Балет

БАЛЕ́Т (франц. ballet, від пізньолатин. balio — танцюю, італ. balletto) — вид музично-танцювального мистецтва, зміст та ідеї якого розкриваються в хореографічних образах за допомогою танцю й пантоміми. Б. — найвища форма хореографії, належить до видовищ., синтетич., просторово-часових мистецтв і включає в себе літ. драматургію (лібрето), музику, сценографію, актор. мистецтво, які гармонійно поєднані й підпорядковані хореографії. Термін «Б.» визначає переважно європ. балетне мистецтво, що формувалося протягом 16–19 ст. В епоху Відродження нар. і бальний танці набувають театралізації, дістаючи рис і форм муз.-сценіч. мистецтва, а наприкінці 16 ст. танц. дійство стає балет. виставою. Спочатку Б. з’являється в Італії, а від 1581 — у Франції («Комедійний балет королеви»). На поч. 17 ст. розвиваються жанри придвор. балетів-маскарадів, помпезні танц. видовища на міфол. та лицар. сюжети, де танець чергувався з вокал. аріями. Балетне мистецтво активно розвивалося в комедіях-балетах Ж.-Б. Мольєра (60-і рр. 17 ст.) та операх-балетах Ж.-Б. Люллі (70-і рр.). Пишний стиль бароко в 2-й пол. 17 — 18 ст. поступово витісняє естетика класицизму, що виявилася у виробленні правил і канонів, які регламентували тематику та форму балет. вистави, утверджували франц. школу «благородного» (класич.) танцю. 1661 Людовік XIV створює в Парижі Академію танцю, яку очолив балетмейстер і педагог П. Бошан. Поряд із придворним Б. виникають балетні трупи, у репертуарі яких — нар.-танц. вистави. 1669–71 в Парижі працювала трупа укр. танцюристів «Па-де-козак». Від 17 ст. Б. поширюється у багатьох країнах Європи, набуваючи іноді нац. рис. У Росії балет. театр виник у 2-й пол. 17 ст. Як самост. вид муз.-театр, мистецтва, що передає сюжет і драм. колізії за допомогою танцю й пантоміми без участі слова та співу, Б. утвердився в 60-х pp. 18 ст. завдяки діяльності італійця Ґ. Анджоліні та француза Ж.-Ж. Новерра (автора праці «Lettres sur la danse et sur les ballets» («Листи про танець і бапети», Штуттґарт, 1760), балети яких завоювали сцени Німеччини, Франції, Італії, Австрії та Росії, де працював учень Новерра Ш. Дідло. 1789 франц. балетмейстер Ж. Доберваль створив балетну комедію «Марна пересторога», яка вже понад 2 ст. йде на сценах Європи, зокрема України. 1-а пол. 19 ст. пов’язана з утвердженням у Б. романтизму («Сильфіда», 1832, «Жізель», 1841, Париж). У 2-й пол. 19 ст. у зв’язку з кризою романтизму в Зх. Європі Б. занепадає. В Росії завдяки новатор. діяльності М. Петіпи, Л. Іванова, О. Горського активно розвиваються форми «великого балету» - монументальні спектаклі з розгорнутими танц. ансамблями, складними композиціями класич. танцю, вершинами яких були «Спляча красуня» (1892, М. Петіпа), «Лебедине озеро» (1895, М. Петіпа, Л. Іванов) П. Чайковського і «Раймонда» (1898, М. Петіпа) О. Глазунова. Утверджуються хореографічний симфонізм, нові форми сольного, дуетного й ансамблевого танцю, синтез класичної та народно-сценічної хореографії, академ. стиль класич. Б., що вплинув на новатор. пошуки європ. Б. на поч. 20 ст., пов’язані з діяльністю С. Дягілєва, його «Російських сезонів» у Парижі й реформатор. діяльністю його вихованців — видах балетмейстерів 20 ст. С. Лифаря, М. Фокіна, Дж. Баланчина, Б. Ніжинської та В. Ніжинського і композиторів І. Стравинського та С. Прокоф’ева.

