Графіка

ГРА́ФІКА (грец. γραϕική, від γράϕω — пишу, малюю) — вид образотворчого мистецтва, базований на техніці рисунка. Г. — закінчені рисунки, під­готовчі художні роботи (ескізи, начерки, студії), ре­продукц. техніки (гравюра). Основа більшості графіч. творів виконана на папері (раніше використовували папірус, пергамент, шовк), невисока вартість якого до­зволяє робити багато ескізів, замальовок, начерків тощо. Особливості матеріалів (текс­тура, фактура), технік і технологій надають творам Г. естет. своєрідності, що від­різняє Г. від живопису. За способами викона­н­ня і можливостями від­творе­н­ня виділяють унікал. та друк. Г. Унікал. Г. — рисунок (олівцем, пензлем чи пером; вугі­л­лям, сангіною, сріб. шрифтом, соусом, тушшю, сепією та ін.), колаж, аплікація, силует, фотомонтаж тощо. Крім рисунка, у Г. використовують колір, письмо пензлем або його імітацію (акварель, гуаш, пастель, олео­графія, кольор. гравюра). Друк. Г. (зокрема види гравюри) до­зволяє тиражувати зображе­н­ня, отримуючи від­тиски з дошки, на яку нанесено рисунок (виняток — монотипія). За при­значе­н­ням виділяють станк. й ужитк. Г. Станк. Г. — окремі аркуші, при­значені тільки для спо­гля­да­н­ня; їх екс­понують в інтерʼєрах, укладають в альбоми, течки; можуть утворювати серії чи цикли. Станк. Г. охоплює всі жанри образотвор. мистецтва: порт­рет, пейзаж, натюрморт, ікону (паперова іконка), сюжетно-темат. композицію, інтерʼєр. Широко роз­по­всюджена ужитк. Г.: книжк., газетно-журнал., плакат і промислова. Книжк. Г. — осн. різновид приклад. Г. Із рукопис. книгою тісно повʼязана історія мініатюри та рисунка, із друк. книгою — роз­виток друк. Г. Книжк. Г. — ілюстрації, створе­н­ня та вибір шрифту, роз­міще­н­ня текс­ту, заг. оформле­н­ня атласів, гербовників, буклетів тощо. До неї належить також видавничий знак. Із нею споріднені дизайн електрон. ЗМІ та графіка компʼютерна. Пром. Г. — художнє оформле­н­ня засобами полі­графії предметів утилітар. характеру (товарні, поштові, грошові знаки, етикетки, упаковки тощо). Особливий різновид ужитк. Г. — плакат (постер) сформувався до 19 ст. як вид торг. і театр. реклами — афіши, а також як засіб політ. агітації (див. Агітплакат). До Г. як виду мистецтва від­носять ескізи театр. декорацій та костюмів, дизайнер. проекти одягу. Графічні твори мають різні роз­міри: від мініатюрного (екслібрис) до великих реклам. плакатів, графіті тощо.

Історія Г. сягає давнини, окремі памʼятки первіс. культури (зокрема, наскельні зображе­н­ня звірів чи про­дряпані на кістках або камін­ні) мистецтво­знавці вважають попередниками Г. До неї від­носять зображе­н­ня на папірусі міфол. та ін. сюжетів у по­єд­нан­ні з ідео­графіч. письмом, характерні для мистецтва Давнього Єгипту. Ілюстрації у рукопис. книгах пізньої античності («Енеїда» Вергілія, «Іліада» Гомера) також належать до найдавніших взірців Г. Живопис середньовіч. Китаю та країн Далекого Сходу дає не­зрівнян­ні образки пензлем, тушшю на шовку та папері. У пізніший період (17–19 ст.) у цих країнах Г. пред­ставлена різними жанрами гравюри. У країнах, де поширений іслам, особливого роз­витку набули каліграфія та орнамент. Книжк. мініатюра стала осн. різновидом Г. у мистецтві Візантії та середньовіч. Європи. У зх.-європ. мистецтві 14–18 ст. знач. роз­витку досягла гравюра. Найві­доміші пред­ставники — німець М. Шонґауер та француз Ж. Калло. Значну увагу приділяли їй гол­ландець Рем­брандт та іспанець Ф. Ґойя. У техніці Г. створили низку завершених творів італійці Леонардо да Вінчі, Б. Мікеланджело, Рафаель, фламандець П. Рубенс, іспанець Д. Веласкес та ін. У 17–19 ст. до пейзаж. Г. зверталися французи К. Лор­рен, Н. Пус­сен та ін.; архіт. мотиви особливо приваблювали венеціанців Ф. Ґварді та Дж.