Петлюрознавство

ПЕТЛЮРОЗНА́ВСТВО — напрям наукових досліджень, що ви­вчає різноманітні аспекти життя С. Петлюри, зокрема його державну, політичну, військову, публіцистичну діяльність, а також його родини та сподвижників. Багата на події жит­тєдіяльність С. Петлюри потребує досліджень її у різних аспектах: здобу­т­тя освіти та початок трудової діяльності, перший досвід політичної боротьби, публіцистичної та видавничої роботи, перший етап Української революції 1917—21, діяльність на чолі Директорії та українського війська у 1919—20, період еміграції, справа його політичного убивства. Важливим напрямом П. є дослідже­н­ня впливу по­статі С. Петлюри на національно-визвольний рух українців у 1920—90-х рр. У роз­витку П. ви­окремлюють декілька періодів: діаспорний (зокрема й прижит­тєвий), радянський, сучасний. Між ними немає чітких меж, оскільки сучасний виник із радянського й за­знав значних впливів діаспорного.

Діаспорний період (1919—91). Верх­ня межа цього періоду є умовною, оскільки в діаспорі й нині продовжують дослідже­н­ня з П. Першою роботою в цьому напрямку вважають працю про С. Петлюру В. Короліва-Старого «Народний Герой Симон Петлюра (спроба характеристики)» (Прага 1919). Це — одне з небагатьох прижит­тєвих ви­дань. Публіцистику С. Петлюри друкували в «Тризубі» — органі Державного центру УНР в екзилі, публікували й окремими ви­да­н­нями. Про­грамною стала його велика ста­т­тя «Сучасна українська еміграція та її зав­да­н­ня» (Щеп­йорно, 1923). Сплеск активності в П. стався після політичного убивства С. Петлюри в Парижі у травні 1926. «Тризуб» присвятив цій події та першим спогадам про С. Петлюру червневі та липневі номери, роз­почавши цим системні дослідже­н­ня з П. У тижневику вміщували спогади, наукові роз­відки та бібліо­графічні огляди з П., авторами пере­важно були колишні соратники голови Директорії: В. Королів-Старий, О. Лотоцький, К. Мацієвич, В. Прокопович, В. Садовський, С. Сірополко, М. Славинський, О. Шульгин та ін. У різний час до про­блем П. зверталися українські дослідники на еміграції: І. Мазепа, М. Мандрика, С. Під­гайний, В. Прохода, М. Стахів, М. Степаненко, П. Феденко та ін. Ці публікації були досить різними як за зав­да­н­нями, що ставили перед собою їхні автори, так і за обсягом — від брошур до кілька- та багатотомних праць. Дослідже­н­ня життя, діяльності та публіцистичного доробку С. Петлюри в діаспорі були зосереджені в УВАН, НТШ, Бібліотеці імені С. Петлюри (Париж), Ін­ституті дослідже­н­ня модерної історії України (м. Філадельфія, шт. Пенсильванія, США), Фундації імені С. Петлюри (м. Торонто, провінція Онтаріо, Канада) та ін. Різним аспектам П. було присвячено публікації в еміграційних ви­да­н­нях: «Український історик», «Сучасність», «Свобода», «Визвольний шлях» тощо. УВАН 1956 започаткувала багатотомне ви­да­н­ня публіцистичної та епістолярної спадщини С. Петлюри — «Стат­ті. Листи. Документи» (2-й том побачив світ 1979 у Нью-Йорку, на­ступні томи ви­дані в Україні після 1991). Окремі збірки презентують результати роботи конференцій, присвячених С. Петлюрі: «Збірник памяти Симона Петлюри (1879—1926)» (Прага, 1930; К., 1992); «Симон Петлюра державний муж: Збірник» (Нью-Йорк, 1957); «Симон Петлюра: Зб. наук.-студійної конф. в Парижі (трав. 1976): стат­ті, замітки, матеріали» (Мюнхен; Париж, 1976) та ін. Виняткову роль у роз­витку П. цього періоду ві­ді­гравала (й ві­ді­грає понині) Бібліотека імені С. Петлюри у Парижі. Так, 1939 ви­дано книгу П. Зленка «Симон Петлюра: Матеріяли для бібліо­графічного покажчика». У 1958—88 опубліковано 8 книг з П., зокрема 1979 спів­робітники брали участь у друці 2-го тому кількатомного ви­да­н­ня «Симон Петлюра: Стат­ті, листи, документи»; 1981 у Мюнхені (Німеч­чина) за участі УВУ, Бібліотеки та інших організацій ви­дано книгу «Симон Петлюра: Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976): Стат­ті, замітки, матеріали». У бібліотеці було організовано й проведено низку наукових заходів та ви­друкувано їхні матеріали, видавано інформаційні бюлетені, в яких висвітлено всі значимі події, що були повʼязані з ви­вче­н­ням діяльності С. Петлюри. Серед знакових — ви­да­н­ня «Симон Петлюра та незалежність України. 125-та річниця від дня народже­н­ня Симона Петлюри: Матеріяли між­народної наукової конференції» (К.; Париж, 2008), «Місце і сприйня­т­тя по­статі Симона Петлюри сьогодні. Матеріяли між­народної конференції 26 травня 2006 року (до 80-ої річниці вбивства Симона Петлюри)». (Париж; К., 2016).

Радянський період (1921—91). Для нього характерним було насиче­н­ня ідеологічними штампами та кліше, що вживали абсолютно без­доказово з метою таврува­н­ня українського національно-визвольного руху. С. Петлюру характеризували як зрадника українського народу, злочинця, імперіалістичного агента, буржуазного націоналіста, організатора терору в Україні, який продовжував під­ривну діяльність з-за кордону. Особливістю цих надуманих обвинувачень стало позиціюва­н­ня С. Петлюри як погромника, під керівництвом якого знищено понад 100 тисяч євреїв. Оскільки історія в УРСР була важливою складовою ідеології й пропаганди, то докладали максимальних зусиль для пошире­н­ня й закоріне­н­ня в масовій сві­домості понять «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як негативних ви­значень реакційного й шовіністичного спрямува­н­ня не лише антибільшовицького й антиросійського, а й антисемітського та антиукраїнського спрямува­н­ня. Подібні конотації в радянський час мала назва бандерівці, а в дорадянський (та й радянський) — мазепинці. Пита­н­нями П. за­ймалися радянські історики І. Курас, А. Лихолат, Р. Симоненко, М. Супруненко, І. Хміль та ін.

Сучасний період (від 1991). Спотворений радянськими дослідниками образ С. Петлюри й після від­новле­н­ня незалежності України довгий час залишався для пере­важної більшості українців негативним зі стійкими нашарува­н­нями від­верто неправдивих уявлень та стереотипів. Образ «зрадника» і «погромника» в су­спільній сві­домості тривалий час превалював над образом С. Петлюри як однієї із найбільш знакових мега-по­статей української історії. Перед істориками по­стало складне зав­да­н­ня встановле­н­ня справедливості, від­новле­н­ня історичної памʼяті та руйнува­н­ня багаторічних міфів. Перше публічне позитивне згадува­н­ня імені С. Петлюри (з наголоше­н­ням на його ви­значній ролі в українському державотворен­ні) від­булося під час заходів, повʼязаних із пере­дачею владних повноважень Державного центру УНР в екзилі обраній на демократичних виборах владі України в серпні 1992. Серед ві­домих сучасних дослідників діяльності С. Петлюри — В. Верстюк, С. Кульчицький, С. Литвин, В. Піскун, В. Савченко, В. Сергійчук, В. Солдатенко, І. Срібняк, Д. Степовик, О. Чекмишев, В. Яблонський, Д. Яневський. Різні аспекти П. досліджують науковці ін­ститутів НАНУ (історії України, української архео­графії та джерело­знавства, держави і права), Київського університету, Камʼянець-Подільського університету (Хмельницька обл.), Київського університету імені Б. Грінченка та ін. У цей період продовжено роботу над багатотомним ви­да­н­ням праць С. Петлюри: 3-й том на­друковано 1999, 4-й — 2006 у Києві. На початку 1990-х рр. виходили окремі ви­да­н­ня праць С. Петлюри: «Народе український. Ви­брані стат­ті, листи, документи» (Х., 1992), «Стат­ті» (1993), «Симон Петлюра: ви­брані твори та документи» (1994; обидві — Київ). У наукових періодичних ви­да­н­нях «Український історичний журнал», «Про­блеми ви­вче­н­ня історії Української революції 1917—1921 років», «Локальна історія», «Воєн­но-історичний вісник» та інших фахових історичних часописах друкують дослідже­н­ня про С. Петлюру, Директорію УНР, українське військо, Державний центр УНР в екзилі, його родину, соратників та послідовників. Вагомий внесок у ви­вче­н­ня та популяризацію С. Петлюри роблять музеї Києва (значну роль у цьому процесі ві­ді­грає Музей Української революції 1917—21), Камʼянця-Подільського, Він­ниці. З про­блем П. проводять наукові конференції у Полтаві, Києві, Камʼянці-Подільському, Він­ниці, Парижі. Серед них особливо вирізняється «Полтавська