Великий внесок у розвиток світ. Б. 20 ст. зробили українці С. Лифар (понад 30 р. очолював балет «Ґранд-Опера», Париж), Д. Тарас (худож. кер. «Нью-Йорк сіті балету»), В. Орликовський (худож. кер. балету Віден. держ. опери, Австрія, балету Оперного театру в Базелі), В. Дерев’янко (худож. кер. балету Дрезден. великої опери), В. Переяславець (гол. балетмейстер-репетитор «Нью-Йорк сіті балету»), Р. Прийма-Богачевська (дир. театру танцю «Сизокрилі», США), Т. Гзовська (Ісаченко; гол. балетмейстер і директор балету Великої опери в Берліні), О. Майдачевський (Оперний театр в Афінах), А. Урсуляк (худож. кер. Штуттґартського балету й Академії балету ім. Дж. Кранко). Укр. Б. своїм корінням сягає багатств нац. нар. хореограф. творчості, до муз.-танц. інтермедій укр. шкільного театру (17–18ст). Він формувався на традиціях європ. балет. театру, зокрема рос. польс. й австр. (18 ст.). Перші профес. балетні вистави в Україні були поставлені 1780 у міському театрі Харкова, де балетна трупа (20 артистів під керівництвом П. Іваницького) демонструвала сюжетні дивертисменти, в яких уперше в класич. традиц. танець впліталися елементи укр. танц. фольклору. За свідченням Г. Квітки-Основ’яненка, солістка трупи Малярівна дивувала харків’ян віртуозним виконанням. У 90-і рр. в маєтках укр. поміщиків діяли балетні трупи, що складалися з кріпаків. Основу їхнього репертуару складали вистави С.-Петербур. Маріїн. театру, створені зарубіж. балетмейстерами Ф. Гільфердінґом («Повернення весни, або Перемога Флори над Бореєм») та Ґ. Анджоліні («Покинута Дідона»). Найкращою й найчисельнішою в 1790–1810 була балетна трупа Д. Ширая, у якій працювали хореографи з Італії, Австрії, Франції і яку П. Шаліков порівнював із С.-Петербур. і Моск. балетами не на користь останніх. На поч. 19 ст. Б. ставили на сценах не лише придворних кріпац., а й публіч. театрів, які, крім Харкова, з’являються в Києві й Одесі. В них працювали іноземні композитори, диригенти й балетмейстери, а оркестрантами й артистами були українці, переважно талановиті кріпаки. Перша триактна балетна вистава в Україні — «Венера й Адоніс» — відбулася 1801 в Києві й була повторена 1805 на відкритті міського театру, її показала балетна трупа Д. Ширая, що складалася з 40-а артистів-кріпаків, які професіонально володіли всіма прийомами класич. танцю. У 1805–09 ця ж трупа постійно ставила Б. й танц. дивертисменти в новозбудов. Київ. театрі. Від 1816 професійна балетна трупа І. Штейна у Харкові ставила Б. «Чарівна флейта», «Піґмаліон» і «Цигани». У 50-і pp. в Києві працювала польс. трупа під керівництвом балетмейстера М. Піона, що показала Б. «Стах і Зоська» Жабчинського та «Весілля в Ойцуві» Я. Стефані. 1863–67 в Києві в театрі італ. опери балетна трупа під керівництвом австр. балетмейстера А. Опфермана показала Б. «Есмеральда» Ч. Пуньї, «Жізель» А. Адана, «Чарівна флейта» на музику В.-А. Моцарта, що йшли на сценах Відня й Парижа. 1867 в Києві почала роботу постійна рос. опера (третя після Москви й С.-Петербурга), але через малочисельність професійних танцюристів Б. не виставлялися до 1893. У 1893–1909 в Київ. опер. театрі працювала балетна трупа під керівництвом польс. балетмейстера С. Ленчевського та прими-балерини М. Ланге, які, крім зх.-європ. репертуару («Копелія» Л. Деліба, «Корсар» А. Адана), поставили Б. на основі нар. танців («Свято угорських циган») і вперше вивели на балетну сцену зразки укр. нар. хореографії («Малоросійський балет» та «Весілля в Малоросії»). У 1910 балетну трупу Київ. опер. театру очолив польс. балетмейстер К. Залевський, а 1914–17 — балерина і балетмейстер С.-Петербур. Маріїн. театру Б. Ніжинська та моск. балетмейстер О. Кочетовський, які принесли на Київ. сцену здобутки «Російських сезонів» С. Дягілєва в Парижі й досягнення сучас. європ. балету. Б. Ніжинська (дочка відомого в Україні хореографа X. Ніжинського і сестра легендарного танцівника В. Ніжинського) здійснила постановку Б. «Єгипетські ночі» А. Аренського, «Карнавал» на музику Р. Шуманна, «Петрушка» І. Стравинського, «Горбоконик» Ч. Пуньї й до 1921 керувала балет. студією при театрі, яку 1921 закінчив С. Лифар. 1917–19 балет. трупу Київ. опери очолив танцівник і балетмейстер Великого театру у Москві М. Мордкін, який поставив «Жізель» А. Адана та «Вальпургієву ніч» з опери «Фауст» Ш. Ґуно. Він брав участь у створенні першого нац. оперно-балет. театру — Укр. муз. драми (1919), де разом із Лесем Курбасом поставив драм. балет «Азіаде» на музику І. Гютеля (Лесь Курбас виконував мімічну роль Шейха) та укр. танц. картини в курбасівських виставах «Утоплена» М. Лисенка й «Галька» С. Монюшка. На поч. 20-х рр. невеликі балетні трупи опер. театрів Києва, Харкова, Одеси очолювали балетмейстери А. Романовський, Р. Баланотті, П. Йоркін, М. Дисковський. У 1925 в Харкові було відкрито Укр. держ. оперу з великою балет. трупою (70 артистів). Її перші постановки — балет «Лебедине озеро» П. Чайковського (балетмейстер Р. Баланотті) й танц. картини в опері «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського (балетмейстери М. Соболь та В. Верховинець) — утвердили два осн. напрями розвитку укр. Б.: опанування світ. балет. класики й утвердження на балет. сцені укр. нац. хореографії. У 1926 створено Об’єднання укр. держ. опер. театрів Києва, Харкова й Одеси, до керування якими були запрошені видатні моск. хореографи Л. Жуков, В, Рябцев та К. Голейзовський. 1928 у Полтаві відкрилася перша пересувна укр. робітничо-селян. опера (гол. балетмейстер П. Йоркін), 1932 реорганізована у Дніпроп. театр опери та балету. Протягом 1929–40 організовано другу пересувну укр. оперу у Ворошиловграді (нині Луганськ), третю — у Вінниці, четверту — в Херсоні. Всі ці театри мали великі балетні трупи й репертуар з класич. Б. («Лебедине озеро» П. Чайковського, «Дон Кіхот» Л. Мінкуса) та сучасні вистави («Червоний мак» Р. Ґлієра, «Полум’я Парижа» Б. Асаф’єва). У Києві 1928 вперше після прем’єри в Парижі поставлено Б. «Блазень» С. Прокоф’єва (балетмейстер М. Дисковський). Утверджуються як своєрідні хореографи укр. балетмейстери П. Вірський і М. Болотов (1928–34 — «Раймонда» О. Глазунова, «Есмеральда» Ч. Пуньї, «Лебедине озеро» П. Чайковського, «Червоний мак» Р. Ґлієра в театрах Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Києва) та В. Литвиненко (1929–33 — «Лебедине озеро», «Червоний мак», «Есмеральда» в Харкові та Києві).

Результатом співпраці з укр. композиторами стали оригінал. Б. «Ференджі» Б. Яновського (Харків) та «Карманьйола» В. Фемеліді (Одеса; обидва — 1930). У 1931 на Харків. сцені В. Литвиненко разом із композитором М. Вериківським та хореографом-фольклористом В. Верховинцем поставили перший нац. Б. «Пан Каньовський», у якому поєдналися композиц. структури, танц. лексика й форми класич. хореографії та укр. нар. танцю, розкрилися особистості першого покоління укр. артистів: В. Дуленко, Г. Лерхе, К. Васіної, О. Соболь і В. Литвиненка. Цей Б. було також поставлено 1932 в Києві (балетмейстер В. Литвиненко) та в Дніпропетровську (балетмейстер П. Йоркін). У 1934 П. Вірський і М. Болотов разом із композитором В. Нахабіним створили перший комед. Б. «Міщанин із Тоскани» за «Декамероном» Дж. Боккаччо (Дніпропетровськ, Київ), продемонструвавши новатор. перетворення класич. традицій і досвіду нац. муз.-драм. театру. 1934 балетну трупу Київ. опери збільшено до 80-ти артистів, її очолив балетмейстер Великого театру у Москві Л. Жуков, створено групу виконавців укр. нар. танців під керівництвом М. Соболя. 1935 Київ. артисти на чолі з О. Соболем взяли участь у 1-му всесвіт. фестивалі танцю в Лондоні, де здобули Ґран-Прі. 1937 київ. балетну трупу очолила балетмейстер Г. Березова, утверджуючи найкращі постановки С.-Петербур. Маріїн. театру — «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Бахчисарайський фонтан» і «Кавказький бранець» (два останні — Б. Асаф’єва). 1940 Г. Березова разом із лібретистом В. Чаговцем, композитором К. Данькевичем і хореографом М. Соболем створила укр. нац. героїко-романт. Б. «Лілея» за поезіями Т. Шевченка, успішно продовжуючи пошуки синтезу форм класич. і укр. нар. танців. Гол. образи в Б. створили А. Васильєва, О. Соболь, Л. Герасимчук, Н. Скорульська, О. Сегаль, Б. Степаненко. 1940 почала працювати балетна трупа у Львів. опер. театрі («Лілея», постановник М. Трегубов, 1941). «Лілею» поставлено також в Одесі (1945, балетмейстер В. Вронський), Харкові (1945, Г. Березова), Донецьку (1946, М. Трегубов). У цих виставах розкрилися актор. таланти А. Яригіної, Є. Єршової, Н. Слободян, Олени Потапової та Варвари Потапової, О. Горчакової, М. Апухтіна, А. Бєлова, О. Поспєлова, Ф. Баклана. 1946 на Київ. сцені з’явилася постановка Б. «Лісова пісня» М. Скорульського за драмою Лесі Українки (балетмейстер С. Сергєєв). Друга редакція цього Б. (Київ, 1958, балетмейстер В. Вронський) розкрила нові художні можливості нац. балет. мистецтва, виявивши самобутні й яскраво нац. таланти нового покоління артистів — А. Гавриленко, А. Лагоди, В. Калиновської, Н. Руденко, Р. Клявіна, М. Новикова, В. Парсєгова. Серед ін. постановок — «Маруся Богуславка» А. Свєчникова (Київ, 1951, балетмейстер Сергєєв, у гол. ролі Л. Герасимчук), «Хустка Довбуша» і «Сойчине крило» за І. Франком (обидва — А. Кос-Анатольського, балетмейстер М. Трегубов, Львів, 1951, 1957, у гол. ролях Н. Слободян, О. Поспєлов, О. Сталінський), «По синьому морю» Ю. Русинова (Одеса, 1955, балетмейстер С. Павлов), «Ростислава» Г. Жуковського (Київ, 1955, балетмейстер В. Вронський, в гол. ролі А. Васильєва, Є. Єршова, Л. Герасимчук), «Таврія» В. Нахабіна (заоднойм. романом О. Гончара), «Сорочинський ярмарок» В. Гомоляки за М. Гоголем (Донецьк, 1956, балетмейстер М. Трегубов). У 60-80-х рр. розширюються зв’язки театрів з укр. композиторами та з нац. худож. літ-рою, інтенсивно збагачуються виразові форми та хореогр. лексика, поглиблюється синтез класич. й нар. танців, утверджуються сучасні принципи балет. симфонізму, успішно розвиваються балетмейстер. та виконав. мистецтво. Театри з успіхом гастролюють за кордоном. 1964 балет Київ. опери здобув у Парижі на 2-му Всесвіт. фестивалі танцю найвищу нагороду — Золоту зірку. Провідні солісти театрів Києва, Харкова, Одеси стали лауреатами міжнар. конкурсів у Москві, Варні, Парижі, Джексоні, Осаці (Японія). Активізувалися пошуки нових форм танц. лексики балетмейстерами старшого покоління: П. Вірським («Чорне золото» В. Гомоляки, Київ, 1960), В. Вронським («Княгиня Волконська» Ю. Знатокова та «Поема про Марину» Б. Яровинського, Київ, 1967, 1968), Р. Клявіним («Оксана» В. Гомоляки за Т. Шевченком, Донецьк, 1964 та «Чарівний сон» за М. Лисенком, Київ, 1983) та молодими хореографами Г. Майоровим («Повернення» на музику Б. Лятошинського, Київ, 1975), І. Чернишовим («Свіччине весілля» Ю. Знатокова за однойм. драмою І. Кочерги, Одеса, 1974).

Укр. балетмейстери активно опановують досягнення світ. хореографії, утверджуючи нові напрями сценіч. хореографії й сучас. танц. образності. У 70–90-х рр. плідно працює А. Шекера, створюючи власні потрактування класики 19 ст., Б. Прокоф’єва, А. Хачатуряна, А. Мелікова, а також постановки укр. Б. «Досвітні вогні» Л. Дичко за Лесею Українкою (Львів, 1967), «Камінний господар» В. Губаренка за однойм. драмою Лесі Українки (Київ, 1970), «Каменярі» М. Скорика за І. Франком (Київ, 1974). Його постановкам властива чіткість балетмейстер. концепції, драматург. напруженість розгортання подій, широта філос. узагальнень і психол. достовірність образів героїв. У його виставах розкрилися своєрідні індивідуальності багатьох майстрів кількох поколінь театрів Києва, Львова, Харкова, зокрема В. Калиновської, А. Гавриленко, А. Лагоди, І. Лукашової, Н. Руденко, Т. Орел, Т. Таякіної, Л. Сморгачової, Т. Литвинової, Н. Уманової, В. Тернової, О. Філіп’євої, В. Рибія, В. Федотова, В. Ковтуна, М. Прядченка та ін. Плідно співпрацював з хореографами композитор Є. Станкович, створивши Б. «Ольга» та «Прометей» (Київ, 1982 і 1987, балетмейстер А. Шекера), «Майська ніч» (Київ, 1991, балетмейстер В. Гаченко), «Ніч проти Різдва» та «Вікінґи» (Київ, 1995 і 2000, балетмейстер В. Литвинов). 1994 було започатковано Міжнар. конкурс балету ім. С. Лифаря, 1995 — щорічний Міжнар. фестиваль балету «Серж Лифар де ля дане» на сцені Нац. театру опери та балету України, 1998 в «Артеку» (АР Крим) — Міжнар. конкурс класич. танцю ім. Ю. Григоровича. Пошуки театрів у галузі збагачення танц. форм і оновлення лексики, розширення репертуару сприяли розвиткові виконавства, появі нових талантів, серед яких майстри класич. танцю, лауреати багатьох міжнар. конкурсів — Р. Хілько, Т. Боровик, Т. Таякіна, Л. Сморгачова, Т. Литвинова, Л. Данченко, Г. Кушнерьова, Н. Семизорова, О. Філіп’єва, Г. Дорош, I. Дорофеєва, Т. Білецька, Я. Гладких, Т. Голякова, М. Прядченко, В. Ковтун, Г. Ісупов, В. Яременко, В. Писарев, М. Мотков, М. Чепик, О. Шаповал, Є. Жало, Є. Кайгородов. 2000 балетну трупу Донец. опери очолив В. Яременко (створив власні трактування хореогр. шедеврів М. Петіпи — «Баядерка» Л. Мінкуса, 2000, «Корсар» А. Адана, 2002 — та М. Фокіна — «Шехеразада» на музику М. Римського-Корсакова, 2001, «Петрушка» I. Стравинського, 2002). 1974 було відкрито Дніпроп. опер. театр з балет. колективом, 1980 — Київ. театр класич. балету і Київ. театр опери та балету для дітей та юнацтва. В Україні працює 8 держ. балет. колективів при театрах опери та балету. У Києві на основі хореогр. відділ. театр. технікуму (1934–41) у 1945 створено Держ. хореогр. училище, 1994 — Академію танцю України, що готує артистів балету і балетмейстерів-постановників та репетиторів Б., є балетні школи при Харків., Донец., Львів., Дніпроп., Одес. театрах. Вивченням історії й теорії Б., танц. мистецтва опікується відділ театрознавства ІМФЕ НАНУ та Академія танцю України. Статті з питань Б. і хореогр. мистецтва друкують ж. «Музика», щорічник «Україна музична».