Історія української філософії

ІСТО́РІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ ФІЛОСО́ФІЇ  — процес зародження і розвитку в складі української культури ідей, спрямованих на осягнення граничних підстав людського буття, і відповідних цим ідеям теорій (професійних концепцій, систем, учень). І. у. ф. становить окремий напрям історико-філос. наук. дослідж., що вивчає історію філос. знань та їхній розвиток у складі укр. культури. Перші текстуально зафіксовані (у писем. джерелах, що дійшли до нашого часу) виклади філос. рефлексії в укр. культурі датовані кін. 10 — серед. 11 ст., зокрема у «Повісті минулих літ» у записі під 986 (хоча, можливо, це дещо пізніша вставка літописців) є переказ промови грец. філософа, в якій обґрунтов. засади християн. світорозуміння, а у «Словѣ о Законѣ и Благодати» митрополита Іларіона (1-а пол. 11 ст.) — виклад характер. для тієї доби історіософ. бачення плину життя. Відтоді й до серед. 15 ст. укр. філос. думка не зазнавала істот. змін. Цей час став періодом засвоєння, за посередництва насамперед Візантії (а також Болгарії), філос. традицій, започатк. антич. мислителями й розвинутих християн. апологетами. Таке засвоєння відбувалося не як сліпе наслідування, а шляхом осмислення відповід. традицій у контексті вітчизн. міфології. Характерні філос. погляди того періоду репрезентують твори Нестора, Климента Смолятича, князя Володимира Мономаха, Кирила Туровського, перекладні книги — «Ізборники Святослава» 1073 і 1076, «Шестоднів Іоанна, екзарха Болгарського», «Бджола», «Фізіолог», «Хроніка Георгія Амартола» та ін. Популярністю в Київ. Русі користувалися житія святих, зокрема св. Кирила, авторство якого приписують болгар. просвітителю Клименту Охридському. Давньорус. мислителі розробили оригін. «софійне» практикування філософії як любові до Софії — Премудрості Божої. Ідея любомудрія орієнтувала філос. пізнання на осмислення усього мислимого в контексті глобал. конфлікту Добра і Зла. Наприкінці 15 — на поч. 16 ст. активізувався діалог укр. філософії з тогочас. зх.-європейською. На укр. землях поширився перекладений наприкінці 14 ст. у Болгарії на старослов’ян. мову повний корпус праць Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Серед ін. творів — перекладені гуртком київ. книжників праці арабо-євр. походження, в яких трактувалися проблеми метафізики, логіки, будови Всесвіту: «Арістотелеві врата, або Тайная тайних», «Шестокрил», «Космографія», «Логіка Авіасафа» (друга назва — «Київська логіка») тощо. Укр. інтелектуали почали брати активну участь у тогочас. філос. житті Зх. Європи (Юрій Дрогобич, Павло Русин, С. Оріховський та ін.). Саме у контексті актив. діалогу укр. філос. культури із зх.-європ. розвинулася творчість видат. укр. полемістів Г. і М. Смотрицьких, С. Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, П. Могили, З. Копистенського та ін. Особливо яскравим зразком тогочас. полеміч. літ-ри стала творчість І. Вишенського. Поступово в укр. культурі під впливом зх.-європ. новацій (див. Західна цивілізація) утвердилася раціоналіст. парадигма творення знань, зокрема філософських. Це зумовило процес інституціоналізації профес. філософії. Його поч. пов’язаний із діяльністю Остроз. наук.-освіт. центру і брат. шкіл, завершення — зі створенням Київ. колегіуму (див. «Києво-Могилянська академія» Національний університет) — першого в Сх. Європі ВНЗу, в якому професійно викладали філософію. Курси філософії, що читали проф. Київ. колегіуму І. Гізель, Й. Кононович-Горбацький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Г. Щербацький та ін., були викладом учень, які вважали норматив. у системі філос. освіти в зх.-європ. університетах. У складі укр. філос. культури на ґрунті синтезу давньорус. традиції любомудрія і нових зх.-європ. впливів з’явилися власні оригін. філос. концепції. Найвизначнішою (своєрід. квінтесенцією укр. бароко) стала філософія Г. Сковороди. Від кін. 18 й упродовж 19 ст. укр. філос. культура активно освоювала зх.-європ. ідеї. Їхньому поширенню найактивніше сприяли Я. Козельський і П. Лодій. Особл. інтерес укр. філософи (насамперед вихованці Київ. духов. академії — В. Карпов, П. Арсеньєв, Й. Міхневич, С. Гогоцький, О. Новицький, П. Юркевич) виявляли до творчості І. Канта, Ф.-В. Шеллінґа, нім. містиків. Зх.-європ. філос. ідеї вони доповнювали ідеями християнізов. неоплатонізму (у синтезі традиц. і нового вбачали шлях до вирішення проблем взаємовідносин віри та знання, розуму й духу). Здобутки укр. філософів слугували міцним підґрунтям для критики войовн. матеріалізму, що стрімко поширювався в ті часи у середовищі молодих інтелігентів Рос. імперії. Від серед. 19 ст. у руслі заг.-європ. тенденції, зумовленої кризою раціоналіст. філософії, в укр. академ. філософії сформувався широкий спектр філос. доктрин і концепцій. З одного боку, робилися спроби у дусі позитивізму ототожнити філос. пізнання з наук. пізнанням (В. Лесевич), з ін. — утвердити розуміння філософії як відмін. від наук. пізнання власне філос. осягнення світу («панпсихізм» О. Козлова, «синехол. спіритуалізм» О. Гілярова, неокантіан. концепція Г. Челпанова, «монодуалізм» М. Грота, психологізація філософії В. Зеньковського, реліг.-філос. концепції Д. Богдашевського і П. Лінницького та ін.). Центрами розвитку профес. філософії були Харків. і Львів. університети, Університет св. Володимира у Києві, Новорос. університет в Одесі. На цей період припадає поч. розроблення укр. ідеї діячами Кирило-Мефодіїв. товариства (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.) і старої та нової «Громад» (О. Потебня, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. до розроблення цих ідей долучилися представники «Молодої України» (Т. Зінківський, І. Франко, М. Павлик, Леся Українка та ін.). Предметом філос. рефлексії стала укр. нація як суб’єкт духов., культур. і соц.-політ. життя людства. У ході філос. осмислення укр. нац. ідеї обґрунтовано широке коло проблем філософії історії, мови, культури, етики й естетики. Розвиток філос. думки протягом перших десятиліть 20 ст. відбувався на тлі докорін. змін у громад., соц.-екон. і культур. житті суспільства — 1-а світова війна, хвиля революцій, крах Рос. й Австро-Угор. імперій, ствердження та поразка УНР, прихід до влади на переваж. частині укр. земель більшовиків потужно стимулювали філософськи налаштованих особистостей до переосмислення сенсобуттєвих проблем життя. В цей час Б. Кістяківський розробляв питання філософії права, М. Грушевський обґрунтував самобутню історіософ. концепцію, В. Винниченко — засади філософії щастя, М. Хвильовий — оригін. філос. концепцію азіат. ренесансу, В. Вернадський оприлюднив філос. вчення про ноосферу. Широке коло проблем стало предметом філос. дискусій за участі С. Семковського, В. Юринця, П. Демчука та ін. Однак невдовзі активізацію філос. пошуків на укр. землях заблоковано внаслідок утвердження більшов. режиму. ВКП(б) відповідно до своєї офіц. доктрини проголосила істинною філософією лише філософію діалект. й істор. матеріалізму. Прибічників ін. філос. підходів вважали ворогами та репресували. Ця політика, зрештою, згубно позначилася й на долі філософії діалект. й істор. матеріалізму — позбавлена можливості вільно розвиватися в діалозі з ін. філос. вченнями, оголошена теор. підґрунтям ідеології панівної партії, вона поступово почала втрачати ознаки власне філософії, перетворюючись на політ. ідеологію. Натомість укр. філос. думка продовжувала конструктивно розвиватися в середовищі діаспори: проблематику філософії укр. нац. ідеї опрацьовували Д. Донцов, В. Липинський та ін.; оригін. історіософ. концепцію розвивав І. Лисяк-Рудницький; типологію укр. нац. характеру, особливості «укр. людини» розробляли О. Кульчицький і М. Шлемкевич; І. у. ф. досліджували Д. Чижевський та І. Мірчук. Певне пожвавлення філос. життя в УРСР розпочалось у 1960-х рр. (пов’язане із «хрущов. відлигою» в СРСР). Знач. внесок у збагачення здобутку укр. філос. культури зробили дослідники в галузі логіки наук. пізнання (П. Копнін), філософії культури (В. Іванов), історії нім. класич. філософії (В. Шинкарук), вивчення історії вітчизн. філос. спадщини, особливо філософії викладачів Києво-Могилян. академії (В. Нічик). Після здобуття Україною незалежності укр. філософи намагаються віднайти своє місце в сучас. філос. діалозі представників різних нац. культур з усіх актуал. проблем, що нині постають перед людством.

