Бандера Степан Андрійович

БАНДЕ́РА Степан Андрі­йович (01. 01. 1909, с. Старий Угринів, нині Калус. р-ну Івано-Фр. обл. — 15. 10. 1959, Мюнхен) — політик, ви­значний діяч українського націоналістичного руху. Син Андрія, брат Богдана, Василя, Володимири, Марти, Оксани, Олексія, чоловік Ярослави, батько Андрія Бандерів. Засновник Революційного Проводу ОУН (1940–43), голова Проводу Закордон­них частин ОУН (1946– 50, 1953–59). Від 1919 Б. на­вчався у Стрийській українській гімназії. Від 5-го класу гімназії — активний учасник су­спільно-політичного життя: чл. «учнівського гуртка спротиву», 5-го куреня українських пластунів. Від 1927 остаточно повʼязав своє життя з національно-визвольною боротьбою, вступив до лав УВО. На­вчаючись на агрономічному факультеті Львівської політехніки, став чл. ОУН (1929). За доруче­н­ням референтури пропаганди Кра­йової екзекутиви (КЕ) ОУН створив роз­галужену мережу роз­по­всюдже­н­ня націоналістичної літератури. Від 1931 — у складі КЕ ОУН на західноукраїнських землях, очолив референтуру пропаганди. Від січня 1933 — виконувач обовʼязків кра­йового провід­ника, від червня 1933 — провід­ник КЕ ОУН на західноукраїнських землях. Упорядкував і удосконалив організаційні структури, посилив дисципліну й кон­спірацію в лавах кра­йових націоналістів. Вніс зміни до бо­йової роботи ОУН на західноукраїнських землях, замість «ексів» з метою отрима­н­ня коштів зосередив зуси­л­ля на індивідуальному терорі проти пред­ставників польської адміністрації та їхніх прислужників, а також проти носіїв «совєтофільства» на західноукраїнських землях, зокрема й пред­ставників СРСР.

У 1933–34 організував низку гучних терористичних актів: убивство з політичних мотивів у Львові директора української гімназії Бабія і студента Я. Бачинського, завідувача канцелярії генерального консульства СРСР Майлова і, нарешті, — атентат у Варшаві проти міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. На Варшавському (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) та Львівському (25 травня — 26 червня 1936) судових процесах над убивцями Б. Перацького й Проводом КЕ ОУН на західноукраїнських землях Б. був центральною фігурою як провід­ник кра­йових націоналістів. Його непо­ступлива поведінка, взя­т­тя на себе моральної від­повід­альності за здійснені його під­леглими терористичні акти зробили імʼя Б. широко ві­домим українській спільноті. Зга­дані процеси ґрунтовно висвітлили діяльність ОУН, сприяли зро­стан­ню її авторитету як серед українського населе­н­ня на західноукраїнських землях, так і в середовищі української еміграції, особливо у США та Канаді. Завдяки втручан­ню митрополита Андрея Шептицького та з політичних міркувань смертні вироки, винесені Б. та Р. Мигалю, були замінені на довічні увʼязне­н­ня.

1933–39 Б. пере­бував у вʼязницях міст Кельце у Вронках біля По­знані, Бересті (Брест). У середині вересня 1939, за умов без­вла­д­дя в Польщі, звільнився й при­їхав до Львова, де вже було встановлено радянську владу. У 2-й пол. жовтня разом із братом Василем пере­йшов німецько-радянський кордон і прибув до Кракова. Після коротких роз­мов із тодішнім провід­ником ОУН на західноукраїнських землях В. Тимчієм-Лопатинським Б. спільно з ним вирушив до Італії, де в січні 1940 зустрівся з головою Проводу українських націоналістів (ПУН) полковником А. Мельником. Під час пере­говорів пред­ставники краю висунули низку вимог: вивести зі складу ПУН Я. Барановського й О. Сеника-Грибовського, яких вони пі­до­зрювали у спів­праці з польською поліцією, поповнити Провід групою кра­йових націоналістів, не повʼязувати революційно-визвольну боротьбу проти більшовиків в Україні з військовими планами Німеч­чини, а узгоджувати її з внутрішнім становищем у СРСР та Україні. Вимоги за категоричністю й формою були сприйняті як ультиматум, і члени ПУН їх від­кинули. Повернувшись до Кракова, Б. з однодумцями 10 лютого 1940 створив Революційний Провід ОУН. 27 вересня 1940 головний революційний трибунал ОУН виключив Б. з її лав. Роз­кол в ОУН став фактом. У квітні 1941 Б. провів 2-й Великий збір ОУН, який легалізував створену ним нову націоналістичну організацію й обрав його провід­ником ОУН, що з цього часу стала називатися ОУН(б). У травні-червні 1941 з ініціативи Б. здійснено остан­ню спробу обʼ­єд­нати антикомуністичні сили українства напередодні вирішальних подій на Сході. Однак обраний на Українському національному зʼ­їзді 22 червня 1941 у Кракові Український національний комітет, де керівну роль ві­ді­гравали соратники Б., через брак солідарності та амбіції деяких діячів виявився нежит­тє­здатним. Успішнішою була діяльність похідних груп ОУН(б), які вирушили в Україну з поч. 2-ї світової війни для від­будови громадянсько-політичного і господарського життя на звільненій від більшовиків території.

За доруче­н­ням Б. 30 червня 1941 від імені ОУН(б) у Львові проголошено Акт від­новле­н­ня Української Держави і створено Українське державне правлі­н­ня на чолі з Я. Стецьком. Зважаючи на різко негативну реакцію Берліна, Б. взяв на себе від­повід­альність за цей документ. Після 5 липня 1941 він, а потім й інші ві­домі діячі ОУН(б) були викликані до Берліна. Б. категорично від­мовився ви­знати недійсним Акт від 30 червня 1941 й від­кликати його. У серед. вересня 1941 його та групу однодумців увʼязнено в ґестапо в Берліні, а очолювана ним ОУН(б) по­ставлена поза законом.

1942 Б. й інших чільних діячів ОУН(б) пере­ведено до спеціального блоку в концтаборі Заксенгаузен. Б. певний час під­тримував контакти з членами Проводу ОУН(б), впливаючи на політику, тактику й діяльність оунівських організацій в окупованій Україні. Однак події, повʼязані з 3-м Над­звичайним Великим Збором ОУН(б) у серпні 1943 й 1-м Великим збором Української Головної Визвольної Ради (УГВР) у липні 1944, по­ставили Б. у скрутне становище з огляду на легітимність його пере­бува­н­ня на посаді провід­ника ОУН(б). Адже на зга­даних зі­бра­н­нях його не було заочно введено ні до Бюро Проводу ОУН на українських землях, ні до складу Президії УГВР.

Після звільне­н­ня з німецького увʼязне­н­ня восени 1944 Б. разом з іншими українськими політичними діячами взяв участь у черговій спробі консолідувати антикомуністичні сили українства. Однак створений у серед. березня 1945 новий Український національний комітет, хоч і був офіційно ви­знаний німецьким урядом, не досяг по­ставленої мети. У грудні 1944 німці намагалися залучити Б. у спілку для продовже­н­ня боротьби з більшовиками. Проте він від­мовився, посилаючись на не­зна­н­ня становища в Україні й на ту об­ставину, що під­порядковується ріше­н­ням УГВР.

Після капітуляції 3-го райху Б. опинився в англо-американській зоні окупації Німеч­чини. Одним із основних зав­дань вважав термінове склика­н­ня 4-го Великого збору ОУН. Але ця акція з огляду на ситуацію в Україні, де сили ОУН і УПА опинилися наодинці з радянською владою, зірвалася. Б. і його най­ближче оточе­н­ня, котре тривалий період було ві­дірване від національно-визвольного руху, не сприйняли пере­ходу ОУН від тоталітарних організаційних форм до демократичних засад діяльності. Вони заперечували обмеже­н­ня повноважень провід­ника, не погоджувалися з необхідністю внесе­н­ня змін до політико-ідеологічних засад українського націоналізму, що мало місце на зга­даному 3-му Зборі ОУН і зумовлювалося глибокими внутрішніми політичними і духовними процесами в Україні. Становище ускладнювалося з огляду на труднощі звʼязку еміграції з краєм. Тому в січні-лютому 1946 в Мюнхені скликано конференцію провід­ного членства ОУН, яке пере­бувало за кордоном. Проте вона обмежилася створе­н­ням Закордон­них частин (ЗЧ) ОУН, які очолив Б. Невирішеність ідейно-про­грамних і персональних питань ОУН при­звела до конфлікту між Б. і його прихильниками та тими членами ЗЧ ОУН, котрі ре­презентували Закордон­не пред­ставництво УГВР, за яким стояли основні сили ОУН та УПА на чолі з Р. Шухевичем, що вели боротьбу в Україні з більшовицьким режимом. Усі спроби подолати суперечності в середовищі ОУН у 1948–54 завершилися невдачею. У 1950, йдучи назу­стріч опозиції, Б. склав повноваже­н­ня Голови Проводу ЗЧ ОУН і висловив намір нелегально пере­йти в Україну. З цією метою влітку 1951 він послав в Україну особистого пред­ставника М. Матвієйка, який був заарештований органами Міністерства державної без­пеки. У травні 1953 Б. знову очолив ЗЧ ОУН, але в лютому 1954 стався остаточний роз­кол у лавах ЗЧ ОУН.

У низці своїх статей, промов, інтервʼю у післявоєн­ний період Б. висловив думки про стан і пер­спективи української національної революції, вплив на неї зовнішніх чин­ників, зокрема пер­спективи нової світової війни, можливості викори­ста­н­ня цих об­ставин в інтересах української справи. Він рішуче наполягав на продовжен­ні збройного спротиву в Україні, наголошуючи, що право ре­презентувати український народ мають лише ті політичні сили, які ведуть без­ком­промісну революційно- визвольну боротьбу. У звʼязку з цим очолювані ним ЗЧ ОУН у 1950 ви­йшли зі складу Української національної ради. Як політичний діяч Б. сформувався під впливом ідеологічних засад українського організованого націоналізму, гострого усві­домле­н­ня необхідності пошуку революційних шляхів боротьби за Українську само­стійну соборну державу. Він був не­примирен­ним противником московського імперіалізму та комунізму, вважаючи, що комунізм став фактичним інструментом московського імперіалізму. Б. — автор ідеологічних і про­грамних статей на теми українського націоналізму, ви­даних посмертно у зб. «Пер­спективи української революції» (Мюнхен, 1978).

Імʼя Б. було символом без­ком­промісної боротьби, яку вели ОУН і УПА. Тому керівництво СРСР намагалося знищити його. Влітку 1951 було роз­роблено план вивезе­н­ня Б. в Україну, але здійснити його не вдалося. КДБ уперто готувало замах на Б. Зрештою 1959 він загинув від рук агента КДБ Б. Сташинського в Мюнхені. Не­вдовзі Б. Сташинський, від­чувши, що КДБ готується його ліквідувати як небажаного свідка, втік до Зх. Німеч­чини. На судовому процесі над ним (жовтень 1962) встановлено, що вбивством Б. особисто керував тодішній голова КДБ О. Шелепін. Трагічною була й доля рідних та близьких Б.

Завантажити статтю