Південно-Західний фронт

ПІВ­ДЕ́Н­НО-ЗА́ХІДНИЙ ФРОНТ

Під час 1-ї світової війни — оперативно-стратегічне обʼ­єд­на­н­ня російських військ. Існував від липня 1914 до лютого 1918. У різний час у його складі діяло від 4-х до 8-ми армій. Польове управлі­н­ня пере­бувало у Києві. 1914 війська П.-З. ф. у ході Галицької битви за­вдали поразки австро-угорській армії і від­кинули її до перед­гірʼїв Карпат. Під час Карпатської операції 1915 вони осідлали пере­вали Карпат і взяли фортецю Пере­мишль (нині Польща). У квітні—червні 1915 під ударами німецьких військ у ході Горлецької битви від­ступили до кордону і пере­йшли до оборони, влітку 1916 здійснили т. зв. Брусиловський прорив (див. О. Брусилов). Після Лютневої революції 1917 у військах фронту набули пошире­н­ня революційні на­строї, процеси українізації частин, виникли українські військові комітети. Поручик М. Міхновський ініціював створе­н­ня Першого українського козачого імені геть­мана Б. Хмельницького полку. В травні 1917 проведено 1-й Всеукраїнський військовий зʼїзд. Однак пропозиції щодо створе­н­ня на основі частин П.-З. ф. українського війська не зна­йшли належної під­тримки українських державних діячів. У січні—лютому 1918 війська фронту демобілізовано, а його роз­формовано. У подальшому багато військовиків взяли участь у Визвольних змага­н­нях 1917—21, командир 34-го армійського корпусу П.-З. ф. генерал-лейтенант П. Скоропадський у квітні—грудні 1918 очолював Українську Державу. Серед командувачів фронту — генерал від кавалерії О. Брусилов, генерал від інфантерії Л. Корнілов, генерал-лейтенанти А. Денікін і М. Володченко.

Під час воєн­них дій 1918—20 — один із фронтів Червоної армії. Створений 10 січня 1920 шляхом пере­йменува­н­ня Пів­ден­ного фронту. До його складу в різний час входили 12-а, 13-а, 14-а армії, 1-а Кінна армія, Фастівська група військ (44 і 45 стрілецькі дивізії), а також морські й річкові сили. Оперативно фронтові під­порядковувалися Українська радянська трудова армія, Гомельський укріплений район (Білорусь), морські сили Чорного і Азовського морів, сформовані на базі морських і річкових сил П.-З. ф., Дні­провська військова флотилія. Штаб фронту пере­бував у Харкові. У січні—лютому 1920 війська фронту провели Одеську на­ступальну операцію і ви­йшли до р. Дністер. Його праве крило проходило по лінії Київ—Гомель, ліве — впиралося у Пів­нічну Таврію. 25 квітня 1920 проти П.-З. ф. роз­почала воєн­ні дії польська армія у союзі з Армією УНР. Червона армія залишила м. Мозир (нині Гомельської обл.), Коростень (нині Житомирської обл.), Овруч (нині Коростенського р-ну), Він­ницю та ін. міста, 7 травня — Київ. Проте у червні—липні 1920 вона пере­йшла у контратаку і захопила Київ, Житомир, м. Бердичів (нині Житомирської обл.), Фастів, Біла Церква (нині обидва — Київської обл.). Ліве крило фронту від початку червня 1920 вело важкі оборон­ні бої проти Російської армії генерал-лейтенанта П. Врангеля, що створювала за­грозу Донбасу. В ході радянсько-польської війни 1920 війська П.-З. ф. здійснили Ново­град-Волинську на­ступальну операцію і до середини серпня 1920 ви­йшли на під­ступи до Львова. Але поляки здійснили потужний контр­удар і за­вдали значних втрат радянським військам. 18 жовтня 1920 під­писано радянсько-польське пере­мирʼя. До 21 листопада 1920 тривали бої між 14-ю армією П.-З. ф. і частинами Армії УНР, що за­знали поразки і від­ступили за р. Збруч. Радянські війська залишилися на лінії державного кордону. Бʼючись проти поляків і П. Врангеля, війська П.-З. ф. то вступали в союзи, то вели бої із загонами Н. Махна та ін. українськими пов­станськими формува­н­нями. У грудні 1920 із заверше­н­ням бо­йових дій проти Польщі П.-З. ф. був роз­формований, його управлі­н­ня обʼ­єд­нане з управлі­н­ням Київського військового округу. Командувач фронту — О. Єгоров.

Під час 2-ї світової війни — оперативно-стратегічне обʼ­єд­на­н­ня радянських військ. Управлі­н­ня фронту сформоване зі складу управлі­н­ня Київського особливого військового округу, що 19 червня 1941 було виведене на командний пункт у Тернопіль. Йому під­порядковувалися 5-а, 6-а, 12-а, 26-а армії. У подальшому до П.-З. ф. у різний час входили 3-я, 9-а, 13-а, 21-а, 28-ма, 37-ма, 38-ма, 40-а, 57-ма, 61-а армії, 7-ма саперна і 8-ма повітряна армії. У ході оборон­них боїв 1941 радянські війська від­ступали під натиском німецької групи армій «Пів­день» (командувач — генерал-фельдмаршал К.-Р. фон Рундштедт), 25 червня —1 липня взяли участь в одній із найбільших у 2-й світовій війні танковій битві по­близу м. Дубно (Рівненської обл.), Броди (нині Золочівського р-ну Львівської обл.), Луцьк, Рівне. У липні — на початку серпня 1941 німці оточили й знищили 6-у і 11-у армії по­близу м. Умань (Київської, нині Черкаської обл.). Від 11 липня до 19 вересня війська фронту обороняли Київ (див. Київська оборон­на операція). Унаслідок прорахунків вищого командува­н­ня управлі­н­ня П.-З. ф. 5-а, 26-а, 37-ма армії та частина військ 21-ї і 38-ї армій були оточені й знищені на Лів­обереж­жі. До листопада 1941 війська П.-З. ф. ві­ді­йшли на рубіж на схід від м. Курськ (РФ), Харків, Ізюм (Харківської обл.). У грудні 1941 фронт провів на­ступальну операцію в р-ні м. Єлець (РФ), у січні 1942 разом із військами Пів­ден­ного фронту — Барвінково-Лозівську операцію. У червні—липні 1942, після Харківської ката­строфи (див. Харківська операція 1942), армії фронту задіяно у Воронезько-Ворошилов­градській операції-від­ступі. Ріше­н­ням Ставки Верховного головнокомандувача від 12 липня 1942 П.-З. ф. пере­йменований на Сталін­градський фронт. П.-З. ф. другого формува­н­ня створений ріше­н­ням Ставки Верховного головнокомандувача від 22 жовтня 1942 на основі управлі­н­ня 1-ї гвардійської армії у складі 21-ї і 63-ї армій, а також 5-ї танкової і 17-ї повітряної армій. У подальшому до його складу у різний час входили 1-а і 5-а гвардійські армії, 6-а, 12-а, 46-а, 57-ма, 62-а армії, 3-я танкова і 2-а повітряна армії. У листопаді 1942 його війська у взаємодії із силами Сталін­градського і Донського фронтів пере­йшли у контрна­ступ під м. Сталін­град (нині Волго­град, РФ), а у грудні за сприя­н­ня Воронезького фронту здійснили Середньодонську на­ступальну операцію, остаточно зі­рвавши план противника де­блокувати оточені під Сталін­градом війська. У січні 1943 П.-З. ф. частиною сил брав участь в Острогозько-Рос­сошанській на­ступальній операції і у взаємодії з Пів­ден­ним фронтом роз­горнув на­ступ на донбаському напрямі. До 19 лютого 1943 війська фронту ви­йшли на під­ступи до Дні­пропетровська (нині Дні­про), проте у результаті контрна­ступу противника на початку березня 1943 ві­ді­йшли. У серпні—вересні 1943 П.-З. ф. у взаємодії з Пів­ден­ним фронтом здійснив Донбаську на­ступальну операцію (див. Донбаські операції 1941—43), у результаті якої було звільнено Донбас. У жовтні 1943 війська фронту провели Запорізьку на­ступальну операцію, ліквідували плацдарм противника на лівому березі Дні­пра і звільнили Запоріж­жя. 20 жовтня 1943 П.-З. ф. пере­йменовано у Третій Український фронт. Серед командувачів фронту — генерал-полковник М. Кирпонос, Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко, генерал армії М. Ватутін, генерал армії Р. Малиновський.

Завантажити статтю