Волинь

Визначення і загальна характеристика

ВОЛИ́НЬ — історико-гео­графічний край у пів­нічно-західній частині України. Роз­ташована між Поділлям на Пів­дні, Поліссям на Пів­ночі, річкою Західний Буг на Заході і верхівʼями річок Тетерів та Уж на Сході. За сучасним адміністративним поділом охоплює території Волинської, Рівненської, Житомирської й пів­нічні ра­йони Тернопільської і Хмельницької обл., за­ймаючи площу понад 70 тис. км² із населе­н­ням бл. 4-х млн осіб. У такому ро­зумін­ні вживається і термін «Велика Волинь», на від­міну від поширеного вузького значе­н­ня поня­т­тя «Волинь» — як Волинська обл.

Поверх­ня В. рівнин­на, на її території пере­тинаються два основні українські краєвиди: льодовиковий (властивий для Поліс­ся) і плитовий (властивий для Поді­л­ля). Клімат помірно континентальний. Історично В. була вкрита лісами (здебільшого мішаними). Початки заселе­н­ня В. сягають палеолітичної доби. У 7–10 ст. цю територію населяли протоукраїнські племена дулібів, бужан і волинян. Назва краю походить від назви давнього м. Волинь, що знаходилось на західному березі Бугу (нині у Грубешівському пов. Люблінського воєводства Польщі). На­прикінці 10 ст. князь Володимир Великий при­єд­нав В. до Київської Русі і заснував м. Володимир (княжа В. охоплювала також Берестейщину, Холмщину і Підляшшя). 1199 князь Роман Мстиславич обʼ­єд­нав В. з Галичиною, заснувавши Галицько-Волинську державу. Від 1349 В., окрім Холмщини, яка від 1377 пере­бувала під владою Польського королівства, належала синові литовського князя Ґедиміна — Дмитру-Любарту. Вона зберігала статус князівства до смерті князя Свидриґайла (1452). У 1452–1569 — складова частина Великого князівства Литовського, після укладе­н­ня Люблін. унії 1569 — Волинське воєводство у складі Речі Посполитої. По­ступово В. стала одним із осередків релігійних дис­кусій, центром роз­по­всюдже­н­ня греко-католицтва, тереном активної діяльності братств, роз­витку науки, друкарства, чому сприяла, зокрема, заснована 1576 Острозька академія.

Хоча В. не входила до козацьких територій, під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького тут від­булися битви під Вишнівцем (1648), Збаражем (1649), Берестечком (1651). За часів Руїни українська шляхта В. втратила своє політичне значе­н­ня. Після 2-го (1793) і 3-го (1795) поділів Польщі В. — у складі Російської імперії (окрім пів­ден­ної частини Кременецького пов. з м. Збараж, що ві­ді­йшла до Австрії). 1793 тут утворилось Ізяславське (від 1795 — Волин.) намісництво з адміністративним центром у м. Ізяслав, яке 1797 пере­творено на Волинську губернію, що разом з Київською та Подільською губерніями становила Пів­ден­но-Західний край. Після польського пов­ста­н­ня 1830 — у складі Київського генерал-губернаторства.

Оскільки провід­ну роль в економічному й освітньому житті краю ві­ді­гравала польська шляхта (центром польськомовної освіти був Кремʼянецький ліцей), російський уряд докладав чимало зусиль для зменше­н­ня польського впливу в краї, зокрема закривав католицькі монастирі, 1838 скасував греко-католицьку церкву і за­стосува­н­ня у судах Литовських статутів. Скасува­н­ня кріпосного права 1861 і поразка польського пов­ста­н­ня 1863 спричинили подальше послабле­н­ня позицій польської шляхти, натомість В. стала тереном чеської і німецької колонізації.

Волинь у першій половині 20 ст.

На поч. 20 ст. активізувався український культурно-освітній рух. 1906 засновано осередок товариства «Просвіта» у Житомирі, від 1911 діяли губернського і повітового земства, функціонував україно­знавчий гурток при Волинській духовній семінарії, істотну роль ві­ді­гравала споживча і кредитна кооперація. По­жвавлен­ню крає­знавчого руху сприяли діяльність Товариства дослідників Волині, Волинського церковно-археологічного товариства, створе­н­ня музеїв у Житомирі (1900) і с. Городок (1902). Праці з історії краю зʼявлялися на сторінках г. «Волынскіе епархіальніе вѣдомости», з якими спів­працювали М. Теодорович, О. Фотинський, В. Кравченко. У Житомирі, Почаєві та інших містах діяли друкарні, в багатьох містечках працювали єврейські школи. Волинська єпархія була однією з найбільших і найбагатших єпархій РПЦ. 1907 вона налічувала понад 1800 парафій, 4 жіночих і 10 чоловічих монастирів. На поч. 20 ст., коли єпис­копом став Антоній (Храповицький), тут виникли осередки російської імперської пропаганди, зокрема при Почаївській лаврі.

За пере­писом 1897 населе­н­ня В. складали: 

• 70,1 % — українці, 
• 13,2 % — євреї, 
• 6,2 % — поляки,
• 5,7 % — німці, 
• 3,5 % — росіяни, 
• 0,9 % — чехи, 
• 0,1 % — білоруси. 

В. мала найнижчий рівень урбанізації серед українських губерній — 7,8 %, при цьому більшість міського населе­н­ня становили євреї (51 %) і поляки (7,6 %).

Під час 1-ї світової війни В. за­знала великих втрат, оскільки у ході від­ступу російських військ значна частина населе­н­ня була еваку­йована Схід. У ра­йонах, зайнятих австро-угорською армією, 1915–16 роз­горнуло освітню діяльність Бюро культурної помочі для українського населе­н­ня занятих земель, яким керував І. Крипʼякевич, при сприян­ні Союзу визволе­н­ня України на Західній Волині було від­крито бл. 50-ти українських шкіл. 1918 у Луцьку засновано приватну українську гімназію. Під час воєн­них дій 1918–20 В. входила до складу УНР і Української Держави та була ареною збройної боротьби Армії УНР з польськими і більшовицькими військами. За часів УНР губернським комісаром УЦР в Житомирі був А. Вʼязлов. Навесні 1919 Рівне стало на деякий час місцем пере­бува­н­ня уряду УНР. За Ризькою мирною угодою 1921 В. була поділена: Східна уві­йшла до УСРР, Західна — до Польщі. В УСРР на території колишньої Волинської губ. утворено Житомирський, Ново­град-Волинський і Шепетівський округи, які 1937 обʼ­єд­нані у Житомирській обл. У між­воєн­ній Польщі із західної частини В. утворено Волинське воєводство. За пере­писом 1931 (частково фальсифікаційний характер якого щодо нацменшин ви­знавали навіть офіційні чин­ники) тут мешкало 2085 тис. осіб, з них православних — 1455 тис., римо-католиків — 328 тис., євреїв — 208 тис., євангелістів — 53 тис., греко-католиків — 11 тис. Рідною мовою українську та «руську» на­звали бл. 1426 тис., польську — 346 тис., єврейську — 205 тис., німецьку — 47 тис., чеську — 31 тис., російську — 23 тис., білоруську — 2 тис. осіб. Маючи без­перечну кількісну пере­вагу в краї, українці становили лише бл. 20 % населе­н­ня міст.

1928 воєводою В. став Г. Юзефський, який вважав, що український рух стоїть перед альтернативою вибору між Польщею і Росією, а запорукою його пропольської орієнтації є зміна польської політики щодо українців. Його дії були спрямовані на державну асиміляцію українців, при якій (за умови лояльності до польської влади) до­зволявся обмежений роз­виток української культури. З цією метою 1931 було створено Волинське українське обʼ­єд­на­н­ня, яке, однак, не мало істотного впливу на місцеве населе­н­ня. Основні складові політики Г. Юзефського — роз­виток місцевого самоврядува­н­ня, ширше озна­йомле­н­ня українців з польською культурою, максимальна ізоляція В. від Східної Галичини та її національного руху. Систему заходів, спрямованих на ізоляцію культурного і політичного життя В. від Галичини, умовно називали «Сокальським кордоном». Воєвода роз­ширив ви­вче­н­ня української мови у польських школах, закривши, натомість, до 1935 всі осередки товариства «Просвіта», які вважав політичними структурами. Замість них створювалися «Просвітянські хати». Загалом «волинський екс­перимент» завершився невдачею через вороже ставле­н­ня до нього польського населе­н­ня В., пере­йнятого націоналістичною ідеологією, а також через не­спроможність воєводи стримати пошире­н­ня української самосві­домості (не­зважаючи на «Сокальський кордон», тут існували числен­ні організації КПЗУ і ОУН).

На В. набирав сили і рух за українізацію православної Церкви, серед активних діячів якого — єпис­коп Полікарп (Сікорський), І. Власовський, А. Річинський. Товариство ім. П. Могили, засноване в Луцьку 1931, видавало богослужебну літературу українською мовою, а також часопис «За соборність» (ред. І. Власовський). 1927 у Луцьку від­бувся Український православний церковний кон­грес, учасники якого висловилися за соборноправний устрій з участю віруючих в управлін­ні Церквою та врахува­н­ня національних вимог у внутрішньому житті Церкви, мові її богослужінь й персональному доборі ієрархів. Проукраїнським курсом від­значалася і Волинська духовна семінарія у Кремʼянці, від­коли її ректором став о. П. Табінський (1927). Часткову українізацію Церкви під­тримував і Г. Юзевський, якого у 1938 замінив від­верто антиукраїнськи налаштований А. Гауке-Новак. Починаючи від 1935 на зміну політиці державної асиміляції при­йшла політика етнічної асиміляції та насильницького насадже­н­ня католицизму на Холмщині, Під­ляш­ші і, частково, на В. (особливо у прикордон­ній смузі).

Волинь в часи Другої світової війни

У вересні 1939 тер. В., яка пере­бувала у складі Польщі, зайняла радянська армія. 22 жовтня 1939 тут від­булися вибори до Народних зборів Західної України, що проголосили «воз­зʼ­єд­на­н­ня» В. і Галичини з УРСР. На території В. було утворено Волинську і Рівненську обл. (Кремʼянеч­чина ві­ді­йшла до Тернопільської обл.). Регіон за­знав жорстокого терору під час від­ступу рад. військ влітку 1941, який су­проводжувався масовими роз­стрілами. Восени 1941 німці при­єд­нали В. до Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Після від­ступу радянської армії у багатьох містах і селах В. українці організували місцеві управи, незабаром замінені німецькою окупаційною адміністрацією. Хоча на пере­шкоді спробам налагодити релігійне і культурно-освітнє життя став нацистський терор щодо української інтелігенції, 1942 луцький єпис­коп Полікарп (Сікорський) від­новив УАПЦ, ліквідовану в УСРР 1930; були висвячені два єпис­копи-українці — Н. Абрамович та Ігор (Губа) для від­родже­н­ня УАПЦ в Україні, а також єпис­коп Вʼячеслав (Лісицький) для опіки над православними чехами. Щоб запобігти створен­ню єдиної української Церкви, німецькі окупанти не допускали на В. архі­єпис­копа Іларіона (Огієнка). Під час 2-ї світової війни на території В. діяли «Поліська Січ» Т. Бульби (Боровця), згодом реорганізована в Українську народнореволюційну армію, УПА, радянські партизанські загони і польське збройне під­пі­л­ля. Роз­початі навесні 1943 бо­йові дії, консолідовані під керівництвом ОУН(б) УПА на В. та Поліс­сі, при­звели до ліквідації німецької адміністрації у деяких місцевостях й проголоше­н­ня тимчасової української військової влади та налагодже­н­ня цивільних органів управлі­н­ня. У листопаді 1943 на Житомирщині засновано Антибільшовицький блок народів. Боротьбу проти радянського тоталітаризму на території В. УПА продовжувала до поч. 1950-х рр.

За часів нацистської окупації Західна В. була основним тереном збройного польсько-українського конфлікту, ві­домого як волинська трагедія. Його перед­умовами стали не­примирен­ність позицій українських політичних сил, які прагнули створити незалежну українську державу, і польське під­пі­л­ля, яке ставило основним своїм зав­да­н­ням від­новле­н­ня польської влади у Західній Волині. Спалах від­критої партизанської боротьби українського під­пі­л­ля з німцями, радянськими партизанами та польськими збройними структурами навесні 1943 при­скорила провокація радянських партизан, які під­кидали ґестапо ком­прометуючі матеріали на українських поліцаїв, повʼязаних з ОУН. Збройні сутички під­пільних формацій су­проводжувалися масовим нище­н­ням польських і українських сіл, вбивствами невин­них людей.

Після 2-ї світової війни внаслідок «обмінів населе­н­ням» між СРСР і Польщею Західна В. стала практично моноетнічним ра­йоном, зокрема у 1979 етнічний склад В. становив: 

• 90 % українців, 
• 5,6 % росіян, 
• 2,4 % поляків, 
• 0,9 % євреїв, 
• 0,8 % білорусів. 

У складі УРСР від­новлено Волинську, Житомирську і Рівненську обл. Західної В., як і інші регіони, що уві­йшли до складу УРСР у 1939–45 (зокрема Закарпа­т­тя, Пів­нічна Буковина, Бес­сарабія), за­знала колективізації і ре­пресій. Було роз­стріляно, увʼязнено і вивезено понад 100 священ­нослужителів УАПЦ і УГКЦ, решту примусили до кая­т­тя і пере­ходу в РПЦ. Радянська індустріалізація спрямовувалася головно на викори­ста­н­ня природних ресурсів краю, внаслідок чого тут будували шахти, під­приємства деревооб­робної, харчової та легкої промисловостей. Вперше у структурі роз­міще­н­ня людності цих областей почало пере­важати міське населе­н­ня. Водночас через високу питому вагу сільське населе­н­ня Волинської і Рівненської областей є одними з небагатьох в Україні, де порівняно з 1989 зафіксовано певний, хоч і не­значний, приріст населе­н­ня.

Памʼятки історії і культури

Див. також Волинська губернія, Волинська область, Волинське воєводство.

Літ.: Пастернак Я. Най­старіші часи Волині. Він­ніпеґ, 1952; Левкович І. Нарис історії Волинської землі. Він­ніпеґ, 1954; W. Мędrzecki. Wоjеwództwo wołyńskie 1921–1939: Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. Wrocław, 1988; Велика Волинь: Крає­знавчі праці. Ж., 1994; J. Кęsik. Wоjеwództwo wołyńskie 1921–1939 w świetle liczb i faktów // Рrzegląd Wschodni. 1997. № 1; Борщевич В. Українське церковне від­родже­н­ня на Волині (20–40-ті рр. XX ст.). Лц., 2000; Данилюк А. Г. Волинь: Памʼятки народної архітектури. Лц., 2000; Z. Zaporowski. Wołyńskie Zjednoczenie Ukraińskie. Lublin, 2000; Крипʼякевич І. Українські школи на Волині // Іван Крипʼякевич у родин­ній традиції, науці, су­спільстві. Л., 2001; Волинь і Холмщина 1938– 1947: Польсько-українське проти­стоя­н­ня та його від­лу­н­ня. Л., 2003; Кучерепа М. До генезису конфлікту: Українсько-польські від­носини на Волині напередодні Другої світової війни // Україна: Культурна спадщина, нац. сві­домість, державність. Л., 2003. Вип. 10.

А. В. Порт­нов

Завантажити статтю