Килимарство

Визначення і загальна характеристика

КИЛИМА́РСТВО — галузь ткацтва; виробництво килимів і килимових доріжок, гобеленів, виготовлених ручним способом на вертикальних рамах-кроснах або горизонтальних вер­статах із викори­ста­н­ням лляної чи конопляної пряжі-основи та вовняної пряжі для візерунків. Килими ві­домі здавна, найдавніший виявлений в ур­очищі Пазира Алтай. краю (нині РФ, 5 ст. до н. е.). Археол. знахідки засвідчують існува­н­ня килимів в Ас­сирії, Вавилоні, антич. містах. Мешканці грец. колоній Пн. Причорноморʼя та скіфи у побуті використовували візерунк. тканини, подібні до килимів. Збереглися коптські тканини (Єгипет, 4–7 ст. н. е.), виготовлені з льону та вовни гобеленовим тка­н­ням. Найбільшого пошире­н­ня килими набули на Сході — перс., тадж., турк­мен., вірменські.

Перші згадки про К. у давньорус. літописах зу­стрічаються від 2-ї пол. 10 ст. Особливо знач. пошире­н­ня К. набуло у 2-й пол. 10–12 ст., коли Київ. Русь досягла найвищого екон., політ. і культур. роз­витку. Килим був звичай. річчю, яку брали в походи, використовували в князів. побуті, похорон. обряді. Літописець, роз­повід­аючи 977 про убивство древлян. князя Олега в Овручі, пише, що його тіло «положиша на ковре». У літописі під 1100 за­значено, що на раді князів у с. Витачів (нині Обухів. р-ну Київ. обл.) Володимир Мономах сказав Давидові Ігоровичу: «...до се еси пришел и седиши с своею братьею на едином ковре». У 15 ст. зʼявляються згадки про привезені килими. Перші докладні ві­домості про К. на Волині в маєтку княгині М. Гольшанської зафіксовано 1588. Про виробництво К. на укр. теренах є свідче­н­ня від 16 ст. Це записи мандрівників, описи майна багатіїв, скарги пограбованих. Зображе­н­ня килимів із побуту козац. старшини, духовенства, геть­манства — на живопис. порт­ретах 2-ї пол. 17–18 ст. — К. Збаразького, В. Дуніна-Борковського, Й. Кроковського, П. Полуботка, Ростов. митрополита Дмитра Туптала. Уведе­н­ня до композиції картин зображе­н­ня килимів зумовлено бажа­н­ням під­креслити статус осіб. Ретельно виписані на порт­ретах килими дають можливість зʼясувати їхні художні особливості, орнаменти, кольори. У середовищі замож. верств насел. килими широко використовували у побуті для покри­т­тя лав, столів, скринь; ними завішували стіни, покривали вози, сани, прикрашали інтерʼєр церкви. Описи майна того часу свідчать про велику кількість килимів, що використовували у домаш. побуті. Так, у геть­мана П. Полуботка було 111 «коврів» і «килимів» та ще значна частина для об­би­т­тя лав; у князя Я. Острозького — 135 орієнтал. килимів, у геть­мана І. Самойловича — 143. Описи інтерʼєрів дають уявле­н­ня про важливу декор. функцію килима. Характерним є опис світлиці П. Полуботка: «... на стіні прибитий ковер, килимів же на стінах прибитих 4, стіл довгий, на ньому ковер різнобарвний, другий стіл круглий, лавки убиті килимами».

Викори­ста­н­ня килимів на під­лозі зу­стрічається при описі особливих подій. Килимом застеляли «посаг» молодої та ослін, на який сідали батьки наречених під час благослові­н­ня; під час похорону тіло небіжчика клали на стіл, укритий килимом. У цей період К. мало характер цехового ремесла і домаш. виробництва. К. було поширене на всій тер. України. Цьому великою мірою сприяли природні умови для роз­витку вівчарства. Залежно від техніки викона­н­ня та функціонал. при­значе­н­ня килимові вироби в Україні називали по-різному: «ковер», «коберець», «коць», «налавник», «килим» тощо. Най­старіша назва — «ковер», від 16 ст. поширені назви «коць», «ліжник». На поч. 17 ст. в Україні використовували пере­важно «килим». «Ковер», «коць», «коберець» — із довгим стриженим ворсом, виробляли, привʼязуючи до ниток основи спец. вузли з кольор. вовни, яку потім стригли. Завдяки цьому малюнок утворювався тільки з лицьового боку і залежав від висоти й щільності ворсу. Такі вироби дорого коштували, їх використовувало пере­важно заможне населе­н­ня для утепле­н­ня й оздобле­н­ня стін. Широко побутували пухнасті ліжники, ви­ткані з грубих ниток. Килимом в Україні називають рівний (на від­міну від ворсового) двобіч. виріб, узор якого утворюється завдяки пере­плете­н­ням ниток основи вовняними нитками пі­тка­н­ня. Осн. матеріал для тка­н­ня килимів — вовна. Найдавніші килими були суцільно з вовняної пряжі, пізніше для їхньої міцності і пружності в основу стали вплітати лляні або конопляні нитки. Техніка тка­н­ня зумовлює художні особливості килимів, їхній роз­мір. Роз­різняють рахунк. («лічильна», «овиванка», «забира­н­ня»; за­стосовували на горизонт. вер­статах для виготовле­н­ня килимів із геом. орнаментом) і гребінцеву («кру­гля­н­ня», «вільна нитка»; використовували на вертикал. вер­статах, давала можливість створювати різноманітні малюнки рослин. типу) техніки. У Центр. Україні найпоширенішим був вертикал. тип вер­стата під на­звою «кросна». 2-й тип вер­стата — горизонт., поширений у зх. обл. України та на Поділ­лі, — «вер­стат». На ньому килим ткали послідовно, ряд за рядом.

Давні укр. килими фарбували природ. барвниками з ягід, корінців, комах, досягаючи дивовиж. за мʼ­якістю різнобарвʼя кольорів. На­прикінці 19 ст. природні фарби замінили аніліновими. Художнє оздобле­н­ня укр. килимів від­значається своєрідністю та наявністю регіон. особливостей. У Центр. і Лів­обереж. Україні поширені килими з рослин. орнаментом, осн. елементом якого є стиліз. квітка чи деревце. За характером композиції, роз­міще­н­ням орнам. мотивів на осн. полі, килими умовно поділяють на 4 групи: для килимів 1-ї групи характерне рядне роз­ташува­н­ня мотивів (один над одним), для 2-ї — у шаховому порядку, 3-ї — довкола центр. візерунка. Спіл. для них є чітко окреслений прямокутник осн. поля з темним тлом, у каймі тло світле. Килими 4-ї групи називають «панськими», їм притаман­не фігурне оконтуре­н­ня осн. поля. На Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині та Поділ­лі значно поширені «квіткові» килими. Килими Полтавщини зі складним живописно-колорист. началом, їх рослин­ні мотиви пишні та монументальні, на блакитному або золотавому тлі. У колориті київ. килимів пере­важають чорні, брунатні, рожеві кольори. Окрема група — килими Сх. Поді­л­ля, т. зв. залавники у формі видовженого прямокутника, оздоблені традиц. «вазонами» з птахами та звірами, ромбами, сюжет. сценами. Горизонт. тип вер­стата використовують у Карпатах, Закарпат­ті, Буковині, на Поділ­лі. Узори цих килимів геометризовані, їх тчуть на всю ширину вер­стата. Найпоширеніші мотиви — зубчасті ромби та восьмикутники. Найдавніша памʼятка укр. К. — килим 1698 (зберігається в МЕХП, Львів). У центрі килима — плетений кошик із бантом, наповнений фруктами та овочами, зображе­н­ня яскравого папуги. У верх. частині кайми — герб «Одровонж». Збереглося кілька килимів із ви­тканими зображе­н­нями гербів, ідентифікація яких дає можливість їхнього точного датува­н­ня і повʼязує з конкрет. істор. особами, місцем виготовле­н­ня (напр., килим 1724 із гербом П. Полуботка зберігається у Нац. музеї історії України, Київ). У процесі істор. роз­витку в Україні утворилися окремі етногр. обл. з яскраво вираженими рисами худож. стилю. У кожній з них були ви­знані килимар. осередки, що мали усталені типи килимів, традиц. колорист. забарвле­н­ня, пере­важно орнам. мотиви. Найбільшого роз­витку килим з рослин. орнаментом набув на Полтавщині. На противагу полтав. килимам із крупними орнам. мотивами, пишними букетами, пере­вʼязаними бантами, київ. й черніг. килими більш стримані, зі здрібненими формами орнаментів. Це невеликі галузки, роз­міщені вертикал. рядками або в шаховому порядку. На Поділ­лі здавна ві­домі значні ткац. осередки, у яких роз­винулися рослин. і геом. килимові орнаменти. Особливої цін­ності набули килими вазонового типу. Вони трапляються і в ін. обл.: на Волині, Тернопільщині, Буковині, але саме на Поділ­лі набули завершеного ви­гляду.

«Вазон» — один із найтиповіших орнам. мотивів у нар. мистецтві Поді­л­ля. Серед поділ. килимів є цікаві приклади не лише рослин., а й роз­виненого геом. орнаменту. Найчастіше поряд із рослин. орнаментом використовують геом. фігури — геометризов. квітки, пере­творені на ро­зетку чи зірку. На Поділ­лі створ. килим «Людські сльози» — жанр. сцена про проводи рекрутів і важке життя солдатів. «Зірка» — найпоширеніший мотив поділ. килимів. Залежно від кольор. забарвле­н­ня він щоразу ви­глядає по-новому. Поширені також хрест, ро­зетки у ви­гляді «осьмиріжок». Ступінь геометризації елементів досить значний, і важко у ступінчастому трикутнику впі­знати «баранячу голову», у сполучен­ні трикутників — «жабину». Рослин­но-геометризов. килими із орнам. каймою можна поділити на дві групи: килими з однаковим тлом кайми і центр. поля; друга — килими, у яких кайма і центр. поле мають різні кольори.

Перші цехові організації в укр. містах виникли у 14–15 ст., найвищого роз­квіту їхня діяльність досягла у 16–17 ст. Особливого пошире­н­ня К. набуло на Волині, Поділ­лі, Київщині, Галичині. Масове виникне­н­ня килимових мануфактур характерне також для Полтав., Харків., Черніг. губ. Перші спроби виготовле­н­ня килимів зумовлені знач. потребою у їхньому вжитку і намага­н­ням замінити ними дорогі сх. орієнтал. килими. У Замості на Холмщині 1585–1602 діяла майстерня вірменина Якубовича. 1646 геть­ман С. Конєцпольський заснував у м. Броди (нині Львів. обл.) ткац. мануфактуру. У 17–19 ст. килими виготовляли профес. ремісники у монастир. і поміщиц. майстернях. Від 18 ст. бурхливо роз­вивалися ткац. мануфактури, що виникли на основі килимових майстерень при поміщиц. маєтках. Існували килимова майстерня на тер. Києво-Печер. лаври, ткац. майстерні при Золотоніс., Чигирин., Козельщан., Брацлав. та Овруц. монастирях, майстерня П. Полуботка в с. Михайлівка (нині Лебедин. р-ну Сум. обл.), у містах Тульчин та Немирів (нині обидва — Вінн. обл.) — ткац. мануфактури в маєтах Потоцьких. Ґрунтуючись на традиц. засобах виробництва килимів, мануфактури використовували більш досконалі, працю кріпаків, дешеву сировину. Нар. К. було поширене на Полтавщині, Київщині, Поділ­лі, Волині, Львівщині та Гуцульщині, менше — на Чернігівщині, Херсонщині, Слобожанщині. Від­кривали школи килимарів: у м. Косів (нині Івано-Фр. обл.) — 1882, м. Глиняни (нині Золочів. р-ну Львів. обл.) — 1894, с. Дігтярі (нині смт Срібнян. р-ну Черніг. обл.) — 1898 та ін., а також ткац. від­діли в тех.-пром. школах і приватні майстерні Ханенків, С. Косецької, княгині Щербатової, Собанського, Семи­градової, Федоровича. Кращі коврові виробництва — у с. Бербениці (нині Лохвиц. р-ну Полтав. обл.), м-ку Глинськ Ромен. пов. Полтав. губ. (нині Сум. обл.) та ін. У поміщиків Капністів була майстерня в с. Михайлівка на Слобожанщині (нині Харків. обл.). Існувала Шполян. килимарня на Київщині (нині Черкас. обл.). Від 2-ї пол. 19 ст. роз­виток капіталіст. від­носин зумовив ліквідацію поміщиц. майстерень. У великих містах створювали килимові ф-ки, з дешевою продукцією яких не могли конкурувати килими ручної роботи. На­прикінці 19 ст. килимар. промисел занепав. Це занепокоїло багатьох пред­ставників мист. інтелігенції. В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш, О. Кульчицька наголошували на значній мист. цін­ності творів укр. декор. мистецтва, зокрема килимів. Щоб зберегти їх кращі взірці, організовували етногр. екс­педиції для збору килимів та замальовок, створювали спец. музеї, влаштовували ви­ставки для озна­йомле­н­ня з виробами нар. майстрів. Завдяки ентузіазму окремих художників, меценатів, пред­ставників губерн. земств у багатьох осередках К. на території України від­кривали ткац. школи, у яких працювали досвідчені художники, кращі нар. майстри. Так, у с. Оленівка (нині Васильків. р-ну) — В. Кричевський, у с. Скопці (нині Веселинівка Баришів. р-ну; обидва — Київ. обл.) та с. Решетилівка (нині смт Полтав. обл.) — Є. Прибильська та В. Болсунова, у с. Вікно (нині Гусятин. р-ну Терноп. обл.) — К. Устиянович.

На зх.-укр. землях такі майстерні діяли у містах Заліщики і Збараж (обидва — Терноп. обл.), Глиняни. Найві­домішою була килимарня, створ. 1886 В. Федоровичем у с. Вікно. 1922 у м. Косів художник із Чернігівщини М. Куриленко від­крив майстерню «Гуцул. мистецтво», куди було за­прошено нар. майстрів Г. Герасимович, В. Гуза і профес. художників М. Бутовича, С. Гординського, П. Ковжуна, О. Кульчицьку та ін. У 1920-х рр. поновили виробництво килимів у традиц. центрах Полтавщини (смт Решетилівка, Нові Санжари та Опішня, с. Великі Будища Дикан. р-ну), Чернігівщини (с. Дігтярі), а також на Київщині та Сх. Поділ­лі, де створили художні майстерні й килимар. школи. 1961 ткац.-килимар. артілі пере­творено на держ. ф-ки з частково механізов. працею, тому виробництво килимів збільшили. За рад. часів К., обʼ­єд­нане в артілі, пере­ведено на пром. рівень. Від 2-ї пол. 20 ст. від­булася реорганізація килимар. галузі — на основі ку­стар. артілей утворили спеціалізов. ф-ки, де працювали як нар. майстри, так і художники.

Одним із провід. килимар. під­приємств Центр. України у 1950–80-х рр. була Решетилівська фабрика художніх виробів ім. Клари Цеткін. Створ. тут килими удостоєні багатьох між­нар. від­знак, широко екс­поновані на між­нар. ви­ставках. У 1960–80-х рр. Л. Товстуха створив серію килимів «Пори року», у яких за допомогою орнаменту і колір. сполучень від­творив характерні на­строї. Килими Н. Бабенко приваблюють оригін. виріше­н­ням, тонким від­чу­т­тям колориту, емоц. на­строєм («Весна», «Святі весни», «Про­зора осінь»). Квітк. килими виготовляли також на Дігтярів. ф-ці. Їхній орнамент стриманіший, побудов. на контраст. зі­ставлен­ні яскравих квітк. мотивів, тло пере­важно чорного, темно-вишневого, зеленого кольорів. Це найчастіше гілки з листям і пупʼянками, окремі невеличкі букети. У них нар. майстри в символіч. формі пере­дають буйне квітува­н­ня весни. К. — поширений вид нар. творчості на Гуцульщині. На Косів. вироб.-худож. обʼ­єд­нан­ні «Гуцульщина» виготовляють найрізноманітніші килими. Велика заслуга у створен­ні й успіш. роз­витку гуцул. килимів належить І. Бовичу, Й. Джуранюку, С. Повшуку. Своєрідність косів., коломий., хотин. килимів з геом. орнаментом полягає в дотриман­ні симетрії та ритму композиції, чергуван­ні різних за кольором мотивів, складності орнам. форм, чіткості малюнка. Особливістю косів. килимів є роз­поділ площі на широкі вертикал. смуги зі складним геом. орнаментом. Узор складається з зубчиків, невеликих ро­зеток. Осн. орнам. мотиви — у ви­гляді ромбів, ше­сти­гран­ників, складних ро­зеток. Їхні контурні лінії ускладнені зубцями, гачками. Косів. майстри роз­робили кілька десятків орнам. схем, типів килимів, що в народі мають свої назви: «старий гуцул», «граничник», «колиска», «кучер», «чичер» та ін. Найбільш популярний килим — «гуцул». Він прикрашений трьома або пʼятьма широкими смугами, кожна з яких заповнюється ромбами, вписаними один у другий із зубчастими або скісними контурами. Широкі смуги чергують із вузькими, заповненими мотивами «рачки», «зубці» тощо. Окрему групу укр. килимів становлять вироби ф-ки «Пере­мога», що в Глинянах на Львівщині. Кін. 19 — поч. 20 ст. — період роз­квіту цього килимар. осередку. Тут створ. оригін. місц. зразки килимів. У 1950–60-і рр. у Косові та Глинянах найпопулярнішими були килими «Гуцул», «Сонце» та «Чорно­бривці». На противагу косів. килимам теплих кольорів, із дрібним малюнком, глинян. побудовані на зі­ставлен­ні холод. кольорів, по­єд­нан­ні сірого з чорним, темно-вишневим, на сполучен­ні різних від­тінків зеленого. Важливу роль в історії цього осередку ві­ді­грав художник В. Карась. Засвоївши традиції нар. килимів, він створив нові композиції. Замість густого заповне­н­ня дрібними формами з деталізованою, складною роз­робкою малюнок його мотивів укрупнений, узор роз­ріджений, збільшено площу кольор. тла. На ф-ці у м. Хотин (Чернів. обл.) виготовляють яскраві буковин. килими. Велика заслуга у від­роджен­ні цих традицій належить художникові І. Пастуху (килими «Зірочка», «Смерічка», «Метелики», «Чорно­бривці»).

Екон. криза 1990-х рр. зумовила значне зменше­н­ня виробництва килимів. На Полтавщині К. залишилося тільки в Решетилівці; від­чутно скоротили виробництво килимів на під­приємствах у Косові та Коломиї. На жаль, на­прикінці 20 ст. усі килимар. осередки припинили своє існува­н­ня, і лише колекції музеїв дають уявле­н­ня про колишню славу укр. килима. Нині К. в Україні майже не за­ймаються, тоді як ще у 1980–90-х рр. ця практика існувала на Закарпат­ті, Гуцульщині, Буковині, Поділ­лі. Проте завдяки праці окремих ентузіастів традиції К. збережені і продовжені. Килими створювали: В. Андріяшко, Л. Бабʼяк, О. Балун, Е. Батіг, А. Бебко, М. Білас, К. Бобʼяк-Никорак, М. Боєчко, Г. Бондарець, П. Бучук, С. Вакуленко, Г. Візичканич, Г. Вінтоняк, О. Владимирова, П. Власенко, Н. Вовк, З. Давиденко, Г. Денисенко, Й. Джуранюк, П. Дзюбей, І. Дудар, Н. Дяченко-Забашта, Д. Єфремова, Л. Жоголь, Н. Залозна, В. Іваницький, О. Ковач, С. Колос, Т. Кононенко, О. Куца-Ковалишин, Л. Лістунова, Л. Лучко, О. Машкевич, С. Нечипоренко, З. Охримович, І. Поки­данець, О. Риботицька, Н. Саєнко, В. Тараненко, О. Француз, О. Хлонь, О. Чорногуз, Н. Шапран, П. Шевчук, М. Шнайдер-Сенюк, З. Щербатова, М. Щур.

Літ.: Риженко Я. Килимарство і килими Полтавщини: До ви­ставки килимів Полтав. держ. музею. П., 1928; Жук Б. Метода виображе­н­ня натури на народніх килимах Центральної України в ХVIII століт­ті: Спроба дослідж. К., 1931; Сидоренко Г. Килимарство Полтавщини // НТЕ. 1959. № 1; Жук А. Українські народні килими (ХVII–XX ст.). К., 1966; Його ж. Український радянський килим. К., 1973; Запаско Я. Українське народне килимарство. К., 1973; Жук А. Традиції килимарства на Україні. К., 1982; Падовська О. Образ дерева життя в килимах Поді­л­ля // НТЕ. 1995. № 1; Медведчук Г. Подільські килими: Головні ознаки та особливості // ОМ. 1999. № 1–2; Товстуха Л. Сучасний стан полтавсько-решетилівського килима і його пер­спективи // Укр. керамологія: Нац. наук. щоріч. Опішня, 2002. Кн. 2; Нечипоренко С. Декоративні тканини та килими України: Альбом-посіб. К., 2005; Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України ХХ столі­т­тя. У пошуках «великого стилю». К., 2005; Акчуріна-Муфтієва Н. Килимарство й виробництво з вовни у кримських татар // НТЕ. 2007. № 2; Когут Г. Килимарство // Історія декор. мистецтва України: У 5 т. Т. 2. Мистецтво ХVІІ–ХVІІІ ст. К., 2007; Студинець Н. Килимарство // Там само. Т. 3. Мистецтво ХІХ ст. К., 2009; Кара-Васильєва Т., Ямборко О. Килимарство // Там само. Т. 4. Нар. мистецтво і художні промисли. К., 2011.

Т. В. Кара-Васильєва

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю