КРИ́МСЬКІ ТАТА́РИ — народ, авто­хтон­не населе­н­ня Криму. Самона­зва — къырым­та­тарлар. Компактно проживають у Сімферопольському, Бахчисарайському, Біло­гірському, Джанкойському ра­йонах Автономної Рес­публіки Крим, Херсонській і Запорізькій обл. (за пере­писом 2001, в Укра­їні загалом мешкало 243,4 тис. кримських татар), а також в Узбеки­стані (239 тис.), Туреч­чині (100 тис.), Румунії (22 тис.), Таджики­стані (9,4 тис.), Болгарії (5,8 тис.), РФ (3,9 тис.). Кримські татари роз­мовляють кримськотатарською мовою, що належить до тюркської групи алтайської мовної сімʼї, за віро­сповідан­ням — пере­важно мусульмани-суніти. Етнонім «татари» вперше викори­станий у письмових джерелах 732 на по­значе­н­ня мон­голо-тюркського племені, яке мешкало на території Монголії (на­прикінці 12 ст. майже повністю знищене монголами Чингізхана та китайськими військами царства Цзінь). У 13 ст. ним почали називати кочові пле­мена монголів і тюрків, які у 1220–40-х роках здійснили агресію у Східну і Центральну Європу, зокре­ма захопили Кримський пів­острів. Етнонім «Кримські татари» поширився від 1475 із появою на Пів­ден­ному узбереж­жі Криму турків. Формува­н­ня кримськота­тарської нації від­булося у період роз­­витку Кримського ханства (15–18 ст.). Основу антропологічного типу становлять пред­ставники європеоїдної раси, у деяких груп присутні мон­голоїдні домішки. До депортації 1944 (див. Депортація) виокре­млювали 3 субетнічні групи кримських татар: степові (самона­зва — кыпчак), гірські (тат) і пів­ден­но-бережні (ялыбойлю). Степові кримські татари — монголоїди, близькі за походже­н­ням і культурою до пів­нічно-кавказьких ногайців, до складу яких уві­йшли нащадки половців; гірські і пів­ден­но-бережні — тюркізовані та ісламізовані нащадки тавро­скіфів, готів, греків, ґенуезців, венеціанців, вихідців із Малої Азії, Грузії, Пів­нічного Кавказу, словʼянських земель. Після депортації від­мін­ності між субетнічними групами знівельовано. На думку деяких дослідників, процес зародже­н­ня етнічного ядра кримськотатарського народу роз­почався у складі Херсонеса, Боспорського і Скіфського царств (7 ст. до н. е. — серед. 3 ст. н. е.), Хазарського каганату, печеніго-кипчацького союзу племен (11–13 ст.), Золотоординського улусу, Ґенуезької ко­лонії та Мангупського князівства (2-а половина 13 — 1-а половина 15 ст.). На час приходу до Криму монголо-татари за віро­сповіда­н­ням були шаманістами-тенгріанцями. Роз­­по­всюдже­н­ня ісламу на Кримському пів­острові роз­почалося у 2-й половині 13 ст., інтенсивна ісламізація (сунітського на­пряму) — у 1320-х роках. По­ступово склалася роз­галужена релігійна адміністративна система на чолі з ханом. Він пред­ставляв владу османського султана, якого водночас вважали халіфом — духовним і політичним лідером мусульманської релігійної системи. Окрім хана, до неї входили: муф­тій (вища духовна особа, що дає юридичне тлумаче­н­ня тверджень Корану стосовно без­прецедентної справи; у випадку погодже­н­ня з іншими муфтіями надалі це тлумачен­ня — фетва — стає прецедентом), релігійні судді, монастирі дервішів, мережа шкіл при мечетях (медресе, мектебе). Надалі релігійна адміністративна система за­знала змін. На початку 19 ст. на території Криму (без Ялтинського пов.) діяло 1556 мектебе, 1890 — лише 275. Нині пере­важ­на більшість кримських татар під­порядкована Духовному управлін­ню мусульман Криму, меншість — Духовному управлін­ню мусульман України.

У політичній історії кримських татар ви­окремлюють декілька періодів: монголо-татарський, або золотоординський (се­редина 13 ст. — 1437), коли було створено перше протодержавне утворе­н­ня кримських татар у Криму — Кримський юрт; доба Кримського ханства (1437–1783); втрати незалежності та входжен­ня до складу Російської імперії (від 1783) і СРСР (від 1922); репатрі­ації до Криму (від кінця 1970-х років). Ще у монголо-татарському (золотоординському) період кримські татари почали пере­ходити до осілого способу життя, хоча у пів­нічній частині Кримського пів­острова елементи кочового господарства збереглися до середини 18 ст., до початку 15 ст. існував чіткий воєнізований поділ населе­н­ня на тисячі, сотні, десятки. Цивільну адміністративну систему очо­люва хан (виключно з династії Ґіреїв), до неї входили: калга-султан (перша посадова особа піс­ля хана, як правило, його брат), нуред­дин-султан (друга посадова особа після хана, виконував обо­вʼязки його особистого послан­ця, глави місцевих судів і головного поліцейського начальника), ка­ймакан (здійснював функції міністра з цивільних справ), мурзи (старші родів), цивільні чиновники. Територія Кримського ханства поділена на бейлики — земельні володі­н­ня окремих родів (Ширін, Барин, Кипчак, Мансур, Седжет, Яшлав, Аргин) на чолі з беями, яких обирали пред­ставники ро­дів і затверджував хан. Землею володіли феодали, релігійні обʼєд­на­н­ня та особисто вільні селяни. В основі правової системи — по­єд­на­н­ня залишків домусульманського права (тьоре) з мусульманським шаріатом. Зберігалися релікти патріархального ладу, полігамна родина, звичай кровної помсти. Як автономна держава у складі Османської імперії у випадку воєн­ної необхідності Кримське ханство могло дати іноді до 100 тис. воїнів. До початку 18 ст. щорічно або декілька разів на рік кримські татари робили набіги на сусідні землі (особливо часто — на українські, що зумовлено гео­графічною близькістю) з метою захо­пле­н­ня здобичі та ясиру (невіль­ників). У пере­важній більшос­ті вони асимілювалися з кримськими татарами, особ­ливо після звільне­н­ня з не­волі. При­єд­на­н­ня Кримського ханства до Російської імперії 1783 спричинило ма­сову еміграцію кримських татар до Османської імперії (на­ступні хвилі еміграції — 1860–62, 1874–75, початку 1890-х років, 1902–03). На їхні зем­лі пере­селялися кримські греки та вірмени, росіяни, українці, білоруси, бол­гари, німці та ін. За пере­писом 1897, у Таврійській губернії мешкало 189,8 тис., за пере­пи­сом 1926, у Криму — 179,1 тис. кримських татар. Вони складали більшість у Судацькому, Бахчисарайському, Ялтинському, Се­вастопольському ра­йонах, м. Бахчисарай, Карасубазар (нині Білогірськ), Старий Крим. Національно-культурне від­родже­н­ня кримських татар кінця 19 — початку 20 ст. повʼязане з діяльністю І. Гас­принського, Дж. Сейдамета, Н. Челебієв, А. Озенбашли, які були провід­никами та ідеологами кримськотатарської нації. 13 грудня 1917 1-й Курултай (зʼїзд) кримських татар, який від­бувся у Бахчисараї, ухвалив кон­ституцію. Її опубліковно на­ступного дня з метою проголоше­н­ня Кримської Демократичної Республіки, а 18 грудня створено національний уряд. Подальший роз­виток кримськотатарської державності при­пинено внаслідок воєн­них дій 1918–20 і встановле­н­ня на території Криму радянської влади (див. Кримська Соціалістична Радянська Республіка, Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка). Голод 1921–23 у РФ призвів до загибелі десятків тисяч кримських татар (за деякими оцінками — бл. 15 % від загальної кількості). У руслі започаткованої радянським керівництвом політики «коренізації» Балаклавський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський, Судацький ра­йони ого­лошено національними татарськими ра­йонами; від­крито низку татарських шкіл і театр; виходили газети кримсько­татарською мовою. Керівництво Кримської АРСР у той час складалося пере­важно з кримських татар. Однак незабаром цю політику згорнено, більшість крим­ськотатарських діячів (В. Ібраїмова, Б. Чобан-заде та ін.) ре­пресовано. Актом геноциду з боку радянської влади стала 1944 насильницька депортація кримських татар пере­важно у Се­редню Азію за звинуваче­н­нями у зраді батьківщини та спів­праці з німецьким окупаційним режимом. Загалом вивезено близько 190 тис. осіб (за пере­писом 1939, у Криму прожи­вало 218 тис. кримських татар), значна час­тина з яких загинула у дорозі та в пер­ші роки засла­н­ня. 2012 А. Се­їт­аблаєв зняв перший крим­сько­татарський повнометражний художній фільм і першу художню стрічку про депортацію кримських татар «Хайтарма» («Поверне­н­ня») та зі­грав у ній головну роль. Виразником боротьби крим­сько­татарського народу за поверне­н­ня на батьків­щину став Кримськотатарський правозахисний рух, який виник після 20-го зʼ­їзду КПРС (1956). У 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар 1944, що стало поштовхом для їхнього масового поверне­н­ня до Криму. За пере­писом 1989, у СРСР загалом мешкало 272 тис. кримських татар, з них 47 тис. — у Криму. За даними кримськотатарських дослідників, 1979 у Криму проживало 5, 1988 — 17,5, 1989 — 38, 1990 — 120, 1995 — 250 тис. кримських татар. (враховуючи тих, які не мали українського громадян­ства). На­прикінці 1990-х років тем­пи поверне­н­ня сповільнилися через фактичну заборону оселятися на давніх (до департації) місцях прожива­н­ня, сутички з місцевими проросійськими шовіністами, анти­татарську пропаганду, руйнува­н­ня жител, погроми. Офіційну матеріальну допомогу ре­емі­грантам надавав КМ України, неофіційну — Туреч­чина, Іран, арабські країни. Основні вимоги кримських татар після поверне­н­ня на батьківщину: політична реабілітація, створе­н­ня національно-територіальної автономії, реалізація права на землю та частину майна, від­новле­н­ня довоєн­ної топонімії Криму. Однією з форм сучасного кримськотатарського національного руху є Курултай кримськотатарського народу (офіційного правового статусу в Україні не має) та його по­стійний орган — Меджліс кримськотатарського народу. Кримські татари мають своїх пред­ставників у Верховній Раді України, діє Рада пред­ставників кримськотатарського народу при Пре­зидентові України. У березні 2014 внаслідок воєн­ної інтервенції кримські землі були окуповані РФ.

Основними заня­т­тями кримських татар у степових ра­йонах Кримського пів­острова традиційно було кочове скотарство, у гірсько-прибережних — зрошуване землеробство та від­гін­не скотарство. На Пів­ден­ному узбереж­жі роз­вивалися вино­градарство (понад 50 сортів), садівництво (персики, груші, яблука, горіхи), тютюн­ництво, на Західному — рибальство, у Східному Криму — шовківництво; допоміжні промисли у степу та горах — мисливство й бортництво. Важливу економічну роль ві­ді­гравав видобуток солі. Серед ремесел най­активніше роз­вивалися візерунчасте ткацтво, вишивка шовком і золотими нитками, виробництво повсті, сукна, посуду, обробле­н­ня шкіри, різьбле­н­ня на дереві, зброярство (ножі, кинджали, вогнепальна зброя), виготовле­н­ня ювелірних виробів (частина продукції екс­портувалася), селітри, пороху. Характерна особливість — виробнича спеціалізація окремих поселень, зокрема Бакла ві­дома як центр гончарства, Бахчисарай — виготовле­н­ня кованого мідного посуду, Карасубазар — виробів зі шкіри. Від­мін­ності у господарстві різних природно-кліматичних зон зумовили активний роз­виток обміну й торгівлі між ними. Поселе­н­ня кочових степових кримських татар складалися із великих роз­бірних (терме) та малих нерозбірних (отав) юрт, роз­ташованих за родовим принципом; осілих — із жител, побудованих із саману чи ракушняка (калыб), за­глиблених на 30–50 см у землю, вкритих землею, соломою або черепицею (двері роз­ташовані тільки з Пів­дня). На Пів­ден­ному узбереж­жі зводили одно- та двоповерхові (часто з верандами, які ви­ступали над першим поверхом) камʼяні будинки терасами таким чином, щоб плоский дах нижнього будинку слугував двором для верх­нього. У долинах р. Кача та Бельбек, ймовірно, під впливом готів, були поширені зрубні деревʼяні будинки. У кожному будинку обовʼязково облаштовували баню (амам). Всередині стіни обмазували глиною, білили та прикрашали килимами, витинанками й полицями з мідним посудом, глинобитну під­логу застеляли повстю. Вздовж стін ставили низькі широкі деревʼяні дивани з подушками, шафи для по­стільної білизни й одягу вбудовували у стіни. Як правило, будинки складалися з двох кімнат: одна — для чоловіків і гостей, друга — для жінок; у двоповерхових будинках нижній поверх використовували для господарських потреб. Характерна кримськотатарська архітектура (цивільна і культова) веде свою історію від 14 ст. Традиційна кримськотатарська кухня вирізняється різноманітністю, особливо у гірсько-лісовому та прибережному регіонах, де вона нараховує близько 20-ти перших і понад 80 других страв. У всіх регіонах улюбленими стравами були чибереки (чебуреки), экмек (хліб), татараш (різновид пельменів), кобэтэ (мʼясний пиріг), шорба (мʼясний суп), шишкебаб (шашлик), пилав (плов), серед напоїв — макъсма (буза), язма, айран, къатыкъ (різновиди кефіру). Чоловіки носили натільну сорочку з прямим коміром (кольмек), шаровари (шальвари), під­перезані кушаком, камзол, шапку з баранячого хутра із плоским верхом, на ногах — чарыки (постоли), чувяки, мэст (чоботи); жінки — кольмек, шальвари, зыбын або фи­стан (сукні), коклюк (нагрудник, прикрашений монетами), фес (оксамитова шапочка, прикрашена золотою вишивкою та монетами), пояс із широкою срібною пряжкою, на ногах — папуч (туфлі), налын (деревʼяні сандалі). У звичаях, обрядах, легендах, казках, піснях і танцях кримських татар пере­плелися традиції язичницьких вірувань та ісламу. Вони використовували 3 календарі: язичницький землеробський (сонячний), у якому назви місяців від­ображали землеробську діяльність кримськотатарського народу й особливості клімату Криму; 12-річний тюркський (східний); мусульманський місячний (назви майже половини місяців від­різнялися від арабських). Найшанованіші з домусульманських свят — Хыдырлез (5–6 число першого тижня травня; заверше­н­ня польових робіт і від­гін отар на літні пасовища), Наврез (21 березня; день весняного рівноде­н­ня), Дервиза (21 вересня; день осін­нього рівноде­н­ня ), Йылбашы (22 грудня; Новий рік); мусульманські — Ораза-Байрам, Къ­урбан-Байрам. Див. також Кримськотатарська етно­графія, Кримськотатарська література, Кримськотатарське декоративно-ужиткове мистецтво, Кримськотатарське образотворче мистецтво, Кримськотатарське театральне мистецтво, Кримськотатарський фольклор.