Кримські татари

КРИ́МСЬКІ ТАТА́РИ — народ, авто­хтон­не населе­н­ня Криму. Самона­зва — къырым­та­тарлар. Компактно проживають у Сімфероп., Бахчисарай., Біло­гір., Джанкой. р-нах Автономної Рес­публіки Крим, Херсон. і Запоріз. обл. (за пере­писом 2001, в Укра­їні загалом мешкало 243,4 тис. К. т.), а також в Узбеки­стані (239 тис.), Туреч­чині (100 тис.), Румунії (22 тис.), Таджики­стані (9,4 тис.), Болгарії (5,8 тис.), РФ (3,9 тис.). К. т. роз­мовляють кримськотатарською мовою, що належить до тюрк. групи алтай. мовної сімʼї, за віро­сповідан­ням — пере­важно мусульмани-суніти. Етнонім «татари» вперше викори­станий у письм. джерелах 732 на по­значе­н­ня мон­голо-тюрк. племені, яке мешкало на тер. Монголії (на­прикінці 12 ст. майже повністю знищене монголами Чингізхана та китай. військами царства Цзінь). У 13 ст. ним почали називати кочові пле­мена монголів і тюрків, які у 1220–40-х рр. здійснили агресію у Сх. і Центр. Європу, зокре­ма захопили Крим. п-ів. Етнонім «К. т.» поширився від 1475 із появою на Пд. узбереж­жі Криму турків. Формува­н­ня кримськота­тар. нації від­булося у період роз­­витку Крим. ханства (15–18 ст.). Основу антропол. типу становлять пред­ставники європеоїд. раси, у деяких груп присутні мон­голоїдні домішки. До депортації 1944 (див. Депортація) виокре­млювали 3 субетнічні групи К. т.: степ. (самона­зва — кыпчак), гір. (тат) і пд.-бережні (ялыбойлю). Степ. К. т. — монголоїди, близькі за походже­н­ням і культурою до пн.-кавказ. ногайців, до складу яких уві­йшли нащадки половців; гір. і пд.-бережні — тюркізовані та ісламізовані нащадки тавро­скіфів, готів, греків, ґенуезців, венеціанців, вихідців із Малої Азії, Грузії, Пн. Кавказу, словʼян. земель. Після депортації від­мін­ності між субетніч. групами знівельовано. На думку деяких дослідників, процес зародже­н­ня етніч. ядра кримськотатар. народу роз­почався у складі Херсонеса, Боспор. і Скіф. царств (7 ст. до н. е. — серед. 3 ст. н. е.), Хазар. каганату, печеніго-кипчац. союзу племен (11–13 ст.), Золотоордин. улусу, Ґенуез. ко­лонії та Мангуп. князівства (2-а пол. 13 — 1-а пол. 15 ст.). На час приходу до Криму монголо-татари за віро­сповіда­н­ням були шаманістами-тенгріанцями. Роз­­по­всюдже­н­ня ісламу на Крим. п-ові роз­почалося у 2-й пол. 13 ст., інтенсивна ісламізація (суніт. на­пряму) — у 1320-х рр. По­ступово склалася роз­галужена реліг. адм. система на чолі з ханом. Він пред­ставляв владу осман. султана, якого водночас вважали халіфом — духов. і політ. лідером мусульман. реліг. системи. Окрім хана, до неї входили: муф­тій (вища духовна особа, що дає юрид. тлумаче­н­ня тверджень Корану стосовно без­прецедент. справи; у випадку погодже­н­ня з ін. муфтіями надалі це тлумачен­ня — фетва — стає прецедентом), реліг. судді, монастирі дервішів, мережа шкіл при мечетях (медресе, мектебе). Надалі реліг. адм. система за­знала змін. На поч. 19 ст. на тер. Криму (без Ял­тин. пов.) діяло 1556 мектебе, 1890 — лише 275. Нині пере­важ­на більшість К. т. під­порядк. Духовному управлін­ню мусульман Криму, меншість — Духовному управлін­ню мусульман України.

У політ. історії К. т. ви­окремлюють декілька періодів: монголо-татар., або золотоордин. (се­ред. 13 ст. — 1437), коли було створ. перше протодерж. утворе­н­ня К. т. у Криму — Крим. юрт; доба Крим. ханства (1437–1783); втрати незалежності та входжен­ня до складу Рос. імперії (від 1783) і СРСР (від 1922); репатрі­ації до Криму (від кін. 1970-х рр.). Ще у монголо-татар. (золотоордин.) період К. т. почали пере­ходити до осілого способу життя, хоча у пн. частині Крим. п-ова елементи кочового господарства збереглися до серед. 18 ст., до поч. 15 ст. існував чіткий воєнізов. поділ насел. на тисячі, сотні, десятки. Цивіл. адм. систему очо­лював хан (виключно з династії Ґіреїв), до неї входили: калга-султан (перша посад. особа піс­ля хана, як правило, його брат), нуред­дин-султан (друга посад. особа після хана, виконував обо­вʼязки його особистого послан­ця, глави місц. судів і гол. поліцей. нач.), ка­ймакан (здійснював функції міністра з цивіл. справ), мурзи (старші родів), цивіл. чиновники. Тер. Крим. ханства по­ділено на бейлики — земел. володі­н­ня окремих родів (Ширін, Барин, Кипчак, Мансур, Седжет, Яшлав, Аргин) на чолі з беями, яких обирали пред­ставники ро­дів і затверджував хан. Землею володіли феодали, реліг. обʼєд­на­н­ня та особисто вільні селяни. В основі правової системи — по­єд­на­н­ня залишків домусульман. права (тьоре) з мусульман. шаріатом. Зберігалися релікти патріархал. ладу, полігамна родина, звичай кровної помсти. Як автономна держава у складі Осман. імперії у випадку воєн. необхідності Крим. ханство могло дати іноді до 100 тис. воїнів. До поч. 18 ст. щорічно або декілька разів на рік К. т. робили набіги на сусідні землі (особливо часто — на укр., що зумовлено геогр. близькістю) з метою захо­пле­н­ня здобичі та ясиру (невіль­ників). У пере­важній більшос­ті вони асимілювалися з К. т., особ­ливо після звільне­н­ня з не­волі. При­єд­на­н­ня Крим. ханства до Рос. імперії 1783 спричинило ма­сову еміграцію К. т. до Осман. імперії (на­ступні хвилі еміграції — 1860–62, 1874–75, поч. 1890-х рр., 1902–03). На їхні зем­лі пере­селялися крим. греки та вірмени, росіяни, українці, білоруси, бол­гари, німці та ін. За пере­писом 1897, у Таврій. губ. мешкало 189,8 тис., за пере­пи­сом 1926, у Криму — 179,1 тис. К. т. Вони складали більшість у Судац., Бахчисарай., Ялтин., Се­вастоп. р-нах, м. Бахчисарай, Карасубазар (нині Білогірськ), Старий Крим. Нац.-культурне від­родже­н­ня К. т. кін. 19 — поч. 20 ст. повʼязане з діяльністю І. Гас­принського, Дж. Сейдамета, Н. Челебієв, А. Озенбашли, які були провід­никами та ідеологами кримськотатар. нації. 13 грудня 1917 1-й Курултай (зʼїзд) К. т., який від­бувся у Бахчисараї, ухвалив кон­ституцію. Її опубліковно на­ступ. дня з метою проголоше­н­ня Крим. Демо­крат. Респ., а 18 грудня створ. нац. уряд. Подальший роз­виток кримськотатар. державності при­пинено внаслідок воєн. дій 1918–20 і встановле­н­ня на тер. Криму рад. влади (див. Кримська Соціалістична Радянська Республіка, Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка). Голод 1921–23 у РФ призвів до загибелі десятків тисяч К. т. (за деякими оцінками — бл. 15 % від заг. кількості). У руслі започатк. рад. керівництвом політики «коренізації» Балаклав., Бахчисарай., Ялтин., Алуштин., Судац. р-ни ого­лошено нац. татар. р-нами; від­крито низку татар. шкіл і театр; виходили газети кримсько­татар. мовою. Кер-во Крим. АРСР у той час складалося пере­важно з К. т. Однак незабаром цю політику згорнено, більшість крим­ськотатар. діячів (В. Ібраїмова, Б. Чобан-заде та ін.) ре­пресовано. Актом геноциду з боку рад. влади стала 1944 насильниц. депортація К. т. пере­важно у Се­редню Азію за звинуваче­н­нями у зраді батьківщини та спів­праці з нім. окупац. режимом. Загалом вивезено бл. 190 тис. осіб (за пере­писом 1939, у Криму прожи­вало 218 тис. К. т.), значна час­тина з яких загинула у дорозі та в пер­ші роки засла­н­ня. 2012 А. Се­їт­аблаєв зняв перший крим­сько­татар. повнометраж. х/ф і першу художню стрічку про депортацію К. т. «Хайтарма» («Поверне­н­ня») та зі­грав у ній гол. роль. Виразником боротьби крим­сько­татар. народу за поверне­н­ня на батьків­щину став Кримськотатарський правозахисний рух, який виник після 20-го зʼ­їзду КПРС (1956). У 1989 ВР СРСР засудила депортацію К. т. 1944, що стало поштовхом для їхнього масового поверне­н­ня до Криму. За пере­писом 1989, у СРСР загалом мешкало 272 тис. К. т., з них 47 тис. — у Криму. За даними кримськотатар. дослідників, 1979 у Криму проживало 5, 1988 — 17,5, 1989 — 38, 1990 — 120, 1995 — 250 тис. К. т. (враховуючи тих, які не мали укр. громадян­ства). На­прикінці 1990-х рр. тем­пи поверне­н­ня сповільнилися через фактичну заборону оселятися на давніх (до департації) місцях прожива­н­ня, сутички з місц. пророс. шовіністами, анти­татар. пропаганду, руйнува­н­ня жител, погроми. Офіц. матеріал. допомогу ре­емі­грантам надавав КМ України, неофіційну — Туреч­чина, Іран, араб. країни. Осн. ви­моги К. т. після поверне­н­ня на батьківщину: політ. реабілітація, створе­н­ня нац.-територ. автономії, реалізація права на землю та частину майна, від­новле­н­ня довоєн. топонімії Криму. Однією з форм сучас. кримськотатар. нац. руху є Курултай кримськотатарського народу (офіц. правового статусу в Україні не має) та його по­стій. орган — Меджліс кримськотатар. народу. К. т. ма­ють своїх пред­ставників у ВР України, діє Рада пред­ставників кримськотатар. народу при Пре­зидентові України. У березні 2014 внаслідок воєн. інтервенції крим. землі були окуповані РФ.

Осн. заня­т­тями К. т. у степ. р-нах Крим. п-ова традиційно було кочове скотарство, у гір.-при­береж. — зрошуване землеробство та від­гін­не скотарство. На Пд. узбереж­жі роз­вивалися вино­градарство (понад 50 сортів), садівництво (персики, груші, яб­лука, горіхи), тютюн­ництво, на Зх. — рибальство, у Сх. Криму — шовківництво; допоміжні промисли у степу та горах — мисливство й бортництво. Важливу екон. роль ві­ді­гравав видобуток солі. Серед ремесел най­активніше роз­вивалися візерунчасте ткацтво, вишивка шовком і золо­тими нитками, виробництво повсті, сукна, посуду, обробле­н­ня шкіри, різьбле­н­ня на дереві, збро­ярство (ножі, кинджали, вогнепал. зброя), виготовле­н­ня ювелір. виробів (частина продукції екс­портувалася), селітри, поро­ху. Характерна особливість — вироб. спеціалізація окремих по­селень, зокрема Бакла ві­дома як центр гончарства, Бахчисарай — виготовле­н­ня кованого мідного посуду, Карасубазар — виробів зі шкіри. Від­мін­ності у госп-ві різних природно-клімат. зон зумовили актив. роз­виток обміну й торгівлі між ними. Поселе­н­ня кочових степ. К. т. скла­далися із великих роз­бір. (терме) та малих нерозбір. (отав) юрт, роз­таш. за родовим принципом; осілих — із жител, побуд. із саману чи ракушняка (калыб), за­глиблених на 30–50 см у землю, вкритих землею, соломою або черепицею (двері роз­таш. тільки з Пд.). На Пд. узбереж­жі зводили одно- та двоповерх. (часто з ве­рандами, які ви­ступали над пер­шим поверхом) камʼяні будинки терасами таким чином, щоб плос­кий дах нижнього будинку слугував двором для верх­нього. У долинах р. Кача та Бельбек, ймовірно, під впливом готів, бу­ли поширені зрубні деревʼяні будинки. У кожному будинку обо­вʼязково облаштовували баню (амам). Всередині стіни обмазували глиною, білили та прикрашали килимами, витинанками й полицями з мідним посудом, глинобитну під­логу застеля­ли повстю. Вздовж стін ставили низькі широкі деревʼяні дивани з подушками, шафи для постіл. білизни й одягу вбудовували у стіни. Як правило, будинки скла­далися з двох кімнат: одна — для чоловіків і гостей, друга — для жінок; у двоповерх. будинках ниж­ній поверх використовували для госп. потреб. Харак­терна кримськотатарська архітектура (цивіл. і культова) веде свою історю від 14 ст. Традиц. кримськотатар. кухня вирізняється різноманітністю, особливо у гір.-лісовому та прибереж. ре­гіонах, де вона нараховує бл. 20-ти перших і понад 80 других страв. У всіх регіонах улюбленими стравами були чибереки (чебуреки), экмек (хліб), татараш (різновид пельменів), кобэтэ (мʼяс­ний пиріг), шорба (мʼяс­ний суп), шишкебаб (шашлик), пилав (плов), серед напоїв — макъсма (буза), язма, айран, къатыкъ (різ­новиди кефіру). Чоловіки носили натіл. сорочку з прямим коміром (кольмек), шаровари (шальвари), під­перезані кушаком, камзол, шап­ку з баранячого хутра із плос­ким верхом, на ногах — чарыки (постоли), чувяки, мэст (чоботи); жінки — кольмек, шальвари, зы­бын або фи­стан (сукні), коклюк (нагрудник, прикрашений монетами), фес (оксамитова шапочка, прикрашена золотою ви­шивкою та монетами), пояс із широкою сріб. пряжкою, на ногах — папуч (туфлі), налын (дере­вʼяні сандалі). У звичаях, обрядах, легендах, казках, піснях і танцях К. т. пере­плелися традиції язичниц. вірувань та ісламу. Вони використовували 3 кален­дарі: язичниц. землероб. (соняч.), у якому назви місяців від­ображали землероб. діяльність крим­ськотатар. народу й особливо­сті клімату Криму; 12-річ. тюрк. (сх.); мусульман. місяч. (назви майже половини місяців від­різнялися від араб.). Найшанованіші з домусульман. свят — Хы­дыр­лез (5–6 число першого тиж­ня травня; заверше­н­ня польових робіт і від­гін отар на літні пасовища), Наврез (21 березня; день весняного рівноде­н­ня), Дервиза (21 вересня; день осін­нього рів­ноде­н­ня ), Йылбашы (22 грудня; Новий рік); мусульман. — Ораза-Байрам, Къ­урбан-Байрам. Див. також Кримськотатарська етно­­графія, Кримськотатарська літе­ратура, Кримськотатарське де­коративно-ужиткове мистецтво, Кримськотатарське образотвор­че мистецтво, Кримськотатарське театральне мистецтво, Кримсько­татарський фольклор.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю