Листопадова національно-демократична революція 1918

ЛИСТОПА́ДОВА НАЦІОНА́ЛЬНО-ДЕМОКРАТИ́ЧНА РЕВОЛЮ́ЦІЯ 1918 Ін. назви у публіцист. і худож. літературі — Першолистопад. зрив, Листопад. чин. Поразка країн Тро­їстого союзу в 1-й світ. війні, проголоше­н­ня держ. незалежності УНР та її боротьба проти екс­пансії більшов. Росії активізували нац.-визв. рух у Сх. Галичині, Буковині та на Закарпат­ті. На під­тримку уряду УНР 3 березня 1918 від­булися масові «свята миру і державності» у Львові (60 тис. осіб), м. Дрогобич (50 тис.), Бібрка (нині Пере­мишлян. р-ну, 20 тис.), Хирів (нині Старосамбір. р-ну, 15 тис.), Старий Самбір, Жовква (по 10 тис.), Белз (нині Сокал. р-ну), Сколе (по 8 тис.; нині усі — Львів. обл.), Коломия (32 тис.), Городенка (10 тис.; нині обидва — Івано-Фр. обл.), Сянок (нині Польща, 14 тис.), Бережани (нині Терноп. обл., 12 тис.), Тернополі (10 тис.) та ін. У містах і селах про­йшли святк. богослужі­н­ня та стрілец.-сокіл. походи. Спільність пра­гнень усіх українців до держ. самовираже­н­ня і єд­на­н­ня засвідчив 6 березня 1918 ім­провізов. мітинг на залізнич. вокзалі у Львові, в якому взяли участь місц. мешканці та військовополонені над­дні­прянці, які поверталися з ініціативи Союзу визволе­н­ня України з м. Фрайбурґ (Німеч­чина) до м. Володимир-Волинський (нині Волин. обл.). Ешелон козаків був прикрашений синьо-жовтими стрічками з написом «Вже воскресла Україна, і слава, і воля!». 25 березня 1918 у залі Муз. ін­ституту ім. М. Лисенка у Львові від­бувся зʼїзд 500 укр. пред­ставників усіх галиц. партій, які також привітали проголоше­н­ня незалеж. УНР і ухвалили резолюцію з вимогами: «З українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надати національним меншинам на цій території повне забезпече­н­ня їхньої національної автономії та політичної рівноправності; припинити насильницьку колонізацію Холмщини; злука всіх національних сил». У вересні 1918 вимоги обʼ­єд­нати всі укр. землі Австро-Угор. імперії в єдиний корон. край із окремим сеймом та адміністрацією, якомога швидше ратифікувати умови Брестського мирного договору під­тримали на масових мітингах і вічах українці Львова, Дрогобича, Тернополя, Коломиї, м. Стрий (нині Львів. обл.), Долина, Снятин (нині обидва — Івано-Фр. обл.), Пере­мишль, Ярослав (нині обидва — Польща) та ін. галиц. міст і сіл. Зі­бра­н­ня пред­ставників укр. партій і буковин. послів 13 жовтня 1918 у Чернівцях також вимагало: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати свою долю… Від Карпат по Чорне море межують наші границі…». Унаслідок наро­ста­н­ня нац.-визв. руху народів Австро-Угор. монархії 16 жовтня 1918 цісар Карл І оголосив про реорганізацію імперії в федеративну державу, «в якій кожен народ має створити на своїй території власну державу». З огляду на це, 18–19 жовтня 1918 у Львові пред­ставниц. зі­бра­н­ня укр. послів до австр. парламенту, Галицького кра­йового сейму та Кра­йового сейму Букови­ни, єпис­копату, делегатів укр. партій обрало тимчас. укр. парламент — Українську національну раду на чолі з адвокатом Є. Петрушевичем. До неї уві­йшли адвокати К. Левицький і С. Голубович, публіцист Л. Цегельсь­кий, письмен­ники В. Стефаник і О. Назарук, журналіст В. Панейко, історики М. Кордуба і С. Томашівський, гео­граф С. Дністрянський, літературо­знавець К. Студинський, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, єпис­копи Г. Хомишин і Й.-Й. Коциловський, священик А. Бандера та ін. У маніфесті Укр. нац. рада проголосила на етніч. землях імперії Україн­ську Державу, закликавши до її творе­н­ня всі нац. меншини краю. Великий мітинг українців на площі св. Юра у Львові 20 жовтня 1918 під­тримав утворе­н­ня Україн­ської Держави в межах Австро-Угорщини. У «Народній гостиниці» діяв створений у жовтні 1918 Центр. військ. комітет (згодом — Укр. ген. команда). До нього уві­йшли досвідчені старшини-фронтовики І. Рудницький, С. Горук, Д. Паліїв, В. Старосольський, які роз­горнули пропагандист. роботу серед військовиків львів. гарнізону, де служило багато українців із Галичини та Буковини. Комітет під­тримував звʼязки з українцями австр. полків у Пере­мишлі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі, Коломиї, м. Золочів, Броди (нині обидва — Львів. обл.) і, особливо, у Чернівцях з полком УСС, що повернувся з Над­дні­прянщини. На­прикінці жовтня 1918 польс. політики також наполегливо готувалися від­новити Польську державу та узаконити свої права на Сх. Галичину. Тому 31 жовтня 1918 сот­ник легіону УСС Д. Вітовський від імені Військ. комітету заявив кер-ву Укр. нац. ради: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, завтра його візьмуть поляки!» — й отримав згоду на збройне пов­ста­н­ня. Військ. комітет ро­зіслав накази окруж. військ. комітетам (де їх не було — провід­никам укр. руху) негайно пере­бирати владу від австр. адміністрації. Вранці 1 листопада 1918 укр. військовики (бл. 1,5 тис. осіб) встановили контроль над усіма стратег. обʼєктами Львова. Пред­ставники командува­н­ня австр., нім. і угор. під­роз­ділів гарнізону міста задекларували нейтралітет. Загін поручника Т. Мартинця захопив ратушу, хорунжий І. Сендецький з 75-ма стрільцями — намісництво і заарештував генерала К. Гуйна. Четар полку УСС Г. Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфеф­фера, а четар Л. Огоновський роз­зброїв у казармі на вул. Казимирівська двісті поліцаїв. Від­ключено міський телефон і теле­графну лінію із Заходом, за кілька годин захоплено вокзали — Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. Пополудні від­булося формальне пере­бра­н­ня влади, зокрема після під­писа­н­ня протоколу цісар. намісник К. Гуйн пере­дав її своєму заст. В. Децикевичу, а він уже на основі цісар. маніфесту від 16 жовтня — Укр. нац. раді. 4 листопада 1918 до пов­сталих Львова при­єд­нався полк УСС, який прибув із Чернівців на приміську ст. Персенківка і включився у бій за Цитадель. Майже без пере­шкод здійснено пере­ворот у містах і селах Сх. Галичини. Ядром пов­ста­н­ня стали українці австр. полків. Курінь 24-го полку пере­брав владу в Золочеві та роз­зброїв австр. частини на залізнич. ст. Красне. Пред­ставники старшин. школи під командува­н­ням Я. Рибака усунули поляків від влади у Жовкві. 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластуни під керівництвом Укр. військ. комітету Стрия на чолі з сотником В. Колодницьким оволоділи містом і навколиш. селами. У м. Камʼянка-Струмилова (нині Камʼянка-Бузька Львів. обл.) Укр. громад. комітет (М. Цегельський, Р. Петрушевич, І. Вертипорох та ін.) роз­зброїв старшин. школу; під керівництвом старшин Ю. Шепаровича, В. Назаревича, О. Косаревича 70 курсантів-українців та бл. 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу у повіті. Основа гарнізону Станіслава — 90-й стрілец. полк — оголосив прихильність Укр. комітету, очолюваному адвокатом Л. Бачинським. 2–3 листопада 1918 укр. старшини м. Теребовля (нині Терноп. обл.) В. Шкварок, Р. Цегельський, В. Тричук провели пере­говори з чес. командува­н­ням піхот. дивізії і досягли угоди щодо від­правки дивізійників до Чехії. Українцям також вдалося ви­провадити з м. Жидачів (нині Львів. обл.) великий військ. табір угорців та реквізувати їхню зброю. У Бережанах, м. Галич (нині Івано-Фр. обл.), Самбір, Турка, Яворів (нині усі — Львів. обл.), м-ках Під­волочиськ, Козова, Гусятин (нині усі — смт Терноп. обл.) пов­сталі селяни організувалися в загони. У ніч на 1 листопада 1918 селяни приміського с. Біла захопили залізнич. вузол у Тернополі. Загін хорунжого С. Орищина зумів нейтралізувати полк угор. артилерії на залізнич. ст. Броди. Пере­хід влади до Укр. нац. ради в Галичині від­бувся, окрім Пере­мишля, Дрогобича і м. Борислав (нині Львів. обл.), без великого опору поляків, без­кровно. Без­посередньо пере­йня­т­тям влади, організацією нового життя у повітах за­ймалася галиц. інтелігенція — письмен­ники, педагоги, священики, діячі укр. т-в: у Галиц. пов. — І. Блажкевич, Косів. — М. Козоріс, Ф. Замора, Сокал. — Р. Перфецький, Стрий. — О. Нижанківський, у Тернополі — П. Карманський, Самборі — А. Чайковський, І. Фляк, Козовій — Ф. Коковський, Теребовлі — С. Мохнацький, м. Чортків (нині Терноп. обл.) — О. Капустинський, М. Мель­ник, Рудки (нині Самбір. р-ну) — С. Ониш­кевич, Тисмениця (нині Івано-Фр. обл.) — В. Михайлівсь­кий, С. Ле­вицький.

1 листопада 1918 у регіоні поширено ві­дозву Укр. нац. ради про створе­н­ня Української Держави із закликом брати владу на місцях та готуватися до склика­н­ня Установ. зборів. У про­грам. маніфесті Укр. нац. ради від 5 листопада 1918 укр. влада задекларувала заг. виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годин. робочий день, соц. захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці та громад. спокій, проведе­н­ня аграр. реформи. 9 листопада 1918 сформовано уряд — Раду держ. секретарів (див. Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки). До коаліц. уряду на чолі з К. Левицьким уві­йшли вісім націонал-демократів, два радикали і по одному пред­ставникові від с.-д. і християн.-сусп. партій. Держ. секретаріат, що роз­почав роботу в будинку намісництва, обʼ­єд­нував 14 Держ. секретаріатів: внутр. справ (Л. Цегельський), зовн. справ (В. Панейко), фінансів (тимчасово К. Левицький), військ. справ (Д. Вітовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі та промислу (Я. Литвинович), земел. справ (С. Баран), шляхів (І. Мирон), пошти і теле­графу (О. Пісецький), праці та сусп. опіки (А. Чернецький), сусп. здоровʼя (І. Куровець), освіти (тимчасово О. Барвінсь­кий), публіч. робіт (І. Макух). Права секретаріату мав Укр. харч. уряд на чолі з С. Федаком (засн. 29 жовтня 1918), який налагодив спів­працю з від­новленим товариством «Сільський господар», укр. кооперацією, фінанс. ін­ституціями. Закони Укр. нац. ради і роз­порядже­н­ня уряду публікували у «Віснику державних законів і роз­порядків Західної области Української Народної Республіки» (перший вип. датовано 31 січня 1919), окремі мін-ва також видавали свої «Вісники». З метою активізації структури уряду на­прикінці місяця Укр. нац. рада скоротила кількість мін-в з 14-ти до 10-ти: обʼ­єд­нано секретаріати освіти і віро­сповіда­н­ня, шляхів, пошт і теле­графу, ліквідовано секретаріат праці та сусп. опіки й секретаріат сусп. здоровʼя. Два остан­ніх включено у Держ. секретаріат внутр. справ на правах від­ділів, які очолювали товариші (заст.) секретарів. Харч. уряд також уві­­йшов до нього як окремий від­діл. 13 листопада 1918 затв. «Тимчасовий основний закон про державну само­стійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Громадянство ЗУНР надавали особам із по­стій. місцем прожива­н­ня (мінімум 5 р.), службу в держ. установах і організаціях до­зволяли лише після громадян. присяги. Закони Укр. нац. ради «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР» від 16 листопада 1918 і «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21 листопада 1918 залишили правочин­ність норматив. актів Австро-Угорщини (цивіл. кодексу 1811, цивіл.-процесуал. кодексу 1895, кримінал. кодексу 1852, кримінал.-процесуал. кодексу 1873) в обсязі, що від­повід­ав державності ЗУНР. Нова система судових органів складалася з повіт. (130) і окруж. (13) судів, вищого суду (Найвищий держ. суд заплановано створити окремим законом). Суд­дів затверджував Держ. секретаріат за при­значе­н­ням Держ. секретаріату судівництва (складався з особово-управлін. і законодав. від­ділів). Повіт. комісарам під­порядк. повіт. військ. команди та громад. комісари у містах і селах. Однак поза їхньою компетенцією залишилися суди, теле­граф, пошта, залізниці, земел. володі­н­ня. На базі австр. жандармерії 9 листопада 1918 сформовано Корпус укр. держ. жандармерії, що під­порядковувався Секретаріату військ. справ, а згодом — Секретаріату внутр. справ (див. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки). Від грудня 1918 у складі УГА діяла ще й Польова жандармерія (від липня 1919 — Польова сторожа).

Польс. насел. Львова негативно від­реагувало на встановле­н­ня укр. влади. Польс. офіцери австр. армії, пред­ставники парамілітар. т-в створили збройні під­роз­діли, які під керівництвом Ч. Мончинського роз­почали у Львові вуличні бої проти укр. сил. На пере­говорах за участі укр. та польс. політиків, які від­бувалися з 2 листопада 1918 у торг.-пром. палаті міста, су­противники зобовʼязалися не об­стрілювати сан. патрулі, поштарів, електро­станції тощо. У перші три тижні укр.-польс. війни 1918–19 бо­йові дії йшли зі змін. успіхом. Після того, як із Пере­мишля до Львова залізницею прибуло польс. угрупова­н­ня (бл. 1,5 тис. вояків), противникові вдалося пере­хопити ініціативу й змусити 22 листопада 1918 укр. війська від­ступити зі Львова. Того ж дня польс. вояки вчинили євр. погром. Уряд ЗУНР ви­їхав до Тернополя, а на поч. 1919 — до Станіслава. УГА роз­почала облогу Львова, встановлено 300-кілометрову лінію укр.-польс. фронту Сокаля до Турки. З огляду на виникне­н­ня нової воєн­но-політ. ситуації в Центр.-Сх. Європі, насамперед через небезпеку пошире­н­ня комуніст. режимів, держави Заходу схилялися до роз­­вʼяза­н­ня укр.-польс. суперечки за Галичину на користь Польщі. 25 червня 1919 Найвища рада Антанти санкціонувала право Варшави на тимчас. військ. окупацію Сх. Галичини. Під­готовлений Найвищою радою 8 грудня 1919 проект статусу Сх. Галичини, котрий перед­бачав лише 25-річ. мандат на адмініструва­н­ня Польщі у краю, опротестувала польс. делегація, і він не набув чин­ності (поляки вимагали права на довічне володі­н­ня Галичиною). Намагаючись пере­шкодити інкорпорації укр. земель до складу Польщі, керівництво ЗУНР домагалося від країн Антанти роз­вʼяза­н­ня сх.-галиц. про­блеми на засадах права націй на держ. самови­значе­н­ня. 23 лютого 1921 сесія Ради Ліги Націй у Парижі під­твердила тимчас. характер польс. військ. окупації Сх. Галичини. 14 березня 1923 Рада пред­ставників держав Антанти ви­знала Сх. Галичину частиною Польщі, що радикалізувало частину укр. су­спільства і започаткувало новий етап нац.-визв. руху. Загиблі учасники Л. н.-д. р. 1918 у між­воєн. період були пере­похов. у стрілец. меморіалах у Львові, Золочеві, Тернополі, Чорткові, Бережанах, Станіславі, м. Рогатин (нині Івано-Фр. обл.), м-ку Олесько (нині смт Буського р-ну Львів. обл.) та ін. містах і селах, які щороку в ході першолистопад. та зеленосвяточ. походів від­відували тисячі українців, активістів т-в «Січ», «Сокіл», «Луг», «Пласт», «Союз українок» та ін. Загиблих польс. вояків поховали на Польс. військ. меморіалі (Цвинтарі Ор­­лят) Личаків. кладовища у Львові. Більшість укр. та польс. військ. поховань знищено у рад. час, частину з них від­новлено у незалеж. Україні.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю