Петлюрознавство

ПЕТЛЮРОЗНА́ВСТВО  — напрям наукових досліджень, що вивчає різноманітні аспекти життя С. Петлюри, зокрема його державну, політичну, військову, публіцистичну діяльність, а також його родини та сподвижників. Багата на події життєдіяльність С. Петлюри потребує досліджень її у різних аспектах: здобуття освіти та початок трудової діяльності, перший досвід політичної боротьби, публіцистичної та видавничої роботи, перший етап Української революції 1917–21, діяльність на чолі Директорії та українського війська у 1919–20, період еміграції, справа його політичного убивства. Важливим напрямом П. є дослідження впливу постаті С. Петлюри на національно-визвольний рух українців у 1920–90-х рр. У розвитку П. виокремлюють декілька періодів: діаспорний (зокрема й прижиттєвий), радянський, сучасний. Між ними немає чітких меж, оскільки сучасний виник із радянського й зазнав значних впливів діаспорного.

Діаспорний період (1919–91). Верхня межа цього періоду є умовною, оскільки в діаспорі й нині продовжують дослідження з П. Першою роботою в цьому напрямку вважають працю про С. Петлюру В. Короліва-Старого «Народний Герой Симон Петлюра (спроба характеристики)» (Прага 1919). Це — одне з небагатьох прижиттєвих видань. Публіцистику С. Петлюри друкували в «Тризубі» — органі Державного центру УНР в екзилі, публікували й окремими виданнями. Програмною стала його велика стаття «Сучасна українська еміграція та її завдання» (Щепйорно, 1923). Сплеск активності в П. стався після політичного убивства С. Петлюри в Парижі у травні 1926. «Тризуб» присвятив цій події та першим спогадам про С. Петлюру червневі та липневі номери, розпочавши цим системні дослідження з П. У тижневику вміщували спогади, наукові розвідки та бібліографічні огляди з П., авторами переважно були колишні соратники голови Директорії: В. Королів-Старий, О. Лотоцький, К. Мацієвич, В. Прокопович, В. Садовський, С. Сірополко, М. Славинський, О. Шульгин та ін. У різний час до проблем П. зверталися українські дослідники на еміграції: І. Мазепа, М. Мандрика, С. Підгайний, В. Прохода, М. Стахів, М. Степаненко, П. Феденко та ін. Ці публікації були досить різними як за завданнями, що ставили перед собою їхні автори, так і за обсягом — від брошур до кілька- та багатотомних праць. Дослідження життя, діяльності та публіцистичного доробку С. Петлюри в діаспорі були зосереджені в УВАН, НТШ, Бібліотеці імені С. Петлюри (Париж), Інституті дослідження модерної історії України (м. Філадельфія, шт. Пенсильванія, США), Фундації імені С. Петлюри (м. Торонто, провінція Онтаріо, Канада) та ін. Різним аспектам П. було присвячено публікації в еміграційних виданнях: «Український історик», «Сучасність», «Свобода», «Визвольний шлях» тощо. УВАН 1956 започаткувала багатотомне видання публіцистичної та епістолярної спадщини С. Петлюри — «Статті. Листи. Документи» (2-й том побачив світ 1979 у Нью-Йорку, наступні томи видані в Україні після 1991). Окремі збірки презентують результати роботи конференцій, присвячених С. Петлюрі: «Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926)» (Прага, 1930; К., 1992); «Симон Петлюра державний муж: Збірник» (Нью-Йорк, 1957); «Симон Петлюра: Зб. наук.-студійної конф. в Парижі (трав. 1976): статті, замітки, матеріали» (Мюнхен; Париж, 1976) та ін. Виняткову роль у розвитку П. цього періоду відігравала (й відіграє понині) Бібліотека імені С. Петлюри у Парижі. Так, 1939 видано книгу П. Зленка «Симон Петлюра: Матеріяли для бібліографічного покажчика». У 1958–88 опубліковано 8 книг з П., зокрема 1979 співробітники брали участь у друці 2-го тому кількатомного видання «Симон Петлюра: Статті, листи, документи»; 1981 у Мюнхені (Німеччина) за участі УВУ, Бібліотеки та інших організацій видано книгу «Симон Петлюра: Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976): Статті, замітки, матеріали». У бібліотеці було організовано й проведено низку наукових заходів та видрукувано їхні матеріали, видавано інформаційні бюлетені, в яких висвітлено всі значимі події, що були пов’язані з вивченням діяльності С. Петлюри. Серед знакових — видання «Симон Петлюра та незалежність України. 125-та річниця від дня народження Симона Петлюри: Матеріяли міжнародної наукової конференції» (К.; Париж, 2008), «Місце і сприйняття постаті Симона Петлюри сьогодні. Матеріяли міжнародної конференції 26 травня 2006 року (до 80-ої річниці вбивства Симона Петлюри)». (Париж; К., 2016).

Радянський період (1921–91). Для нього характерним було насичення ідеологічними штампами та кліше, що вживали абсолютно бездоказово з метою таврування українського національно-визвольного руху. С. Петлюру характеризували як зрадника українського народу, злочинця, імперіалістичного агента, буржуазного націоналіста, організатора терору в Україні, який продовжував підривну діяльність з-за кордону. Особливістю цих надуманих обвинувачень стало позиціювання С. Петлюри як погромника, під керівництвом якого знищено понад 100 тисяч євреїв. Оскільки історія в УРСР була важливою складовою ідеології й пропаганди, то докладали максимальних зусиль для поширення й закорінення в масовій свідомості понять «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як негативних визначень реакційного й шовіністичного спрямування не лише антибільшовицького й антиросійського, а й антисемітського та антиукраїнського спрямування. Подібні конотації в радянський час мала назва бандерівці, а в дорадянський (та й радянський) — мазепинці. Питаннями П. займалися радянські історики І. Курас, А. Лихолат, Р. Симоненко, М. Супруненко, І. Хміль та ін.

Сучасний період (від 1991). Спотворений радянськими дослідниками образ С. Петлюри й після відновлення незалежності України довгий час залишався для переважної більшості українців негативним зі стійкими нашаруваннями відверто неправдивих уявлень та стереотипів. Образ «зрадника» і «погромника» в суспільній свідомості тривалий час превалював над образом С. Петлюри як однієї із найбільш знакових мега-постатей української історії. Перед істориками постало складне завдання встановлення справедливості, відновлення історичної пам’яті та руйнування багаторічних міфів. Перше публічне позитивне згадування імені С. Петлюри (з наголошенням на його визначній ролі в українському державотворенні) відбулося під час заходів, пов’язаних із передачею владних повноважень Державного центру УНР в екзилі обраній на демократичних виборах владі України в серпні 1992. Серед відомих сучасних дослідників діяльності С. Петлюри — В. Верстюк, С. Кульчицький, С. Литвин, В. Піскун, В. Савченко, В. Сергійчук, В. Солдатенко, І. Срібняк, Д. Степовик, О. Чекмишев, В. Яблонський, Д. Яневський. Різні аспекти П. досліджують науковці інститутів НАНУ (історії України, української археографії та джерелознавства, держави і права), Київського університету, Кам’янець-Подільського університету (Хмельницька обл.), Київського університету імені Б. Грінченка та ін. У цей період продовжено роботу над багатотомним виданням праць С. Петлюри: 3-й том надруковано 1999, 4-й — 2006 у Києві. На початку 1990-х рр. виходили окремі видання праць С. Петлюри: «Народе український. Вибрані статті, листи, документи» (Х., 1992), «Статті» (1993), «Симон Петлюра: вибрані твори та документи» (1994; обидві — Київ). У наукових періодичних виданнях «Український історичний журнал», «Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років», «Локальна історія», «Воєнно-історичний вісник» та інших фахових історичних часописах друкують дослідження про С. Петлюру, Директорію УНР, українське військо, Державний центр УНР в екзилі, його родину, соратників та послідовників. Вагомий внесок у вивчення та популяризацію С. Петлюри роблять музеї Києва (значну роль у цьому процесі відіграє Музей Української революції 1917–21), Кам’янця-Подільського, Вінниці. З проблем П. проводять наукові конференції у Полтаві, Києві, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Парижі. Серед них особливо вирізняється «Полтавська Петлюріана». Всеукраїнські наукові конференції під такою назвою, або Петлюрознавчі читання, були ініційовані на батьківщині С. Петлюри в серпні 1992 М. Кульчинським. За результатами цих конференцій видано наукові збірники, зокрема «Симон Петлюра та українська національна революція» (К., 1995). Серед інших наукових видань із П. — «У 70-річчя паризької трагедії 1926–1996: Зб. пам’яті Симона Петлюри» (1997; обидва — Київ), «Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань» (Фастів, 1999), «Творча спадщина Симона Петлюри у контексті сучасного державотворення» (2005), «Студії з історії Української революції 1917–1921 років» (2011; обидва — Київ), «Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердження (1917–1921 рр.)» (К.; Чг., 2017). У середині 1990-х рр. проводили Всеукраїнські конкурси молодих учених України, присвячені С. Петлюрі, за результатами 2-го з них видано працю «Симон Петлюра та українська національна революція: Зб. праць Другого конкурсу петлюрознавців в Україні» (К., 1995). У 80-і роковини смерті С. Петлюри (2006) його вперше вшановували на державному рівні: відбулися Вечір пам’яті в Національній опері, панахида у Володимирському соборі, виставка в Музеї історії України та круглий стіл в Інституті історії України НАНУ (усі — Київ). У наступні роки з нагоди 90-ї та 100-ї річниць Української революції 1917–21 проведено офіційні та наукові заходи: урочисті збори, наукові конференції, круглі столи, видання праць про С. Петлюру, створення художніх і документальних фільмів, відкриття пам’ятників та меморіальних дощок, перейменування вулиць тощо. 2014 започатковано громадський проєкт «Likбез. Історичний фронт», метою якого є популяризація історії України в різних форматах, зокрема й діяльності С. Петлюри. Польський період життя С. Петлюри досліджують історики з Польщі О. Вішка, М. Кротофіл, Я. Бруський, З. Карпусь, Я. Пісулінський, Р. Потоцький та ін. У центрі їхньої уваги — перебування С. Петлюри в Польщі, його співпраця з Ю. Пілсудським, діяльність Державного центру УНР в екзилі тощо. 2021 в Інституті національної пам’яті та Варшавському університеті видано книгу «Symon Petlura. Przywódca niepodległej Ukrainy», авторами якої є польські та українські науковці. Дослідження з П. публікують на сторінках польських («Przegląd Archiwalny Instytutu Pamięci Narodowej», «Pamięć i sprawiedliwość», «Polonia Maior Orientalis. Studia z dziejów Wielkopolski Wschodniej») і чеських («Evropský filozofický a historický diskurz») часописів. Резонансною темою є єврейські погроми в Україні у 1919–20, їх, особливо після суду над убивцею С. Петлюри, необґрунтовано пов’язують із іменем Головного отамана. Радянська й російська пропаганда використовують процес над убивцею С. Петлюри для дискредитації українського національно-визвольного руху. Про замовність та безпідставність подібних обвинувачень свідчать, зокрема, дослідження Т. Гунчака, В. Кедровського, М. Стечишина, Ю. Шаповала, В. Михальчука, В. Сергійчука. Важливим аспектом П. є вивчення явищ «петлюрівці» та «петлюрівщина». Цьому присвячено дослідження Я. Брузького «Petlurowcy. Centrum państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–1924)» (Kraków, 2000) та В. Яблонського «Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція» (К., 2020). Життя і діяльність членів родини Петлюр вивчають В. Пащенко, О. Стовба, Т. Ківшар, В. Михальчук, Д. Степовик. Значним доробком цих студій стала книга «Симон Петлюра та його родина: До 70-ти річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали» (К., 1996).

Завантажити статтю