Малоросійство

Визначення і загальна характеристика

МАЛОРОСІ́ЙСТВО — поня­т­тя, яке використовують (часто у метафоричному сенсі) для по­значе­н­ня специфічного соціального, су­спільно-політичного, духовного, етнопсихологічного феномена в історії та сучасному житті України, закоріненого в її тривалому колоніальному статусі у системі Російської імперії, а згодом — СРСР. Етимологічно повʼязане з Малоросією (див. Мала Русь). Науковці країн Заходу і Росії донедавна практично не роз­глядали М. (як явище та дефініцію), ознаки певного інтересу до нього почали проявляти лише у 1990-х рр.

Свого часу в Україні першим до осягне­н­ня природи М. пі­ді­йшов Т. Шевченко, який чітко ви­окремив поня­т­тя «Україна» і «М.». У нац. гуманітар. думці та публіцистиці 19 ст. поня­т­тя «М.» через невиробленість термінології ще певний час вживалося в нейтрал., а то й у позитив. сенсі, як синонім українства, зокрема у нац.-культурниц. дискурсі (М. Максимович, П. Куліш, діячі «Старої громади»). Наук. дискурс М. започатковано й поширено у 20 ст. у працях М. Грушевського, В. Липинського, Є. Маланюка, памфлетах М. Хвильового та ін. В історіософ., культурол., політол. студіях в Україні та діаспорі М. за­звичай роз­глядали опосередковано, як одну зі складових «укр. вдачі» (Д. Чижевський, Н. Григоріїв, І. Мірчук), часто — у різних конотатив. варіантах: «українофільство» (М. Міхновський), «гаркун-задунайщина» (В. Вин­ниченко), «провансальство», «тутешність» (Д. Донцов), «писаризм» (М. Хвильовий), «чухраїнство» (Остап Вишня), «гоголів. людина» (М. Шлемкевич), «блудні сини України» (Є. Сверстюк). В остан­ні роки поня­т­тя «М.» набуває значе­н­ня наук. терміна, ві­домі спроби систематизації родових прикмет цього явища (З. Когут, І. Дзюба, С. Грабовський).

Імовірним попередником М. вважають уродженця Волині митрополита Петра, який на поч. 14 ст. пере­йшов з володінь галицько-волин. князя Юрія Львовича на Пн., до м. Володимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), посів там кафедру митрополита «всієї Руси», а згодом пере­ніс її до Москви, чим сприяв під­несен­ню не­значного доти князівства. Обʼєктивні істор. перед­умови для формува­н­ня М. як су­спільно-політ. і ментал. чин­ника виникли після при­єд­на­н­ня України до Моск. царства, коли у 2-й пол. 17, а особливо — у 1-й чв. 18 ст. почалася міграція укр. інтелектуал. і твор. еліти до Москви. Роз­будові рос. державності, Церкви, культури, науки від­давали свої сили та зна­н­ня, набуті у Києво-Могилян. академії та кращих навч. закладах Європи, видатні укр. інтелектуали — Є. Славинецький, Т. Прокопович, Д. Туптало, С. Яворський та ін. Ескалації цього культуртрегер. донорства сприяли агресивні дії і водночас під­ступна тактика царату, насамперед Петра I, який, маючи на меті повністю від­кинути Пере­яслав. угоди, придушував будь-які прояви нац. самобутності у всіх галузях сусп., реліг., культур. життя України; за­стосовував адм., матеріал. та морал. за­охочувал. заходи для спрямува­н­ня духов. інтенцій українства у заг.-імпер. річище. Кульмінація цього процесу припала на 2-у пол. 18 ст. — період царюва­н­ня Катерини II, до якого можна хронологічно від­нести остаточне сформува­н­ня М. як су­спільно-політ. та соціопсихол. явища. У своїй політиці щодо України Катерина II вміло по­єд­нувала суворі адм. та поліц. акції (скасува­н­ня геть­манства, зруйнува­н­ня Запороз. Січі), послідовне викоріне­н­ня найменших проявів автономії (заміна полкового поділу на губерн., пере­творе­н­ня козац. полків на регулярні частини рос. армії, секуляризація монастирів, закріпаче­н­ня селян тощо) з фактич. під­купом укр. еліти — дарува­н­ням їй рос. дворянства, ґрунтів, чинів та ін. привілеїв. Це при­звело до появи в Україні цілого прошарку пред­ставників вищих і серед. верств, нащадків укр. шляхти, родового старшинства, частини духівництва, які обрали шлях інте­грува­н­ня у різні сфери рос. сусп. життя — держ.-бюрократ., військ., церк., наук., культурну. В остан­ній, між іншим, давалися взнаки, з одного боку, недо­статня роз­виненість української літературної мови, цілеспрямовано упосліджуваної імпер. владою, з ін. — прагне­н­ня письмен­ника вийти за регіон. межі, до якнайширшого читац. загалу. Ці чин­ники справляли знач. вплив на вибір де­якими авторами, українцями з походже­н­ня, рос., «владич.» мови як мови своєї творчості (М. Гоголь). Певна частина рос. дворян — етніч. українців, залишаючись у рамках «малорос.» ідеології, намагалася зберегти залишки традицій, ін­ституцій та звичаїв, нац. істор. памʼять, під­тримувала матеріально укр. культуру (В. Тарновський, Г. Ґалаґан), плекала автономіст. ілюзії; деякі українці, живучи у рос. середовищі, чинили духов. спротив асиміляції, не втрачали своєї ідентичності, самовід­дано працювали на користь України. Проте вираз. типол. ознаками М. як істор. і ментал. феномену є саме роз­двоєність нац. самосві­домості, брак або фатал. ослабле­н­ня почу­т­тя «ґрунту», психол. налаштованість на «послушенство» і сліпе толерува­н­ня всього чужого, роз­чине­н­ня у ньому — аж до втрати нац. «Я», мовного та поведінк. зросійще­н­ня, не­зважаючи на те, що ці якості часто химерно спів­­існують із суто зовн. прикметами регіон. екзотики («поющее и пляшущее племя») і тонкосльозою сентиментальністю, в кот­рій прийнято вбачати характерну властивість «малорос.» вдачі. У політ. та ідеол. умовах Зх. України сформувалися специфічні, але типологічно зі­ставні з М. явища: москвофільство, святоюрство, австр. версія — рутенство, пізніше — політичне русинство.

В умовах СРСР М., зберігши свою сутність і генетичну природу, разом з тим набуло нових, особливо потвор., а радше — трагіч. (з огляду на майбутнє нації) ознак. Чи не головна з них — «масовізація». Т. зв. ленін. нац. політика з її гаслом пролетар. інтернаціоналізму (ним прикривали імпер. русифікацію) та квазітеорією «нової істор. спільноти — рад. народу» спиралася на цілий комплекс послідовно здійснюваних ре­прес. й адм. заходів: голодомор, роз­куркуле­н­ня, винище­н­ня цілого прошарку нац. інтелектуал. і твор. еліти, гальмува­н­ня роз­витку нац. освіти і культури (зокрема навмисне утри­­ман­­ня їх у межах провінц. «шароварно-малорос.» ґетто), тотал. пропагандист. обробле­н­ня масової сві­домості (шляхом залякува­н­ня «українським буржуазним націо­налізмом» та ін.). Рад. і парт. органи форсували міграц. процеси (з метою збільшити в Україні від­соток рос. насел. та водночас пере­селити макс. кількість українців у від­далені р-ни СРСР), штучно створювали дис­пропорції у госп-ві (для унеможливле­н­ня незалеж. існува­н­ня укр. економіки і привʼязки її до заг.-союз. екон. системи), активно продовжували за­провадж. ще царсь­­ким урядом антиукр. лінгвоцид, що посилився і транс­формувався у гнучкіші й лицемірніші, а від­так і небезпечніші форми: концепція двомовності, навʼязува­н­ня російської мови як «засобу між­нац. спілкува­н­ня», добровільність щодо ви­вче­н­ня української мови у школі тощо. Наслідком стало те, що вірус М., яким у добільшов. часи був інфікований порівняно тонкий пласт укр. інтелігенції та міщанства, в остан­ні десятилі­т­тя вразив широкі верстви насел. колоніал., а нині й постколоніал. України, де україномовна, національно самоідентифікована частина насел. пере­творювалася на упосліджену у багатьох аспектах меншину. Набрав пошире­н­ня тип зомбованого мутанта-«тубіль­ця» з родовими ознаками М. (занижена самооцінка, зневага до материн. мови, історії, культури, зневіра у своїй нації й у самому собі), обтяженого психол. комплексом homo sove­­ticusʼa. Характерна особливість процесу малоросійще­н­ня — його поліморфізм. М. ви­ступає у широкому спектрі зовні несхожих, на перший по­гляд навіть полярних, але сутнісно однорід. форм: від шельменків. денщицтва і службізму «цинових ґудзиків» — до псевдопатріот. пихи й етноцентрист. ксенофобства, від звироднілого україножерства «тьоті Моті з Курська» — до замшілої хуторян. старосвітщини, від суржикомов. «хохлацтва» Тарапуньки і Вєрки Сердючки — до демонстратив. русофонства чималої частини владної еліти, її «креолізації» (за М. Рябчуком) та зорієнтованості на пропагандист. міф про «рус­ский мир». У будь-якому зі своїх проявів М. означає втрату ідентичності, параліч нац. інстинкту та політ. волі, не­здатність або небажа­н­ня (часто агресивне) брати на себе від­повід­альність за долю нації і держави, що становить сер­йозну небезпеку для їхньої незалежності та роз­будови.

Літ.: Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. К., 1918; Донцов Д. Націоналізм. Л., 1926; Григоріїв Н. Я. Українська національна вдача. Він­ніпеґ, 1941; Донцов Д. Дух нашої давнини. Прага, 1944; Шлемкевич М. Загублена українська людина. Нью-Йорк, 1954; Хвильовий М. Камо грядеши; Хвильовий М. Думки проти течії; Хвильовий М. Апологети писаризму; Україна чи Малоросія? // Микола Хвильовий. Твори у 2-х т. Т. 2. К., 1990; Когут З. Роз­виток малоросійської самосві­домості і українське національне будівництво // Зу­стрічі. 1991. № 2; Кульчицький О. Світовід­чу­т­тя українця // Укр. душа. К., 1992; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992; Маланюк Є. Малоросійство; До про­блеми большевизму // Маланюк Є. Книга спо­стережень. Фрагменти. К., 1995; Бичко А., Бичко І. Феномен укра­­їнсь­­кої інтеліґенції. (Спроба екзистенціального аналізу) // СіЧ. 1995. № 9–10, 11–12, 1996. № 1, 2, 4–5, 6, 7; Яковенко Н. Нарис історії України з найдав­­ніших часів до кінця ХVIII ст. К., 1997; A. Wilson. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cambridge, 1997; Маланюк Є. Творчість і національність // Маланюк Є. Книга спо­стережень. Стат­ті про літературу. К., 1997; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 1998; Кісь Р. Фінал третього Риму. (Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть). Л., 1998; Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворе­н­ня. К., 2000; Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього // УІЖ. 2002. № 3; Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. К., 2002; Когут З. Українська еліта у XVIII століт­ті та її інтеґрація в російське дворянство // Корі­н­ня ідентичности. Студії ран­ньомодер. та модер. історії України. К., 2004; Чикаленко Є. Щоден­ник. Т. 1. 1907–17. К., 2004; Барабаш Ю. Український Єремія. Євген Маланюк: парадигма малоросійства; Малоросійство і західнорусизм: сіамські близнюки // Барабаш Ю. Не від­верну лиця. Штрихи до літ. автобіо­графії. К., 2013; Бояновська Е. М. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом. К., 2013; Грабовський С. Феномен малоросійства // День. 2014, 16 трав.

Ю. Я. Барабаш

Завантажити статтю