Украинская жизнь

«УКРАИ́НСКАЯ ЖИЗНЬ»

– науково-літературний та громадсько-політичний журнал. Друкували 1912–17 щомісяця в Москві. Заснований з ініціативи й підтримки української секції московського Товариства слов’янської культури, зокрема його голови — знавця й симпатика України Ф. Корша, який брав найактивнішу участь у функціонуванні журналу. Редактор-видавець — Я. Шеремецинський, в останньому числі (1917, № 3–6) — О. Саліковський. Серед співробітників і авторів «У. ж.» — Х. Алчевська, М. Богданович, В. Винниченко, М. Грушевський, Д. Донцов, В. Дорошенко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Жаботинський, Б. Кістяківський, А. Кримський, М. Левицький, Ор. Левицький, В. Липинський, А. Луначарський, В. Науменко, С. Петлюра, О. Русов, С. Русова, М. Сумцов, С. Шелухін. Декларуючи у програмовій статті «Наші завдання» (1912, № 1) свої засадничі позиції, редакція підкреслювала, що журнал «не може і не повинен бути органом партійним», але його не буде перетворено і в індеферентний «парламент думок». Як основне завдання визначено обґрунтування і захист — у рамках прогресивно-демократичних ідеалів — української ідеї, «служіння національним інтересам одного з найчисленніших слов’янських народів — українського». Водночас редакція мала намір висвітлювати життя і проблеми інших національностей, історично пов’язаних з Україною, зокрема білоруської, польської, єврейської.

Увесь період діяльності «У. ж.» може бути умовно поділено на 3 етапи: до початку 1-ї світової війни (1912 — липень 1914), роки війни (до кінця 1916), революційні події в Росії, початок національно-визвольних змагань в Україні (1-а половина 1917). На кожному з них на шпальтах журналу наявні свої, визначені обставинами часу тематичні домінанти й ідейно-політичні акценти, водночас чітко виокремлюються наскрізні лейтмотиви, що свідчать про головні пріоритети «У. ж.». До числа останніх передусім належить широкий комплекс проблем, що відбивають прагнення редакції реґулярно й цілеспрямовано знайомити російську опінію, а також етнічних українців поза межами батьківщини з історією та сучасним життям українського народу, його культурою, наукою, станом освіти, з основними напрямами й течіями українського руху, його актуальними завданнями. Серед публікацій цього тематичного пласту — статті «Україна й українство» М. Грушевського (№ 1), «До питання про культурну творчість» С. Петлюри (№ 7–8; обидві — 1912), «Про українське національне відродження» Ф. Корша (№ 1), «Українська національна ідея та її правові постулати» М. Чубинського (№ 6; обидві — 1913), а також численні виступи на захист українського слова й преси, за впровадження рідної мови в народну освіту, судову практику тощо: «Доля українського слова» О. Саліковського (1912, № 1), «Народна школа і рідна мова на Україні» В. Прокоповича (1914, № 3), «Про рідну мову в суді» В. Свідерського (1915, № 11–12), «Про національну школу» С. Русової (1916, № 1), «Мартиролог українського слова» С. Єфремова (1917, № 3–6). Під час війни зазначена проблематика була значною мірою зорієнтована на Галичину, частково на Буковину, зі специфікою їхнього історичного та новітнього життя.

Один із провідних напрямів «У. ж.» — висвітлення питань української літератури і мистецтва як важливого чинника та органічної складової національного духовного відродження. Чільне місце тут займає шевченківська тематика, яку започаткувала стаття «До драми життя Шевченка» С. Петлюри (1912, № 2), і далі, впродовж періоду існування журналу, редакція проводила її систематично і у різних формах — від наукових студій (М. Возняк, С. Русова, С. Єфремов, М. Сумцов, О. Грушевський, В. Пічета, Ф. Матушевський, М. Славинський, М. Богданович та ін.) до оглядів періодики, полемічних реплік, хроніки. Лютневе число 1914 повністю присвячено Т. Шевченкові з нагоди 100-ліття від дня його народження. Розвідки висвітлюють різні аспекти життя і творчості поета, їх об’єднує спільна думка про глибинну національну природу Шевченкового генія, про ті животворні інспірацїї, що їх дає його спадщина українському духовному відродженню, національній самосвідомості. Такий кут зору є визначальним і в публікаціях «У. ж.» про інших видатних діячів національної культури — М. Костомарова («М. І. Костомаров та його історико-літературна діяльність» М. Жученка, 1915, № 5–6), М. Драгоманова («М. П. Драгоманов і “Вольное Слово”» Б. Кістяківського, № 1; «М. П. Драгоманов і питання про самостійність української культури» О. Хатченка, № 6; обидві — 1912), І. Франка («Іван Франко — поет національної честі» С. Петлюри, 1913, № 5, 6; «Пролог до майбутнього» С. Єфремова, 1916, № 6), Лесю Українку («Поезія індивідуалізму» Д. Донцова, № 9, 10), М. Коцюбинського («Пам’яті М. Коцюбинського», С. Петлюри, № 4; обидві — 1913). Постійну увагу в часописі приділяли новітній українській літературі: оглядові статті («Сучасна українська лірика» С. Русової, № 4, 5), аналітичні розвідки («Коцюбинський і Винниченко» М. Могилянського, № 6; обидві — 1912), літературні шкіци-портрети А. Тесленка, Ю. Федьковича, М. Павлика, В. Винниченка, О. Кобилянської, В. Самійленка, Т. Бордуляка, Г. Чупринки, М. Яцкова.

Низку матеріалів теоретичного і популяризаторського характеру присвячено українському мистецтву: «Національне мистецтво і завдання мистецтва на Україні» К. Ладиженка (№ 3), «Український етнографізм» М. Сумцова (№ 4), «Український архітектурний стиль» А. Л. (№ 9), «Український театр» С. Буди (№ 10, 11), «Мотиви українського орнаменту» К. Шероцького (№ 11; усі — 1912). Несприятливі умови побутування української мови й культури в Російській імперії ставили редакцію «У. ж.» перед необхідністю відстоювання національної культурної ідентичності; це був один із найважливіших аспектів завдання, від самого початку сформульованого нею, — «викриття і критика тих quasi-наукових теорій, які і в Росії, і за кордоном, під впливом далеко не наукових мотивів, намагаються скасувати саму українську національність». Ішлося, з одного боку, про урядові утиски української періодики, культури, мови, про печерний великорусько-імперський шовінізм як в офіціозному обличчі, так і в «місцевих» його версіях (газета «Киевлянин» та її редактор В. Шульгин, київський Клуб руських націоналістів, Д. Піхно, А. Стороженко, А. Савенко, галицькі «москвофіли» тощо). Цей напрям репрезентовано матеріалами різних журнальних жанрів і форм: аналітичні статті «Русская идея» в Галіції» (1912, № 3) та «Російський імперіалізм і українство» Д. Донцова (1913, № 2), «Націоналістична наука» Ф. Корша (1913, № 7–8), «Українці, росіяни, малороси» С. Шелухіна (1916, № 7–8), «Україна і московське самодержавство» В. Пічети (1917, № 3–6), огляди періодики — «Про переоцінку» (1913, № 1) та «Рік мовчання» (1915, № 7) С. Петлюри, «Українство у призмі реакційної думки» О. Липовецького (1916, № 1), полемічні виступи С. Єфремова у розділі «На поточні теми», оприлюднення під постійною рубрикою «Українофобія» характерних фактів з відповідним редакційним коментарем тощо. З іншого боку, пильну увагу «У. ж.» привертали прояви байдужості й зневаги певної частини російської інтеліґенції до українства, нерозуміння нею запитів і потреб українського народу та його культури; тенденція до сповзання ліберальної й марксистської думки до великодержавного шовінізму в потрактуванні національного, зокрема українського, питання. Розглядові таких ознак присвячено статті «Російський лібералізм та український рух» Д. Донцова (1912, № 5), «Перспективи російсько-українських взаємин» П. Смутка (1913, № 3), «Відкритий лист до російських письменників» (1913, №10) та памфлет «Птеродактилі» (1916, № 4–5) В. Винниченка, редакційний коментар до виступів Г. Плеханова і В. Леніна з національного питання (1912, № 12).

Практично наскрізною темою журналу стала полеміка зі статтями П. Струве антиукраїнської спрямованості, причому редакція публікувала стосовно цього не лише думки своїх постійних авторів (Ф. Корш, С. Петлюра, С. Єфремов, М. Могилянський), а й різними способами (передрук, переказ тощо) доводить до читача оцінку виступів П. Струве з боку авторитетних російських літераторів, учених, громадських діячів — М. Горького (1912, № 9), П. Мілюкова, Ф. Кокошкіна (1914, № 11–12), В. Мякотіна (1915, № 3–4). Як об’єктивну противагу позиції П. Струве та його однодумцям (наприклад, Д. Муретова) «У. ж.» вмістила статтю «Герцен і Україна» О. Хатченка (1912, № 4), матеріал «Петербурзька Академія наук і українська література» Вол. Я. (1913, № 5) з викладом головних тез відомої записки академіків Ф. Корша, О. Лаппо-Данилевського, П. Фортунатова, О. Шахматова та ін., спрямованої проти заборони друкованого українського слова. Із цими публікаціями кореспондували відповіді на анкету «У. ж.» чільних представників російської інтелігенції — М. Горького, А. Луначарського, Ф. Корша, Я. Бодуена де Куртене, М. Туган-Барановського, Є. Трубецького, Д. Шаховського, більшість з яких виявили або співчутливе, або принаймні толерантне ставлення до України та українства. Останні два числа «У. ж.» (1917, № 1–2, 3–6) побачили світ уже в умовах повалення російського самодержавства і нарощування національно-визвольних процесів в Україні. У журналі вміщували матеріали, що свідчать про намір редакції розгортати роботу з огляду на нові політичні реалії, нові перспективи українського руху; розпочато публікацію документів і повідомлень про діяльність Центральної Ради. Однак після червня 1917, на тлі катастрофічних політичних і, ймовірно, матеріальних ускладнень, часопис припинив існування.

Завантажити статтю