Акварель

Визначення і загальна характеристика

АКВАРЕ́ЛЬ (франц. acquarelle, з італ. acquerella, від аква…) — «водяні фарби», барвники, що роз­чиняються водою і при­значені для акварельного живопису. Для А. характерні тонко тертий пігмент і великий від­соток клейких речовин (здебільшого рослин. клей із домішкою меду, цукру, гліцерину). Існує тверда, напів­мʼяка та мʼяка А. Часом до А. додають білила, що робить її не­про­зорою, корпусною і на­ближує за властивостями до гуаші. А. називають також живопис акварел. фарбами, пере­важно на папері, іноді на шовкові, слоновій кістці тощо. Ві­дома з найдавніших часів. Нею оздоблювали папіруси у Стародав. Єгипті, її використовували давньогрец. майстри вазопису. У суміші з гуаш­шю А. правила за техніку для ілюстраторів середньовічних рукопис. книг. Саме від червоної акварел. фарби «мініум» походить назва «мініатюра». Широко використовувалася у Китаї та Японії. У візант. мистецтві нею оздоблювали церк. книги. У 15–17 ст. А. брали пере­важно для роз­фарбовува­н­ня гравюр, архіт. креслеників, ескізів картин та фресок. Важлива властивість А. — про­зорість і мʼ­якість тонкого фарб. шару, крізь який просвічує колір основи. Техніка А. вимагає роботи а л л а п р и м а, що не дає можливості сут­тєво доробляти й пере­робляти деталі. В А. по­єд­нуються властивості живопису (багатство тону, побудова форми і простору кольором) і графіки (активна роль паперу у створен­ні зображе­н­ня). Специф. при­йоми А. — роз­миви та затьоки, які створюють ефект рухливості й живої трепетності зображе­н­ня. А. буває й монохромною: сепія, бістр, «чорна А.», туш. Виконується круглими мʼякими пензлями, іноді в по­єд­нан­ні з рисунком пером або олівцем. Самост. акварел. роботи зʼявляються на­прикінці 15 ст. у нім. художника А. Дюрера. Широко за­стосовується А. у пейзаж. живопису від 2-ї пол. 18 ст., особливо в Англії, де 1805 ви-никло Товариство живописців-акварелістів. Віртуоз. майстрами А. були П. Сендбі, Дж. Козенс, Т. Ґертін, С. Котмен, які малювали на зволоженому папері. Тоді ж А. поширюється у Франції (Ж. Фраґонар, Ю. Робер). В Італії виникла манера густого багатошар. живопису на сухому папері, якому властиві різкі контрасти світла й тіні, кольору й білого паперу У 19 ст. у техніці А. успішно працювали Е. Делакруа, О. Домʼє, П. Ґаварні у Франції, А. Менцель — у Німеч­чині, дальшого роз­витку набуває англ. школа А. (Р. Бонінґтон, У. Тернер). Пізніше до А. зверталися пред­ставники неоім­пресіонізму (П. Сіньяк), екс­пресіонізму (А. Матісс). У Росії А. набуває самост. характеру в порт­рет. мініатюрах (на слоновій кістці, порцеляні або перламутрі), панорамно-топогр. ландшафтах, міських і парк. пейзажах (М. Іванов, Ф. Алексєєв та ін.). Долаючи умовності мініатюр. живопису 18 ст., високої майстерності чистого акварел. живопису досяг П. Соколов, порт­ретні роботи якого від­значалися багатством ефектів гри світла й тіні, матеріальністю від­творе­н­ня люд. облич­чя, коштов. тканин, поліров. меблів тощо. Віртуозно володіли технікою А. брати О. та К. Брюл­лови, О. Іванов. Виражал. можливості А. використовували І. Рєпін, В. Суриков, Л. Лагоріо, М. Клодт, В. Сєров, художники «Мира искусств». Акварел. техніка М. Врубеля почасти нагадує мозаїч. набір. У про­зорих, наче наповнених сухим повітрям Коктебеля акварелях М. Волошина від­чутні дух і мова япон. гравюри. Мʼякі тональні пере­ходи притаман­ні монохромним «чорним А.» Кукриніксів, М. Ку­пріянова, Д. Шмаринова, кольор. багатство — дит. ілюстрації М. Тирси, живописна свобода й багатобарвність рішень — творам С. Герасимова, П. Кончаловського, А. Фонвізіна.

