Соловецькі концтабори

Визначення і загальна характеристика

СОЛОВЕ́ЦЬКІ КОНЦТАБОРИ́

Розташовувалися на островах у південно-західній частині Білого моря. Загальна площа Соловецького архіпелагу 347 км². До нього входять острови Великий Соловецький, Анзер, Муксольма, Великі й Малі Зайчики, Кондострів, Вороній. Найменша відстань від материка 65 км. Острови вкриті лісами, є багато озер і боліт. Ще у часи Новгородської республіки Соловки стали осередком колонізації Півночі, цьому особливо сприяла слава серед православних Зосимо-Савватіївського ставропігійного монастиря, заснованого у 1420–30-х рр. У монастирі прийняв чернечий постриг св. Філіпп, митрополит московський, та Авраамій Паліцин, серед ченців — патріарх Никон. Влада використовувала Соловки і як місце заслання. В усі часи там утримували багатьох українців, зокрема спочатку ворогів гетьмана І. Мазепи (полтавського священника І. Святайла з сином і ченця Никанора), після Полтавської битви 1709 — його прихильників (генерального осавула Д. Максимовича, сердюцького полковника Я. Покотила), згодом — архімандрита Гедеона Одорського, лохвицького протоієрея І. Рогачевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського (1776–1803; перші 16 р. — у кам’яному мішку). Новий період в історії Соловків настав після встановлення радянської влади у Росії, коли в організованому там концтаборі загинули десятки тисяч в’язнів, внаслідок чого Соловки стали найвідомішим радянським концтабором. Монастир ліквідовано постановою Архангельського губвиконкому від 21 липня 1923, на той час у ньому проживали близько 60 ченців. Спочатку їх залишили як вільнонайманих інструкторів для підтримання самодостатнього натурального господарства, а у 1931–32 вивезли на материк. Постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 створено «Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения» (СЛОН), під управлінням якого перебував увесь Соловецький архіпелаг та прилегла частина материка.

В українській історіографії в історії С. к. традиційно виокремлюють 4 періоди. У часи НЕПу (до 1927) табірний режим залишався ще порівняно м’яким, в’язні працювали переважно для обслуговування самих себе. Табірний контингент офіційно поділяли на кілька груп: політики (члени партій меншовиків, есерів та анархістів), церковники (духівництво й миряни, засуджені за церковними справами), контрреволюціонери та кримінальні злочинці. 1923–25 політики перебували на окремому режимі — не працювали, жили разом і мали свій орган управління (старостат). Кількість духівництва, за різними джерелами, становила від 120 до 500 осіб. 1926–29 діяв «Собор соловецьких єпископів», що прийняв 4 послання із ключових питань поточного церковного життя, які разом з ін. подібними документами започаткували в СРСР самвидав. У цвинтарній Онуфріївській церкві щоденно правили службу. Старшим архієреєм катакомбної соловецької церкви був єпископ Максим (Жижиленко). У каплиці преподобного Германа від Різдва 1925 служили греко-католики, а згодом і римо-католики. Відокремленість від зовнішнього світу призвела до формування у концтаборі моделі соціального суспільства, його називали «СРСР у мініатюрі». У ризниці Преображенського собору 1923–26 діяв театр, від вересня 1924 — музей. У пізніші роки режисером соловецького табірного театру був Л. Курбас. Існувало Соловецьке товариство краєзнавства, реорганізоване 1926 із Соловецького відділення Архангельського товариства краєзнавства, що мало декілька секцій, зокрема кримінологічну (організована 23 жовтня 1923). Кримінологічний кабінет при останній провадив соціологічні й невро-психопатологічні дослідження в’язнів. Управління СЛОН 1924–30 видавало щомісячний журнал «Соловецкие острова» (1924 під назвою «СЛОН», 1927–28 вміщувало на сторінках журналу «Карело-Мурманский Край»); 1925–28 і 1930 — щотижневу газету «Новые Соловки» з нерегулярними додатками (1927 також мала щоденний радіобюлетень). 1926–27 зареєстровано 188 втеч в’язнів із Кемі й 12 — із С. к. Другий і третій періоди — часи перших п’ятирічок. Тоді створено великий Біломорсько-Балтійський табір із центром на Медвежій горі (нині м. Медвеж’єгорськ, Карелія, РФ), 1 листопада 1933 С. к. увійшов до його складу як 8-е Соловецьке спецвідділення (штрафне) Біломорсько-Балтійського комбінату. У ці роки на Соловки потрапили численні українські діячі, що пройшли за відомими політичними процесами, зокрема академіки М. Слабченко, М. Яворський, С. Рудницький, професори О. Гермайзе, А. Барбар, політичний діяч та історик П. Христюк, письменники Є. Плужник, О. Слісаренко, Г. Шкурупій, більшовицькі й радянські діячі О. Шумський, М. Полоз та ін. Окрему категорію складали 325 осіб, ув’язнених за людоїдство під час голоду. У цей час умови життя в’язнів значно погіршилися — вони працювали на лісозаготівлях, у цегельні, ливарні та на ін. важких роботах, їх піддавали жорстоким тортурам. Характерний випадок трапився на Поповому острові: коли у 40-градусний мороз в’язні з 5-го бараку через брак одягу відмовилися йти на працю, чекісти спалили барак, де загинули близько 400 осіб. Серед катів-чекістів називають Заріна, Ногтєва, Курилку, Платонова, Привалова, Прохоровського. Четвертий період 1937–39 — «єжовщина» (див. також М. Єжов). 20 лютого 1937 табір перетворено на «Соловецкую тюрьму особого назначения» (СТОН, ліквідована 2 листопада 1939). Наприкінці 1937 — на початку 1938 окрема «трійка» Управління НКВС по Ленінградській обл. (голова — Л. Заковський, члени — В. Гарін, Б. Позерн, секретар — Єгоров) «оформила» низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 в’язнів, яких улітку переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. засуджено найбільше українських діячів, серед яких — О. Волох, М. Вороний, М. Зеров, А. Крушельницький, М. Куліш, Л. Курбас, Ю. Мазуренко, М. Павлушков, В. Підгаєцький, В. Підмогильний, П. Филипович, В. Чехівський та ін. (разом 134 особи). Першу групу із 1111-ти в’язнів (протоколи від 9, 10, 14 жовтня 1937) між 27 жовтня й 4 листопада розстріляно у Карелії в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (виконавці — капітан М. Матвєєв та помічник коменданта Управління НКВС по Ленінградській обл. Г. Алафер). Другу групу з 509-ти в’язнів (протоколи трійки від 10 й 25 листопада) вивезли до Ленінграда (нині Санкт-Петербург) і, ймовірно, розстріляли там (документи підписав старший лейтенант А. Полікарпов). Третю групу із 198-ми осіб (протокол від 14 лютого 1938) розстріляно 17 лютого 1938 на Соловках поблизу «командировки» Ісаково (документи про розстріл підписав майор держбезпеки М. Антонов). Існують перекази, що велику партію в’язнів затоплено з баржею в Білому морі.

Завантажити статтю