Соловецькі концтабори

СОЛОВЕ́ЦЬКІ КОНЦТАБОРИ́

Роз­ташовувалися на островах у пів­ден­но-західній частині Білого моря. Загальна площа Соловецького архіпелагу 347 км². До нього входять острови Великий Соловецький, Анзер, Муксольма, Великі й Малі Зайчики, Кондострів, Вороній. Найменша від­стань від материка 65 км. Острови вкриті лісами, є багато озер і боліт. Ще у часи Новгородської республіки Соловки стали осередком колонізації Пів­ночі, цьому особливо сприяла слава серед православних Зосимо-Сав­ватіївського ставропігійного монастиря, заснованого у 1420—30-х рр. У монастирі прийняв чернечий постриг св. Філіпп, митрополит московський, та Авраамій Паліцин, серед ченців — патріарх Никон. Влада використовувала Соловки і як місце засла­н­ня. В усі часи там утримували багатьох українців, зокрема спочатку ворогів геть­мана І. Мазепи (полтавського священ­ника І. Святайла з сином і ченця Никанора), після Полтавської битви 1709 — його прихильників (генерального осавула Д. Максимовича, сердюцького полковника Я. Покотила), згодом — архімандрита Гедеона Одорського, лохвицького протоієрея І. Рогачевського, остан­нього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського (1776—1803; перші 16 р. — у камʼяному мішку). Новий період в історії Соловків на­став після встановле­н­ня радянської влади у Росії, коли в організованому там концтаборі загинули десятки тисяч вʼязнів, внаслідок чого Соловки стали найві­домішим радянським концтабором. Монастир ліквідовано по­становою Архангельського губвиконкому від 21 липня 1923, на той час у ньому проживали близько 60 ченців. Спочатку їх залишили як вільнона­йманих ін­структорів для під­трима­н­ня самодо­статнього натурального господарства, а у 1931—32 вивезли на материк. По­становою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 створено «Соловецкий лагерь принудительных работ особого на­значения» (СЛОН), під управлі­н­ням якого пере­бував увесь Соловецький архіпелаг та прилегла частина материка.

В українській історіо­графії в історії С. к. традиційно ви­окремлюють 4 періоди. У часи НЕПу (до 1927) табірний режим залишався ще порівняно мʼяким, вʼязні працювали пере­важно для обслуговува­н­ня самих себе. Табірний контингент офіційно поділяли на кілька груп: політики (члени партій меншовиків, есерів та анархістів), церковники (духівництво й миряни, засуджені за церковними справами), контр­революціонери та кримінальні злочинці. 1923—25 політики пере­бували на окремому режимі — не працювали, жили разом і мали свій орган управлі­н­ня (старо­стат). Кількість духівництва, за різними джерелами, становила від 120 до 500 осіб. 1926—29 діяв «Собор соловецьких єпис­копів», що прийняв 4 посла­н­ня із ключових питань поточного церковного життя, які разом з ін. подібними документами започаткували в СРСР самвидав. У цвинтарній Онуфріївській церкві щоден­но правили службу. Старшим архієреєм катакомбної соловецької церкви був єпис­коп Максим (Жижиленко). У каплиці преподобного Германа від Різдва 1925 служили греко-католики, а згодом і римо-католики. Від­окремленість від зовнішнього світу при­звела до формува­н­ня у концтаборі моделі соціального су­спільства, його називали «СРСР у мініатюрі». У ризниці Преображенського собору 1923—26 діяв театр, від вересня 1924 — музей. У пізніші роки режисером соловецького табірного театру був Л. Курбас. Існувало Соловецьке товариство крає­знавства, реорганізоване 1926 із Соловецького від­діле­н­ня Архангельського товариства крає­знавства, що мало декілька секцій, зокрема кримінологічну (організована 23 жовтня 1923). Кримінологічний кабінет при остан­ній провадив соціологічні й невро-психопатологічні дослідже­н­ня вʼязнів. Управлі­н­ня СЛОН 1924—30 видавало щомісячний журнал «Соловецкие острова» (1924 під на­звою «СЛОН», 1927—28 вміщувало на сторінках журналу «Карело-Мурманский Край»); 1925—28 і 1930 — щотижневу газету «Новые Соловки» з нерегулярними додатками (1927 також мала щоден­ний радіобюлетень). 1926—27 зареєстровано 188 втеч вʼязнів із Кемі й 12 — із С. к. Другий і третій періоди — часи перших пʼятирічок. Тоді створено великий Біломорсько-Балтійський табір із центром на Медвежій горі (нині м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ), 1 листопада 1933 С. к. уві­йшов до його складу як 8-е Соловецьке спец­від­діле­н­ня (штрафне) Біломорсько-Балтійського комбінату. У ці роки на Соловки потрапили числен­ні українські діячі, що про­йшли за ві­домими політичними процесами, зокрема академіки М. Слабченко, М. Яворський, С. Рудницький, професори О. Гермайзе, А. Барбар, політичний діяч та історик П. Христюк, письмен­ники Є. Плужник, О. Слісаренко, Г. Шкурупій, більшовицькі й радянські діячі О. Шумський, М. Полоз та ін. Окрему категорію складали 325 осіб, увʼязнених за людоїдство під час голоду. У цей час умови життя вʼязнів значно погіршилися — вони працювали на лісозаготівлях, у цегельні, ливарні та на ін. важких роботах, їх під­давали жорстоким тортурам. Характерний випадок трапився на Поповому острові: коли у 40-градусний мороз вʼязні з 5-го бараку через брак одягу від­мовилися йти на працю, чекісти спалили барак, де загинули близько 400 осіб. Серед катів-чекістів називають Заріна, Ногтєва, Курилку, Платонова, Привалова, Прохоровського. Четвертий період 1937—39 — «єжовщина» (див. також М. Єжов). 20 лютого 1937 табір пере­творено на «Соловецкую тюрьму особого на­значения» (СТОН, ліквідована 2 листопада 1939). На­прикінці 1937 — на початку 1938 окрема «трійка» Управлі­н­ня НКВС по Ленін­градській обл. (голова — Л. Заковський, члени — В. Гарін, Б. Позерн, секретар — Єгоров) «оформила» низку групових справ, засудивши до роз­стрілу 1825 вʼязнів, яких улітку пере­ведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. засуджено найбільше українських діячів, серед яких — О. Волох, М. Вороний, М. Зеров, А. Крушельницький, М. Куліш, Л. Курбас, Ю. Мазуренко, М. Павлушков, В. Під­гаєцький, В. Під­могильний, П. Филипович, В. Чехівський та ін. (разом 134 особи). Першу групу із 1111-ти вʼязнів (протоколи від 9, 10, 14 жовтня 1937) між 27 жовтня й 4 листопада роз­стріляно у Карелії в ур­очищі Сандармох по­близу Медвежʼєгорська (виконавці — капітан М. Матвєєв та помічник комен­данта Управлі­н­ня НКВС по Ленін­градській обл. Г. Алафер). Другу групу з 509-ти вʼязнів (протоколи трійки від 10 й 25 листопада) вивезли до Ленін­града (нині Санкт-Петербург) і, ймовірно, роз­стріляли там (документи під­писав старший лейтенант А. Полікарпов). Третю групу із 198-ми осіб (протокол від 14 лютого 1938) роз­стріляно 17 лютого 1938 на Соловках по­близу «командировки» Ісаково (документи про роз­стріл під­писав майор держ­безпеки М. Антонов). Існують пере­кази, що велику партію вʼязнів затоплено з баржею в Білому морі.

Завантажити статтю