Дніпродзержинськ
ДНІПРОДЗЕРЖИ́НСЬК (до 1936 і від 2016 — Кам’янське) — місто обласного значення Дніпропетровської області. Міськраді підпорядковані селище Карнаухівка, с. Світле. 1938 до складу міста включено села Романкове та Тритузне. Адміністративно-територіальні райони: Баглійський, Дніпровський, Заводський. Розташоване на обох берегах Дніпра (Кам’янського водосховища), за 35 км від обласного центру. Площа 138 км2. Населення станом на 2001 — 255 841 особа (складає 90,7 % до 1989): українців — 82 %, росіян — 16 %, проживають також білоруси, вірмени, євреї, поляки. Залізничний вузол, Дніпродзержинський річковий порт. Через місто пролягають шляхи до Дніпропетровська, м. Верхівцеве Верхньодніпровського р-ну, а також автомобільні та залізничні магістралі через греблю ГЕС і мостовий перехід на Лівобережжя. Високорозвинена транспортна інфраструктура.
Територія сучасного міста була заселена ще понад 100–40 тис. р. тому, про що свідчить виявлена 1957–59 Романківська ранньопалеолітична стоянка. За доби Київської Русі у цій місцевості проходили важливі торгові шляхи — Соляний, Залізний, водний «із варяг у греки», побл. була переправа через Дніпро. Унаслідок спустошливих татаро-монгольських набігів ці землі отримали назву Дикого поля. У 1-й пол. 17 ст. на Торжанському шляху засновано с. Романкове. Масове заселення території сучасного міста почалося за Нової Січі (1734–75), коли виникли запорозькі слободи Кам’янське (1750; назва походить від слова «камінь»), Тритузне (1740), Карнаухівка (1-а пол. 18 ст.). Від 1775 — у складі Слов’янської провінції Саксаганського (Новокодац.) повіту Новоросійської губернії, від 1802 — Катеринославського повіту Катеринославської губернії. Відірване від головних торгових шляхів і основних промислових районів, Кам’янське розвивалося досить повільно. 1781 його населення складало 840, 1859 — 2 926 осіб. Жителі займалися землеробством, скотарством, рибальством, промислами. Бурхливий розвиток села припадає на 2-у пол. 19 ст. — період індустріалізації Російської імперії. Тоді було збудовано низку кузень, олійниць, крамниць, млинів (1887 — 17 од.). У 1880-х рр., із будівництвом Катерининської залізниці, яка проходила побл. і з’єднувала Донбас із Криворіжжям, відбувалося промислове піднесення Кам’янського. 1884 на пн.-зх. околиці для потреб залізниці введено в дію шпалопросочувальний завод, відкрито залізничну ст. Тритузне, яку зі ст. Запоріжжя-Кам’янське з’єднувала спеціальна гілка. 1887 іноземне акц. Пд.-Рос. Дніпровське металургійне товариство розпочало тут будівництво найбільшого на той час металургійного заводу (перша доменна піч задута 1889; нині ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф. Дзержинського»). У пошуках заробітків у селище прибували селяни не лише з навколишніх сіл, а й з центральних губерній Рос. імперії, Білорусі, Польщі. За рахунок переселенців населення 1896 збільшилося до 19 тис. осіб, 1913 становило 40,4 тис. На межі 19–20 ст. на землях Кам’янського, орендованих і викуплених у сільського товариства, побудовано селища для службовців і робітників: Верхня Колонія, Нижня Колонія, Нові Плани, Піски. На поч. 20 ст. діяли заводське двокласне училище, 2 гімназії, 9 початкових шкіл, заводська лікарня, народна аудиторія, заводський клуб, яхт-клуб, Свято-Миколаївська (заводська) та Різдва Пресвятої Богородиці церкви, римо-католицький костел св. Миколи, лютеранська кірха, 2 синагоги, молитовні будинки старовірів та євангелістів. Від 1917 — місто. У ході воєнних дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася, 1 січня 1920 остаточно утвердилася більшовицька. 1936 на честь радянського державного та партійного діяча Ф. Дзержинського місто отримало нову назву. Жителі міста та навколишніх селищ потерпали від голодомору 1932–33, зазнали сталінських репресій. Від 22 серпня 1941 до 25 жовтня 1943 — під німецько-фашистською окупацією. Гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини 2994, вбили 1069 містян. 1970 місто нагороджене орденом Трудового Червоного Прапора.
Після відновлення незалежності місто — значний промисловий центр Придніпров’я, в якому розташовано 43 підприємства, переважно чорної металургії та хімічної промисловості, а також машинобудування та виробництва буд. матеріалів. Окрім металургійного комбінату, провідними є ВАТи — «Дніпровагонмаш», «ДніпроАЗОТ», «Баглійкокс», «Дніпродзержинський коксохімічний завод», «Дніпровський автобусний завод»; Дніпродзержинська ГЕС. Функціонує 1188 малих підприємств. У Д. — 45 заг.-осв. шкіл, 36 дитсадків; Дніпродзержинський технічний університет, Дніпродзержинське музичне училище, 2 проф.-тех. навчальні заклади; 5 проект. та науково-дослідних установ, зокрема й інститут «Дніпродзержинськцивільпроект», Азотної промисловості та продуктів органічного синтезу Український державний науково-дослідний та проектний інститут; 25 лікув. та профілакт. закладів; 3 кінотеатри, 6 Палаців культури та клубів, Дніпродзержинський музично-драматичний театр ім. Лесі Українки, Дніпродзержинська історії міста музей, 6 муз. шкіл, художня школа ім. І. Першудчева; 3 спорт. клуби, 3 стадіони, 7 ДЮСШ; понад 30 філій і відділ. банків. Виходить 8 газет (міська — «Відомості»); працюють міське радіомовлення, приватні канали телебачення. Серед художніх колективів — народний цирковий колектив «Арена сміливих», ансамблі бального танцю — нар. «Елегія» та зразк. «Лілея», естрад. танцю «Варіант», засл. капела бандуристів, засл. ансамбль нар. танцю «Дніпро», клуб спорт. бального танцю «Сокіл», дит. хореогр. ансамблі «Зіронька» та «Веселка». У місті народилися: парт. та рад. держ. діяч Л. Брежнєв; фахівець у галузі обчислюв. техніки, чл.-кор. НАНУ В. Боюн, анестезіолог-реаніматолог, чл.-кор. НАНУ, АМНУ Л. Новицька-Усенко, фахівець у галузі автоматизації вироб. процесів, чл.-кор. РАН О. Матвієнко, д-ри н. — лікарі С. Баранник, Л. Буряк, В. Вищипан, В. Дашкевич, Т. Єрошкіна, В. Карпухін, І. Люлько, матеріалознавці В. Бойко, В. Бочка, Є. Ісаєв, Є. Кривко, С. Ладохін, А. Огурцов, М. Яловий, літературознавець В. Гусєв, мовознавець Е. Гончаренко, хіміки В. Дуленко, В. Купрін, гірн. інж. А. Зільберман, правознавець Н. Кузнецова, фізик Є. Копанець, фізіолог О. Слесаренко; письменники Є. Берлін, В. Бурхан, В. Буряк, О. Завгородній, Р. Маменко; художники М. Додарев, А. Жежер, А. Ломовський, В. Мельник, В. Овчинников, скульптор І. Першудчев, майстер різьблення на дереві С. Дорошенко, майстриня петриків. розпису У. Скляр; танцюрист, хореограф, нар. арт. України, д-р мистецтвознавства К. Василенко, актор, засл. арт. УРСР, нар. арт. РРФСР О. Голобородько, актор та режисер, засл. арт. УРСР Ю. Горуля, артист, засл. арт. УРСР А. Венжега, актриса, засл. арт. УРСР В. Чайковська, композитор М. Іванов, піаніст, скрипаль В. Козін; спортсмени Л. Аржанникова (стрільба з лука), Н. Губа (веслування академічне), Д. Завгородній (плавання), С. Коростильов (стрільба кульова), Д. Краєвський (плавання), О. Ронжина (веслування академічне); Герої Рад. Союзу Ф. Колесников, П. Мурахтов, О. Поздняков, І. Шепетов та ін. Серед пам’яток архітектури — Свято-Микол. собор (1894). Своєрід. символ міста — монумент «Прометей» (вис. 26 м, 1922, арх. О. Сокол). Встановлено пам’ятники Ф. Дзержинському (1967, скульптор І. Першудчев) і Т. Шевченку (2000), монументи «Жінка-мати» (2003; обидва — скульптор Г. Хачатрян) та воїнам-визволителям (1975, скульптор А. Зайцев), погруддя Л. Брежнєва (1976, скульптор В. Сонін), скульптурну композицію, присвяч. Н. Назарбаєву.
Фотоілюстрації