Дослідж., безпосередньо спрямов. на відтворення історії філософії в Україні, започатк. наприкінці 19 — на поч. 20 ст. Вони мали здебільшого ініціатив. характер і з позиції сьогодення є знач. не стільки за своїми результатами, скільки завдяки постановці проблеми — вивчення розвитку І. у. ф. Саме такою була, зокрема, видана 1873 у м. Ряшів (нині Польща) кн. К. Ганкевича «Grundzüge der slavischen Philosophie» («Основні риси слов’янської філософії»), в одному з розділів якої побіжно йшлося й про укр. філософію. 1908 у Львові В. Щурат опублікував невелику за обсягом, але повністю присвяч. темі І. у. ф. працю — «Українські джерела до історії філософії». Концептуал. лінію, розпочату К. Ганкевичем і В. Щуратом, розвинув, перебуваючи вже в еміграції, Д. Чижевський. У кн. «Фільософія на Україні. Спроба історіографії питання» (Прага, 1926) та «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1931; Мюнхен, 1983; Нью-Йорк, 1991; К., 1992) він чітко визначив низку фундаментал. методол. засад дослідж. І. у. ф. Саме на них у наступні десятиліття плідно розвивалися відповідні студії в укр. діаспорі. Дослідж. з І. у. ф. проводили і в УРСР. В узагальненому вигляді їхні результати вміщено в «Нарисі історії філософії на Україні» (1966) та «Історії філософії на Україні» (т. 1–2, 1987; обидві — Київ). Сучасні студії з історії розвитку укр. філософії спрямов. на збагачення відповід. фактогр. бази та всебічне осмислення місця й ролі укр. філософії в поступі укр. культури.

Завантажити статтю