Історія української філософії

ІСТО́РІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ ФІЛОСО́ФІЇ — процес зародже­н­ня і роз­витку в складі української культури ідей, спрямованих на осягне­н­ня граничних під­став людського буття, і від­повід­них цим ідеям теорій (професійних концепцій, систем, учень). І. у. ф. становить окремий напрям історико-філос. наук. дослідж., що ви­вчає історію філос. знань та їхній роз­виток у складі укр. культури. Перші текс­туально зафіксовані (у писем. джерелах, що ді­йшли до нашого часу) виклади філос. рефлексії в укр. культурі датовані кін. 10 — серед. 11 ст., зокрема у «Повісті минулих літ» у записі під 986 (хоча, можливо, це дещо пізніша вставка літописців) є пере­каз промови грец. філософа, в якій об­ґрунтов. засади християн. світоро­зумі­н­ня, а у «Словѣ о Законѣ и Благодати» митрополита Іларіона (1-а пол. 11 ст.) — виклад характер. для тієї доби історіософ. баче­н­ня плину життя. Від­тоді й до серед. 15 ст. укр. філос. думка не за­знавала істот. змін. Цей час став періодом засвоє­н­ня, за посередництва насамперед Візантії (а також Болгарії), філос. традицій, започатк. антич. мислителями й роз­винутих християн. апологетами. Таке засвоє­н­ня від­бувалося не як сліпе наслідува­н­ня, а шляхом осмисле­н­ня від­повід. традицій у контекс­ті вітчизн. міфології. Характерні філос. по­гляди того періоду ре­презентують твори Нестора, Климента Смолятича, князя Володимира Мономаха, Кирила Туровського, пере­кладні книги — «Ізборники Святослава» 1073 і 1076, «Шестоднів Іоан­на, екзарха Болгарського», «Бджола», «Фізіолог», «Хроніка Георгія Амартола» та ін. Популярністю в Київ. Русі користувалися житія святих, зокрема св. Кирила, авторство якого приписують болгар. просвітителю Клименту Охридському. Давньорус. мислителі роз­робили оригін. «софійне» практикува­н­ня філософії як любові до Софії — Премудрості Божої. Ідея любомудрія орієнтувала філос. пі­зна­н­ня на осмисле­н­ня усього мислимого в контекс­ті глобал. конфлікту Добра і Зла. На­прикінці 15 — на поч. 16 ст. активізувався діалог укр. філософії з тогочас. зх.-європейською. На укр. землях поширився пере­кладений на­прикінці 14 ст. у Болгарії на старословʼян. мову повний корпус праць Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Серед ін. творів — пере­кладені гуртком київ. книжників праці арабо-євр. походже­н­ня, в яких трактувалися про­блеми метафізики, логіки, будови Всесвіту: «Арістотелеві врата, або Тайная тайних», «Шестокрил», «Космо­графія», «Логіка Авіасафа» (друга назва — «Київська логіка») тощо. Укр. інтелектуали почали брати активну участь у тогочас. філос. житті Зх. Європи (Юрій Дрогобич, Павло Русин, С. Оріховський та ін.). Саме у контекс­ті актив. діалогу укр. філос. культури із зх.-європ. роз­винулася творчість видат. укр. полемістів Г. і М. Смотрицьких, С. Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, П. Могили, З. Копистенського та ін. Особливо яскравим зразком тогочас. полеміч. літ-ри стала творчість І. Вишенського. По­ступово в укр. культурі під впливом зх.-європ. новацій (див. Західна цивілізація) утвердилася раціоналіст. парадигма творе­н­ня знань, зокрема філософських. Це зумовило процес ін­ституціоналізації профес. філософії. Його поч. повʼязаний із діяльністю Остроз. наук.-освіт. центру і брат. шкіл, заверше­н­ня — зі створе­н­ням Київ. колегіуму (див. «Києво-Могилянська академія» Національний університет) — першого в Сх. Європі ВНЗу, в якому професійно викладали філософію. Курси філософії, що читали проф. Київ. колегіуму І. Гізель, Й. Кононович-Горбацький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Г. Щербацький та ін., були викладом учень, які вважали норматив. у системі філос. освіти в зх.-європ. університетах. У складі укр. філос. культури на ґрунті синтезу давньорус. традиції любомудрія і нових зх.-європ. впливів зʼявилися власні оригін. філос. концепції. Найви­значнішою (своєрід. квінтесенцією укр. бароко) стала філософія Г. Сковороди. Від кін. 18 й упродовж 19 ст. укр. філос. культура активно освоювала зх.-європ. ідеї. Їхньому поширен­ню най­активніше сприяли Я. Козельський і П. Лодій. Особл. інтерес укр. філософи (насамперед вихованці Київ. духов. академії — В. Карпов, П. Арсеньєв, Й. Міхневич, С. Гогоцький, О. Новицький, П. Юркевич) виявляли до творчості І. Канта, Ф.-В. Шел­лінґа, нім. містиків. Зх.-європ. філос. ідеї вони доповнювали ідеями християнізов. не­оплатонізму (у синтезі традиц. і нового вбачали шлях до виріше­н­ня про­блем взаємовід­носин віри та зна­н­ня, ро­зуму й духу). Здобутки укр. філософів слугували міцним під­ґрунтям для критики во­йовн. матеріалізму, що стрімко поширювався в ті часи у середовищі молодих інтелігентів Рос. імперії. Від серед. 19 ст. у руслі заг.-європ. тенденції, зумовленої кризою раціоналіст. філософії, в укр. академ. філософії сформувався широкий спектр філос. доктрин і концепцій. З одного боку, робилися спроби у дусі позитивізму ототожнити філос. пі­зна­н­ня з наук. пі­зна­н­ням (В. Лесевич), з ін. — утвердити ро­зумі­н­ня філософії як від­мін. від наук. пі­зна­н­ня власне філос. осягне­н­ня світу («панпсихізм» О. Козлова, «синехол. спіритуалізм» О. Гілярова, неокантіан. концепція Г. Челпанова, «монодуалізм» М. Грота, психологізація філософії В. Зеньковського, реліг.-філос. концепції Д. Богдашевського і П. Лін­ницького та ін.). Центрами роз­витку профес. філософії були Харків. і Львів. університети, Університет св. Володимира у Києві, Новорос. університет в Одесі. На цей період припадає поч. роз­робле­н­ня укр. ідеї діячами Кирило-Мефодіїв. товариства (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.) і старої та нової «Громад» (О. Потебня, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.). На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. до роз­робле­н­ня цих ідей долучилися пред­ставники «Молодої України» (Т. Зінківський, І. Франко, М. Павлик, Леся Українка та ін.). Предметом філос. рефлексії стала укр. нація як субʼєкт духов., культур. і соц.-політ. життя людства. У ході філос. осмисле­н­ня укр. нац. ідеї об­ґрунтовано широке коло про­блем філософії історії, мови, культури, етики й естетики. Роз­виток філос. думки протягом перших десятиліть 20 ст. від­бувався на тлі докорін. змін у громад., соц.-екон. і культур. житті су­спільства — 1-а світова війна, хвиля революцій, крах Рос. й Австро-Угор. імперій, ствердже­н­ня та поразка УНР, прихід до влади на пере­важ. частині укр. земель більшовиків потужно стимулювали філософськи налаштованих особистостей до пере­осмисле­н­ня сенсобут­тєвих про­блем життя. В цей час Б. Кістяківський роз­робляв пита­н­ня філософії права, М. Грушевський об­ґрунтував самобутню історіософ. концепцію, В. Вин­ниченко — засади філософії щастя, М. Хвильовий — оригін. філос. концепцію азіат. ренесансу, В. Вернадський оприлюднив філос. вче­н­ня про ноо­сферу. Широке коло про­блем стало предметом філос. дис­кусій за участі С. Семковського, В. Юринця, П. Демчука та ін. Однак не­вдовзі активізацію філос. пошуків на укр. землях за­блоковано внаслідок утвердже­н­ня більшов. режиму. ВКП(б) від­повід­но до своєї офіц. доктрини проголосила істин­ною філософією лише філософію діалект. й істор. матеріалізму. Прибічників ін. філос. під­ходів вважали ворогами та ре­пресували. Ця політика, зрештою, згубно по­значилася й на долі філософії діалект. й істор. матеріалізму — по­збавлена можливості вільно роз­виватися в діалозі з ін. філос. вче­н­нями, оголошена теор. під­ґрунтям ідеології панівної партії, вона по­ступово почала втрачати ознаки власне філософії, пере­творюючись на політ. ідеологію. Натомість укр. філос. думка продовжувала кон­структивно роз­виватися в середовищі діаспори: про­блематику філософії укр. нац. ідеї опрацьовували Д. Донцов, В. Липинський та ін.; оригін. історіософ. концепцію роз­вивав І. Лисяк-Рудницький; типологію укр. нац. характеру, особливості «укр. людини» роз­робляли О. Кульчицький і М. Шлемкевич; І. у. ф. досліджували Д. Чижевський та І. Мірчук. Певне по­жвавле­н­ня філос. життя в УРСР роз­почалось у 1960-х рр. (повʼязане із «хрущов. від­лигою» в СРСР). Знач. внесок у збагаче­н­ня здобутку укр. філос. культури зробили дослідники в галузі логіки наук. пі­зна­н­ня (П. Копнін), філософії культури (В. Іванов), історії нім. класич. філософії (В. Шинкарук), ви­вче­н­ня історії вітчизн. філос. спадщини, особливо філософії викладачів Києво-Могилян. академії (В. Нічик). Після здобу­т­тя Україною незалежності укр. філософи намагаються від­найти своє місце в сучас. філос. діалозі пред­ставників різних нац. культур з усіх актуал. про­блем, що нині постають перед людством.

Дослідж., без­посередньо спрямов. на від­творе­н­ня історії філософії в Україні, започатк. на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. Вони мали здебільшого ініціатив. характер і з позиції сьогоде­н­ня є знач. не стільки за своїми результатами, скільки завдяки по­становці про­блеми — ви­вче­н­ня роз­витку І. у. ф. Саме такою була, зокрема, ви­дана 1873 у м. Ряшів (нині Польща) кн. К. Ганкевича «Grundzüge der slavischen Philosophie» («Основні риси словʼянської філософії»), в одному з роз­ділів якої побіжно йшлося й про укр. філософію. 1908 у Львові В. Щурат опублікував невелику за обсягом, але повністю присвяч. темі І. у. ф. працю — «Українські джерела до історії філософії». Концептуал. лінію, роз­почату К. Ганкевичем і В. Щуратом, роз­винув, пере­буваючи вже в еміграції, Д. Чижевський. У кн. «Фільософія на Україні. Спроба історіо­графії пита­н­ня» (Прага, 1926) та «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1931; Мюнхен, 1983; Нью-Йорк, 1991; К., 1992) він чітко ви­значив низку фундаментал. методол. засад дослідж. І. у. ф. Саме на них у на­ступні десятилі­т­тя плідно роз­вивалися від­повід­ні студії в укр. діаспорі. Дослідж. з І. у. ф. проводили і в УРСР. В узагальненому ви­гляді їхні результати вміщено в «Нарисі історії філософії на Україні» (1966) та «Історії філософії на Україні» (т. 1–2, 1987; обидві — Київ). Сучасні студії з історії роз­витку укр. філософії спрямов. на збагаче­н­ня від­повід. фактогр. бази та всебічне осмисле­н­ня місця й ролі укр. філософії в по­ступі укр. культури.

Завантажити статтю