з причин — термінологічна плутанина: лат. glottis “голосова щілина” формально близьке до укр. “глотка”, хоча остан­ньому від­повід­ає грец.-лат. термін “pharynx”. Наслідком цього є вжива­н­ня назви “глотковий” щодо звука, який у термінах МФА є гортан­ним. Крім цього, роз­біжності в описах українського [г] повʼязані також із різною інтер­претацією місця творе­н­ня цього звука: в частині українських джерел його трактують як фарингальний, тобто такий, що твориться у глотковій порожнині (у системі МФА по­значається як [ʕ]).

О. С. Іщенко