Друкарня і книговидання

ДРУКА́РСТВО І КНИГОВИДА́­Н­НЯ — виготовле­н­ня та роз­по­всюдже­н­ня книг і періодики. Щодо сучас. друкарства поширена також назва поліграфія. Спершу друкарні були одночасно й видавн. під­приємствами, лише згодом зʼявилися окремі видавництва, які вибирали текс­ти для друку, за­ймалися їх редагува­н­ням та мист. оформле­н­ням, налагоджували тиражува­н­ня і збут продукції. Попередником друкарства було виготовле­н­ня від­битків малюнків за допомогою штампів (деревʼяних дошок із вирізьбл. на них зображе­н­нями) — ксило­граф. друк. В Україні таким способом друкували папер. ікони та зображе­н­ня монастирів для роз­по­всюдже­н­ня серед прочан. У Китаї від 11 ст. ві­доме друкува­н­ня рухомими літерами — спершу кераміч., пізніше — деревʼяними, і, врешті, — металевими. Однак поч. Д. і к. в сучас. ро­зумін­ні став можливим лише після створе­н­ня нім. май­стром Й. Ґутенберґом у 40-х рр. 15 ст. при­строю для від­лива­н­ня метал. шрифту (літер, роз­ділових, матем. та ін. знаків) у матрицях. Із метал. шрифту складали набірну форму, з якої на папері отримували від­битки з допомогою ручного друкар. вер­стата — преса. З Німеч­чини Д. і к. швидко поширилися в Італії (від 1464), Швейцарії (бл. 1468), Франції (1470), Угорщині (1473), Польщі (1474) та ін. Найбільшими видавн. центрами стали Венеція, Нюрнберґ, Базель. Станом на 1500 друкарні діяли у 250-ти містах і випустили бл. 40 тис. ви­дань заг. накладом понад 12 млн прим. У створе­н­ня перших стандартів друк. книги вагомий внесок зробили Мануції (Італія), Етьєни (Франція), Плантен, Ельзевіри (Нідерланди), Фробен (Швейцарія). Ви­да­н­ня цих та ін. друкарів поширювали і в Україні. Упродовж 16 ст. в Європі ви­дано бл. 500 тис. назв книг, у 17 ст. — бл. 3 млн. Отож книга стала важливим фактором як сусп., так і політ. життя й роз­витку культури.

Перша ві­дома друк. книга автора з України — «Judicium prenosticon Anni MCCCCLXXXIII currentis Magistri Georgii Drogobicz de Russia...» («Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі...»), ви­дана 1483 у Римі. Книги, при­знач. для пошире­н­ня в Україні, видав нім. першо­друкар Ш. Фіоль церк.-словʼян. мовою у Кракові: «Осьмогласник», «Часословець», «Тріодь цвітна» (усі — 1491) і «Тріодь постна» (у двох із них післямови написано по-староукраїнськи), з них збереглося 79 ви­дань; імовірно, що їх замовниками були укр. культурні діячі. Книги для Білорусі та України видавав білорус. першо­друкар Ф. Скорина у Празі (Біблія, 1517–19) і Вільно (молитовник «Малая подорожная книжица», 1522; «Апостол», 1525). І. Федоров, котрий раніше працював у Москві і Заблудові (Білорусь), згодом видав у Львові «Апостол» (1574) та «Буквар». Князь В.-К. Острозький заснував друкарню у м. Острог (нині Рівнен. обл.), де І. Федоров на­друкував церк.-словʼян.-грец. буквар (1578), Книгу Нового Завіту (1580) та Острозьку Біблію (1581); загалом за час свого існува­н­ня друкарня (до 1612) видала 28 назв книг, зокрема памʼятки полеміч. літ-ри, богослов. твори, букварі. Від 1591 діяла Львів. братська друкарня. Серед її ви­дань — грец.-церк.-словʼян. граматика «Аделфотес», перші в Україні друк. ви­да­н­ня віршів і драм. творів. З часом осн. місце в продукції друкарні зайняли старан­но від­редаговані літург. книги, часто з перед­мовою, віршем на герб та післямовою. У різний час друкарнею керували П. Кулчич, Памво Беринда, А. Скольський. Власниками друкарень були також львів. православні єпис­копи Г. Балабан (у с. Стрятин, нині Стратин, 1602–06) і Крилос (1606; від­повід­но Рогатин. і Галиц. р-нів Івано-Фр. обл.), А. Желиборський (у Львові, 1645–46), видавн. діяльність яких сприяла уніфікації церк. обряду. У значно ширших мас­штабах редагува­н­ня літург. текс­тів провадила Києво-Печер. друкарня, засн. 1616 архімандритом лаври Є. Плетенецьким. Під керівництвом висококваліфік. друкарів і ред. Памви Беринди та Т. Земки ця друкарня стала найважливішим видавн. осередком на укр. землях. Крім літург. книг, у ній ви­дано окремі літ. й богослов. твори, вірші К. Саковича (1622), «Лексіконъ славенорос­скій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди (1627). Під на­глядом київ. митрополита Петра Могили під­готовлено книги, важливі для консолідації Православ. Церкви, — катехізм «Со­браніє короткої науки о артикулах віри» (по 2 укр. і польс. ви­да­н­ня, 1645), «Євхологіон, альбо Молитослов или Требник» Петра Могили (1646). Налагоджено друкува­н­ня книг лат. і польс. мовами, серед них — літ. творів викладачів і студентів Києво-Могилян. колегіуму. Польс. мовою ви­дано полеміч. трактат Петра Могили «Літос, альбо Камінь...» (1644). Серед укр. друкарів були також мандрівні, серед них — Т. Вербицький (1625–28 мав власну друкарню у Києві, від 1635 працював у м. Кимполунґ), С. Соболь (1628–30 — власник друкар. під­приємства у Києві; 1631–38 працював у Білорусі в Кутеїн. монастирі, у Могильові та Буйничах); К.-Т. Ставровецький, котрий видав власні твори у Почаєві 1618, Рохманові 1619 (обидва нині від­повід­но Кременец. та Шумського р-нів Терноп. обл.) та Чернігові 1646; П. Люткович, власник друкарень у с. Угорці побл. Самбора (нині Львів. обл., 1619–20), м. Четвертня (нині село Маневиц. р-ну Волин. обл., 1625), Луцьку (1625–28), с. Чорна на Волині (1629). В Україні діяли також польс. друкарні М. Берната (Львів, кін. 16 ст.), Я. Шеліги (Добромиль, Львів, Ярослав, бл. 1610–36,); кальвініст. друкарня у Панівцях (1608–11); друкарня Львів. єзуїт. колегіуму (від 1642); вірм. друкарня О. Карматенянца у Львові (1620-і рр.). Львів. друкар-під­приємець М. Сльозка від 1638 видавав православ. літург. книги, які приносили йому істотні прибутки, а також літ. й наук. твори укр., лат., польс. мовами; приділяв також значну увагу редактор. під­готовці текс­тів, писав перед­мови, вірші. 1574–1648 в Україні працювало 25 друкарень, з них 17 належали українцям і видавали книжки пере­важно церк.-словʼян. та укр. мовами, 7 друкарень — лат. і польс. мовами. На від­міну від Росії, де в цей час існувала лише одна велика держ. друкарня у Москві, Д. і к. в Україні роз­вивалися децентралізовано: друкарні діяли у 17-ти місцевостях, з них 7 — у селах, решта — у містах і містечках. Характер. рисою укр. книги була наповненість дереворит. орнаментами (особлива техніка виготовле­н­ня гравюри-штампа на дошці з дерева), сюжет. ілюстраціями, зображе­н­нями гербів осіб, яким присвячували книги. Гадяц. договір 1658 перед­бачав, що в автоном. Українській Державі діятиме необмежена кількість шкіл, колегіумів, друкарень, що можливо буде друкувати «скільки потрібно» світських і реліг.-по­вчал. книг. У роки Руїни приватні друкарні, що належали майстрам-міщанам, занепали. 1651–67 в Україні діяло лише 4 друкарні — одна у Києві (лаврська) і три у Львові (братства, єзуїт. колегіуму та М. Сльозки). Після смерті М. Сльозки (1667) в Україні працювали тільки 3 друкарні, причому всі належали церк. установам. Від 1670 від­новлено друкарню (засн. ще 1648) при православ. на той час Унів. Свято-Успен. монастирі (нині с. Між­гірʼя Пере­мишлян. р-ну Львів. обл.). Києво-Печер. друкарня залишалася в Україні провід. центром книгови­да­н­ня та ініціатором оновле­н­ня і збагаче­н­ня тематики ви­дань. Завдяки авторитетові лаври та її матеріал. можливостям Києво-Печер. друкарня витримала потрясі­н­ня, зумовл. війнами, зменше­н­ням ринків збуту. Не тільки в Україні, а й далеко за її межами поширювали ви­дані лаврою богослужб. книги, молитовники, букварі, збірки проповід­ей. Серед найкращих ви­дань лавр. друкарні — «Києво-Печерський Патерик» (перше вид. 1661), 4-том. зб. життя святих «Четьи-Минеи» Д. Туптала (1689–1705), «Алфавіт духовний» І. Копинського. Друкували також панегірики (зокрема на честь геть­манів І. Самойловича та І. Мазепи, полковника Ф. Донця-Захаржевського), «конклюзії» — великоформатні ілюстр. друки, у яких панегірич. вірш по­єд­нано з тезами дис­путу на філос. або богослов. теми. Друкарня дбала про якість шрифтів, естетику роз­міще­н­ня текс­ту та ілюстрацій. Заг.-укр. значе­н­ня мало створе­н­ня 1674 книговидавн. під­приємства на Лів­обереж­жі — друкарні у м. Новгород-Сіверський (нині Черніг. обл.), 1679 пере­несено до Чернігова. Від більшості ін. православ. друкарень вона від­різнялася тим, що поширювала пере­важно твори черніг. архі­єпис­копа Л. Барановича (власника друкарні) та ін. тогочас. авторів, зокрема І. Галятовського, Д. Туптала, І. Величковського; це були проповіді, реліг.-моралізатор. вірші польс. мовою, полемічні твори, панегірики. Після смерті Л. Барановича (1694) друкарня пере­йшла до Черніг. Свято-Троїц. Іллін. монастиря. У ній друкували реліг. вірші І. Максимовича, панегірики різними мовами (І. Орловського, П. Терлецького, П. Армашенка), богослужб. книги, букварі. За цар. указом 1720 і роз­порядже­н­ням синоду 1721 Києво-Печер. та Черніг. друкарням під за­грозою суворих покарань заборонено видавати будь-що, крім перед­руків давніх ви­дань. Аналогічні укази видавали і в на­ступні роки. Зокрема заборонено публікувати будь-які світські за змістом чи навіть реліг., але нові, твори, на­ближати мову ви­дань до роз­мов. мови населе­н­ня. Друкува­н­ня ж книжок російською мовою, потріб. для реформува­н­ня освіти, адміністрації та громад. життя, було привілеєм імпер. центру. Також встановлено по­двійну цензуру: оригінал. та сигнал. примірників. Черніг. друкарня деякий час видавала книги із за­значе­н­ням дати, яка пере­дувала указу 1720, але внаслідок доносу змушена була припинити видавн. діяльність до 1743. Києво-Печер. друкарня, долаючи всілякі пере­пони, продовжувала працювати. Ослабле­н­ня цензур. режиму за правлі­н­ня імператриці Єлизавети Петрівни й за геть­манува­н­ня К. Ро­зумовського було не­значним (навіть префект Києво-Могилян. академії М. Козачинський кн. «Філософія Арістотелева», що містила панегірики на честь Олексія та Кирила Ро­зумовських, мусив друкувати за кордоном — у Львові 1745). Єдиною ділянкою, де київ. та черніг. друкарі могли ще кілька десятиліть роз­вивати творчу активність, було полі­граф. викона­н­ня та худож. оформле­н­ня книг: багато ви­дань 1-ї пол. 18 ст. вирізняються полі­граф. досконалістю, красою шрифтів, майстерністю компонува­н­ня шпальт, мист. рівнем ілюстрацій та орнам. оздоб. Непо­вторність оформле­н­ня ви­дань забезпечували титул. сторінки, фронти­спіси, ілюстрації, орнам. за­ставки й кінцівки. Ви­значними майстрами оформле­н­ня книги були гравери на міді А. Козачківський, Г. Левицький, А. Тарасевич. Як свідчить опис лавр. друкарні серед. 18 ст., на той час її тех. рівень був високим. Із 6-ти металевих станів (друкар. вер­статів) по­стійно працювали 4, за кожним закріплювали трьох вільнона­йманих майстрів: складальник (зицер), пилкар (батирщик; наносив фарбу на друкар. форму), і прасмайстер (прасар; ви­друковував тираж). Стандарт. накладом книг великого формату був «таборок» (1200 прим.), а формату октаво (1/8 аркуша) — два «таборки». Подібним до устаткува­н­ня Києво-Печер. друкарні було оснаще­н­ня і Львів. братської друкарні, хоча у 18 ст. вона значно звузила видавн. про­граму, обмежившись пере­важно пере­ви­да­н­ням літург. книг, проте, як і раніше, до багатьох із них додавали світські частини (присвяти різним особам і вірші на їхні герби, «епі­грами» на герб Львів. братства, перед­мови з пові­домле­н­нями про істор. події, ремінісценції з антич. літ-ри тощо). 1788 Львів. ставропіг. братство скасовано австр. владою. Друкарня Ставропіг. ін­ституту у Львові (1790–1939) тільки формально залишалася спадкоємицею братської, оскільки її значимість у культур. житті українського народу істотно зменшилася. Стабіл. видавн. діяльність змогли налагодити монастир. осередки. Заслугою Унів. друкарні був її внесок у публікацію богослов., катехізич. та реліг.-моралізатор. творів, зокрема й україномовних. Напр., 1670 тут перед­руковано з київ. ви­да­н­ня твір Ф. Софоновича «Виклад о церкві», в додатку до якого вміщено, теж на під­ставі київ. друку, пере­клад укр. книж. мовою житія князя Володимира Святославича; 1680 ви­йшла україномовна книга єпис­копа Й. Шумлянського «Зерцало до прей­зрі­н­ня і латвійшого зро­зумі­н­ня віри святої», у додатку до якої твір С. Косова «О містиріях». Почаїв. друкарня (нині Кременец. р-н Терноп. обл.) дбала про ви­да­н­ня богослов. і реліг.-моралізатор. книг, звертаючи особливу увагу на запити й потреби парафіял. духовенства. У низці друків, особливо від 2-ї пол. 18 ст., вжито мову, близьку до укр. нар.-роз­мовної, зокрема, у порадниках «Політика свіцкая» (1770) та «Книжиця для господарства...» (1788). Опубл. й низку укр. пісень та віршів кирилицею та латинкою, особливо популяр. була зб. реліг. пісень «Богогласник» (1790). Крім укр. кирилич. друків, Почаїв. друкарня видавала праці укр. авторів польс. і лат. мовами, при­ймала замовле­н­ня окремих польс. письмен­ників. Зокрема, ви­дано низку істор. документів, польс. пере­клади творів М. Цицерона та Са­л­люстія, під­ручники з фізики Ф. Шашкевича і геометрії Т. Свіжавського, курси риторики лат. мовою. Польс. друкарні видавали книги не лише для поляків, а й для всіх, хто читав польс. мовою, — укр. шляхтичів, міщан, пред­ставників верхівки духовенства. Виходили друком і польськомовні твори укр. авторів та тематично повʼяз. з Україною. Більшість польс. друкарень видавали і латиномовні текс­ти. Серед найбільших в Україні за кількістю публікацій — друкарня Львів. єзуїт. колегіуму (існувала до 1773). У Львові поряд із друкарнями єзуїт. колегіуму та катол. братства Св. Трійці діяли подібні за характером книжк. продукції під­приємства П.-Й. Ґольчевського (1735–51), І. Филиповича (1753–67), Я. Шліхтина та його спадкоємців (1755–85). Від 1760 працювала друкарня при Бердичів. кармеліт. монастирі.

До остан­ніх десятиліть 18 ст. більшість обʼємних багатотираж. книг становили ви­да­н­ня, при­знач. для православ. і греко-катол. церков: найбільше — богослужб. текс­ти і молитовники, менше — християн., по­вчал.-моралізатор. літ-ра. Друкували такі книги пере­важно церк.-словʼян. мовою кирилич. шрифтом, однак у певних їх структур. частинах (перед­мовах, присвятах) вживали й укр. книжну мову. З освіт. ви­дань масовими тиражами і досить часто друкували букварі, і хоч уривки для чита­н­ня у них по­дано церк.-словʼян. мовою, учні, засвоївши правила, могли вільно читати й укр. текс­ти. Сприйня­т­тю українцями церк.-словʼян. мови як «високого стилю» книж. мови сприяли специфічно укр. особливості вимови традиц. текс­тів. Якщо богослужб. книги, молитовники й букварі набули значного пошире­н­ня, то літ. публікації (вірші, про­грами театр. ви­став, панегірики) та окремі ви­да­н­ня з гуманітар. і природн. наук (тези дис­путів, посібники з граматики, історії тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами і для вузького кола читачів. Мовами їх ви­да­н­ня були книжна укр., церк.-словʼян. та, найчастіше, польс. чи латинська. Ситуація змінилася, коли різноманітні світські ви­да­н­ня у Центр., Пд. і Сх. Україні почали виходити російською мовою, тобто в остан­ні роки 18 ст., а в Галичині — нім., польс., лат., франц. після 1772. На зовн. ви­гляд кирилич. книги вплинуло впровадже­н­ня граж­данського шрифту. Традиц. кирилич. шрифт зберігся лише у ви­да­н­нях реліг. змісту. В остан. чв. 18 ст. в Галичині роз­горнули діяльність нім. друкарі, обслуговуючи потреби австр. адміністрації та освіт. установ. Найбільшою у Львові була друкарня А. Піл­лера (засн. 1773; 1776 у ній ви­друковано най­старішу на укр. землях газету — французькомовну «Gazette de Léopol»). Попри всі від­мін­ності, нім.-лат.-польс. друкарні у Галичині та російськомовні граж­дан. друкарні в центр. і пд. регіонах України мали багато спільного, зокрема обслуговували потреби уряд. установ та освіт. системи, повʼязаної з ними. Укр. літ. твори в цей час поширювали у рукописах. На­прикінці 18 ст. (майже одночасно з небаченим раніше роз­по­всюдже­н­ням в Україні друкарства іноз. мовами) ви­дано у С.-Петербурзі першу книгу укр. нар.-роз­мов. мовою — поему «Енеида [на малорос­сійскій языкъ пере­лиціован­ная]» І. Котляревського (1798). У на­ступні десятиріч­чя ви­да­н­ня з укр. історії та культури нерідко виходили в С.-Петербурзі, де адм. контроль над Д. і к. був менш суворим. На поч. 19 ст. на укр. землях у складі Рос. імперії книги й далі друкували лише рос. і церк.-словʼян. мовами, у Галичині — нім., польс., церк.-словʼянською. В окремих видавців та деяких період. ви­да­н­нях істотне місце за­ймала укр. тематика. Так, у друкарні Харків. університету (засн. 1805) видавали перший в Україні ж. «Украинскій вѣстникъ» (1816–19). Від 1835 діяла друкарня Київ. університету. Києво-Печер. друкарня, крім книг церк.-словʼян. мовою, друкувала навч. посібники для початк. шкіл і духов. училищ, календарі, період. ви­да­н­ня граж­дан. шрифтом. Від 1839 Одес. товариство історії та старожитностей започаткувало наук. записки. У Москві 1827 ви­дано зб. укр. нар. пісень, укладені М. Максимовичем, у С.-Петербурзі 1840 — перше ви­да­н­ня «Кобзаря» Т. Шевченка; україномов. альманах «Русалка Днѣстровая» (1837) довелося видавати в друкарні Пешт. університету у м. Буда (нині частина Будапешта). 1848–57 в друкарні Ставропіг. ін­ституту виходила перша укр. газета — «Зоря Галицька». 1848 у Львові засн. товариство «Галицько-руська матиця», яке вело і видавн. діяльність. У 1860-х рр. укр. Д. і к. в межах Рос. імперії пере­жили період короткотривалого по­жвавле­н­ня. П. Куліш і Д. Каменецький у С.-Петербурзі від­крили укр. друкарню, де ви­дано твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки–Основʼяненка, серію «Сільська бібліотека», навч. посібники українською мовою для неділ. шкіл та ін. Крім Києва, Харкова й Одеси, центрами Д. і к. були Чернігів та Полтава. Однак Валуєв. циркуляр 1863 і Емський акт 1876 до 1905, паралізували роз­виток друкарства у Центр. та Сх. Україні (заборонено друкувати україномовні текс­ти, крім істор. документів, а на твори худож. літ-ри щоразу необхідно було отримувати до­звіл цензури). У від­повідь на Емський акт за доруче­н­ням київ. «Громади» М. Драгоманов заснував 1876 Вільну укр. друкарню в Женеві (її кер. був А. Ляхоцький 1878–1918), серед ви­дань якої — редаговані М. Драгомановим зб. «Громада» (т. 1– 5, 1878–82) та однойм. журнал, твори самого М. Драгоманова і С. Подолинського. 1876 на кошти київ. «Громади» у Празі на­друк. «Кобзар» Т. Шевченка, 2-й т. якого містив заборонені в Росії твори. Порівняно сприятливими були умови роз­витку Д. і к. в Галичині, особливо після за­провадже­н­ня в Австро-Угорщині кон­ституції 1867. У Львові, Пере­мишлі, Чернівцях, Коломиї працювали друкарні приват. осіб і установ. Серійне ви­да­н­ня книг для ширшого кола читачів налагодили народовец. товариство «Просвіта» (Львів, 1868) і москвофіл. Об-во ім. М. Качковського (Коломия, 1874, від 1876 — у Львові). Важливим видавн. центром стало Літ. товариство ім. Шевченка (Львів, 1873; див. Наукове товариство імені Шевченка). І. Франко видавав книжк. серії «Дрібна бібліотека» (1878–81) та «Літературно-наукова бібліотека» (1889–98), К. Паньківський — «Дрібну бібліотеку» (1893–97). Найбільш успіш. виявилася діяльність АТ «Укр.-руська видавн. спілка» (1898), яким керували М. Грушевський, І. Франко та В. Гнатюк: у «великій» і «малій» серіях на­друковано твори. укр. письмен­ників і пере­клади наук. та літ. праць іноз. авторів, за два десятиріч­чя опубл. прибл. 600 книг накладом 500–1700 прим. кожна.

Перед­умовою подальшого роз­витку друкарства стало вина­йде­н­ня літо­графії і плоско­друкар. машини. В Україні перші літо­граф. майстерні від­крито 1822 у Львові та 1823 у Чернігові, плоско­друкар. машини почали використовувати від серед. 19 ст. Від 2-ї пол. 19 — на поч. 20 ст. упроваджено в друкарство лінотип, пізніше — ротаційні машини, офсетний друк. Укр. винахідник Й. Лівчак роз­робив проект набірно-матрицевідлив. машини. 1897 у Києві діяло 22 друкарні, 55 — в Одесі, по 27 — у Харків. та Волин. губерніях. Більшість із них були малопотужні і виготовляли пере­важно газети, журнали, оголоше­н­ня та ін. замовні матеріали. Найбільші друкарні були зосередж. у Києві (С. Кульженка, І. Самоненка, Є. Череповського, О. Коваленка, Ф. Йогансена), Одесі (Є. Фесенка) й Полтаві (К. Маркевича). Часто видавн. діяльність провадили книгарі: А. Коціпінський, Б. Корейво, Л. Ідзіковський та його спадкоємці (див. Ідзіковські) у Києві (друкували пере­важно польс. книги й ноти, зокрема укр. композиторів, на українські народні пісні); К. Вільд, Владислав і Казимир Ґубриновичі, Г. Альтенберґ і спадкоємці (див. А. Альтенберґ), Б. Полонецький у Львові; О. Цукеркандель у м. Золочів (нині Львів. обл.) випускав дешеву малоформатну серію «Biblioteka Powszechna», а також т. зв. брики — посібники для гімназистів (зокрема й україномовні). Нац. ін­ститут ім. Ос­солінських (Львів, 1827–1940; див. «Ос­солінеум») мав бібліотеку, друкарню і видавництво, які спеціалізувалися на ви­дан­ні польс. класич. літ-ри, наук. праць і під­ручників. У Рос. імперії, щоб обі­йти цензурні заборони, часто просвітні ви­да­н­ня випускали під ви­глядом худож. літ-ри. Так діяв, зокрема, Б. Грінченко, який видав у Харкові та Чернігові (від 1894) низку популяр. книг для народу, а також твори Т. Шевченка, П. Грабовського і власні. Аналогічну діяльність вело Харків. видавництво «Вс. І. Гуртом» на чолі з Г. Хоткевичем (від 1901). У Києві 1895 засн. видавництво «Вік», якому з по­даних до 1903 на роз­гляд цензури 230-ти рукописів вдалося на­друкувати лише бл. 80. До 1918 видало 331 книгу заг. накладом 1,7 млн прим., серед них — серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібр. творів укр. письмен­ників, популярні брошури. Поява друкарень у провінц. містах створювала умови для роз­горта­н­ня в них видавн. діяльності (напр., 1886 у Херсоні ви­йшла зб. драм. творів І. Карпенка-Карого). Про по­жвавле­н­ня культур. життя свідчили ви­да­н­ня літ. альманахів у Чернігові («Степові квіти», 1899; «Хвиля за хвилею», 1900), Херсоні («Перша ластівка», 1905) та ін. містах. У С.-Петербурзі «Благотворительное общество из­данія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ» (1898–1917) на­друкувало бл. 80 назв брошур з природо­знавства, с. господарства, медицини, а також двічі «Кобзар» Т. Шевченка (10 тис. прим. 1907 і 25 тис. 1908). У менших мас­штабах укр. книгу видавали Київ. та Харків. товариства грамотності, редакція ж. «Киевская старина», приватні видавці. Валуєв. циркуляр і Емський акт фактично втратили юрид. силу лише в ході рос. революції 1905–07. Від­тоді ті чи ін. книги, газети і журнали забороняли за їхній зміст, як правило, після їх ви­да­н­ня. Стало можливим друкува­н­ня укр. преси, але щодо неї цензура була особливо суворою. Великий внесок у роз­виток укр. культури зробило видавництво «Час» (Київ, 1908–20, фундатори і кер. — В. Королів-Старий, М. Синицький, М. Левицький, П. Петрушевський), капітал якого з часом пере­вищив 1 млн рублів. Серед продукції видавництва були твори укр. письмен­ників і пере­клади з різних мов, під­ручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з ілюстраціями А. Ждахи і текс­тами нар. пісень. Також у Києві видавництво «Лан» (1907–13, засн. О. Грушевський) випускало «Дитячу бібліотеку» і «Науково-популярну бібліотеку»; видавництво «Дзвін» (1907–19; дир. обох — Ю. Тищенко) — однойм. журнал. В Одесі перше укр. видавництво «Сніп» засн. 1905 заходами місц. товариства «Просвіта» та її голови М. Комарова. Невеликі укр. видавництва діяли і в ін. містах Над­дні­прян. України. 1917–19 у Катеринославі (нині Дні­пропетровськ) під керівництвом Є. Вирового діяло «Укр. видавництво». Загалом 1798–1916 ви­йшло бл. 6 тис. назв книг українською мовою, зокрема понад 2,8 тис. на Над­дні­прянщині. Твори Т. Шевченка 1840–1914 ви­дано в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки 1-ї світової війни Д. і к. на укр. землях різко скоротилися. У Росії випуск книг українською мовою знову, за дуже не­знач. винятками, опинився під забороною. Натомість по­жвавилося ви­да­н­ня політ. публікацій на укр. теми поза межами України (Берлін, Ляйпциґ, Прага, Варшава, Подєбради, Париж, Харбін). СВУ у низці європ. країн публікував кількома мовами брошури та інформ. матеріали з об­ґрунтува­н­ням курсу на само­стійність України. Політ. ви­да­н­ня само­стійниц. напряму виходили також у США і Канаді. Небувалий за роз­махом спалах укр. книгови­да­н­ня припадає на роки боротьби за державність України. Кількість укр. видавництв зросла до 78-ти у 1917 і 120-ти у 1918. Роз­вивалися як громад., так і приватні видавн. під­приємства, виникали книгарні й б-ки. За неповними даними, 1918 ви­дано 1526 назв книжок, з них 1084 — українською мовою, 386 — рос., 56 — ін. мовами. Національно орієнтов. укр. видавництва виникли у містах і м-ках Глухів (нині Сум. обл.), Лубни та Кобеляки (обидва — нині Полтав. обл.), Сміла (нині Черкас. обл.), Валки (нині Харків. обл.), Козятин і Могилів-Подільський (обидва — нині Вінн. обл.), Катеринодар (нині Краснодар, РФ) і багатьох ін. Ві­домо понад 10 видавництв місц. осередків товариства «Просвіта», зокрема у містах Кролевець, Золотоноша, Більськ (нині Бєльск Подляський, Польща). Діяли офіц. держ. видавництва, приватні отримували від держави без­від­сотк. позики. Зро­ста­н­ня попиту на укр. книжку забезпечило прибутковість найбільших видавництв; зокрема «Час» (1908–20), «Криниця» (1917–20; обидва — Київ), «Друкарь» (Петро­град, нині С.-Петербург, 1916–24), «Сіяч» (Черкаси, 1917–18) при­дбали власні друкарні. Стихійно й стрімко зро­стала кількість укр. період. ви­дань; їх почали видавати в усіх великих містах і багатьох м-ках в Україні та за її межами, зокрема у м. Воронеж (поширювали в укр. місцевостях Воронежчини і Курщини, Росія), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко зро­стала кількість фахової періодики.

В УСРР Д. і к. централізовано та під­порядковано державі. Лише кілька років про­існували громад. видавн. під­приємства «Друкарь» (1916–24), «Сяйво» (Київ, 1913–19, 1926–29). Держ. видавництва обʼ­єд­нано 1919 у Всеукрвидав (див. також Державне видавництво України). 1922 засн. держ. видавництва «Пролетар» (Харків, 1922–30) і «Молодий робітник» (Харків–Полтава, 1923–34). У книжк. репертуарі пере­важали агітац.-пропагандист. література, популярні масові книжки. Видавали, найбільше у 20-х рр., також твори укр. письмен­ників, наук. і літ. періодику, щоден­ну пресу. Найбільшими видавництвами були «Рух» (1921–33) і «Книго­спілка» (1922–30) у Харкові. Наук. літературу видавала ВУАН, у ві­да­н­ня якої пере­йшла друкарня Києво-Печер. лаври.

Від 1930-х рр., одночасно з роз­громом «українізації», посилено політику централізації видавн. справи та цензур. контроль. Жертвами терору стали діячі укр. книгови­да­н­ня Г. Хоткевич, І. Лизанівський, С. Пилипенко, А. Крушельницький. Багато ви­дань, під­готовл. до друку, заборонено, знищено й цілі тиражі на­друк. книг (неповний список знищених академ. ви­дань з україно­знавства, укладений Н. Полонською-Василенко, містить 35 назв). Для зручності контролю доведено до крайніх меж централізацію книгови­да­н­ня. 1930 Держ. видавництво України пере­творено на Держ. видавн. обʼ­єдн. України, якому під­порядковано всі гол. видавництва; після ліквідації Обʼ­єд­на­н­ня 1934 посил. контроль ідеол. парт. органів, зведено до мінімуму видавн. діяльність на місцях; книжк. продукцію сконцентровано у спеціалізов. видавництвах, яких станом на 1940 залишалося 14. У райцентрах від­крито друкарні головним чином для випуску місц. газет. Усього 1940 в Україні діяло 885 друкарень, з них 30 респ., 24 обл., 58 міських, 743 рай. та 30 ін. значе­н­ня. Одночасно зі зро­ста­н­ням обсягів Д. і к. в Україні швидко зменшувалася кількість україномов. ви­дань: від 6394-х (79 % заг. кількості ви­дань усіма мовами) у 1930 до 2536-ти (48%) у 1934 і 1895-ти (41 %) у 1939.

У Галичині в між­воєн. час діяло бл. 50 невеликих укр. видавництв, продукція яких 1934 становила 346 назв. Найбільшими видавцями були І. Тиктор (власник концерну «Укр. преса»), М.Таранько (засн. видавництва «Світ дитини», Львів, 1919–39), М. Матчак (організатор і власник видавництва «Ізмарагд»), Р. Паладійчук (засн. видавництва «Дешева книжка», Львів, 1935–39). Діяли видавн. ко­оператив «Червона калина» (Львів, 1922–39), видавн. спілка «Діло», ви­да­н­ням книг за­ймалися товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Сільс. господар», «Від­родже­н­ня», Ревізійний союз українських ко­оперативів, ко­оператив «Маслосоюз». 1930–35 ви­дано «Українську загальну енциклопедію» (у 3-х т., Л.; Станіславів; Коломия, 1930–35; ред. І. Раковський та В. Сімович). На Буковині в умовах суворої румун. цензури 1921–28 ви­йшло лише 39 назв укр. книг. Порівняно сприятливими були умови для укр. Д. і к. у Закарп. Україні — в Ужгороді, Мукачевому, Севлюші (нині Вино­градів), Береговому. Видавали книги й періодику Ужгород. товариство «Просвіта», товариство «Учител. громада» та ін. товариства. Серед актив. еміграц. видавн. установ — Укр. громад. видавн. фонд у Празі (1923–32). Видавн. діяльність роз­горнули й створ. в еміграції культ.-осв. осередки: Український вільний університет (Прага, 1921–45, від 1946 — у Мюнхені), Українська господарська академія (м. Подєбради, нині Чехія, 1922–32). Вид-во «Українська накладня» Я. Оренштайна (засн. 1903 у Коломиї під на­звою «Галиц. накладня», 1919–32 — у Берліні) видавало оригін. твори укр. красного письменства і пере­клади в серії «Загальна бібліотека». Незалежні видавн. центри на Зх. Україні ліквідовано після при­єд­на­н­ня цієї тер. до складу СРСР (1939). Під час нім.-фашист. окупації до­зволено діяльність лише «Українському видавництву» В. Кубі­йовича у Кракові (1939–44) і його львів. філії (1941–44). Вид-во друкувало насамперед шкіл. літературу, найбільший наклад мали «Історія України» Д. Дорошенка та «Кобзар» Т. Шевченка; до серед. 1941 видало 195 назв книг. Нелегально виходили в Україні ви­да­н­ня ОУН та УПА, листівки й брошури рад. під­пільників. Після закінче­н­ня війни видавн. діяльність продовжувалася в укр. діаспорі (країни Європи, США, Канада). В УРСР же від­новили працю більшість київ. видавництв, засн. газетні видавництва в обл. центрах, друкували масовими тиражами офіц.-пропагандист. ви­да­н­ня (головно у видавництві Держполітвидав УРСР), шкільні під­ручники. Налагоджено випуск спец. тех. та екон. літ-ри. З укр. літ-ри видавали пере­важно класику (крім заборонених авторів), твори офіційно ви­знаних укр. рад. письмен­ників. Контроль за видавн. продукцією від 1959 здійснювало Упр. полі­граф. промисловості і видавництв при РМ УРСР, пере­твор. від 1963 на Держ. комітет РМ УРСР по пресі (пізніше неодноразово змінював назву). Однією з перших акцій комітету було пере­йменува­н­ня видавництв («Держлітвидаву України» — на «Дні­про», «Дитвидаву ЦК ЛКСМУ» — «Веселка») та зміна статусу обл. книжк.-журн. видавництв на респ. регіональні з колорит. локал. на­звами («Маяк» в Одесі, «Таврія» у Сімферополі, «Каменяр» у Львові, «Карпати» в Ужгороді). Вид-во АН УРСР пере­йменовано на «Наукову думку», Харків. книжк.-журн. видавництво — на «Прапор», Дні­проп. — «Промінь». Вид-во «Радянський письмен­ник» належало СП УРСР, «Молодь» — у структурі ЦК ЛКСМУ. Спеціаліз. характер мали видавництва «Техніка», «Урожай», «Здоровʼя», «Мистецтво», «Музична Україна». Випуск під­ручників зосереджено у видавництві «Радянська школа». Видавн. діяльність ВШ звели до мінімуму, по­ставивши її під по­двій. контроль Держ­комвидаву і Міністерства вищої освіти УРСР. Книгови­да­н­ня провадили від­повід­но до річних темат. планів, затв. Держ. комітетом по пресі і парт. ін­станціями. 1946–75 в УРСР ви­дано 190 693 назви книг і буклетів, серед них українською мовою — 83 319 включно з 13 030 пере­кладами з 94-х мов. Наук. книги нараховували 26 430 назв, серед них — 9332 укр., 16 413 рос. і 685 ін. мовами. Худож. літ-ри на­друковано 20 278 назв, зокрема 11 625 укр., 5585 рос. і 3068 ін. мовами. У 1960 — серед. 1980-х рр. ви­йшли два вид. УРЕ (у 17-ти т., 1959–65; у 12-ти т., 1977–85), «Історія українського мистецтва» (у 6-ти т., 1966–73), «Історія міст і сіл Української РСР» (у 26-ти т., 1967–74), перша в світі «Енциклопедія кібернетики» (у 2-х т., 1973), зібр. творів Лесі Українки (у 12-ти т., 1975–79), І. Франка (у 50-ти т., 1976–86), «Шевченківський словник» (у 2-х т., 1978; усі — Київ), які, однак, були далекі від повноти і частково спотвор. цензурою. Роз­почато багатотомне академ. ви­да­н­ня твор. спадщини Т. Шевченка, серія «Бібліотека української літератури» (роз­рахов. на 200 т., 1982–2001, не завершена). Питома вага україномов. книги по­стійно скорочувалася: 1965 — 2998 назв книг українською мовою і 4023 російською мовою; 1975 — від­повід­но 2651 і 5693; 1980 — 2164 і 6572. В УРСР 1978 ви­дано 3,18 прим. книг на особу, тоді як в РРФСР — 10,26. І в на­ступні роки питома вага книгови­да­н­ня України у книжк. продукції СРСР також зменшувалася. Суворість цензур. контролю спричинила появу самвидаву — роз­множе­н­ня машинопис. копій публіцист. і літ. творів. Зʼявилися самвидавні журнали, зокрема «Український вісник» (поч. 1970-х рр.), що став ві­домим у світі (окремі числа пере­кладали на Заході англ. та франц. мовами).

Найважливішим наслідком здобу­т­тя Україною незалежності для Д. і к. став вільний роз­виток, реальне, попри прикрі винятки, скасува­н­ня цензур. обмежень. Замість держ. монополії на Д. і к. по­стала система вільних від ідеол. тиску видавництв різних форм власності. Хоча процес при­стосува­н­ня Д. і к. до ринк. економіки складний і суперечливий. Для поч. 1990-х рр. характерне обвальне зменше­н­ня кількості ви­дань і особливо їх накладів, спричинене насамперед недо­ступністю цін на книги для багатьох споживачів, що викликала комерціалізація Д. і к. Взаємоповʼязані та взаємозумовлені кризові явища у книгови­дан­ні й книжк. торгівлі: колишні форми системи «видавець–книга–­споживач» порушено, а нові формуються досить повільно, що знач. мірою спричинене недосконалістю правової бази та податк. політики у цій галузі. У 1990–2000-х рр., не витримавши конкуренції з більш прибутк. під­приємствами, різко скоротилася кількість книгарень у великих містах, а у менших містах і більшості райцентрів книгарні зникли взагалі. Натомість зʼявилися книжк. ринки (спершу — стихійні) у Києві, Одесі та деяких ін. містах. Не­зважаючи на негативні тенденції, від перших років незалежності України роз­горнуто ви­да­н­ня творів укр. класич. літ-ри, які раніше були заборонені, а також творів укр. діаспори. Ви­дано «Історію України-Руси» (в 11-ти т., 1991–98) та «Історію української літератури» (у 6-ти т., 1993–96; обидві — Київ) М. Грушевського, роз­почато пере­ви­да­н­ня діаспор. «Енциклопедії україно­знавства». Особливою популярністю користувалися під­ручники з історії України, зокрема пере­ви­да­н­ня праць Д. Дорошенка, І. Крипʼякевича, Н. Полонської-Василенко. По­стійно збільшується кількість недерж. видавництв, серед них високими показниками кількості ви­дань книг виділяють- ся «Фоліо» (Харків), «Ранок», «А.С.К.», «Зна­н­ня» (усі — Київ), «Під­ручники і посібники» (Тернопіль); великими накладами — «Генеза», «На­вчальна книга», «Форум» (усі — Київ). Від 1994 роз­горнула діяльність Укр. асоц. недерж. видавництв (від 2000 — Укр. асоц. видавців і книгорозпо­всюджувачів). Прибутковим напрямом є видавництво під­ручників, посібників у галузях права й економіки, довід­ників. Книги з гуманітар. наук і худож. літ-ри продукують видавництва «Основи», «Критика», видавн. дім «Альтернативи» (усі — Київ); твори сучас. письмен­ників — видавництва «Кальварія», «Піраміда» (обидва — Львів), «Лілея» (Івано-Франківськ) та ін.; різно­профіл. є видавництва «Астро­прінт» (Одеса), «Надстирʼя» (Луцьк). На ви­дан­ні дит. літ-ри спеціалізуються, зокрема, видавництва «Веселка», «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (обидва — Київ), а також «Ранок» (Харків) та «Школа» (Київ). Засн. низку видавництв реліг. літ-ри при УПЦ КП, УГКЦ («Свічадо» при греко-катол. ордені студитів, Львів; від­новило діяльність видавництво ЧСВВ «Місіонер» у м. Жовква Львів. обл.). Діє також Гол. спеціалізов. редакція літ. мовами нац. меншин України (Київ, від 1992). Демократизація книгови­да­н­ня сприяла виникнен­ню числен. видавн. центрів. Книги й брошури видають в усіх обл. та університет. містах, в Артемівську (Донец. обл.), Керчі (АР Крим), Коломиї (Івано-Фр. обл.), Глухові (Сум. обл.), Білгороді-Дністровському (Одес. обл.), смт Опішня (Зіньків. р-н Полтав. обл.) та ін. Крає­знавчу, політ., художню літературу, крім установ та громад. організацій, видають окремі особи. Поширене «на­стільне» малотиражне книгови­да­н­ня, продукція якого за­звичай не надходить у роз­дріб. продаж. В остан­ні роки під­вищено якість полі­граф. викона­н­ня друк. продукції, найпотужніші полі­граф. під­приємства сконцентровано у Києві (обʼ­єдн. «Преса України», «Полі­графкнига», Київ. книжк. ф-ка), Харкові (Книжк. ф-ка ім. М. Фрунзе), Львові (книжк. ф-ка «Атлас», «Глобус») та ін. великих містах. Виникла низка нових друкарень, оснащених сучас. устаткува­н­ням. Нинішній роз­виток Д. і к. спрямований на впровадже­н­ня компʼютер. технологій у видавн. під­готовку книг, їх друкува­н­ня і роз­по­всюдже­н­ня. Позитивну роль у по­жвавлен­ні видавн. руху ві­ді­грають книжк. ярмарки, з яких найві­домішим є щоріч. Форум видавців у Львові (від 1994). Нині діяльність видавництв координує Держ. комітет телебаче­н­ня і радіомовле­н­ня України, якому станом на 2007 під­порядковано 22 держ. під­приємства та організації видавн. сфери, у структурі Держ. акц. компанії «Укр. видавн.-полі­граф. обʼ­єд­на­н­ня» — 30 ВАТів. Наявні джерела інформації про обсяг книжк. продукції не є повними, оскільки не всі видавці надсилають обовʼязк. прим. до Книжкової палати України. Станом на грудень 2005 наді­йшло 12 728 назв книг і брошур заг. накладом 32 516,1 тис. прим.; за статист. даними ці цифри складають 15 720 і 54 059,8. Кількість книг і брошур на одного жителя в Україні становила 1,15 прим., порівняно до 1991 — 2,6 прим. (5855 назв книг і брошур заг. накладом 136 415,9 тис. прим.), до 2000 — 0,4 прим. (найнижчий показник за часи незалежності; 6282 назви книг і брошур заг. накладом 21 985,6 тис. прим.). Рівня 1940 наклад книг і брошур (51,3 млн прим.) у незалеж. Україні досяг 2002 (52,6 млн прим), водночас навіть рівень 1979 (155,7 млн прим.) не задовольняв потреб укр. читача. За даними Книжк. палати України, українською мовою 1996 на­друковано 51 % книг з-поміж 6074-х назв книг і брошур, у 2002 — 63 % з-поміж 12 444-х, у 2005 — 62,2 % з-поміж 15 720-ти. Тематично станом на 2007 випуск книг і брошур пере­важав у напрямках політ. і соц.-екон. (4827 назв), тех. (2463), худож. (2730) та культ.-осв. (2811) літ-ри, найменше — у галузях мистецтва і мистецтво­знавства (196), фізичної культури і спорту (93), літ-ри універс. змісту (21); за цільовим при­значе­н­ням — найбільше навч.-метод. (6276), літ-худож. (2730) і наук. (2700) ви­дань. Помірно зро­стає кількість держ. замовлень (318 назв книг у 2004), від 1997 реалізують Про­граму випуску соціально значущих ви­дань, 2003 прийнято Закон України «Про державну під­тримку книговидавничої справи в Україні». Станом на серпень 2008 у Держ. реєстрі видавців, виготівників і роз­по­всюджувачів видавн. продукції зареєстровано 3166 юрид. осіб і 816 фіз. осіб (найбільше обох категорій — у Києві). Див. також Видавництва, Видавнича справа.

Завантажити статтю