Політичні ідеології

ПОЛІТИ́ЧНІ ІДЕОЛО́ГІЇ — сукупність взаємоповʼязаних ідей, символів та пере­конань, при­значених обʼ­єд­нувати людей задля спільних політичних дій та досягне­н­ня від­повід­них цілей. Неодмін­ним складником П. і. є цінності та норми, що статочно були сформовані в епоху Модерну. Вирішальну роль при цьому ві­діграли концепції політичної філософії, тому уточне­н­ня поня­т­тя «П. і.» повʼязане з дис­кусією щодо спів­від­ноше­н­ня між течіями політичної філософії та П. і., що на них ґрунтуються. І перші, і другі, за­звичай, по­значають одними й тими ж термінами — «лібералізм», «консе­рватизм», «демократичний соціалізм» («соціал-демократизм»), «націоналізм» тощо. Політична філософія — теоретична діяльність: політичні філософи обмірковують політичні ідеї — звідси важлива роль критичної пере­вірки, раціональної аргументації тощо. На противагу цьому, в П. і. більшу роль ві­ді­грають пере­кона­н­ня; П. і. спрямовані на те, аби спонукати людей до дії; вони зацікавлені в тому, щоб обʼ­єд­нати у від­повід­ному політичному русі якомога більшу кількість людей. Тож хоча джерелом П. і. є ті чи інші ідеї політичної філософії, але ідеологи мусять спрощувати ідеї, за­стосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не лише на розум, а й на почу­т­тя та уяву. В П. і. значну роль ві­ді­грають цін­нісні пере­кона­н­ня на противагу критичній пере­вірці, їм бракує самокритичності, вони схильні до догматизму; мусять при­стосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть обʼ­єд­нати — до їхніх соціальних та економічних потреб, стереотипів мисле­н­ня та поведінки. Ці та інші вади П. і. дали під­ставу англійському філософу М. Оукшоту на­звати П. і. «карикатурами» на ті концепції політичної філософії, на яких вони ґрунтуються.

Дехто з дослідників П. і. прагне довести, що поня­т­тя «П. і.» мусить містити у своєму обсязі також концепції політичної філософії: на їхню думку, якщо не брати за основу від­мін­ності в за­стосуван­ні ідей, то не існує принципової різниці між концепціями політичної філософії та П. і., від остан­ньої принципово від­різняється тільки політична наука. Якщо ж не погодитися із цим твердже­н­ням, то без­перечним є те, що між традиціями політичної думки, з одного боку, та П. і., з іншого, не можна провести чіткої межі. Чим вищий рівень політичної культури, зокрема інтелектуальної культури, у су­спільстві, тим більше у П. і. елементів політичної філософії та політичної науки. Цей по­стійний взаємозвʼязок і взаємодія течій політичної філософії з П. і. призводить до того, що перший крок на шляху зʼясува­н­ня особливостей тієї чи іншої П. і. полягає у зʼясуван­ні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Але другий крок полягає у досліджен­ні того, як за­стосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Звʼязок традиційних західних політичних ідеологій з від­повід­ними течіями політичної філософії виявляється зокрема у тому, що перших та других обʼ­єд­нують спільні теми обговоре­н­ня. Пере­лік цих основних тем П. і. подав у своїй книзі «Contemporary Political Ideologies» («Сучасні політичні ідеології») американський вчений Р. Макрідіс. Список цих тем у різних дослідників може бути дещо від­мін­ним: поня­т­тя людини, цін­ність та істина, су­спільство й історія, держава та політика. Від­мін­ності між різними П. і. можна подати від­повід­но до ро­зумі­н­ня людини: які цін­ності є найважливішими та яку ієрархію цін­ностей пропонує дана П. і., як вона ро­зуміє су­спільство, історію, державу, політику (див. Лібералізм, Консерватизм, Націоналізм, Соціал-демократизм, Анархізм, Комунізм, Фашизм). На­приклад, лібералізм оптимістично оцінює природу людини, її здатність керуватися ро­зумом тощо. Водночас у консе­рватизмі пере­важає скептичне ставле­н­ня до людини: вона є занадто пластичною, залежною від су­спільних установ, джерело її духовності — від­повід­ні культурні та релігійні традиції. Від­мін­ності між різними П. і. від­носно легко можна виявити показавши, якими є найважливіші цін­ності у тій чи іншій П. і. У лібералізмі — це окрема людина (індивід) та свобода (права людини); у консе­рватизмі — порядок, основою якого є установи, побудовані з урахува­н­ням традицій; у націоналізмі — культурна самобутність (нація); в соціал-демократизмі — су­спільство та держава (як засіб здійсне­н­ня соціальної справедливості); у комунізмі — соціально-економічна рівність та держава як засіб впровадже­н­ня цієї рівності; у фашизмі — порядок, що ґрунтується на волі однієї особи або ж групи осіб. Ясно, що вказати на найважливішу цін­ність (чи найважливіші цін­ності) — тільки початок цін­нісного «виміру» П. і., бо важливо, якою є ієрархія цін­ностей, які цін­ності в ній зневажені або забуті тощо.

Для характеристики тієї чи іншої П. і. можна за­стосувати епістемологічний вимір, аби встановити ставле­н­ня даної ідеології до істини — тобто, встановити міру її реалізму та раціоналізму. В одних П. і. виявляють більшу міру реалізму, в інших — схильні до вжива­н­ня символів, метафор, до творе­н­ня міфів, утопій тощо. Варто мати на увазі, що прибічники певних П. і. можуть наголошувати свою повагу до істини, твердити про свою науковість, а на­справді під ви­глядом наукових тверджень пропонувати наукоподібні міфологеми (приклад: поня­т­тя «історичної необхідності» в комунізмі). Загалом, поня­т­тя «наукової ідеології» суперечливе, бо ж наукове пізнання не від­повід­ає на пита­н­ня, як ми повин­ні жити і поводитися. Ніяка наука не може від­повід­ати на пита­н­ня, яке історичне майбутнє нам обирати: просвітницька віра у те, що можна цілком науково об­ґрунтувати етику, знявши з нас від­повід­альність за вибір цін­нісних орієнтацій, є тільки проявом т. зв. ідеології сцієнтизму. Науковець-гуманітарій, зокрема фахівець у галузі політичної науки, не може зняти із себе від­повід­альність за вибір цін­нісних орієнтацій, аби пере­класти цю від­повід­альність на обʼєктивну істину. Ця від­повід­альність є спільною для всіх людей, які прагнуть бути вільними. Різниця між наукою і філософією, з одного боку, та П. і., з іншого, у ставлен­ні до цін­ностей полягає не в тому, що П. і. практикують цін­нісні пере­кона­н­ня, а у перших вони від­сутні: гуманітарний науковець так само не може обі­йтися без цін­нісних пере­конань; єдина вимога до нього, щоб він, у міру можливого, ставився до них сві­домо та критично. За­значене тут щодо цін­ностей стосується також ідеалів, міфів та утопій: критика П. і. не може бути спрямована на цілковите усуне­н­ня ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмін­ними складниками будь-якої культури (див. Ідеал, Міф, Утопія, Антиутопія). Критика може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії під­тримують чи творять у П. і., по-друге, вона може стосуватися способів їх здійсне­н­ня. Так, ідеал чи утопія «царства свободи» в комунізмі сам по собі не може викликати заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на показі того, що засоби досягне­н­ня цього ідеалу, які пропонує ця ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне.

