Протигетьманське повстання 1918
ПРОТИГЕТЬМА́НСЬКЕ ПОВСТА́ННЯ 1918 — збройний виступ 15 листопада — 14 грудня 1918 українських національно-демократичних сил під проводом Директорії Української Народної Республіки з метою повалення Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Усунуті від влади гетьманським переворотом 1918 українські політичні партії перейшли в опозицію. Крайні ліві сили в особі Української партії соціалістів-революціонерів (лівої) одразу взяли курс на збройне повалення гетьманського режиму, тоді як більшість українських партій схилялася до легальних демократичних методів боротьби. Опозиційний Український національний союз також спочатку обрав тактику легальних дій проти національної і соціальної політики гетьманської адміністрації (критика режиму, вимога утворення коаліційного кабінету тощо). Водночас голова Українського національного союзу В. Винниченко та член президії М. Шаповал із вересня 1918 розпочали таємну підготовку до збройного повстання проти чинної влади. До неї було залучено низку політичних (А. Макаренко, В. Мазуренко та ін.) і військових (командування січових стрільців) діячів. 30 жовтня 1918 створено повстанський Оперативний штаб на чолі з генеральним хорунжим О. Осецьким. Поразка Центральних держав у 1-й світовій війні катастрофічно погіршила міжнародне і внутрішнє становище Української Держави, призвела до кризи влади, політичної ізоляції гетьмана П. Скоропадського. За таких умов помірковані сили (Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократична хліборобська партія, частково Українська соціал-демократична робітнича партія та ін.) сподівалися усунути від влади П. Скоропадського на Національному конгресі, який Український національний союз планував скликати 17 листопада 1918. Заборона проведення конгресу призвела до остаточного розриву Українського національного союзу з гетьманським режимом, українські міністри вийшли зі складу коаліційного уряду. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 на таємних зборах представники Українського національного союзу обрали для керівництва повстанням тимчасовий верховний орган — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), О. Андрієвського, А. Макаренка, С. Петлюри, Ф. Швеця. Головною військовою силою, на яку спиралася Директорія, був полк січових стрільців у м. Біла Церква (нині Київської обл.). Відмова гетьмана П. Скоропадського від державної незалежності України у виданій 14 листопада 1918 грамоті, у якій ішлося про федерацію в майбутньому з небільшовицькою Росією, прискорила початок повстання, призвела до швидкого розвитку та поширення кола його учасників. 15 листопада 1918 Директорія видала відозву із закликом до повстання проти гетьмана П. Скоропадського, того ж дня з’явився універсал С. Петлюри про початок повстання з метою «до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом». Директорія виїхала до Білої Церкви, залишивши для керівництва повстанням у Києві Український військово-революційний комітет. В. Винниченко став політичним керівником повстання. Військові сили Директорії, що отримали назву Республіканська армія, очолив С. Петлюра. Слідом за січовими стрільцями на бік Директорії перейшли 2-й Запорозький полк П. Болбочана в Харкові, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорноморський кіш у м. Бердичів (нині Житомирської обл.), полк Сердюцької дивізії під командою Ю. Отмарштайна та ін. Повстання почалося 16 листопада 1918 одночасним виступом військових частин у Білій Церкві, Бердичеві та Харкові. Заручившись угодою про взаємний нейтралітет із Великою солдатською радою німецьких військ, Директорія спробувала захопити Київ раптовим ударом. 18 листопада 1918 у бою поблизу с. Мотовилівка (нині Фастівського р-ну Київської обл.) стрілецькі частини під командою сотника О. Думіна завдали поразки військовим силам гетьмана П. Скоропадського. І хоч захопити Київ не вдалося, ця перемога, здобута в перші дні повстання, стала своєрідним каталізатором для розгортання масового збройного виступу по всій Україні. Напередодні повстання гетьман П. Скоропадський запровадив воєнний стан на всій території Української Держави. Уся військова і цивільна влада у регіонах була зосереджена в штабах корпусів гетьманських ЗС. Саме проти них і спрямували свої дії повстанські підрозділи. 18 листопада 1918 командир Подільського корпусу генеральний значковий П. Єрошевич офіційно заявив про перехід на бік Директорії. Завдяки цьому Подільська губ. одразу перейшла під контроль республіканської влади і Вінниця стала її тимчасовою столицею. Тут зібралися представники політичних партій і організацій, почали формувати перші осередки адміністративно-управлінського апарату. Озброєння, майно і продовольство зі складів Подільського корпусу використано для забезпечення повстанських загонів. На територіях, де не було регулярних українських військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з осередками гетьманської влади вели повстанські загони місцевого формування. Їхніми командирами ставали колишні старшини і вояки російської армії, що брали активну участь в українському русі від 1917. Саме вони першими відгукнулися на заклик Директорії й очолили місцевих селян-повстанців. Найбільш потужні формування створені отаманами Н. Григоріївим на Єлизаветградщині, Зеленим поблизу с. Трипілля (нині Обухівського р-ну Київської обл.), В. Оскілком на Волині та ін. Заклик до повстання підтримали й неукраїнські політичні сили: російські ліві есери, анархісти, махновці, більшовики. За різними даними, повстанська Республіканська армія на середину грудня 1918 налічувала від 100 до 300 тис. вояків. Але переважну більшість складали селянські загони місцевого формування, бійці яких, поваливши гетьманську владу, не підкорялися наказам і залишали військові частини. Чисельність більш-менш регулярного армійського контингенту не перевищувала 50 тис. вояків. Під час повстання Директорії не вдалося створити на заміну гетьманській владі дієвого владного механізму. Найчастіше реальна влада в провінції перебувала у руках військових. Саме з тих часів вийшов і почав поширюватися по всій Україні своєрідний суспільно-політичний феномен, відомий під назвою «отаманщина» (див. Отаман, отаманщина). Відсутність контролю з боку верховної влади надихала новоспечених «отаманів» (за сучасною термінологію — «польових командирів») на власний розсуд впроваджувати владу іменем Директорії УНР. Армійська за походженням анархічна «отаманщина» поступово стала найпоширенішою формою місцевої влади в УНР, викликаючи вкрай негативну реакцію населення. На початок грудня 1918 під контролем Директорії перебувала майже вся територія України, крім Києва. Після 2-тижневої облоги 12 грудня Осадний корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця та Дніпровська дивізія розпочали штурм столиці. На допомогу їм у ніч на 14 грудня 1918 Український військово-революційний комітет підняв повстання в місті. Частина гетьманських сил перейшла на бік Директорії, у гетьманській армії залишалося менше 3 тис. вояків. Увечері Київ був у руках повстанців. Того ж дня гетьман П. Скоропадський підписав зречення від влади на користь Ради міністрів Української Держави, 15 грудня остання склала повноваження і передала владу Директорії. 26 грудня 1918 Директорія проголосила відновлення УНР (Декларація Директорії УНР 1918).
Рекомендована література
- Горелик С. Эпизоды из истории украинской революции // Красная летопись. 1922. № 5;
- Крезуб А. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського і про січових стрільців // ЛНВ. 1928. Кн. 11;
- Скоропадський П. Спогади. К.; Філадельфія, 1996;
- Бойко О. Український національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. Вип. 1. К., 2002;
- Політична історія України ХХ століття. Т. 2. К., 2003.
Завантажити статтю