В Україні А. за­стосовували для роз­фарбовува­н­ня «пер­спективних видів», гравюр, панорамно-топогр. краєвидів. На­прикінці 18 — поч. 19 ст. поширюються пейзажі із зображе­н­ням старовини, залишків романтич. руїн. Особл. зацікавле­н­ня викликали нові пд. міста, а також Київ із його числен. памʼятками історії та культури. Панорамні узагальнені акварел. пейзажі України створив В. Тропінін («Вид на садибу Моркових», «Вид на церкву і село Кукавку», «Село Нижня Алчадаївка»). Органічне по­єд­на­н­ня архіт. і пейзаж. мотивів властиве акварел. пейзажам О. Кунавіна, який на поч. 19 ст. створив багато панорам. видів міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, за­стосовуючи трипланову побудову простору, виявляючи посилену увагу до деталей («Вид з Миргорода на річку Хорол», «Вид Чернігова», «Вид села Кибинці», «Вид Лялича — маєтку графа П. Завадовського», «Село Вишеньки»). Протягом свого мист. життя до А. звертався Т. Шевченко. В опануван­ні цієї техніки він спирався на творчість П. Соколова і особливо К. Брюл­лова, якого не раз копіював, про­йшовши шлях від роз­фарбовува­н­ня малюнка в ран­ніх роботах до впевненого і вільного викори­ста­н­ня пластич. властивостей А. (порт­рети 1837–38). Т. Шевченко під­ніс укр. акварел. живопис до рівня світ. здобутків. Під його впливом до техніки А. і мотивів Києва звернувся М. Сажин, який залишив числен­ні краєвиди та памʼятні місця давньої столиці («Видубицький монастир у Києві», «Щекавиця — місце, де похований князь Олег», «Київська Андріївська церква з західної сторони», «Золоті ворота»). Багато ефектних акварел. замальовок Києва зробив арх. Ф. Солнцев. До А. зрідка зверталися І. Сошенко («Битва Александра Македонського з Дарієм»), К. Па­влов («Порт­рет Є. Ярової»), І. Соколов («Дві селянські дівчини»), Л. Жемчужников («Химка-забіячиха»). Ті самі ідейно-змістові зав­да­н­ня, що й в олій. живописові, в техніці А. успішно роз­вʼязували К. Трутовський («У місячну ніч», «Рекрутський набір», «За­грава­н­ня»), С. Васильківський («Село», «Захід сонця», «Руїни в Суботові»), Г. Ладиженський («Пейзаж», «Вівці на водопої», «Берег моря», «Мобілізація»). Витонченої краси досяг у своїх невелич. пейзажах Вільє де Ліль Адан. Як теоретик і майстер реалістич. акварел. живопису ви­ступав арх. В. Фельдман, демонструючи багатство колориту, чистоту й про­зорість тонів. На поч. 20 ст. А. нерідко по­єд­нують з графіт. олівцем (Г. Дядченко), тушшю (М. Яровий), гуаш­шю (П. Нілус). Для створе­н­ня ескізів та ілюстрацій до А. звертався Г. Нарбут, по­єд­нуючи її з тушшю (іл. до «Єгорія Хороброго», казок Г.