Політичні ідеології

Визначення і загальна характеристика

ПОЛІТИ́ЧНІ ІДЕОЛО́ГІЇ  — сукупність взаємопов’язаних ідей, символів та переконань, призначених об’єднувати людей задля спільних політичних дій та досягнення відповідних цілей. Неодмінним складником П. і. є цінності та норми, що статочно були сформовані в епоху Модерну. Вирішальну роль при цьому відіграли концепції політичної філософії, тому уточнення поняття «П. і.» пов’язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та П. і., що на них ґрунтуються. І перші, і другі, зазвичай, позначають одними й тими ж термінами — «лібералізм», «консерватизм», «демократичний соціалізм» («соціал-демократизм»), «націоналізм» тощо. Політична філософія — теоретична діяльність: політичні філософи обмірковують політичні ідеї — звідси важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо. На противагу цьому, в П. і. більшу роль відіграють переконання; П. і. спрямовані на те, аби спонукати людей до дії; вони зацікавлені в тому, щоб об’єднати у відповідному політичному русі якомога більшу кількість людей. Тож хоча джерелом П. і. є ті чи інші ідеї політичної філософії, але ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не лише на розум, а й на почуття та уяву. В П. і. значну роль відіграють ціннісні переконання на противагу критичній перевірці, їм бракує самокритичності, вони схильні до догматизму; мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об’єднати — до їхніх соціальних та економічних потреб, стереотипів мислення та поведінки. Ці та інші вади П. і. дали підставу англійському філософу М. Оукшоту назвати П. і. «карикатурами» на ті концепції політичної філософії, на яких вони ґрунтуються.

Дехто з дослідників П. і. прагне довести, що поняття «П. і.» мусить містити у своєму обсязі також концепції політичної філософії: на їхню думку, якщо не брати за основу відмінності в застосуванні ідей, то не існує принципової різниці між концепціями політичної філософії та П. і., від останньої принципово відрізняється тільки політична наука. Якщо ж не погодитися із цим твердженням, то безперечним є те, що між традиціями політичної думки, з одного боку, та П. і., з іншого, не можна провести чіткої межі. Чим вищий рівень політичної культури, зокрема інтелектуальної культури, у суспільстві, тим більше у П. і. елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв’язок і взаємодія течій політичної філософії з П. і. призводить до того, що перший крок на шляху з’ясування особливостей тієї чи іншої П. і. полягає у з’ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Але другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв’язок традиційних західних політичних ідеологій з відповідними течіями політичної філософії виявляється зокрема у тому, що перших та других об’єднують спільні теми обговорення. Перелік цих основних тем П. і. подав у своїй книзі «Contemporary Political Ideologies» («Сучасні політичні ідеології») американський вчений Р. Макрідіс. Список цих тем у різних дослідників може бути дещо відмінним: поняття людини, цінність та істина, суспільство й історія, держава та політика. Відмінності між різними П. і. можна подати відповідно до розуміння людини: які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана П. і., як вона розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. Лібералізм, Консерватизм, Націоналізм, Соціал-демократизм, Анархізм, Комунізм, Фашизм). Наприклад, лібералізм оптимістично оцінює природу людини, її здатність керуватися розумом тощо. Водночас у консерватизмі переважає скептичне ставлення до людини: вона є занадто пластичною, залежною від суспільних установ, джерело її духовності — відповідні культурні та релігійні традиції. Відмінності між різними П. і. відносно легко можна виявити показавши, якими є найважливіші цінності у тій чи іншій П. і. У лібералізмі — це окрема людина (індивід) та свобода (права людини); у консерватизмі — порядок, основою якого є установи, побудовані з урахуванням традицій; у націоналізмі — культурна самобутність (нація); в соціал-демократизмі — суспільство та держава (як засіб здійснення соціальної справедливості); у комунізмі — соціально-економічна рівність та держава як засіб впровадження цієї рівності; у фашизмі — порядок, що ґрунтується на волі однієї особи або ж групи осіб. Ясно, що вказати на найважливішу цінність (чи найважливіші цінності) — тільки початок ціннісного «виміру» П. і., бо важливо, якою є ієрархія цінностей, які цінності в ній зневажені або забуті тощо.

Для характеристики тієї чи іншої П. і. можна застосувати епістемологічний вимір, аби встановити ставлення даної ідеології до істини — тобто, встановити міру її реалізму та раціоналізму. В одних П. і. виявляють більшу міру реалізму, в інших — схильні до вживання символів, метафор, до творення міфів, утопій тощо. Варто мати на увазі, що прибічники певних П. і. можуть наголошувати свою повагу до істини, твердити про свою науковість, а насправді під виглядом наукових тверджень пропонувати наукоподібні міфологеми (приклад: поняття «історичної необхідності» в комунізмі). Загалом, поняття «наукової ідеології» суперечливе, бо ж наукове пізнання не відповідає на питання, як ми повинні жити і поводитися. Ніяка наука не може відповідати на питання, яке історичне майбутнє нам обирати: просвітницька віра у те, що можна цілком науково обґрунтувати етику, знявши з нас відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій, є тільки проявом т. зв. ідеології сцієнтизму. Науковець-гуманітарій, зокрема фахівець у галузі політичної науки, не може зняти із себе відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій, аби перекласти цю відповідальність на об’єктивну істину. Ця відповідальність є спільною для всіх людей, які прагнуть бути вільними. Різниця між наукою і філософією, з одного боку, та П. і., з іншого, у ставленні до цінностей полягає не в тому, що П. і. практикують ціннісні переконання, а у перших вони відсутні: гуманітарний науковець так само не може обійтися без ціннісних переконань; єдина вимога до нього, щоб він, у міру можливого, ставився до них свідомо та критично. Зазначене тут щодо цінностей стосується також ідеалів, міфів та утопій: критика П. і. не може бути спрямована на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури (див. Ідеал, Міф, Утопія, Антиутопія). Критика може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять у П. і., по-друге, вона може стосуватися способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія «царства свободи» в комунізмі сам по собі не може викликати заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на показі того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує ця ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне.

Сказане тут про роль цінностей та ідеалів у П. і. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, зазвичай, відсутній, якщо не брати до уваги суперечку тенденцій всередині домінантної П. і.). Марксистське розуміння ідеології як зіткнення економічних інтересів спрощувало природу політико-ідеологічного дискурсу. Бо ж, окрім суперечки за владу і розподіл матеріальних ресурсів, важливою і більш далекосяжною є суперечка щодо цінностей та ідеалів. Жодна людина, якщо вона прагне бути духовною, моральною істотою, не може бути байдужою до цінностей — поцінування людського життя, індивідуального світу особистості, культурної самобутності, порядку та стабільності, свободи, справедливості та рівності. І оскільки у суспільстві завжди існують і будуть існувати загально-громадянські питання, розв’язання яких не можна уникнути (а прийняття того чи того рішення зачіпає перспективу утвердження чи занепаду певних цінностей та ідеалів), то звідси стає зрозумілою неуникність ідеологічних змагань. Суперечка П. і., кожна із яких наголошує якусь одну цінність як найважливішу, покликана, отже, підтримувати деяку рівновагу цінностей. Потрібно, одначе, брати до уваги, що сам факт проголошення політичною ідеологією деякої цінності як найважливішої, не означає, що практика застосування цієї ідеології, обов’язково утверджує дану цінність. Окрім того, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу тощо. Збереження життєпридатної природи, права на життя зачатої дитини та ін. — всі ці та інші питання стають у центрі різних ідеологій та рухів. Суперечка зачіпає не тільки (і не стільки!) сучасний стан справ як вибір напрямку руху суспільства — йдеться, отже, про вибір майбутнього. Оскільки окрема особа своїми індивідуальними зусиллями не здатна суттєво вплинути на напрямок цього руху, то вона змушена поєднувати свої зусилля із зусиллями інших людей, які цінують те саме, що й вона сама. У цьому й полягає основна причина неминучості ідеологічного дискурсу в суспільстві. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з’ясовувати ті часто приховані передумови («пресупозиції»), що лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, що забезпечили б цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це призводить до застосування ідей герменевтики та ідей, розвинутих комунікативною філософією.

До дискусійних тем у сучасній філософії належать обговорення питання про виживання традиційних європейських П. і. у сучасних високоіндустріалізованих суспільствах із високим рівнем добробуту. Філософи говорять про занепад впливу традиційних ідеологій як сукупностей взаємопов’язаних ідей. Цілісні (когерентні) системи ідей втрачають у таких суспільствах свою привабливість. Їх місце займає фрагментизоване (несистематичне) і ситуаційне мислення. Фактично, як зауважив німецький філософ Ю. Габермас, домінантною ідеологією у цих суспільствах стає споживацька ідеологія: вищою цінністю цієї ідеології є комфорт та розвага. До цього міркування нерідко приєднують спробу пояснити зменшення привабливості традиційних П. і. глибшою причиною — вступом сучасних високоіндустріалізованих суспільств у ситуацію Постмодерну. Занепад впливу П. і. тут пояснюють кризою т. зв. мета-дискурсів (див. Дискурс). У сучасній українській філософії (як у філософії всіх пострадянських держав) дослідження П. і., як ідеологій взагалі, знаходиться у початковому періоді.

Завантажити статтю