-Б. Піранезі. Порт­ретна Г. досягла особливої витонченості в лінеар. рисунках француза Ж.-О. Енґра. Побут. жанр, порт­рет і пейзаж отримали новий роз­виток у творчості франц. графіків К. Коро, Ж.-Ф. Мілле, ім­пресіоністів (Е. Деґа) і постім­пресіоністів (рисунки гол­ландця Ван Ґоґа). У 2-й пол. 19 ст. формувався плакат у сучас. ро­зумін­ні цього виду Г. (афіші француза А. де Тулуз-Лотрека). На­прикінці 19 — поч. 20 ст. пред­ставниками модерну, авангарду, екс­пресіонізму створ. специф. та виразні можливості друк. Г. (рисунки француза А. Матіс­са, іспанців П. Пікас­со, С. Далі та ін.). У 20 ст. роз­вивалося суміжне з Г. рисоване кіно (див. Анімація). У техніці Г. працювали також: у Франції — Г. Доре, у Німеч­чині — К. Кольвіц, у Гол­ландії — М. Етер, у Чехії — А. Муха, у Японії — К. Утамаро, С. Харунобу, А. Хіросіге та ін. Вагомий внесок у роз­виток Г. зробили рос. художники: О. Бенуа, І. Білібін, В. Сєров, О. Зубов, О. Венеціанов, О. Кі­пренський, І. Шишкін, О. Агін, Л. Бакст, О. Пахомов, А. Васнецов та ін.

Витоки укр. Г. сягають мистецтва мініатюри часів Київ. Русі. Найви­значніші памʼятки цього періоду — «Остромирове Євангеліє» (1057) та «Ізборник Святослава» (1073). Мистецтво книжк. мініатюри 11–13 ст. свідчить про високу художню майстерність, різноманітність стильових тенденцій, досконале володі­н­ня композиц. побудовою та колористич. хист майстрів. У 14–17 ст. створено рукописні книги, оздоблені мініатюрами (найви­значніші памʼятки — «Київська псалтир», 1397; «Пере­сопницьке Євангеліє», 1561). Із виникне­н­ням книго­друкува­н­ня роз­вивалося мистецтво книжк. гравюри. Спочатку це були дереворити, якими оздоблювали богослов. літературу. Паралельно роз­вивали станк. Г. — нар. ікони-гравюри. 1622 Києво-Печер. друкарнею ви­дано кн. «Вірші на жалосний погреб... геть­мана Петра Сагайдачного» К. Саковича, ілюстров. світськими гравюрами (порт­рет геть­мана, сцена здобу­т­тя Кафи запорожцями, герб Війська Запорозького). Видатним укр. гравером 17 ст. був майстер Ілля, який, дотримуючись композиц. побудови старої укр. ікони, про­ілюстрував «Патерик Печерський». З гумором та фантазією змалював художник нечисту силу («Преподобний Ісаакій Печерський»), вперше в ілюструван­ні книги увів порт­ретне зображе­н­ня художника («Іконописець Аліпій»). У 18 ст. діяли майстри: Г. Левицький, І. Мигура, Л. та О. Тарасевичі, І. Щирський, у творчості яких яскраво виражені риси укр. бароко. Л. Тарасевич був зна­йомий з кращими взірцями зх.-європ. гравюри, що й по­значилося на вишуканій довершеності його творів. Ілюстрації до «Патерика Печерського» (1702) привертають увагу складною пер­спектив. побудовою. Серед них вирізняється іл. «Одкрове­н­ня Симонові про створе­н­ня церкви Печерської», де композиц. навантаженість по­єд­нано з чіткістю сюжету та реаліст. оповід­ністю. Насиченість світлотіньових пере­ходів, ясність композиції характеризують зображе­н­ня євангелістів Луки та Іоана з «Нового Заповіту» (1703). О. Тарасевич, що був ченцем Києво-Печер. лаври та очолював її друкарню, окрім звич. реліг. сюжетів, створив порт­рети світських осіб, серед яких цікава гравюра з посмерт. порт­ретом К. Клокоцького (1685), сповнена символ.-алегор. звуча­н­ня, порт­рет князя В. Голицина (1690), що вирізняється увагою до психол. стану. Характер. явищем укр. мистецтва 18 ст. стало виникне­н­ня гравюр-тез, що містили положе­н­ня дис­путів. У техніці мідьориту І. Щирський виконав «Тезу на честь П. Колачинського». Над академ. тезами багато працював Г. Левицький. Гравюра на міді «Теза на честь Р. Заборовського» (1739) вирізняється складністю та врівноваженістю композиції, де порт­ретне зображе­н­ня митрополита в оточен­ні алегор. по­статей, святих та ангелів обрамлене медаль­йонами з архіт. пейзажами Києва. Композиц. складністю і алегор. змістовністю по­значена робота «Покрова. Теза на честь Р. Копи» (1740), в якій втілено тенденції укр. бароко. 