Сказане тут про роль цін­ностей та ідеалів у П. і. до­зволяє глибше зро­зуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному су­спільстві (у тоталітарному су­спільстві цей дискурс, за­звичай, від­сутній, якщо не брати до уваги суперечку тенденцій всередині домінантної П. і.). Марксистське ро­зумі­н­ня ідеології як зі­ткне­н­ня економічних інтересів спрощувало природу політико-ідеологічного дискурсу. Бо ж, окрім суперечки за владу і роз­поділ матеріальних ресурсів, важливою і більш далек­осяжною є суперечка щодо цін­ностей та ідеалів. Жодна людина, якщо вона прагне бути духовною, моральною істотою, не може бути байдужою до цін­ностей — поцінува­н­ня людського життя, індивідуального світу особистості, культурної самобутності, порядку та стабільності, свободи, справедливості та рівності. І оскільки у су­спільстві завжди існують і будуть існувати загально-громадянські пита­н­ня, роз­вʼяза­н­ня яких не можна уникнути (а прийня­т­тя того чи того ріше­н­ня зачіпає пер­спективу утвердже­н­ня чи занепаду певних цін­ностей та ідеалів), то звідси стає зро­зумілою неуникність ідеологічних змагань. Суперечка П. і., кожна із яких наголошує якусь одну цін­ність як найважливішу, покликана, отже, під­тримувати деяку рівновагу цін­ностей. Потрібно, одначе, брати до уваги, що сам факт проголоше­н­ня політичною ідеологією деякої цін­ності як найважливішої, не означає, що практика за­стосува­н­ня цієї ідеології, обовʼязково утверджує дану цін­ність. Окрім того, наголоше­н­ня однієї цін­ності як найважливішої може ставити під за­грозу утвердже­н­ня інших цін­ностей: здійсне­н­ня свободи може ставити під за­грозу порядок (стабільність), пере­більшений наголос на порядкові може під­важувати свободу тощо. Збереже­н­ня жит­тє­придатної природи, права на життя зачатої дитини та ін. — всі ці та інші пита­н­ня стають у центрі різних ідеологій та рухів. Суперечка зачіпає не тільки (і не стільки!) сучасний стан справ як вибір напрямку руху су­спільства — йдеться, отже, про вибір майбутнього. Оскільки окрема особа своїми індивідуальними зуси­л­лями не здатна сут­тєво вплинути на напрямок цього руху, то вона змушена по­єд­нувати свої зуси­л­ля із зуси­л­лями інших людей, які цінують те саме, що й вона сама. У цьому й полягає основна причина неминучості ідеологічного дискурсу в су­спільстві. Зуси­л­ля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби зʼясовувати ті часто приховані перед­умови («пресупозиції»), що лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкува­н­ня, що забезпечили б цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це призводить до за­стосува­н­ня ідей герменевтики та ідей, роз­винутих комунікативною філософією.

До дис­кусійних тем у сучасній філософії належать обговоре­н­ня пита­н­ня про вижива­н­ня традиційних європейських П. і. у сучасних високоіндустріалізованих су­спільствах із високим рівнем добробуту. Філософи говорять про занепад впливу традиційних ідеологій як сукупностей взаємоповʼязаних ідей. Цілісні (когерентні) системи ідей втрачають у таких су­спільствах свою привабливість. Їх місце за­ймає фрагментизоване (несистематичне) і ситуаційне мисле­н­ня. Фактично, як за­уважив німецький філософ Ю. Габермас, домінантною ідеологією у цих су­спільствах стає споживацька ідеологія: вищою цін­ністю цієї ідеології є комфорт та роз­вага. До цього міркува­н­ня нерідко при­єд­нують спробу пояснити зменше­н­ня привабливості традиційних П. і. глибшою причиною — вступом сучасних високоіндустріалізованих су­спільств у ситуацію Постмодерну. Занепад впливу П. і. тут пояснюють кризою т. зв. мета-дискурсів (див. Дискурс). У сучасній українській філософії (як у філософії всіх пост­радянських держав) дослідже­н­ня П. і., як ідеологій взагалі, знаходиться у початковому періоді.