Волинь

Визначення і загальна характеристика

ВОЛИ́НЬ  — історико-географічний край у північно-західній частині України. Розташ. між Поділлям на Пд., Поліссям на Пн., р. Зх. Буг на Зх. і верхів’ями річок Тетерів та Уж на Сх. За сучас. адм. поділом охоплює тер. Волин., Рівнен., Житомир. й пн. р-ни Терноп. і Хмельн. обл., займаючи пл. понад 70 тис. км² із насел. бл. 4-х млн осіб. У такому розумінні вживається і термін «Велика Волинь», на відміну від поширеного вузького значення поняття «В.» — як Волин. обл. Поверхня В. рівнинна, на її тер. перетинаються два осн. укр. краєвиди: льодовиковий (властивий для Полісся) і плитовий (властивий для Поділля). Клімат помірно континентальний. Історично В. була вкрита лісами (здебільшого мішаними). Початки заселення В. сягають палеолітич. доби. У 7–10 ст. цю тер. населяли протоукр. племена дулібів, бужан і волинян. Назва краю походить від назви давнього м. Волинь, що знаходилось на зх. березі Бугу (нині у Грубешів. пов. Люблін. воєводства Польщі). Наприкінці 10 ст. князь Володимир Великий приєднав В. до Київ. Русі і заснував м. Володимир (княжа В. включала також Берестейщину, Холмщину і Підляшшя). 1199 князь Роман Мстиславич об’єднав В. з Галичиною, заснувавши Галицько-Волин. державу. Від 1349 В., окрім Холмщини, яка від 1377 перебувала під владою Польс. королівства, належала синові литов. князя Ґедиміна — Дмитру-Любарту. Вона зберігала статус князівства до смерті князя Свидриґайла (1452). У 1452–1569 — складова частина Великого князівства Литовського, після укладення Люблін. унії 1569 — Волинське воєводство у складі Речі Посполитої. Поступово В. стала одним із осередків реліг. дискусій, центром розповсюдження греко-католицтва, тереном актив. діяльності братств, розвитку науки, друкарства, чому сприяла, зокрема, заснована 1576 Острозька академія. Хоча В. не входила до козац. територій, під час Нац.-визв. війни під проводом Б. Хмельницького тут відбулися битви під Вишнівцем (1648), Збаражем (1649), Берестечком (1651). За часів Руїни укр. шляхта В. втратила своє політ. значення. Після 2-го (1793) і 3-го (1795) поділів Польщі В. — у складі Рос. імперії (окрім пд. частини Кременец. пов. з м. Збараж, що відійшла до Австрії). 1793 тут утвор. Ізяславське (від 1795 — Волин.) намісництво з адм. центром у м. Ізяслав, яке 1797 перетвор. на Волинську губернію, що разом з Київ. та Поділ. губерніями становила Пд.-Зх. край. Після польс. повстання 1830 — у складі Київ. генерал-губернаторства. Оскільки провідну роль в екон. і освіт. житті краю відігравала польс. шляхта (центром польськомов. освіти був Крем’янец. ліцей), рос. уряд докладав чимало зусиль для зменшення польс. впливу в краї, зокрема закривав катол. монастирі, 1838 скасував греко-катол. церкву і застосування у судах Литов. статутів. Скасування кріпосного права 1861 і поразка польс. повстання 1863 спричинили подальше послаблення позицій польс. шляхти, натомість В. стала тереном чеської і німецької колонізації. На поч. 20 ст. активізувався укр. культ.-осв. рух. 1906 засн. осередок товариства «Просвіта» у Житомирі, від 1911 діяли губерн. і повіт. земства, функціонував українознав. гурток при Волинській духовній семінарії, істотну роль відігравала споживча і кредитна кооперація. Пожвавленню краєзнав. руху сприяли діяльність Товариства дослідників Волині, Волинського церковно-археологічного товариства, створення музеїв у Житомирі (1900) і с. Городок (1902). Праці з історії краю з’являлися на сторінках г. «Волынскіе епархіальніе вѣдомости», з якими співпрацювали М. Теодорович, О. Фотинський, В. Кравченко. У Житомирі, Почаєві та ін. містах діяли друкарні, в багатьох м-ках працювали євр. школи. Волин. єпархія була однією з найбільших і найбагатших єпархій РПЦ. 1907 вона налічувала понад 1800 парафій, 4 жін. і 10 чол. монастирів. На поч. 20 ст., коли єпископом став Антоній (Храповицький), тут виникли осередки рос. імпер. пропаганди, зокрема при Почаївській лаврі.

За переписом 1897 насел. В. складали: 70,1 % — українці, 13,2 % — євреї, 6,2 % — поляки, 5,7 % — німці, 3,5 % — росіяни, 0,9 % — чехи, 0,1 % — білоруси. В. мала найнижчий рівень урбанізації серед укр. губерній — 7,8 %, при цьому більшість міського населення становили євреї (51 %) і поляки (7,6 %).

Під час 1-ї світової війни В. зазнала великих втрат, оскільки у ході відступу рос. військ значна частина населення була евакуйов. на Сх. У р-нах, зайнятих австро-угор. армією, 1915–16 розгорнуло освітню діяльність Бюро культур. помочі для укр. насел. занятих земель, яким керував І. Крип’якевич, при сприянні Союзу визволення України на Зх. Волині було відкрито бл. 50-ти укр. шкіл. 1918 у Луцьку засн. приватну укр. г-зію. Під час воєн. дій 1918–20 В. входила до складу УНР і Української Держави та була ареною зброй. боротьби Армії УНР з польс. і більшов. військами. За часів УНР губерн. комісаром УЦР в Житомирі був А. В’язлов. Навесні 1919 Рівне стало на деякий час місцем перебування уряду УНР. За Ризькою мирною угодою 1921 В. була поділена: Сх. увійшла до УСРР, Зх. — до Польщі. В УСРР на тер. колиш. Волин. губ. утвор. Житомир., Новоград-Волин. і Шепетів. округи, які 1937 об’єднані у Житомир. обл. У міжвоєн. Польщі із зх. частини В. утвор. Волинське воєводство. За переписом 1931 (частково фальсифікац. характер якого щодо нац. меншин визнавали навіть офіц. чинники) тут мешкало 2085 тис. осіб, з них православних — 1455 тис., римо-католиків — 328 тис., євреїв — 208 тис., євангелістів — 53 тис., греко-католиків — 11 тис. Рідною мовою укр. та «руську» назвали бл. 1426 тис., польс. — 346 тис., євр. — 205 тис., нім. — 47 тис., чеську — 31 тис., рос. — 23 тис., білорус. — 2 тис. осіб. Маючи безперечну кількісну перевагу в краї, українці становили лише бл. 20 % насел. міст. 1928 воєводою В. став Г. Юзефський, який вважав, що укр. рух стоїть перед альтернативою вибору між Польщею і Росією, а запорукою його пропольс. орієнтації є зміна польс. політики щодо українців. Його дії були спрямов. на держ. асиміляцію українців, при якій (за умови лояльності до польс. влади) дозволявся обмежений розвиток укр. культури. З цією метою 1931 було створ. Волинське українське об’єднання, яке, однак, не мало істот. впливу на місц. населення. Осн. складові політики Г. Юзефського — розвиток місц. самоврядування, ширше ознайомлення українців з польс. культурою, макс. ізоляція В. від Сх. Галичини та її нац. руху. Систему заходів, спрямованих на ізоляцію культур. і політ. життя В. від Галичини, умовно називали «Сокальським кордоном». Воєвода розширив вивчення української мови у польс. школах, закривши, натомість, до 1935 усі осередки товариства «Просвіта», які вважав політ. структурами. Замість них створювалися «Просвітян. хати». Загалом «волин. експеримент» завершився невдачею через вороже ставлення до нього польс. насел. В., перейнятого націоналіст. ідеологією, а також через неспроможність воєводи стримати поширення укр. самосвідомості (незважаючи на «Сокальський кордон», тут існували численні організації КПЗУ і ОУН). На В. набирав сили і рух за українізацію православ. Церкви, серед актив. діячів якого — єпископ Полікарп (Сікорський), І. Власовський, А. Річинський. Товариство ім. П. Могили, засн. у Луцьку 1931, видавало богослужебну літературу українською мовою, а також часопис «За соборність» (ред. І. Власовський). 1927 у Луцьку відбувся Укр. православ. церк. конгрес, учасники якого висловилися за соборноправ. устрій з участю віруючих в упр. Церквою та врахування нац. вимог у внутр. житті Церкви, мові її богослужінь й персонал. доборі ієрархів. Проукр. курсом відзначалася і Волин. духовна семінарія у Крем’янці, відколи її ректором став о. П. Табінський (1927). Часткову українізацію Церкви підтримував і Г. Юзевський, якого у 1938 замінив відверто антиукраїнськи налаштований А. Гауке-Новак. Починаючи від 1935 на зміну політиці держ. асиміляції прийшла політика етніч. асиміляції та насильниц. насадження католицизму на Холмщині, Підляшші і, частково, на В. (особливо у прикордон. смузі).

У вересні 1939 тер. В., яка перебувала у складі Польщі, зайняла рад. армія. 22 жовтня 1939 тут відбулися вибори до Нар. зборів Зх. України, що проголосили «возз’єднання» В. і Галичини з УРСР. На тер. В. було утвор. Волин. і Рівнен. обл. (Крем’янеччина відійшла до Терноп. обл.). Регіон зазнав жорстокого терору під час відступу рад. військ влітку 1941, який супроводжувався масовими розстрілами. Восени 1941 німці включили В. до Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Після відступу рад. армії у багатьох містах і селах В. українці організували місц. управи, незабаром замінені нім. окупац. адміністрацією. Хоча на перешкоді спробам налагодити реліг. і культ.-осв. життя став нацист. терор щодо укр. інтелігенції, 1942 луцький єпископ Полікарп (Сікорський) відновив УАПЦ, ліквідов. в УСРР 1930; були висвячені два єпископи-українці — Н. Абрамович та Ігор (Губа) для відродження УАПЦ в Україні, а також єпископ В’ячеслав (Лісицький) для опіки над православ. чехами. Щоб запобігти створенню єдиної укр. Церкви, нім. окупанти не допускали на В. архієпископа Іларіона (Огієнка). Під час 2-ї світової війни на тер. В. діяли «Поліська Січ» Т. Бульби (Боровця), згодом реорганізов. в Укр. нар.-рев. армію, УПА, рад. партизан. загони і польс. збройне підпілля. Розпочаті навесні 1943 бойові дії консолідов. під керівництвом ОУН(б) УПА на В. та Поліссі призвели до ліквідації нім. адміністрації у деяких місцевостях й проголошення тимчас. укр. військ. влади та налагодження цивіл. органів управління. У листопаді 1943 на Житомирщині засн. Антибільшовицький блок народів. Боротьбу проти рад. тоталітаризму на тер. В. УПА продовжувала до поч. 1950-х рр.

За часів нацист. окупації Зх. В. була осн. тереном зброй. польс.-укр. конфлікту, відомого як волин. трагедія. Його передумовами стали непримиренність позицій укр. політ. сил, які прагнули створити незалежну укр. державу, і польс. підпілля, яке ставило осн. своїм завданням відновлення польс. влади у Зх. Волині. Спалах відкритої партизан. боротьби укр. підпілля з німцями, рад. партизанами та польс. зброй. структурами навесні 1943 прискорила провокація рад. партизан, які підкидали ґестапо компрометуючі матеріали на укр. поліцаїв, пов’язаних з ОУН. Збройні сутички підпіл. формацій супроводжувалися масовим нищенням польс. і укр. сіл, вбивствами невинних людей.

Після 2-ї світової війни внаслідок «обмінів населенням» між СРСР і Польщею Зх. В. стала практично моноетніч. р-ном (у 1979 етніч. склад В. становив: 90 % українців, 5,6 % росіян, 2,4 % поляків, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів). У складі УРСР відновлено Волин., Житомир. і Рівнен. обл. Зх. В., як і ін. регіони, що увійшли до складу УРСР у 1939–45 (зокрема Закарпаття, Пн. Буковина, Бессарабія), зазнала колективізації і репресій. Було розстріляно, ув’язнено і вивезено понад 100 священнослужителів УАПЦ і УГКЦ, решту примусили до каяття і переходу в РПЦ. Рад. індустріалізація спрямовувалася гол. чином на використання природ. ресурсів краю, внаслідок чого тут будували шахти, підприємства деревооброб., харч. та легкої пром-стей. Вперше у структурі розміщення людності цих областей почало переважати міське населення. Водночас через високу питому вагу сільс. насел. Волин. і Рівнен. області є одними з небагатьох в Україні, де порівняно з 1989 зафіксов. певний, хоч і незначний, приріст населення.

На тер. В. збереглися численні пам’ятки історії і культури. У Луцьку — Верхній замок (13– 14 ст.), монастир єзуїтів (1610), Покровська церква (15 ст.), Хрестовоздвиженська церква (1617– 20), костел бернардинців (1752); у Володимирі-Волинському — рештки фортеч. валів (12–13 ст.), Успенський собор (1157–60), церква св. Василія (кін. 13 — поч. 14 ст.), палати єпископів (16 ст.); у Житомир. обл. — Радомишльська стоянка і Райковецьке городище, церква св. Василія в Овручі (кін. 12 — поч. 13 ст.), костел (18 ст.) і кафедрал. собор (19 ст.) у Житомирі, руїни фортеці-монастиря (1672–1787) у Бердичеві; в Острозі — оборонні споруди 15–16 ст. (зокрема Кругла башта 16 ст.), Богоявленська церква (15–19 ст.), у Дубні — замок і вали (16–17 ст.), у Берестечку — заповідник «Козацькі могили», у Рівному — дерев’яна Успенська церква (1756); Дерманський (кін. 15 ст.) і Межиріцький (15 ст.) монастирі. З В. пов’язані життя і творчість Українки Лесі, Т. Костюшка, О. Лятуринської, Л. Мосендза, У. Самчука, В. Липинського, В. Липського, В. Короленка, С. Корольова, М. Островського. Див. також Волинська губернія, Волинська область, Волинське воєводство.

Завантажити статтю