1-а пол. 19 ст. по­значена занепадом друкар. справи в реліг. осередках. Було встановлено жорсткий контроль за друкува­н­ням реліг. літ-ри; за вільність інтер­претації іконогр. канонів пере­слідували нар. майстрів культових гравюр. Ці причини при­звели до занепаду реліг. тематики в графіці, зумовили роз­виток світської гравюри. Мідьорит та ксило­графія витіснені технікою літо­графії. У 1-й пол. 19 ст. у Києві, Харкові, Одесі було від­крито світські літо­графічні друкарні; знач. пошире­н­ня набув жанр міського пейзажу. У серед. 19 ст. у творчості Т. Шевченка від­роджено техніку офорта, у якій виконано шість аркушів, що уві­йшли до альбому Т. Шевченка «Живописна Україна». Для них характерна роз­горнута оповід­ність у від­творен­ні історії, нац. побуту, краси укр. природи («Видубицький монастир у Києві», 1844 та ін.). Гравюрам Т. Шевченка притаман­на живописність, майстерне володі­н­ня світлотін­ню. Цікавою сторінкою творчості є порт­рети («М. Щепкін», 1838; «Автопорт­рет», 1860). Виконував художник і малюнки олівцем, сепії, акварелі. У його графіч. спадщині є сюжети з Біблії та антич. міфології («Нарцис та німфа Ехо», «Св. Себастіан»), серія «Притча про блудного сина» («Кара шпіцрутенами», 1857). У 2-й пол. 19 ст. у Г. працювали К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Їжакевич, О. Сластіон, І. Соколов. Серію порт­ретів кобзарів-бандуристів створив О. Сластіон; знавцем побуту і звичаїв укр. села був І. Їжакевич (знач. популярністю користувалися його графічні твори у ж. «Нива»). Обидва художники зверталися до ілюструва­н­ня поет. творів Т. Шевченка. К. Трутовський про­ілюстрував «Гайдамаки», «Наймичку», а також твори Марка Вовчка, М. Гоголя, створював станк. малюнки побут. жанру, надаючи їм соц. звуча­н­ня («Збір податків на селі», 1883; «Рекрутський набір», 1892). Укр. тематика зайняла провід­не місце у творчості Л. Жемчужникова, який мав намір продовжити альбом «Живописна Україна», залучав до роботи над ним ін. художників, зокрема І. Соколова («Бабуся в намітці», «Козак з села Вереміївка»). Результатом твор. спів­праці історика Д. Яворницького, художників С. Васильківського та М. Самокиша став альбом «З української старовини» (1900). С. Васильківський у техніці акварелі від­творив характерні істор. типи, зображені на тлі малюнків пером М. Самокиша зі сценами козац. побуту, істор. подій.

Н. Ю. Белічко

Графіка України 20 — поч. 21 ст. У цей період у галузі Г. працювали також живописці, архітектори, художники театру, скульптори, що збагатило художні можливості Г., під­несло її на високий мист. рівень. Саме Г. часто ставала тією лабораторією, де народжувалася нова пластична мова. Роз­квіт худож. графіки в Україні повʼяз. з утвердже­н­ням у мистецтві нового світо­гляду, роз­квітом стилю модерн. Цьому процесові сприяла поява числен. літ.-мист. часописів 1900–10, оформле­н­ня яких художниками Т. Терлецьким, Г. Бур­дановим, М. Жуком, Г. Золотовим дало перші зразки стилю модерн. Із творчістю В. Кричевського повʼязане становле­н­ня укр. варіанта модерну. Використовуючи графічні мотиви укр. старо­друків і нар. мистецтва, В. Кричевський спирався на семант. коди давньої орнаментики, прокладаючи шлях до нової образотворчості. У роз­витку укр. Г. 20 ст. важливу роль має творчість Г. Нарбута. У київ. роботах митця простежується захопле­н­ня нар. мистецтвом, засвоє­н­ня при­йомів примітиву, викори­ста­н­ня засобів футуризму. На від­міну від стильового синтетизму нарбутів. течії, чітку кубофутурист. лінію в укр. мистецтві витримував О. Богомазов. Кубофутуризм зна­йшов від­гомін у 20-х рр. у творах В. Єрмилова, М. Єпштейна, В. Мел­лера, А. Петрицького. А у творчості П. Ковжуна, Р. Лісовського, Л. Лозовського динам. ритми пере­тинають архаїку примітиву, який виявився чи не найбільш стійкою течією в укр. образотвор. мистецтві, зокрема Г. Ознаки примітивізму помітні у творах Михайла і Тимофія Бойчуків, О. Кульчицької, І. Падалки, С. Налепинської-Бойчук, О. Павленко, В. Седляра, М. Фрадкіна, М. Жука, О. Довгаля, М. Бутовича, В. Касіяна. Рух від декор. орнаментації книги привів В. Кричевського до аналіт. роботи з власне першоосновою книги — графемою літери (виконані ним шрифт. обкладинки спри­ймаються як художні композиції з геометризов. форм). Кон­структивіст. напрям у мистецтві книги створювали художники: В. Єрмилов, В. Мел­лер, Н. Генке-Мел­лер, Г. Цапок, Г. Фішер, А. Петрицький. Окремі роботи за естетикою кон­структивізму виконали А. Страхов, І. Падалка, І. Плещинський, С. Гординський. Із творчістю С. Гординського, як і з мистецтвом П. Ковжуна, повʼязане високе під­несе­н­ня львів. графіч. школи. С. Гординський працював із силуетом, по­єд­нував декоративізм і кон­структивність, використовуючи засоби плаката. Емблематизм, аналітизм, декоративність стали також ознаками творів А. Петрицького на поч. 30-х рр., коли митець від аскет. полі­графізму у книжк. графіці пере­йшов до екс­пресив. фігуративізму. Художня ситуація 1-ї третини 20 ст. від­значалася різноманітністю стил. напрямів. В укр. Г. від­образилися модерн, примітивізм, футуризм, кубізм, екс­пресіонізм, кон­структивізм, реалізм, традиціоналізм, неокласика. Послідовну еволюцію стилю у творчості кожного митця сполучено з одночас. існува­н­ням різних манер, полістилізму. Своєрідність пластич. мови складалася через по­єд­на­н­ня традиц. мотивів з авангард. засобами творе­н­ня образу. На 20-і рр. припадає роз­квіт естамп. технік. Мист. ВНЗи Києва, Харкова, Одеси орієнтували молодих графіків на опанува­н­ня технікою ксило­графії, ліно­гравюри, офорта. Соц.-політ. події 1917–39 зумовили від­окремлений роз­виток графіч. школи у Львові, появу мистец. діаспори у Празі, Варшаві, Ляйпцизі, Парижі. Заг. картина роз­витку укр. графіки доповнюється на­дба­н­ням митців, які працювали у Празі — Р. Лісовського, І. Мозалевського, Ю. Вовка, В. Цимбала, в Парижі — М. Бутовича, М. Андрієнка-Нечитайла, Г. Старицької, у США — О. Архипенка, Я. Гніздовського, у творчості яких традиції мистецтва 20-х рр. не за­знали насильниц. руйнації: тут простежується послідовність худож. роз­витку нац. Г. Чимало укр. митців виїхало до Москви, Ленін­града (нині С.-Петербург). Творчі здобутки укр. майстрів демонструють певну тотожність пошуків у царині пластич. зав­дань. Рад. художники від 1932 і у 40–50-х рр. під­падали під тиск єдинодержав. твор. методу «від­творе­н­ня дійсності у її рев. роз­витку». Поряд з ангажов. соцреалізмом роз­вивалося реаліст. мистецтво, художники знаходили можливості бути вірними собі у лірич. творах. Саме цю лінію стверджують порт­рети М. Жука, натюрморти С. Конончука, пейзажі Л. Крамаренка, І. Плещинського. Від­буваються істотні зміни у виборі графіч. техніки. Після блискучої довершеності естамп. технік, що знаходить під­твердже­н­ня у філі­гран­но пророблених офортах М. Жука, дереворитах О. Усачова, О. Сахновської, від 2-ї пол. 30-х рр. і у 40–50-х рр. камерні твори виконували пере­важно в акварелі, малюнку олівцем, тушшю, сепією, сангіною. Із від­новле­н­ня естамп. технік починається процес від­родже­н­ня укр. рад. Г. як мистецтва умов. площин. форми. Процес цей збігається з поверне­н­ням істор., нац.-фольклор. сюжетів у творчості М. Дерегуса, Ю. Кратохвилі-Видимської, Я. Музики, О. Кульчицької, С. Ґебус-Баранецької, Г. Якутовича, С. Караф­фи-Корбут. У 60–70-х рр. мистецтво Г. пере­живає різні «ізми»: як з далекої історії, з класич. авангарду 1-ї третини 20 ст., так і з синхрон. зх. течій, ві­домих пере­важно з ре­продукцій. Самобутність укр. майстрів виявляється не лише у збережен­ні фігуративності, нац. тематики, а й у вимірі особистості художника, сві­домому об­стоюван­ні влас. вибору у мистецтві. З по­гляду формува­н­ня генерації графіків 60–70-х рр. непересіч. по­статями стали Г. Якутович, Г. Гавриленко, Л. Левицький, І. Остафійчук, М. Макаренко. У 60-і рр. вимогам лаконізму «суворого стилю» найбільш від­повід­ала техніка ліно­гравюри, яка в укр. мистецтві парадоксально, але цілком природно слугувала втілен­ню лірич. творів Г. Гавриленка, С. Адамовича, О. Фіщенка, В. Литвиненка, Я. Музики, В. Пере­вальського, О. Губарева. Нового роз­витку в цей час набуло мистецтво книги. Класикою стали роботи С. Адамовича, Г. Якутовича, Г. Гавриленка, О. Данченка, А. Базилевича, Г. Малакова, В. Юрчишина. У 70-і рр. частіше зʼявляються у сюжетах станк. та книжк. Г. міфол. персонажі, міметична реальність стає наскрізь метафоричною, предметність алогізується, на містичні пере­творюються між­часові звʼязки. На цей час припадає блискучий роз­виток дит. книжки, яку прикрашали твори І. Остафійчука, А. Рибачук, В. Мельниченка, П. Гуліна, Н. Кирилової, Н. Денисової, Н. Лопухової. А у станк. Г. поет. реальність створювали за законами аналіт. мистецтва Л. Левицький, Г. Гавриленко, І. Остафійчук; творчість Г. Гавриленка та І. Марчука виходить за межі фігуративізму до абстракції. На Г. 80-х рр. особливо по­значилися інтелектуал. і технол. захопле­н­ня, ствердже­н­ня цього мистецтва як такого, що вимагає вишук. майстерності (графічні й теор. твори А. Чебикіна, роботи Сергія та Ольги Якутовичів, О. Аксиніна, Ю. Чаришникова, І. Вишинського, В. Попова, В. Іванова-Ахметова, Б. Сороки, І. Подольчака). Художники вільно оперували палітрою різних стилів, манер; інколи на папері вибудовували цілі психол. лабіринти, як-от у Ю. Чаришникова, О. Аксиніна. У 80-і рр. актуалізується нац.-художня традиція, поетика «місця». Пошук біо­культур. ідентичності від­образився в образ. просторі творів Г. Якутовича, В. Гордійчука, Г. Галинської, О. Івахненка, І. Остафійчука, М. Яціва, Р. Романишина, шрифт. композиціях В. Юрчишина, П. Чобітька, В. Чебаника, В. Мітченка. У 90-і рр. митці тяжіли до образно-пластич. від­крит­тів, від­мовляючись від семантичної пере­вантаженості. Зʼявилися твори, де «роз­лито» спокій присутності, тихого спо­гля­да­н­ня (пастелі І. Марковського, М. Гейка, графіка О. Сухоліта, П. Макова, Н. Мироненко). Навіть там, де самоототожне­н­ня вводить художників у виміри минулих культур (Єгипет В. Хайдурової, Греція О. Бербеки-Стратійчук, І. Кириченка), важливими є не стільки символ, метафора, скільки стан, реальність маре­н­ня. Г. остан. десятилі­т­тя 20 ст. демонструє роз­маї­т­тя образ. систем, вибір пластич. коду від­повід­ає індивід. вимогам. Творчість художників базується на за­стосуван­ні графіч. технік: офорта (Л. Бруєвич, О. Бербека-Стратійчук, К. Ходаковська, А. Левицький, О. Денисенко, В. Демʼянишин), літо­графії (В. Іванов-Ахметов, Ю. Пшеничний), ліно­гравюри (О. Кирпенко), інтагліо (І. Подольчак), шовко­графії (О. Кудінова, О. Прахова), компʼютер. графіки (І. Остроменська), акварелі (В. Вештак, Н. Кохаль), пастелі (В. Шостя, А. Пічахчі, М. Гейко, І. Марковський), автор. техніки (О. Яковлєва, І. Яремчук, В. Кауфман, А. Денисюк, Г. Жегульська, О. Турянська). У без­посередності малюнка в композиціях А. Чебикіна воскресає одвіч. мист. мотив оголеної фігури.

О. А. Лагутенко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю