Культурософія
КУЛЬТУРОСО́ФІЯ (від культура і грец. sofi/a — знання, мудрість) — система світоглядної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини. У К. багато спільних методів із культури філософією та культурологією. К. — практична філософія й стратегія культури, цілісне знання, дієва суть універсального феномену культури. Аби бути культурною людиною, мало знати істину, необхідно жити згідно з істинним знанням — у цьому моральна суть К. Ознака культурності людини — наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє всеєдиний, внутрішній моральний принцип — триєдність істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення: дотримуючись його, людина досягає моральної зрілості й автентичної культурності (принцип моральної зрілості людини й первинний принцип К. як плекання дієвої мудрості сформулював давньоіранський духовний подвижник Заратустра). Мудреці живуть істинно за моральним принципом: працюють і не шукають вигоди, досягають успіху і не вихваляються, стають великими і не панують (принцип культурного подвижництва сформулював давньокитайський філософ Лао-цзи).
Основоположником української К. став Г. Сковорода, який сам жив згідно з осягнутою ним істиною. Його визначення культури як «друге, духовне народження людини» стало головним принципом К. Ці ідеї розвинув данський філософ С. Кʼєркеґор (див. Екзистенціалізм). Культурософський підхід до культури й життя виявляли М. Гоголь, П. Куліш, К. Ушинський, П. Юркевич, І. Франко. Основою української К. є кордоцентризм. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом. Українська К. — духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини є воля духу, яка розкривається в таких поняттях: у св. Дмитра Ростовського (Д. Туптала) — внутрішня людина з її індивідуальною долею; у Г. Сковороди — філософія мудрого серця; у П. Юркевича — філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; у М. Гоголя — філософія персоналізму; в П. Куліша — «хутірська філософія» або філософія природи, філософія серця; у Т. Шевченка — щире серце; у К. Ушинського — особиста воля людини, закорінена в серці. До первинних дієвих чинників національної К. належать моральна воля національного духу, духовний тип людини, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу.
Для морального світогляду української К. характерна ідея розгляду народу як інтегральної особистості, колективного субʼєкта. Першим чітко означив український народ як «збірну особу» П. Куліш і провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою — волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї — життєвої програми нації. І. Франко поставив перед українцями задачу — витворити з величезного етнічного масиву українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя. Культурософське розуміння культури й життя закорінене у світоглядній традиції агрокультури. Усі живі структури світової усеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили. У біосфері таку самоорганізацію живого забезпечує синергетика (взаємодія) Сонця й Землі. Із сонячною орієнтацією розвинулася в агрокультурі культурософська світоглядна система істинного, цілісного, дієвого знання — ясновідання (самопізнання, просвітлення), що ґрунтується на осягненні людиною істини як всеєдиного ладу світової усеєдності й на дотриманні морального принципу; стало джерелом природно-космічного світогляду й цілісного знання (первинний, дорелігійний ведизм) та сучасного наукового світогляду й точного знання (В. Вернадський). Ясновідання світогляд К., сам процес культурного саморозвитку людського світу на основі законів природи й усеєдиного морального принципу спростовують магічні культи й засновані на них релігійну доктрину креаціонізму, що світ, людину й різні форми життя на Землі створила надприродна сила. Англійський астрофізик С. Гокінґ у праці «The grand design» («Великий задум», Нью-Йорк, 2010), написаній з американським фізиком Л. Млодіновим, спростував теорію створення Всесвіту Богом: оскільки є закон гравітації, Всесвіт може і буде створювати себе з нічого; Великий вибух, що призвів до появи відомого науці сучасного світу, не потребує «божественної руки»; він є неминучим наслідком фізичних законів. Папа Римський Франциск у виступі в Папській АН 2014 визнав дві основні концепції — Великого вибуху та еволюції. Це відповідає теорії космогенезу французького антрополога, теолога П. Тейяра де Шардена, який проголосив еволюціонізм центральним методологічним принципом сучасного мислення. Згідно з давньогрецькою філософією: лад — усеєдність усіх речей, за ним живе сама природа (Піфагор); у кожній людині — Сонце, тільки дайте йому світити (Сократ). Г. Сковорода стверджував, що природа — всьому початкова причина і рушійна сила, а основою розвитку цілісної людської культури є спрямування до світла істини. М. Реріх зазначав, що культура — це культ Ура, Світла; шанування світла, його зброя, порятунок, рушій і серце. Українські мислителі С. Подолинський і В. Вернадський теоретично розвинули моральні засади агрокультурного світогляду в екологічних ученнях про зумовлений природою космогенний і економічний розвиток суспільства, про біосферну діяльність аграрія та ноосферу.
Український біолог, філософ М. Холодний у серед. 20 ст. розвинув світоглядну систему антропокосмізму — оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світогляд. традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. Людина — не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових світової усеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що відбувається на Землі й у Всесвіті. Наприкінці 20 ст. український фізик А. Свідзинський запропонував ідею культури як процесу самоорганізації у просторі ноосфери. У духовному спрямуванні культурного саморозвитку людський світ сягає ноосфери (цим культура принципово відрізняється від цивілізації, яка обмежена антропосферою). Внутрішній чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу — вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й збірної цілісності народу є духовний тип людини. Український історик В. Антонович стверджував, що ніякими силами не можна змінити духовного типу людини; народ під сильним натиском може змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить внутрішніх, духовних ознак. Українська К. у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного як із західноєвропейськими культурософськими системами — філософією життя, екзистенціалізмом, так і зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою йогізму, даосизму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Сутнісна ознака К. — духовна доцільність, закорінена в єдності непроминущого істинного знання й вольового діяння, що виявляється в мудрості. Ця ознака К. зближує українських духовних подвижників і сучасного турецького просвітника Ф. Ґюлена, який явив культурософський принцип діалогу культур через «фільтри» національного духу, що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування світоглядних систем національних культур.
Зарубіжні культурософські школи повʼязані з іменами І. Канта, А. Мюллера, В. Дільтея, С. Кʼєркеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. Згідно з культурософською концепцією І. Канта як представника німецької класичної філософії, найвищим виявом культури є моральність. Німецький філософ А. Мюллер 1800 у трактаті про К. виклав учення про сенс, значення й перспективи розвитку європейської культури. Європейська К. виявилася у філософії життя — ірраціоналістичного напрямку, що сформувався наприкінці 19 — на поч. 20 ст. як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в 1-й чв. 20 ст. Надалі цей напрям виявився в екзистенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філософській антропології. Девіз представників філософії життя — зрозуміти життя з нього самого, бо життя є первинною реальністю й вище будь-якої цілеспрямованості. Тому життя пізнається не раціонально, а інтуїтивно, не розумом, а серцем. Культурний розвиток відбувається відповідно до циклів часу: культурний процес зароджується, розвивається, згасає й знову відроджується. Українська К. Г. Сковороди та його послідовників справила значний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Частково саме зі вчення Г. Сковороди про всеєдність В. Соловйов розвинув власне вчення про всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку. На цій підставі російську філософію 19–20 ст. називають філософією всеєдності. Та загалом в історії російської К. простежується дихотомічний (двоїстий, взаємовиключний) підхід до культури, тобто культури розглядають як істинні або неправдиві. На думку сучасного російського філософа І. Смирнова, російська К. починається зі «Слова о законѣ і благодати» Київського митрополита Іларіона (11 ст.), де підкреслено протилежність старого юдейського закону й нової християнської благодаті. Дослідник стверджує, що відтоді російський дихотомічний погляд на культуру тривав до 20 ст. Проте К. апріорі властивий холістичний, цілісний підхід до етнічної культури як системи й до народу як етнокультурної цілісності, що засвідчила й філософія всеєдності В. Соловйова. Нині поширений погляд на К. як складову культурології, поряд із культурознавством, генезисом і соціологією культури. К. розглядають як учення про зміст і перспективи розвитку культури, тобто простежується намагання формалізувати самокеровану світоглядну систему цілісного знання. К. як дієва мудрість є практичним аспектом філософії, формує світогляд, волю та спрямовує людину на здійснення життєвої програми на основі істинних знань. Підсистемами К. є геософія — пізнання народом природної сутності рідної землі, що визначає життєдіяльність, вдачу, історичну долю корінного народу та історіософія. Нагальною необхідністю є розвиток К. й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця. К. забезпечує духовний звʼязок поколінь, єднання народу в збірну цілісність і відкриває духовну перспективу життя.
