Протигетьманське повстання 1918

ПРОТИГЕТЬМА́НСЬКЕ ПОВСТА́­Н­НЯ 1918 — збройний ви­ступ 15 листопада — 14 грудня 1918 українських національно-демократичних сил під проводом Директорії Української Народної Республіки з метою повале­н­ня Української Держави геть­мана П. Скоропадського. Усунуті від влади геть­манським пере­воротом 1918 українські політичні партії пере­йшли в опозицію. Крайні ліві сили в особі Української партії соціалістів-революціонерів (лівої) одразу взяли курс на збройне повале­н­ня геть­манського режиму, тоді як більшість українських партій схилялася до легальних демократичних методів боротьби. Опозиційний Український національний союз також спочатку обрав тактику легальних дій проти національної і соціальної політики геть­манської адміністрації (критика режиму, вимога утворе­н­ня коаліційного кабінету тощо). Водночас голова Українського національного союзу В. Вин­ниченко та член президії М. Шаповал із вересня 1918 роз­почали таємну під­готовку до збройного пов­ста­н­ня проти чин­ної влади. До неї було залучено низку політичних (А. Макаренко, В. Мазуренко та ін.) і військових (командува­н­ня січових стрільців) діячів. 30 жовтня 1918 створено пов­станський Оперативний штаб на чолі з генеральним хорунжим О. Осецьким. Поразка Центральних держав у 1-й світовій війні ката­строфічно погіршила між­народне і внутрішнє становище Української Держави, при­звела до кризи влади, політичної ізоляції геть­мана П. Скоропадського. За таких умов помірковані сили (Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократична хліборобська партія, частково Українська соціал-демократична робітнича партія та ін.) сподівалися усунути від влади П. Скоропадського на Національному кон­гресі, який Український національний союз планував скликати 17 листопада 1918. Заборона проведе­н­ня кон­гресу при­звела до остаточного роз­риву Українського національного союзу з геть­манським режимом, українські міністри ви­йшли зі складу коаліційного уряду. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 на таємних зборах пред­ставники Українського національного союзу обрали для керівництва пов­ста­н­ням тимчасовий верховний орган — Директорію — у складі В. Вин­ниченка (голова), О. Андрієвського, А. Макаренка, С. Петлюри, Ф. Швеця. Головною військовою силою, на яку спиралася Директорія, був полк січових стрільців у м. Біла Церква (нині Київської обл.). Від­мова геть­мана П. Скоропадського від державної незалежності України у ви­даній 14 листопада 1918 грамоті, у якій ішлося про федерацію в майбутньому з небільшовицькою Росією, при­скорила початок пов­ста­н­ня, при­звела до швидкого роз­витку та пошире­н­ня кола його учасників. 15 листопада 1918 Директорія видала ві­дозву із закликом до пов­ста­н­ня проти геть­мана П. Скоропадського, того ж дня зʼявився універсал С. Петлюри про початок пов­ста­н­ня з метою «до щенту знищити лад, заведений геть­манським урядом». Директорія виїхала до Білої Церкви, залишивши для керівництва пов­ста­н­ням у Києві Український військово-революційний комітет. В. Вин­ниченко став політичним керівником пов­ста­н­ня. Військові сили Директорії, що отримали назву Республіканська армія, очолив С. Петлюра. Слідом за січовими стрільцями на бік Директорії пере­йшли 2-й Запорозький полк П. Болбочана в Харкові, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорноморський кіш у м. Бердичів (нині Житомирської обл.), полк Сердюцької дивізії під командою Ю. Отмарштайна та ін. Пов­ста­н­ня почалося 16 листопада 1918 одночасним ви­ступом військових частин у Білій Церкві, Бердичеві та Харкові. Заручившись угодою про взаємний нейтралітет із Великою солдатською радою німецьких військ, Директорія спробувала захопити Київ раптовим ударом. 18 листопада 1918 у бою по­близу с. Мотовилівка (нині Фастівського р-ну Київської обл.) стрілецькі частини під командою сотника О. Думіна за­вдали поразки військовим силам геть­мана П. Скоропадського. І хоч захопити Київ не вдалося, ця пере­мога, здобута в перші дні пов­ста­н­ня, стала своєрідним каталізатором для роз­горта­н­ня масового збройного ви­ступу по всій Україні. Напередодні пов­ста­н­ня геть­ман П. Скоропадський за­провадив воєн­ний стан на всій території Української Держави. Уся військова і цивільна влада у регіонах була зосереджена в штабах корпусів геть­манських ЗС. Саме проти них і спрямували свої дії пов­станські під­роз­діли. 18 листопада 1918 командир Подільського корпусу генеральний значковий П. Єрошевич офіційно заявив про пере­хід на бік Директорії. Завдяки цьому Подільська губ. одразу пере­йшла під контроль республіканської влади і Він­ниця стала її тимчасовою столицею. Тут зібралися пред­ставники політичних партій і організацій, почали формувати перші осередки адміністративно-управлінського апарату. Озброє­н­ня, майно і продовольство зі складів Подільського корпусу викори­стано для забезпече­н­ня пов­станських загонів. На територіях, де не було регулярних українських військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з осередками геть­манської влади вели пов­станські загони місцевого формува­н­ня. Їхніми командирами ставали колишні старшини і вояки російської армії, що брали активну участь в українському русі від 1917. Саме вони першими від­гукнулися на заклик Директорії й очолили місцевих селян-пов­станців. Найбільш потужні формува­н­ня створені отаманами Н. Григоріївим на Єлизавет­градщині, Зеленим по­близу с. Трипі­л­ля (нині Обухівського р-ну Київської обл.), В. Оскілком на Волині та ін. Заклик до пов­ста­н­ня під­тримали й неукраїнські політичні сили: російські ліві есери, анархісти, махновці, більшовики. За різними даними, пов­станська Республіканська армія на середину грудня 1918 налічувала від 100 до 300 тис. вояків. Але пере­важну більшість складали селянські загони місцевого формува­н­ня, бійці яких, поваливши геть­манську владу, не під­корялися наказам і залишали військові частини. Чисельність більш-менш регулярного армійського контингенту не пере­вищувала 50 тис. вояків. Під час пов­ста­н­ня Директорії не вдалося створити на заміну геть­манській владі дієвого владного механізму. Найчастіше реальна влада в провінції пере­бувала у руках військових. Саме з тих часів ви­йшов і почав поширюватися по всій Україні своєрідний су­спільно-політичний феномен, ві­домий під на­звою «отаманщина» (див. Отаман, отаманщина). Від­сутність контролю з боку верховної влади надихала новоспечених «отаманів» (за сучасною термінологію — «польових командирів») на власний роз­суд впроваджувати владу іменем Директорії УНР. Армійська за походже­н­ням анархічна «отаманщина» по­ступово стала найпоширенішою формою місцевої влади в УНР, викликаючи вкрай негативну реакцію населе­н­ня. На початок грудня 1918 під контролем Директорії пере­бувала майже вся територія України, крім Києва. Після 2-тижневої облоги 12 грудня Осадний корпус січових стрільців під командою Є. Коновальця та Дні­провська дивізія роз­почали штурм столиці. На допомогу їм у ніч на 14 грудня 1918 Український військово-революційний комітет під­няв пов­ста­н­ня в місті. Частина геть­манських сил пере­йшла на бік Директорії, у геть­манській армії залишалося менше 3 тис. вояків. Увечері Київ був у руках пов­станців. Того ж дня геть­ман П. Скоропадський під­писав зрече­н­ня від влади на користь Ради міністрів Української Держави, 15 грудня оста­н­ня склала повноваже­н­ня і пере­дала владу Директорії. 26 грудня 1918 Директорія проголосила від­новле­н­ня УНР (Декларація Директорії УНР 1918).

Завантажити статтю