Звук

Визначення і загальна характеристика

ЗВУК — звукове ви­промінюва­н­ня. Звуки досліджує акустика. Залежно від частоти коливань v роз­різняють:

• чутні звуки (v = 16 Гц — 20 кцГ), що, поширюючись у повітрі, викликають звукові від­чу­т­тя при дії на органи слуху людини; 
• інфра­звуки (v < 16 Гц), що мало по­глинаються середовищем і можуть поширюватися на великі від­стані (їх джерелами є вітер, грозові роз­ряди, вибухи тощо); 
• ультра­звуки (v = 20 кГц — 1 ГГц), найважливіша особливість яких — високі значе­н­ня інтенсивності при від­носно невеликих амплітудах колива­н­ня та можливість кавітації при проходжен­ні крізь рідину (людина їх не спри­ймає, лише деякі тварини); 
• гіпер­звуки (v > 1 ГГц), що не поширюються в газах, а в рідинах швидко згасають, їх провід­никами є тверді тіла, зокрема монокри­стали. 

З. може виникати внаслідок різних процесів, які зумовлюють місцеву зміну тиску або механічного напруже­н­ня. Основні фізичні характеристики звуків: 

• швидкість пошире­н­ня, залежна від пружних властивостей і густини середовища; 
• звуковий тиск, що виникає при проходжен­ні звукової хвилі крізь середовище; 
• інтенсивність, або сила звуку; 
• спектральний склад — сукупність гармонічних коливань (чистих тонів), з яких складається З. 

Чутні звуки характеризують за субʼєктивними мірилами: 

• гучністю — силою слухового від­чу­т­тя, викликаного звуку, що залежить від звукового тиску й чутливості вуха; 
• висотою, яку ви­значає головним чином частота коливань; 
• тембром — виразником акустичного спектра. 

У газах і рідинах можуть виникати лише по­здовжні звукові хвилі, в пружних тілах — також поперечні та поверх­неві. Швидкість звуку в сухому повітрі при температурі 15 °С дорівнює 0,34 км/сек., у рідинах — 1–2 км/сек., у твердих тілах — здебільшого 5–6 км/сек. (в алмазі — 18 км/сек.). Під час пошире­н­ня звуків від­буваються:

• явища від­бива­н­ня й заломле­н­ня хвиль на межах поділу середовищ із різними фізичними властивостями; 
• рефракція (заломле­н­ня) в неоднорідних середовищах; 
• дифракція (від­хиле­н­ня) і роз­сіюва­н­ня на локальних неоднорідностях; 
• дис­персія хвиль, яка призводить до зміни форми звукового сигналу; по­глина­н­ня звуку; 
• реверберація (після­звуча­н­ня) тощо. 

Джерелами З. можуть бути будь-які явища, що спричиняють збуре­н­ня середовища. У штучно створених ви­промінювачах звуків для цього використовують колива­н­ня твердих тіл (струни музичних інструментів, дифузори гучномовців, мем­брани телефонів) чи властивості обмеженого внутрішнього простору (духові музичні інструменти, свистки). Звуки породжують за допомогою удару (у дзвін, по мем­брані барабана), щипка (струни), потоку газу (у свистку, сирені), пере­творе­н­ня коливань електричного струму в механічні (мікрофон, музичні електроінструменти; див. також Акустика музична, Електроакустика). У природі звуки спричиняють живі організми (див. Біоакустика, Акустика мовна), атмо­сферні й техноген­ні явища (див. Акустика атмо­сфери, Гідроакустика).

І. Т. Селезов

Звук мови

Звук мови — звук, що витворює мовлен­нєвий апарат людини сукупністю органів дихальної системи, гортан­ної та надгортан­ної порожнин (див. Мовлен­нєвий апарат). Мовні звуки належать до типу складних сигналів: у них присутня не одна частота, а набір (спектр). Спектральний діапазон пере­буває в основному в проміжку 50–10 000 Гц. За­звичай звуки вимовляють з інтенсивністю 40–60 дБ, шепочуть — 20–30 дБ, кричать — 80–90 дБ. Больові від­чу­т­тя у вухах спричиняє сила звуків понад 130 дБ.

У вужчому ро­зумін­ні звуки мови — найменша фонетична одиниця, що характеризується певними акустико-артикуляційними ознаками; їх ви­вчає фонетика (роз­діл мовознавства). Під час артикулюва­н­ня мовні звуки є послідовністю трьох фаз (станів) мовлен­нєвого тракту:

• екс­курсії (пере­хід мовлен­нєвих органів у стан, необхідний для виробництва певного звуку);
• витримки (пере­бува­н­ня органів у цьому положен­ні);
• рекурсії (пере­хід до артикуляції на­ступних звуків чи в нейтральний стан). 

Звуки мови — сегментні явища, оскільки їх асоціюють із мінімальними лінійними одиницями мови — фонемами (див. Фонологія). Надсегментні звукові засоби (тон, наголос, інтонація) спів­від­носні зі складом, словом, синтагмою. Здатність до членороз­дільного (виразного) мовле­н­ня виникла паралельно зі здатністю до мислен­нєвих процесів, що від­різняють людину від тварин, які для спілкува­н­ня використовують звуки.

Мовні звуки поділяють на голосні й приголосні. В українській літературній мові 38 звуків — 6 голосних і 32 приголосних (у діалектах — значно більше). Їх за­звичай класифікують за місцем, способом творе­н­ня та додатковою артикуляцією (участю додаткових артикуляційних органів у їх творен­ні) — див. Табл. 1 і Табл. 2. Зокрема, українські голосні бувають:

• пере­днього ([і], [и], [е]) і заднього ([а], [о], [у]) рядів;
• високого ([і], [и], [у]), середнього ([о], [е]) і низького (а) під­ня­т­тя;
• огублені, або лабіалізовані ([о], [у]) і неогублені, або нелабіалізовані ([а], [е], [и], [і]).

Українські приголосні звуки за місцем творе­н­ня:

• губні: [б], [п], [м], [в], [ф];
• пере­дньо­язикові: [ж], [ш], [дж], [р], [рʼ], [з], [с], [зʼ], [сʼ], [д], [дʼ], [т], [тʼ], [дз], [дзʼ], [ц], [цʼ], [н], [нʼ], [л], [лʼ], [ч];
• середньо­язиковий: [й];
• задньо­язикові: [к], [ґ], [х];
• гортан­ний: [г];

за способом творе­н­ня:

• зі­мкнені [б], [п], [д], [т], [дʼ], [тʼ], [к], [ґ];
• щілин­ні (фрикативи): [ф], [в], [ж], [з], [с], [й], [зʼ], [сʼ], [ш], [г];
• зі­мкнено-щілин­ні: [л], [лʼ], [м], [н], [нʼ], [р], [рʼ];
• африкати: [дж], [дз], [дзʼ], [ч], [ц], [цʼ];

додатковою артикуляцією (твердістю/мʼ­якістю):

• мʼякі: [й], [дʼ], [тʼ], [лʼ], [нʼ];
• помʼякшені: [зʼ], [сʼ], [рʼ], [дзʼ], [цʼ];
• тверді: [д], [т], [к], [ґ], [х], [г], [б], [п], [м], [н], [л], [в], [ф], [дз], [дж], [ц], [ч], [ж], [ш], [р], [з], [с].

Одна з характерних у лінгвістиці ознак, що від­різняє одні звуки від інших, повʼязана з їх роллю у творен­ні складів — голосні є складотворчими (вершини складів), а приголосні - не­складотворчими звуками. В акустично-фізіологічному ро­зумін­ні ви­значальна особливість голосних — голос (тон), який твориться завдяки тому, що повітряний струмінь проходить вільно в надгортан­ному апараті, не натрапляючи на пере­шкоду, при цьому напружуючи весь мовлен­нєвий апарат.  Натомість приголосні звуки мають шумове чи голосово-шумове походже­н­ня, у звʼязку з чим їх поділяють на сонорні (тон пере­важає над шумом), дзвінкі шумні (шум превалює над тоном) і глухі шумні (творяться за рахунок шуму). Під час формува­н­ня приголосних пере­шкода на шляху видихуваного повітря виникає обовʼязково, при цьому напружується лише певна частина апарату мовле­н­ня. У цьому сенсі приголосні, однак, неоднорідні: їх поділяють на дві великі групи — обструенти, які мають чітко виражену пере­шкоду, що виявляється в повному пере­крит­ті повітряного струменя, і сонанти (сонорні), у яких пере­шкода блокує потік повітря лише частково.

З цієї точки зору приголосні в українській мові поділяють на:

• сонорні ([в], [л], [лʼ], [м], [н], [нʼ], [р], [рʼ], [й]);
• дзвінкі ([з], [зʼ], [г], [б], [д], [дʼ], [ґ], [дз], [дзʼ], [дж], [ж]);
• глухі ([п], [к], [ц], [цʼ], [ч], [ш], [т], [тʼ], [ф], [с], [сʼ], [х]).

З. м. — функціонально навантажені одиниці, оскільки утворюють слова і словоформи, а також уможливлюють роз­пі­знава­н­ня їх у мовному потоці. Як функціональні елементи мовної системи їх ви­вчає фонологія.

Табл. 1. Класифікація голосних звуків української мови (вокалізм)

Табл. 2. Класифікація приголосних звуків української мови (консонантизм)

*В українських джерелах приголосний [г] часто ви­значений як глотковий (фарингальний) звук. Цим за­звичай під­креслюють нібито від­мін­ність українського [г] від гортан­них (глотальних) дзвінких фрикативних в інших мовах. Щоправда, екс­периментально-фонетичних досліджень, які б пере­конливо свідчили про глоткову артикуляцію [г], немає. Термінологічні роз­біжності іноді повʼязують із некоректним запозиче­н­ням: латинське glottis означає не глотку, а щілину в гортані (напр., англійський термін glottal consonant по­значає саме гортан­ний, а не глотковий приголосний звук). В інших випадках їх пояснюють тим, що в окремих більш ран­ніх класифікаційних під­ходах гортан­ний не ви­окремлювався як окремий тип, а роз­глядався як синонім до глоткового.

О. С. Іщенко

Завантажити статтю