Петлюріана». Всеукраїнські наукові конференції під такою на­звою, або Петлюро­знавчі чита­н­ня, були ініці­йовані на батьківщині С. Петлюри в серпні 1992 М. Кульчинським. За результатами цих конференцій ви­дано наукові збірники, зокрема «Симон Петлюра та українська національна революція» (К., 1995). Серед інших наукових ви­дань із П. — «У 70-річчя паризької трагедії 1926—1996: Зб. памʼяті Симона Петлюри» (1997; обидва — Київ), «Симон Петлюра у контекс­ті українських національно-визвольних змагань» (Фастів, 1999), «Творча спадщина Симона Петлюри у контекс­ті сучасного державотворе­н­ня» (2005), «Студії з історії Української революції 1917—1921 років» (2011; обидва — Київ), «Революція, державність, нація: Україна на шляху самоствердже­н­ня (1917—1921 рр.)» (К.; Чг., 2017). У середині 1990-х рр. проводили Всеукраїнські конкурси молодих учених України, присвячені С. Петлюрі, за результатами 2-го з них ви­дано працю «Симон Петлюра та українська національна революція: Зб. праць Другого конкурсу петлюро­знавців в Україні» (К., 1995). У 80-і роковини смерті С. Петлюри (2006) його вперше вшановували на державному рівні: від­булися Вечір памʼяті в Національній опері, панахида у Володимирському соборі, ви­ставка в Музеї історії України та круглий стіл в Ін­ституті історії України НАНУ (усі — Київ). У на­ступні роки з нагоди 90-ї та 100-ї річниць Української революції 1917—21 проведено офіційні та наукові заходи: урочисті збори, наукові конференції, круглі столи, ви­да­н­ня праць про С. Петлюру, створе­н­ня художніх і документальних фільмів, від­кри­т­тя памʼятників та меморіальних дощок, пере­йменува­н­ня вулиць тощо. 2014 започатковано громадський проєкт «Likбез. Історичний фронт», метою якого є популяризація історії України в різних форматах, зокрема й діяльності С. Петлюри. Польський період життя С. Петлюри досліджують історики з Польщі О. Вішка, М. Кротофіл, Я. Бруський, З. Карпусь, Я. Пісулінський, Р. Потоцький та ін. У центрі їхньої уваги — пере­бува­н­ня С. Петлюри в Польщі, його спів­праця з Ю. Пілсудським, діяльність Державного центру УНР в екзилі тощо. 2021 в Ін­ституті національної памʼяті та Варшавському університеті ви­дано книгу «Symon Petlura. Przywódca niepodległej Ukrainy», авторами якої є польські та українські науковці. Дослідже­н­ня з П. публікують на сторінках польських («Przegląd Archiwalny Instytutu Pamięci Narodowej», «Pamięć i sprawiedliwość», «Polonia Maior Orientalis. Studia z dziejów Wielkopolski Wschodniej») і чеських («Evropský filozofický a historický diskurz») часописів. Резонансною темою є єврейські погроми в Україні у 1919—20, їх, особливо після суду над убивцею С. Петлюри, необ­ґрунтовано повʼязують із іменем Головного отамана. Радянська й російська пропаганда використовують процес над убивцею С. Петлюри для дис­кредитації українського національно-визвольного руху. Про замовність та без­під­ставність подібних обвинувачень свідчать, зокрема, дослідже­н­ня Т. Гунчака, В. Кедровського, М. Стечишина, Ю. Шаповала, В. Михальчука, В. Сергійчука. Важливим аспектом П. є ви­вче­н­ня явищ «петлюрівці» та «петлюрівщина». Цьому присвячено дослідже­н­ня Я. Брузького «Petlurowcy. Centrum państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919—1924)» (Kraków, 2000) та В. Яблонського «Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція» (К., 2020). Життя і діяльність членів родини Петлюр ви­вчають В. Пащенко, О. Стовба, Т. Ківшар, В. Михальчук, Д. Степовик. Значним доробком цих студій стала книга «Симон Петлюра та його родина: До 70-ти річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали» (К., 1996).