-К. Андерсена). Широким діапазоном засобів і при­йомів акварел. живопису володіла О. Кульчицька, працюючи над жанр. композиціями, пейзажами, порт­ретами, у яких правдиво від­образила життя селян. Наук. цін­ність мають А. художниці, де від­творено понад 200 памʼяток давньої архітектури Західної України. Різноманітність жанрів, манер і тех. при­йомів властиві А. 20–30-х pp. Як правило, це довершені твори, написані в строгих традиціях станковізму. Вони свідчать про пошуки нових тем, образів і худож. вирішень. Це насамперед акварел. серії О. Шовкуненка («Одеський суднобудівний завод», 1929–30; «Дні­пробуд», 1930–32), які започаткували жанр індустр. пейзажу в укр. мистецтві. Серію (40 арк.) акварел. порт­ретів написав на­прикінці 20–х рр. А. Петрицький, створивши глибоко психол. і емоційно виразні образи діячів укр. культури. Ніжні кольором, сповнені лірич. на­строєм пейзажі й натюрморти виконав Г. Світлицький. Мистецтво А. дедалі активніше виражає світос­прийня­т­тя й емоц. стан митця. К. Богаєвський працює над пейзажами Сх. Криму, надаючи кожному з мотивів риси героїко-епіч. стилю. Акварел. пейзажі К. Трохименка по­значені глибиною узагальнень, роз­думів про бачене. Жанрові композиції С. Григорʼєва від­значаються гострими спо­стереже­н­нями, точністю жит­тєвих реалій. Істор.-художнє значе­н­ня мають А. художників-фронтовиків (Г. Меліхов, М. Базилєв, М. Родін), яким властиве по­єд­на­н­ня документальності з без­посередністю враже­н­ня від баченого й пере­житого. Класичні за своєю завершеністю А. В. Касіяна (цикли «Самаркандські пейзажі» і «Люди Самарканда»). Значного пошире­н­ня набула А. у повоєн­ні часи, особливо від 60-х рр. Ліричні аквар. пейзажі й натюрморти М. Глущенка, поет. краєвиди В. Батюшкова написано з артистич. легкістю й невимушеністю. Правдивим документом, що образно від­творює становле­н­ня металург. Придні­провʼя, є акварелі Г. Чернявського, числен­ні малюнки Києва Ю. Химича. Свої враже­н­ня від подорожей республіками Рад. Союзу пере­дали О. Губарев, Я. Мацієвська. З великою силою екс­пресії втілює мор. мотиви Я. Басов. Жанр. композиції В. Голованова, поет. пейзажі Г. Гавриленка, О. Захарчука та О. Фіщенка, по­значені рисами монументальності композиції М. Бережного, Г. Вербицького, вишукані за кольор. сполуче­н­нями натюрморти С. Луньова, З. Кецала та ін. демонструють різноманітність пошуків і високий рівень укр. мистецтва А. Красу карпат. краєвидів, життя сучасників, поетичність нар. легенд, весільних та ін. обрядів яскраво від­ображають А. художників Закарпа­т­тя — А. Ерделі і Й. Бокшая, їхніх учнів та послідовників — А. Коцки, Ф. Манайла, Е. Контратовича та ін. Актуальність теми, емоц. широта й різноманітність жанрів, темат. серійність і лірична щирість притаман­ні акварел. роботам Н. Лопухової, О. Артамонова, О. Попова, А. Пономаренка, М. Максименка, С. Адамовича, Г. Польового, Г. Петрова, О. Міщенка, М. Отковича, М. Демцю, В. і Т. Купцових та ін.

Літ.: Киплик Д. И. Техника живописи. Москва; Ленин­град, 1950; Фармаковский М. В. Акварель, ее техника, ре­ставрация и консервация. Ленин­град, 1950; Паламарчук Г. П. Автопорт­рети Т. Г. Шевченка. К., 1963; Кальнинг А. Акварельная живопись. Москва, 1968; Сучасна українська акварель: Альбом. К., 1978; Солов­йов О. Республіканська ви­ставка акварелі // ОМ. 1982. № 2.

В. А. Афанасьєв

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю