Волинь
Визначення і загальна характеристика
ВОЛИ́НЬ — історико-географічний край у північно-західній частині України. Розташ. між Поділлям на Пд., Поліссям на Пн., р. Зх. Буг на Зх. і верхів’ями річок Тетерів та Уж на Сх. За сучас. адм. поділом охоплює тер. Волин., Рівнен., Житомир. й пн. р-ни Терноп. і Хмельн. обл., займаючи пл. понад 70 тис. км2 із насел. бл. 4-х млн осіб. У такому розумінні вживається і термін «Велика Волинь», на відміну від поширеного вузького значення поняття «В.» — як Волин. обл. Поверхня В. рівнинна, на її тер. перетинаються два осн. укр. краєвиди: льодовиковий (властивий для Полісся) і плитовий (властивий для Поділля). Клімат помірно континентальний. Історично В. була вкрита лісами (здебільшого мішаними). Початки заселення В. сягають палеолітич. доби. У 7–10 ст. цю тер. населяли протоукр. племена дулібів, бужан і волинян. Назва краю походить від назви давнього м. Волинь, що знаходилось на зх. березі Бугу (нині у Грубешів. пов. Люблін. воєводства Польщі). Наприкінці 10 ст. князь Володимир Великий приєднав В. до Київ. Русі і заснував м. Володимир (княжа В. включала також Берестейщину, Холмщину і Підляшшя). 1199 князь Роман Мстиславич об’єднав В. з Галичиною, заснувавши Галицько-Волин. державу. Від 1349 В., окрім Холмщини, яка від 1377 перебувала під владою Польс. королівства, належала синові литов. князя Ґедиміна — Дмитру-Любарту. Вона зберігала статус князівства до смерті князя Свидриґайла (1452). У 1452–1569 — складова частина Великого князівства Литовського, після укладення Люблін. унії 1569 — Волинське воєводство у складі Речі Посполитої. Поступово В. стала одним із осередків реліг. дискусій, центром розповсюдження греко-католицтва, тереном актив. діяльності братств, розвитку науки, друкарства, чому сприяла, зокрема, заснована 1576 Острозька академія. Хоча В. не входила до козац. територій, під час Нац.-визв. війни під проводом Б. Хмельницького тут відбулися битви під Вишнівцем (1648), Збаражем (1649), Берестечком (1651). За часів Руїни укр. шляхта В. втратила своє політ. значення. Після 2-го (1793) і 3-го (1795) поділів Польщі В. — у складі Рос. імперії (окрім пд. частини Кременец. пов. з м. Збараж, що відійшла до Австрії). 1793 тут утвор. Ізяславське (від 1795 — Волин.) намісництво з адм. центром у м. Ізяслав, яке 1797 перетвор. на Волинську губернію, що разом з Київ. та Поділ. губерніями становила Пд.-Зх. край. Після польс. повстання 1830 — у складі Київ. генерал-губернаторства. Оскільки провідну роль в екон. і освіт. житті краю відігравала польс. шляхта (центром польськомов. освіти був Крем’янец. ліцей), рос. уряд докладав чимало зусиль для зменшення польс. впливу в краї, зокрема закривав катол. монастирі, 1838 скасував греко-катол. церкву і застосування у судах Литов. статутів. Скасування кріпосного права 1861 і поразка польс. повстання 1863 спричинили подальше послаблення позицій польс. шляхти, натомість В. стала тереном чеської і німецької колонізації. На поч. 20 ст. активізувався укр. культ.-осв. рух. 1906 засн. осередок товариства «Просвіта» у Житомирі, від 1911 діяли губерн. і повіт. земства, функціонував українознав. гурток при Волинській духовній семінарії, істотну роль відігравала споживча і кредитна кооперація. Пожвавленню краєзнав. руху сприяли діяльність Товариства дослідників Волині, Волинського церковно-археологічного товариства, створення музеїв у Житомирі (1900) і с. Городок (1902). Праці з історії краю з’являлися на сторінках г. «Волынскіе епархіальніе вѣдомости», з якими співпрацювали М. Теодорович, О. Фотинський, В. Кравченко. У Житомирі, Почаєві та ін. містах діяли друкарні, в багатьох м-ках працювали євр. школи. Волин. єпархія була однією з найбільших і найбагатших єпархій РПЦ. 1907 вона налічувала понад 1800 парафій, 4 жін. і 10 чол. монастирів. На поч. 20 ст., коли єпископом став Антоній (Храповицький), тут виникли осередки рос. імпер. пропаганди, зокрема при Почаївській лаврі.
За переписом 1897 насел. В. складали: 70,1 % — українці, 13,2 % — євреї, 6,2 % — поляки, 5,7 % — німці, 3,5 % — росіяни, 0,9 % — чехи, 0,1 % — білоруси. В. мала найнижчий рівень урбанізації серед укр. губерній — 7,8 %, при цьому більшість міського населення становили євреї (51 %) і поляки (7,6 %).
Під час 1-ї світової війни В. зазнала великих втрат, оскільки у ході відступу рос. військ значна частина населення була евакуйов. на Сх. У р-нах, зайнятих австро-угор. армією, 1915–16 розгорнуло освітню діяльність Бюро культур. помочі для укр. насел. занятих земель, яким керував І. Крип’якевич, при сприянні Союзу визволення України на Зх. Волині було відкрито бл. 50-ти укр. шкіл. 1918 у Луцьку засн. приватну укр. г-зію. Під час воєн. дій 1918–20 В. входила до складу УНР і Української Держави та була ареною зброй. боротьби Армії УНР з польс. і більшов. військами. За часів УНР губерн. комісаром УЦР в Житомирі був А. В’язлов. Навесні 1919 Рівне стало на деякий час місцем перебування уряду УНР. За Ризькою мирною угодою 1921 В. була поділена: Сх. увійшла до УСРР, Зх. — до Польщі. В УСРР на тер. колиш. Волин. губ. утвор. Житомир., Новоград-Волин. і Шепетів. округи, які 1937 об’єднані у Житомир. обл. У міжвоєн. Польщі із зх. частини В. утвор. Волинське воєводство. За переписом 1931 (частково фальсифікац. характер якого щодо нац. меншин визнавали навіть офіц. чинники) тут мешкало 2085 тис. осіб, з них православних — 1455 тис., римо-католиків — 328 тис., євреїв — 208 тис., євангелістів — 53 тис., греко-католиків — 11 тис. Рідною мовою укр. та «руську» назвали бл. 1426 тис., польс. — 346 тис., євр. — 205 тис., нім. — 47 тис., чеську — 31 тис., рос. — 23 тис., білорус. — 2 тис. осіб. Маючи безперечну кількісну перевагу в краї, українці становили лише бл. 20 % насел. міст. 1928 воєводою В. став Г. Юзефський, який вважав, що укр. рух стоїть перед альтернативою вибору між Польщею і Росією, а запорукою його пропольс. орієнтації є зміна польс. політики щодо українців. Його дії були спрямов. на держ. асиміляцію українців, при якій (за умови лояльності до польс. влади) дозволявся обмежений розвиток укр. культури. З цією метою 1931 було створ. Волинське українське об’єднання, яке, однак, не мало істот. впливу на місц. населення. Осн. складові політики Г. Юзефського — розвиток місц. самоврядування, ширше ознайомлення українців з польс. культурою, макс. ізоляція В. від Сх. Галичини та її нац. руху. Систему заходів, спрямованих на ізоляцію культур. і політ. життя В. від Галичини, умовно називали «Сокальським кордоном». Воєвода розширив вивчення української мови у польс. школах, закривши, натомість, до 1935 усі осередки товариства «Просвіта», які вважав політ. структурами. Замість них створювалися «Просвітян. хати». Загалом «волин. експеримент» завершився невдачею через вороже ставлення до нього польс. насел. В., перейнятого націоналіст. ідеологією, а також через неспроможність воєводи стримати поширення укр. самосвідомості (незважаючи на «Сокальський кордон», тут існували численні організації КПЗУ і ОУН). На В. набирав сили і рух за українізацію православ. Церкви, серед актив. діячів якого — єпископ Полікарп (Сікорський), І. Власовський, А. Річинський. Товариство ім. П. Могили, засн. у Луцьку 1931, видавало богослужебну літературу українською мовою, а також часопис «За соборність» (ред. І. Власовський). 1927 у Луцьку відбувся Укр. православ. церк. конгрес, учасники якого висловилися за соборноправ. устрій з участю віруючих в упр. Церквою та врахування нац. вимог у внутр. житті Церкви, мові її богослужінь й персонал. доборі ієрархів. Проукр. курсом відзначалася і Волин. духовна семінарія у Крем’янці, відколи її ректором став о. П. Табінський (1927). Часткову українізацію Церкви підтримував і Г. Юзевський, якого у 1938 замінив відверто антиукраїнськи налаштований А. Гауке-Новак. Починаючи від 1935 на зміну політиці держ. асиміляції прийшла політика етніч. асиміляції та насильниц. насадження католицизму на Холмщині, Підляшші і, частково, на В. (особливо у прикордон. смузі).
У вересні 1939 тер. В., яка перебувала у складі Польщі, зайняла рад. армія. 22 жовтня 1939 тут відбулися вибори до Нар. зборів Зх. України, що проголосили «возз’єднання» В. і Галичини з УРСР. На тер. В. було утвор. Волин. і Рівнен. обл. (Крем’янеччина відійшла до Терноп. обл.). Регіон зазнав жорстокого терору під час відступу рад. військ влітку 1941, який супроводжувався масовими розстрілами. Восени 1941 німці включили В. до Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Після відступу рад. армії у багатьох містах і селах В. українці організували місц. управи, незабаром замінені нім. окупац. адміністрацією. Хоча на перешкоді спробам налагодити реліг. і культ.-осв. життя став нацист. терор щодо укр. інтелігенції, 1942 луцький єпископ Полікарп (Сікорський) відновив УАПЦ, ліквідов. в УСРР 1930; були висвячені два єпископи-українці — Н. Абрамович та Ігор (Губа) для відродження УАПЦ в Україні, а також єпископ В’ячеслав (Лісицький) для опіки над православ. чехами. Щоб запобігти створенню єдиної укр. Церкви, нім. окупанти не допускали на В. архієпископа Іларіона (Огієнка). Під час 2-ї світової війни на тер. В. діяли «Поліська Січ» Т. Бульби (Боровця), згодом реорганізов. в Укр. нар.-рев. армію, УПА, рад. партизан. загони і польс. збройне підпілля. Розпочаті навесні 1943 бойові дії консолідов. під керівництвом ОУН(б) УПА на В. та Поліссі призвели до ліквідації нім. адміністрації у деяких місцевостях й проголошення тимчас. укр. військ. влади та налагодження цивіл. органів управління. У листопаді 1943 на Житомирщині засн. Антибільшовицький блок народів. Боротьбу проти рад. тоталітаризму на тер. В. УПА продовжувала до поч. 1950-х рр.
За часів нацист. окупації Зх. В. була осн. тереном зброй. польс.-укр. конфлікту, відомого як волин. трагедія. Його передумовами стали непримиренність позицій укр. політ. сил, які прагнули створити незалежну укр. державу, і польс. підпілля, яке ставило осн. своїм завданням відновлення польс. влади у Зх. Волині. Спалах відкритої партизан. боротьби укр. підпілля з німцями, рад. партизанами та польс. зброй. структурами навесні 1943 прискорила провокація рад. партизан, які підкидали ґестапо компрометуючі матеріали на укр. поліцаїв, пов’язаних з ОУН. Збройні сутички підпіл. формацій супроводжувалися масовим нищенням польс. і укр. сіл, вбивствами невинних людей.
Після 2-ї світової війни внаслідок «обмінів населенням» між СРСР і Польщею Зх. В. стала практично моноетніч. р-ном (у 1979 етніч. склад В. становив: 90 % українців, 5,6 % росіян, 2,4 % поляків, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів). У складі УРСР відновлено Волин., Житомир. і Рівнен. обл. Зх. В., як і ін. регіони, що увійшли до складу УРСР у 1939–45 (зокрема Закарпаття, Пн. Буковина, Бессарабія), зазнала колективізації і репресій. Було розстріляно, ув’язнено і вивезено понад 100 священнослужителів УАПЦ і УГКЦ, решту примусили до каяття і переходу в РПЦ. Рад. індустріалізація спрямовувалася гол. чином на використання природ. ресурсів краю, внаслідок чого тут будували шахти, підприємства деревооброб., харч. та легкої пром-стей. Вперше у структурі розміщення людності цих областей почало переважати міське населення. Водночас через високу питому вагу сільс. насел. Волин. і Рівнен. області є одними з небагатьох в Україні, де порівняно з 1989 зафіксов. певний, хоч і незначний, приріст населення.
На тер. В. збереглися численні пам’ятки історії і культури. У Луцьку — Верхній замок (13– 14 ст.), монастир єзуїтів (1610), Покровська церква (15 ст.), Хрестовоздвиженська церква (1617– 20), костел бернардинців (1752); у Володимирі-Волинському — рештки фортеч. валів (12–13 ст.), Успенський собор (1157–60), церква св. Василія (кін. 13 — поч. 14 ст.), палати єпископів (16 ст.); у Житомир. обл. — Радомишльська стоянка і Райковецьке городище, церква св. Василія в Овручі (кін. 12 — поч. 13 ст.), костел (18 ст.) і кафедрал. собор (19 ст.) у Житомирі, руїни фортеці-монастиря (1672–1787) у Бердичеві; в Острозі — оборонні споруди 15–16 ст. (зокрема Кругла башта 16 ст.), Богоявленська церква (15–19 ст.), у Дубні — замок і вали (16–17 ст.), у Берестечку — заповідник «Козацькі могили», у Рівному — дерев’яна Успенська церква (1756); Дерманський (кін. 15 ст.) і Межиріцький (15 ст.) монастирі. З В. пов’язані життя і творчість Українки Лесі, Т. Костюшка, О. Лятуринської, Л. Мосендза, У. Самчука, В. Липинського, В. Липського, В. Короленка, С. Корольова, М. Островського. Див. також Волинська губернія, Волинська область, Волинське воєводство.