Украинская жизнь

«УКРАИ́НСКАЯ ЖИЗНЬ»

— науково-літературний та громадсько-політичний журнал. Друкували 1912—17 щомісяця в Москві. Заснований з ініціативи й під­тримки української секції московського Товариства словʼянської культури, зокрема його голови — знавця й симпатика України Ф. Корша, який брав най­активнішу участь у функціонуван­ні журналу. Редактор-видавець — Я. Шеремецинський, в остан­ньому числі (1917, № 3—6) — О. Саліковський. Серед спів­робітників і авторів «У. ж.» — Х. Алчевська, М. Бог­данович, В. Вин­ниченко, М. Грушевський, Д. Донцов, В. Дорошенко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Жаботинський, Б. Кістяківський, А. Кримський, М. Левицький, Ор. Левицький, В. Липинський, А. Луначарський, В. Науменко, С. Петлюра, О. Русов, С. Русова, М. Сумцов, С. Шелухін. Декларуючи у про­грамовій стат­ті «Наші зав­да­н­ня» (1912, № 1) свої засадничі позиції, редакція під­креслювала, що журнал «не може і не повинен бути органом партійним», але його не буде пере­творено і в індеферентний «парламент думок». Як основне зав­да­н­ня ви­значено об­ґрунтува­н­ня і захист — у рамках про­гресивно-демократичних ідеалів — української ідеї, «служі­н­ня національним інтересам одного з найчислен­ніших словʼянських народів — українського». Водночас редакція мала намір висвітлювати життя і про­блеми інших національностей, історично повʼязаних з Україною, зокрема білоруської, польської, єврейської.

Увесь період діяльності «У. ж.» може бути умовно поділено на 3 етапи: до початку 1-ї світової війни (1912 — липень 1914), роки війни (до кінця 1916), революційні події в Росії, початок національно-визвольних змагань в Україні (1-а половина 1917). На кожному з них на шпальтах журналу наявні свої, ви­значені об­ставинами часу тематичні домінанти й ідейно-політичні акценти, водночас чітко ви­окремлюються наскрізні лейтмотиви, що свідчать про головні пріоритети «У. ж.». До числа остан­ніх перед­усім належить широкий комплекс про­блем, що від­бивають прагне­н­ня редакції реґулярно й цілеспрямовано зна­йомити російську опінію, а також етнічних українців поза межами батьківщини з історією та сучасним жи­т­тям українського народу, його культурою, наукою, станом освіти, з основними напрямами й течіями українського руху, його актуальними зав­да­н­нями. Серед публікацій цього тематичного пласту — стат­ті «Україна й українство» М. Грушевського (№ 1), «До пита­н­ня про культурну творчість» С. Петлюри (№ 7—8; обидві — 1912), «Про українське національне від­родже­н­ня» Ф. Корша (№ 1), «Українська національна ідея та її правові постулати» М. Чубинського (№ 6; обидві — 1913), а також числен­ні ви­ступи на захист українського слова й преси, за впровадже­н­ня рідної мови в народну освіту, судову практику тощо: «Доля українського слова» О. Саліковського (1912, № 1), «Народна школа і рідна мова на Україні» В. Прокоповича (1914, № 3), «Про рідну мову в суді» В. Свідерського (1915, № 11—12), «Про національну школу» С. Русової (1916, № 1), «Мартиролог українського слова» С. Єфремова (1917, № 3—6). Під час війни за­значена про­блематика була значною мірою зорієнтована на Галичину, частково на Буковину, зі специфікою їхнього історичного та новітнього життя.

Один із провід­них напрямів «У. ж.» — висвітле­н­ня питань української літератури і мистецтва як важливого чин­ника та органічної складової національного духовного від­родже­н­ня. Чільне місце тут за­ймає шевченківська тематика, яку започаткувала ста­т­тя «До драми життя Шевченка» С. Петлюри (1912, № 2), і далі, впродовж періоду існува­н­ня журналу, редакція проводила її систематично і у різних формах — від наукових студій (М. Возняк, С. Русова, С. Єфремов, М. Сумцов, О. Грушевський, В. Пічета, Ф. Матушевський, М. Славинський, М. Бог­данович та ін.) до оглядів періодики, полемічних реплік, хроніки. Лютневе число 1914 повністю присвячено Т. Шевченкові з нагоди 100-ліття від дня його народже­н­ня. Роз­відки висвітлюють різні аспекти життя і творчості поета, їх обʼ­єд­нує спільна думка про глибин­ну національну природу Шевченкового генія, про ті животворні ін­спірацїї, що їх дає його спадщина українському духовному від­роджен­ню, національній самосві­домості. Такий кут зору є ви­значальним і в публікаціях «У. ж.» про інших видатних діячів національної культури — М. Костомарова («М. І. Костомаров та його історико-літературна діяльність» М. Жученка, 1915, № 5—6), М. Драгоманова («М. П. Драгоманов і “Вольное Слово”» Б. Кістяківського, № 1; «М. П. Драгоманов і пита­н­ня про само­стійність української культури» О. Хатченка, № 6; обидві — 1912), І. Франка («Іван Франко — поет національної честі» С. Петлюри, 1913, № 5, 6; «Пролог до майбутнього» С. Єфремова, 1916, № 6), Лесю Українку («Поезія індивідуалізму» Д. Донцова, № 9, 10), М. Коцюбинського («Памʼяті М. Коцюбинського», С. Петлюри, № 4; обидві — 1913). По­стійну увагу в часописі приділяли новітній українській літературі: оглядові стат­ті («Сучасна українська лірика» С. Русової, № 4, 5), аналітичні роз­відки («Коцюбинський і Вин­ниченко» М. Могилянського, № 6; обидві — 1912), літературні шкіци-порт­рети А. Тесленка, Ю. Федьковича, М. Павлика, В. Вин­ниченка, О. Кобилянської, В. Самійленка, Т. Бордуляка, Г. Чу­принки, М. Яцкова.

Низку матеріалів теоретичного і популяризаторського характеру присвячено українському мистецтву: «Національне мистецтво і зав­да­н­ня мистецтва на Україні» К. Ладиженка (№ 3), «Український етно­графізм» М. Сумцова (№ 4), «Український архітектурний стиль» А. Л. (№ 9), «Український театр» С. Буди (№ 10, 11), «Мотиви українського орнаменту» К. Шероцького (№ 11; усі — 1912). Не­сприятливі умови побутува­н­ня української мови й культури в Російській імперії ставили редакцію «У. ж.» перед необхідністю від­стоюва­н­ня національної культурної ідентичності; це був один із найважливіших аспектів зав­да­н­ня, від самого початку сформульованого нею, — «викри­т­тя і критика тих quasi-наукових теорій, які і в Росії, і за кордоном, під впливом далеко не наукових мотивів, намагаються скасувати саму українську національність». Ішлося, з одного боку, про урядові утиски української періодики, культури, мови, про печерний великорусько-імперський шовінізм як в офіціозному облич­чі, так і в «місцевих» його версіях (газета «Киевлянин» та її редактор В. Шульгин, київський Клуб руських націоналістів, Д. Піхно, А. Стороженко, А. Савенко, галицькі «москвофіли» тощо). Цей напрям ре­презентовано матеріалами різних журнальних жанрів і форм: аналітичні стат­ті «Рус­ская идея» в Галіції» (1912, № 3) та «Російський імперіалізм і українство» Д. Донцова (1913, № 2), «Націоналістична наука» Ф. Корша (1913, № 7—8), «Українці, росіяни, малороси» С. Шелухіна (1916, № 7—8), «Україна і московське самодержавство» В. Пічети (1917, № 3—6), огляди періодики — «Про пере­оцінку» (1913, № 1) та «Рік мовча­н­ня» (1915, № 7) С. Петлюри, «Українство у призмі реакційної думки» О. Липовецького (1916, № 1), полемічні ви­ступи С. Єфремова у роз­ділі «На поточні теми», оприлюдне­н­ня під по­стійною рубрикою «Українофобія» характерних фактів з від­повід­ним редакційним коментарем тощо. З іншого боку, пильну увагу «У. ж.» привертали прояви байдужості й зневаги певної частини російської інтеліґенції до українства, неро­зумі­н­ня нею запитів і потреб українського народу та його культури; тенденція до сповза­н­ня ліберальної й марксистської думки до великодержавного шовінізму в потрактуван­ні національного, зокрема українського, пита­н­ня. Роз­глядові таких ознак присвячено стат­ті «Російський лібералізм та український рух» Д. Донцова (1912, № 5), «Пер­спективи російсько-українських взаємин» П. Смутка (1913, № 3), «Від­критий лист до російських письмен­ників» (1913, №10) та памфлет «Птеродактилі» (1916, № 4—5) В. Вин­ниченка, редакційний коментар до ви­ступів Г. Плеханова і В. Леніна з національного пита­н­ня (1912, № 12).

Практично наскрізною темою журналу стала полеміка зі ста­т­тями П. Струве антиукраїнської спрямованості, причому редакція публікувала стосовно цього не лише думки своїх по­стійних авторів (Ф. Корш, С. Петлюра, С. Єфремов, М. Могилянський), а й різними способами (перед­рук, пере­каз тощо) доводить до читача оцінку ви­ступів П. Струве з боку авторитетних російських літераторів, учених, громадських діячів — М. Горького (1912, № 9), П. Мілюкова, Ф. Кокошкіна (1914, № 11—12), В. Мякотіна (1915, № 3—4). Як обʼєктивну противагу позиції П. Струве та його однодумцям (на­приклад, Д. Муретова) «У. ж.» вмістила ста­т­тю «Герцен і Україна» О. Хатченка (1912, № 4), матеріал «Петербурзька Академія наук і українська література» Вол. Я. (1913, № 5) з викладом головних тез ві­домої записки академіків Ф. Корша, О. Лаппо-Данилевського, П. Фортунатова, О. Шахматова та ін., спрямованої проти заборони друкованого українського слова. Із цими публікаціями кореспондували від­повіді на анкету «У. ж.» чільних пред­ставників російської інтелігенції — М. Горького, А. Луначарського, Ф. Корша, Я. Бодуена де Куртене, М. Туган-Барановського, Є. Трубецького, Д. Шаховського, більшість з яких виявили або спів­чутливе, або принаймні толерантне ставле­н­ня до України та українства. Остан­ні два числа «У. ж.» (1917, № 1—2, 3—6) побачили світ уже в умовах повале­н­ня російського самодержавства і нарощува­н­ня національно-визвольних процесів в Україні. У журналі вміщували матеріали, що свідчать про намір редакції роз­гортати роботу з огляду на нові політичні реалії, нові пер­спективи українського руху; роз­почато публікацію документів і пові­домлень про діяльність Центральної Ради. Однак після червня 1917, на тлі ката­строфічних політичних і, ймовірно, матеріальних ускладнень, часопис припинив існува­н­ня.

Завантажити статтю