Малоросійство

Визначення і загальна характеристика

МАЛОРОСІ́ЙСТВО — поняття, яке використовують (часто у метафоричному сенсі) для позначення специфічного соціального, суспільно-політичного, духовного, етнопсихологічного феномена в історії та сучасному житті України, закоріненого в її тривалому колоніальному статусі у системі Російської імперії, а згодом — СРСР. Етимологічно пов’язане з Малоросією (див. Мала Русь). Науковці країн Заходу і Росії донедавна практично не розглядали М. (як явище та дефініцію), ознаки певного інтересу до нього почали проявляти лише у 1990-х рр.

Свого часу в Україні першим до осягнення природи М. підійшов Т. Шевченко, який чітко виокремив поняття «Україна» і «М.». У нац. гуманітар. думці та публіцистиці 19 ст. поняття «М.» через невиробленість термінології ще певний час вживалося в нейтрал., а то й у позитив. сенсі, як синонім українства, зокрема у нац.-культурниц. дискурсі (М. Максимович, П. Куліш, діячі «Старої громади»). Наук. дискурс М. започатковано й поширено у 20 ст. у працях М. Грушевського, В. Липинського, Є. Маланюка, памфлетах М. Хвильового та ін. В історіософ., культурол., політол. студіях в Україні та діаспорі М. зазвичай розглядали опосередковано, як одну зі складових «укр. вдачі» (Д. Чижевський, Н. Григоріїв, І. Мірчук), часто — у різних конотатив. варіантах: «українофільство» (М. Міхновський), «гаркун-задунайщина» (В. Винниченко), «провансальство», «тутешність» (Д. Донцов), «писаризм» (М. Хвильовий), «чухраїнство» (Остап Вишня), «гоголів. людина» (М. Шлемкевич), «блудні сини України» (Є. Сверстюк). В останні роки поняття «М.» набуває значення наук. терміна, відомі спроби систематизації родових прикмет цього явища (З. Когут, І. Дзюба, С. Грабовський).

Імовірним попередником М. вважають уродженця Волині митрополита Петра, який на поч. 14 ст. перейшов з володінь галицько-волин. князя Юрія Львовича на Пн., до м. Володимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), посів там кафедру митрополита «всієї Руси», а згодом переніс її до Москви, чим сприяв піднесенню незначного доти князівства. Об’єктивні істор. передумови для формування М. як суспільно-політ. і ментал. чинника виникли після приєднання України до Моск. царства, коли у 2-й пол. 17, а особливо — у 1-й чв. 18 ст. почалася міграція укр. інтелектуал. і твор. еліти до Москви. Розбудові рос. державності, Церкви, культури, науки віддавали свої сили та знання, набуті у Києво-Могилян. академії та кращих навч. закладах Європи, видатні укр. інтелектуали — Є. Славинецький, Т. Прокопович, Д. Туптало, С. Яворський та ін. Ескалації цього культуртрегер. донорства сприяли агресивні дії і водночас підступна тактика царату, насамперед Петра I, який, маючи на меті повністю відкинути Переяслав. угоди, придушував будь-які прояви нац. самобутності у всіх галузях сусп., реліг., культур. життя України; застосовував адм., матеріал. та морал. заохочувал. заходи для спрямування духов. інтенцій українства у заг.-імпер. річище. Кульмінація цього процесу припала на 2-у пол. 18 ст. — період царювання Катерини II, до якого можна хронологічно віднести остаточне сформування М. як суспільно-політ. та соціопсихол. явища. У своїй політиці щодо України Катерина II вміло поєднувала суворі адм. та поліц. акції (скасування гетьманства, зруйнування Запороз. Січі), послідовне викорінення найменших проявів автономії (заміна полкового поділу на губерн., перетворення козац. полків на регулярні частини рос. армії, секуляризація монастирів, закріпачення селян тощо) з фактич. підкупом укр. еліти — даруванням їй рос. дворянства, ґрунтів, чинів та ін. привілеїв. Це призвело до появи в Україні цілого прошарку представників вищих і серед. верств, нащадків укр. шляхти, родового старшинства, частини духівництва, які обрали шлях інтегрування у різні сфери рос. сусп. життя — держ.-бюрократ., військ., церк., наук., культурну. В останній, між іншим, давалися взнаки, з одного боку, недостатня розвиненість української літературної мови, цілеспрямовано упосліджуваної імпер. владою, з ін. — прагнення письменника вийти за регіон. межі, до якнайширшого читац. загалу. Ці чинники справляли знач. вплив на вибір де­якими авторами, українцями з походження, рос., «владич.» мови як мови своєї творчості (М. Гоголь). Певна частина рос. дворян — етніч. українців, залишаючись у рамках «малорос.» ідеології, намагалася зберегти залишки традицій, інституцій та звичаїв, нац. істор. пам’ять, підтримувала матеріально укр. культуру (В. Тарновський, Г. Ґалаґан), плекала автономіст. ілюзії; деякі українці, живучи у рос. середовищі, чинили духов. спротив асиміляції, не втрачали своєї ідентичності, самовіддано працювали на користь України. Проте вираз. типол. ознаками М. як істор. і ментал. феномену є саме роздвоєність нац. самосвідомості, брак або фатал. ослаблення почуття «ґрунту», психол. налаштованість на «послушенство» і сліпе толерування всього чужого, розчинення у ньому — аж до втрати нац. «Я», мовного та поведінк. зросійщення, незважаючи на те, що ці якості часто химерно спів­існують із суто зовн. прикметами регіон. екзотики («поющее и пляшущее племя») і тонкосльозою сентиментальністю, в кот­рій прийнято вбачати характерну властивість «малорос.» вдачі. У політ. та ідеол. умовах Зх. України сформувалися специфічні, але типологічно зіставні з М. явища: москвофільство, святоюрство, австр. версія — рутенство, пізніше — політичне русинство.

В умовах СРСР М., зберігши свою сутність і генетичну природу, разом з тим набуло нових, особливо потвор., а радше — трагіч. (з огляду на майбутнє нації) ознак. Чи не головна з них — «масовізація». Т. зв. ленін. нац. політика з її гаслом пролетар. інтернаціоналізму (ним прикривали імпер. русифікацію) та квазітеорією «нової істор. спільноти — рад. народу» спиралася на цілий комплекс послідовно здійснюваних репрес. й адм. заходів: голодомор, розкуркулення, винищення цілого прошарку нац. інтелектуал. і твор. еліти, гальмування розвитку нац. освіти і культури (зокрема навмисне утри­­ман­­ня їх у межах провінц. «шароварно-малорос.» ґетто), тотал. пропагандист. оброблення масової свідомості (шляхом залякування «українським буржуазним націо­налізмом» та ін.). Рад. і парт. органи форсували міграц. процеси (з метою збільшити в Україні відсоток рос. насел. та водночас переселити макс. кількість українців у віддалені р-ни СРСР), штучно створювали диспропорції у госп-ві (для унеможливлення незалеж. існування укр. економіки і прив’язки її до заг.-союз. екон. системи), активно продовжували запровадж. ще царсь­­ким урядом антиукр. лінгвоцид, що посилився і трансформувався у гнучкіші й лицемірніші, а відтак і небезпечніші форми: концепція двомовності, нав’язування російської мови як «засобу міжнац. спілкування», добровільність щодо вивчення української мови у школі тощо. Наслідком стало те, що вірус М., яким у добільшов. часи був інфікований порівняно тонкий пласт укр. інтелігенції та міщанства, в останні десятиліття вразив широкі верстви насел. колоніал., а нині й постколоніал. України, де україномовна, національно самоідентифікована частина насел. перетворювалася на упосліджену у багатьох аспектах меншину. Набрав поширення тип зомбованого мутанта-«тубіль­ця» з родовими ознаками М. (занижена самооцінка, зневага до материн. мови, історії, культури, зневіра у своїй нації й у самому собі), обтяженого психол. комплексом homo sove­­ticus’a. Характерна особливість процесу малоросійщення — його поліморфізм. М. виступає у широкому спектрі зовні несхожих, на перший погляд навіть полярних, але сутнісно однорід. форм: від шельменків. денщицтва і службізму «цинових ґудзиків» — до псевдопатріот. пихи й етноцентрист. ксенофобства, від звироднілого україножерства «тьоті Моті з Курська» — до замшілої хуторян. старосвітщини, від суржикомов. «хохлацтва» Тарапуньки і Вєрки Сердючки — до демонстратив. русофонства чималої частини владної еліти, її «креолізації» (за М. Рябчуком) та зорієнтованості на пропагандист. міф про «русский мир». У будь-якому зі своїх проявів М. означає втрату ідентичності, параліч нац. інстинкту та політ. волі, нездатність або небажання (часто агресивне) брати на себе відповідальність за долю нації і держави, що становить серйозну небезпеку для їхньої незалежності та розбудови.

Завантажити статтю