Культурософія

КУЛЬТУРОСО́ФІЯ (від культура і грец. sofi/a — знан­­ня, мудрість) — система світо­глядної орієнтації для самопі­­­зна­н­ня й самороз­витку людини. У К. багато спіл. методів із культури філософією та культурологією. К. — практ. філософія й стратегія культури, цілісне зна­н­ня, дієва суть універсал. феномену культури. Аби бути культур. людиною, мало знати істину, необхідно жити згідно з істин. знан­ням — у цьому морал. суть К. Ознака культурності людини — наявність у неї совісті як третьої сигнал. системи, через яку діє усе­єдиний, внутр. морал. принцип — три­єд­ність істин. дума­н­ня, справедливого дія­н­ня й правдивого висловле­н­ня: дотримуючись його, людина досягає морал. зрілості й автентич. культурності (принцип морал. зрілості людини й первин. принцип К. як плека­н­ня дієвої мудрості сформулював давньоіран. духов. подвижник Заратустра). Мудреці живуть істин­но за морал. принципом: працюють і не шукають вигоди, досягають успіху і не вихваляються, стають великими і не панують (принцип культур. подвижництва сформулював давньокитай. філософ Лао-цзи). Основоположником укр. К. став Г. Сковорода, який сам жив згідно з осягнутою ним істиною. Його ви­значе­н­ня культури як «друге, духовне народже­н­ня людини» стало гол. принципом К. Ці ідеї роз­винув дан. філософ С. Кʼєркеґор (див. Екзистенціалізм). Культурософ. під­хід до культури й життя виявляли М. Гоголь, П. Куліш, К. Ушинський, П. Юркевич, І. Франко. Основою укр. К. є кордоцентризм. П. Юркевич наголошував, що мисле­н­ня не вичерпує всієї повноти духов. життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім ро­зуміє ро­зумом. Укр. К. — духовна практика, де провід. чин­ником культур. самороз­витку людини є воля духу, яка роз­кривається в таких поня­т­тях: у св. Дмитра Ростовського (Д. Туптала) — внутр. людина з її індивід. долею; у Г. Сковороди — філософія мудрого серця; у П. Юркевича — філософія утаємниченого серця людини та сакрал. педагогіка серця; у М. Гоголя — філософія персоналізму; в П. Куліша — «хутірська філософія» або філософія природи, філософія серця; у Т. Шевченка — щире серце; у К. Ушинського — особиста воля людини, закорінена в серці. До первин. дієвих чин­ників нац. К. належать морал. воля нац. духу, духов. тип людини, вселюд. морал. принцип, ідея справедливого сусп. ладу. Для морал. світо­гляду укр. К. характерна ідея роз­гляду народу як інтеграл. особистості, колектив. субʼєкта. Першим чітко означив укр. народ як «збірну особу» П. Куліш і провістив про необхідність його самоорганізації самост. силою — волею нац. духу для здійсне­н­ня своєї нац. ідеї — жит­тєвої про­грами нації. І. Франко по­ставив перед українцями задачу — витворити з величез. етніч. маси українського народу укр. націю, суціл. культур. організм, здатний до самост. культур. і політ. життя. Культурософ. ро­зумі­н­ня культури й життя закорінене у світо­гляд. традиції агрокультури. Усі живі структури світ. усе­єд­ності самоорганізовуються на основі самост. жит­тєвої сили. У біо­сфері таку самоорганізацію живого забезпечує синергетика (взаємодія) Сонця й Землі. З соняч. орієнтацією роз­винулася в агрокультурі культурософ. світо­глядна система істин., ціліс., дієвого зна­н­ня — ясновіда­н­ня (самопі­зна­н­ня, просвітле­н­ня), що ґрунтується на осягнен­ні людиною істини як все­єдиного ладу світ. усе­єд­ності й на дотриман­ні морал. принципу; стало джерелом природно-косміч. світо­гляду й ціліс. зна­н­ня (первин., дореліг. ведизм) та сучас. наук. світо­гляду й точного зна­н­ня (В. Вернадський). Ясновід. світо­гляд К., сам процес культур. самороз­витку люд. світу на основі законів природи й усе­єдиного морал. принципу спростовують магічні культи й засн. на них реліг. доктрину креаціонізму, що світ, людину й різні форми життя на Землі створила над­природна сила. Англ. астрофізик С. Гокінґ у праці «The grand design» («Великий задум», Нью-Йорк, 2010), написаній з амер. фізиком Л. Млодіновим, спростував теорію створе­н­ня Всесвіту Богом: оскільки є закон гравітації, Всесвіт може і буде створювати себе з нічого; Великий вибух, що призвів до появи ві­домого науці сучас. світу, не потребує «божествен. руки»; він є неминучим наслідком фіз. законів. Папа Римський Франциск у ви­ступі в Папській АН 2014 ви­знав дві осн. концепції — Великого вибуху та еволюції. Це від­повід­ає теорії космогенезу франц. антрополога, теолога П. Тейяра де Шардена, який проголосив еволюціонізм центр. методол. принципом сучас. мисле­н­ня. Згідно з давньогрец. філософією: лад — усе­єд­ність усіх речей, за ним живе сама природа (Піфагор); у кожній людині — Сонце, тільки дайте йому світити (Сократ). Г. Сковорода стверджував, що природа — всьому початк. причина і рушійна сила, а основою роз­витку ціліс. люд. культури є спрямува­н­ня до світла істини. М. Реріх за­значав, що культура — це культ Ура, Світла; шанува­н­ня світла, його зброя, порятунок, рушій і серце. Укр. мислителі С. Подолинський і В. Вернадський теоретично роз­винули морал. засади агрокультур. світо­гляду в екол. уче­н­нях про природооб­умовлений космоген. і екон. роз­виток су­спільства, про біо­­­сферну діяльність аграрія та ноо­­сферу. Укр. біо­лог, філософ М. Холодний у серед. 20 ст. роз­винув світо­глядну систему антропокосмізму — оновленого світоро­зумі­н­ня, засн. на філософії життя, світла, радості, що є суттю світо­гляд. традиції культур аграр. народів і спрямовує до самороз­витку на морал. основі люд. дух, розум і волю. Людина — не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невід­діл. складових світ. усе­єд­ності, яка через свою духовно-ро­зумову дієвість стає сві­домістю Всесвіту й несе морал. від­повід­альність за все, що від­бувається на Землі й у Всесвіті. На­прикінці 20 ст. укр. фізик А. Свідзинський за­пропонував ідею культури як процесу самоорганізації у просторі ноо­сфери. У духов. спрямуван­ні культур. самороз­витку люд. світ сягає ноо­сфери (цим культура принципово від­різняється від цивілізації, яка обмежена антропо­сферою). Внутр. чин­ником культур. самоорганізації, самороз­витку, самореалізації людини й народу є воля духу — вияв морал. зрілості й мірило самост. сили. Результатом морал. зрілості, культур. добору та мірилом духов. виверше­н­ня особистості й збірної цілісності народу є духов. тип людини. Укр. історик В. Антонович стверджував, що ніякими силами не можна змінити духов. типу людини; народ під сильним натиском може змінити зовн. ознаки своєї національності, але ніколи не змінить внутр., духов. ознак. Укр. К. у своїй спрямованості на внутр. людину з її волею духу має багато спільного як із зх.-європ. культурософ. системами — філософією життя, екзистенціалізмом, так і зі сх. культурософ. традиціями, зокрема з духов. практикою йогізму, дао­­сизму, суфізму, де також головною в людині є її внутр., духов. сутність. Сутнісна ознака К. — духовна доцільність, закорінена в єд­ності не­проминущого істин. зна­н­ня й вольового дія­н­ня, що виявляється в мудрості. Ця ознака К. зближує укр. духов. подвижників і сучас. турец. просвітника Ф. Ґюлена, який явив культурософ. принцип діа­­логу культур через «фільтри» нац. духу, що забезпечують рівновагу й чіткість функціонува­н­ня світо­гляд. систем нац. культур. Зарубіжні культурософ. школи повʼязані з іменами І. Канта, А. Мюл­лера, В. Дільтея, С. Кʼєр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зім­меля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґ­ґера, Ж.-П. Сартра. Згідно з культурософ. концепцією І. Канта як пред­ставника нім. класич. філософії, найвищим виявом культури є моральність. Нім. філософ А. Мюл­лер 1800 у трактаті про К. виклав уче­н­ня про сенс, значе­н­ня й пер­спективи роз­вит­ку європ. культури. Європ. К. виявилася у філософії життя — ір­ра­­ціоналіст. напрямку, що сформувався на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. як реакція на кризу класич. зх. раціоналізму. Найбільшого пошире­н­ня філософія життя набула в 1-й чв. 20 ст. Надалі цей напрям виявився в екзи­­стенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філос. антропології. Девіз пред­ставників філософії життя — зро­зуміти життя з нього самого, бо життя є первин. реальністю й вище будь-якої цілеспрямованості. Тому життя пі­знається не раціонально, а інтуїтивно, не ро­зумом, а серцем. Культур. роз­виток від­бувається від­повід­но до циклів часу: культур. процес зароджується, роз­вивається, згасає й знову від­роджується. Укр. К. Г. Сковороди та його послідовників справила знач. вплив на Л. Толстого, В. Солов­йова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Частково саме зі вче­н­ня Г. Сковороди про все­єд­ність В. Солов­йов роз­винув власне вче­н­ня про все­єд­ність як першопочаток і кінц. мету світ. роз­витку. На цій під­ставі рос. філософію 19–20 ст. називають філософією все­єд­ності. Та загалом в історії рос. К. простежується дихотоміч. (дво­їстий, взаємовиключ.) під­хід до культури, тобто культури роз­глядають як істин­ні або неправдиві. На думку сучас. рос. філософа І. Смирнова, рос. К. починається зі «Слова о законѣ і благодати» Київського митрополита Іларіона (11 ст.), де під­креслено протилежність старого юдей. закону й нової християн. благодаті. Дослідник стверджує, що від­тоді рос. дихотоміч. по­гляд на культуру тривав до 20 ст. Проте К. апріорі властивий холістич., ціліс. під­хід до етніч. культури як системи й до народу як етнокультур. цілісності, що засвідчила й філософія все­єд­ності В. Солов­йова. Нині поширений по­гляд на К. як складову культурології, поряд із культуро­знавством, генезисом і соціологією культури. К. роз­глядають як уче­н­ня про зміст і пер­спективи роз­витку культури, тобто простежується намага­н­ня формалізувати самокеровану світо­глядну систему ціліс. знан­ня. К. як дієва мудрість є практ. аспектом філософії, формує світо­гляд, волю та спрямовує людину на здійсне­н­ня жит­тєвої про­грами на основі істин. знань. Під­системами К. є геософія — пі­зна­н­ня народом природ. сутності рідної землі, що ви­значає жит­тєдіяльність, вдачу, істор. долю корін. народу та історіософія. Нагал. необхідністю є роз­виток К. й від­новле­н­ня в системі культури під­системи нац. педагогіки, засн. на моральності й духовності сакрал. педагогіки серця. К. забезпечує духов. звʼязок поколінь, єд­на­н­ня народу в збірну цілісність і від­криває духовну пер­спективу життя.