Південно-Західний фронт

Визначення і загальна характеристика

ПІВДЕ́ННО-ЗА́ХІДНИЙ ФРОНТ

Під час 1-ї світової війни — оперативно-стратегічне об’єднання російських військ. Існував від липня 1914 до лютого 1918. У різний час у його складі діяло від 4-х до 8-ми армій. Польове управління перебувало у Києві. 1914 війська П.-З. ф. у ході Галицької битви завдали поразки австро-угорській армії і відкинули її до передгір’їв Карпат. Під час Карпатської операції 1915 вони осідлали перевали Карпат і взяли фортецю Перемишль (нині Польща). У квітні–червні 1915 під ударами німецьких військ у ході Горлецької битви відступили до кордону і перейшли до оборони, влітку 1916 здійснили т. зв. Брусиловський прорив (див. О. Брусилов). Після Лютневої революції 1917 у військах фронту набули поширення революційні настрої, процеси українізації частин, виникли українські військові комітети. Поручик М. Міхновський ініціював створення Першого українського козачого імені гетьмана Б. Хмельницького полку. В травні 1917 проведено 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Однак пропозиції щодо створення на основі частин П.-З. ф. українського війська не знайшли належної підтримки українських державних діячів. У січні–лютому 1918 війська фронту демобілізовано, а його розформовано. У подальшому багато військовиків взяли участь у Визвольних змаганнях 1917–21, командир 34-го армійського корпусу П.-З. ф. генерал-лейтенант П. Скоропадський у квітні–грудні 1918 очолював Українську Державу. Серед командувачів фронту — генерал від кавалерії О. Брусилов, генерал від інфантерії Л. Корнілов, генерал-лейтенанти А. Денікін і М. Володченко.

Під час воєнних дій 1918–20 — один із фронтів Червоної армії. Створений 10 січня 1920 шляхом перейменування Південного фронту. До його складу в різний час входили 12-а, 13-а, 14-а армії, 1-а Кінна армія, Фастівська група військ (44 і 45 стрілецькі дивізії), а також морські й річкові сили. Оперативно фронтові підпорядковувалися Українська радянська трудова армія, Гомельський укріплений район (Білорусь), морські сили Чорного і Азовського морів, сформовані на базі морських і річкових сил П.-З. ф., Дніпровська військова флотилія. Штаб фронту перебував у Харкові. У січні–лютому 1920 війська фронту провели Одеську наступальну операцію і вийшли до р. Дністер. Його праве крило проходило по лінії Київ–Гомель, ліве — впиралося у Північну Таврію. 25 квітня 1920 проти П.-З. ф. розпочала воєнні дії польська армія у союзі з Армією УНР. Червона армія залишила м. Мозир (нині Гомельської обл.), Коростень (нині Житомирської обл.), Овруч (нині Коростенського р-ну), Вінницю та ін. міста, 7 травня — Київ. Проте у червні–липні 1920 вона перейшла у контратаку і захопила Київ, Житомир, м. Бердичів (нині Житомирської обл.), Фастів, Біла Церква (нині обидва — Київської обл.). Ліве крило фронту від початку червня 1920 вело важкі оборонні бої проти Російської армії генерал-лейтенанта П. Врангеля, що створювала загрозу Донбасу. В ході радянсько-польської війни 1920 війська П.-З. ф. здійснили Новоград-Волинську наступальну операцію і до середини серпня 1920 вийшли на підступи до Львова. Але поляки здійснили потужний контрудар і завдали значних втрат радянським військам. 18 жовтня 1920 підписано радянсько-польське перемир’я. До 21 листопада 1920 тривали бої між 14-ю армією П.-З. ф. і частинами Армії УНР, що зазнали поразки і відступили за р. Збруч. Радянські війська залишилися на лінії державного кордону. Б’ючись проти поляків і П. Врангеля, війська П.-З. ф. то вступали в союзи, то вели бої із загонами Н. Махна та ін. українськими повстанськими формуваннями. У грудні 1920 із завершенням бойових дій проти Польщі П.-З. ф. був розформований, його управління об’єднане з управлінням Київського військового округу. Командувач фронту — О. Єгоров.

Під час 2-ї світової війни — оперативно-стратегічне об’єднання радянських військ. Управління фронту сформоване зі складу управління Київського особливого військового округу, що 19 червня 1941 було виведене на командний пункт у Тернопіль. Йому підпорядковувалися 5-а, 6-а, 12-а, 26-а армії. У подальшому до П.-З. ф. у різний час входили 3-я, 9-а, 13-а, 21-а, 28-ма, 37-ма, 38-ма, 40-а, 57-ма, 61-а армії, 7-ма саперна і 8-ма повітряна армії. У ході оборонних боїв 1941 радянські війська відступали під натиском німецької групи армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал К.-Р. фон Рундштедт), 25 червня –1 липня взяли участь в одній із найбільших у 2-й світовій війні танковій битві поблизу м. Дубно (Рівненської обл.), Броди (нині Золочівського р-ну Львівської обл.), Луцьк, Рівне. У липні — на початку серпня 1941 німці оточили й знищили 6-у і 11-у армії поблизу м. Умань (Київської, нині Черкаської обл.). Від 11 липня до 19 вересня війська фронту обороняли Київ (див. Київська оборонна операція). Унаслідок прорахунків вищого командування управління П.-З. ф. 5-а, 26-а, 37-ма армії та частина військ 21-ї і 38-ї армій були оточені й знищені на Лівобережжі. До листопада 1941 війська П.-З. ф. відійшли на рубіж на схід від м. Курськ (РФ), Харків, Ізюм (Харківської обл.). У грудні 1941 фронт провів наступальну операцію в р-ні м. Єлець (РФ), у січні 1942 разом із військами Південного фронту — Барвінково-Лозівську операцію. У червні–липні 1942, після Харківської катастрофи (див. Харківська операція 1942), армії фронту задіяно у Воронезько-Ворошиловградській операції-відступі. Рішенням Ставки Верховного головнокомандувача від 12 липня 1942 П.-З. ф. перейменований на Сталінградський фронт. П.-З. ф. другого формування створений рішенням Ставки Верховного головнокомандувача від 22 жовтня 1942 на основі управління 1-ї гвардійської армії у складі 21-ї і 63-ї армій, а також 5-ї танкової і 17-ї повітряної армій. У подальшому до його складу у різний час входили 1-а і 5-а гвардійські армії, 6-а, 12-а, 46-а, 57-ма, 62-а армії, 3-я танкова і 2-а повітряна армії. У листопаді 1942 його війська у взаємодії із силами Сталінградського і Донського фронтів перейшли у контрнаступ під м. Сталінград (нині Волгоград, РФ), а у грудні за сприяння Воронезького фронту здійснили Середньодонську наступальну операцію, остаточно зірвавши план противника деблокувати оточені під Сталінградом війська. У січні 1943 П.-З. ф. частиною сил брав участь в Острогозько-Россошанській наступальній операції і у взаємодії з Південним фронтом розгорнув наступ на донбаському напрямі. До 19 лютого 1943 війська фронту вийшли на підступи до Дніпропетровська (нині Дніпро), проте у результаті контрнаступу противника на початку березня 1943 відійшли. У серпні–вересні 1943 П.-З. ф. у взаємодії з Південним фронтом здійснив Донбаську наступальну операцію (див. Донбаські операції 1941–43), у результаті якої було звільнено Донбас. У жовтні 1943 війська фронту провели Запорізьку наступальну операцію, ліквідували плацдарм противника на лівому березі Дніпра і звільнили Запоріжжя. 20 жовтня 1943 П.-З. ф. перейменовано у Третій Український фронт. Серед командувачів фронту — генерал-полковник М. Кирпонос, Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко, генерал армії М. Ватутін, генерал армії Р. Малиновський.

Завантажити статтю